22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Василь Тибель Количество символов: 17878
Конкурс №38 (зима) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

aa019 Дух Сагарматхи


    Небо темним куполом висіло над вершиною, породжуючи неймовірну тишу. У вухах пищало, як після пострілу із дробовика, навіть скрип снігу під альпійськими черевиками не міг розчинити ту безгомінь.
    І якби не той низький гортанний звук: «О-о-о-мп!», що раптово заполонив увесь простір, Арсен подумав би, що він оглух. Звукова хвиля накотилася десь із вершини й вдарила йому в груди. Альпініст звів погляд: в кількох десятках метрах попереду, на скалі, вгрузаючи в сліпучий сніг, йшов провідник-шерп. Звук, що повторився, зупинив його. Провідник на хвилю завмер, а потім розвернувся й став поспішно спускатися. Коли шерп порівнявся із альпіністом, Арсен вхопив його за наплічник. Та провідник так був наляканий, що не став нічого пояснювати, а тільки замахав руками, відстібнув лямки й кинув спорядження на сніг.
    - Не ходити, не ходити! Сагарматха…! – гукнув злякано й понісся вниз.
    - Кен Цин! – гукнув навздогін Арсен, але той уже зник за гребенем Північного Сідла. Альпініст зупинився в нерішучості. До нього, в тяжкому спорядженні, з кисневою маскою на обличчі, наближався Богдан. Здоров’як Богдан, як говорили про нього на курсі, проте тут в горах він був більше схожий на загнаного, знесиленого довгою погонею кабана. Арсен зараз картав себе за те, що повівся на вмовляння й потяг його сюди, в Гімалаї. Якби не Орися, нізащо б не погодився на цю авантюру.
    Арсен уже підкорював Вершину Світу, втягував у ніздрі те холодне, розріджене повітря й плакав від радості. Хоча який то плач, сльозинки крижаніли, навіть не скотившись із повік. Такі відчуття бувають лише раз в житті. Це можна зрівняти, хіба із першим поцілунком. Так, можливо, саме із першим дотиком до губ коханої, коли серце шалено стукотить, а кров бурує в скронях, здається ще мить і ти злетиш від щастя.
    - «Орисю, чи ж пам’ятаєш той перший доторк, коли ти з подивом глянула в очі?»
    - Арсене, ти плачеш? – здивовано запитала.
    - Ні, то щось залетіло в око, - виправдовувався, шаріючи.
    Хіба ж міг подумати, що все так скоро минеться й через рік, вона скаже:
    - Арсенку, ти милий, хороший, добрий, але розумієш…
    Так, він все зрозумів й тоді вперше пішов у гори.
    Була думка, що тут лукавити – відстібнути карабін і... Але сталося інше – гори закохали в себе Арсена. В інституті й потім, вже працюючи юристом, кожну відпустку проводив підкорюючи вершини. А Еверест став його заповітною мрією. Арсен тренувався як навіжений, перелопатив увесь Нет, перечитав гору літератури про Джомолунгму, економив кошти, аж поки мрія не збулася - він ступив на «Божественну». І перше що зробив, діставшись України, на крилах полетів до Орисі, поділитися найбільшим досягненням свого життя.
    Вона щиро раділа його щастю. Арсену навіть на мить здалося, що, ставши на Дах Світу, він повернув свою кохану. Ось вона, така приваблива, жадана, юна, розпашіла. Торкнувся губами її волосся…
    І знову холодний душ остудив його чуття. Ніби холодний вітер із найвищої вершини дихнув у душу.
    - Арсене, - вивільнилася з його обіймів, - я хотіла тебе запросити на своє весілля. Пам’ятаєш Богдана із паралельного потоку?..
    Зблід, ледь на сів на стіл заставлений наїдками. Але то була лишень мить, швидко опанував себе.
    - Що ж, вітаю! – витиснув посмішку.
    - А знаєш, що я придумала? Візьми й нас на Еверест. Богдан давно мріяв про щось таке, незвичне. То буде наша весільна подорож.
    Арсен тільки іронічно всміхнувся.
    - Боюся, то нездійсненне бажання. Це тобі не на Говерлу сходити. Тут тренуватися треба роками. А знаєш скільки коштує дозвіл, віза? Вже мовчу про спорядження. Я кілька років сидів на одному хлібові й то якби не друзі-альпіністи…
    - Не хвилюйся, гроші для Богдана не важать нічого, та й має впливового родича в міністерстві.
    - Ось воно, що! Боюся, я все одно не зможу бути вам корисним.
    - Ну ради мене, Арсенчику, – обняла за шию.
    Хіба ж міг встояти – погодився. Картав себе, лаяв, але погодився. Скоробагатько, не задумуючись, виклав сімдесят тисяч євро за кожного. Тут, в Непалі, вони найняли ще двох провідників-шерпів.
    І от тепер Орися чекає їх у базовому таборі, перед льодовиком Крумбу. Взяти її на вершину Арсен навідріз відмовився, ця частина траси не для прогулянок. Саме тут гинули всі недосвідчені альпіністи, та й досвідчені… Це вже як ляжуть карти, як говорили підкорювачі Даху світу. Майже дві сотні так і залишилися в тому снігу, поміж обмерзлих каменів. Ніхто їх навіть не намагається спустити. Вертольоти в цьому розрідженому повітрі не літають, а альпіністам займатися цим надто ризиковано. Тут кожен лишній рух і зайвий кілограм може привести до непоправного. Так і йдуть до своєї цілі підкорювачі вершини, обминаючи вмерзлих в лід побратимів, що слугують їм за орієнтири. Про все це Арсен розповів молодятам, та Богдан вперся як віл. І тепер Арсен мусить тягти цього «кнура», до вершини, практично на собі.
    Ще обдумуючи вдома маршрут, він вирішив вибрати найскладніший - із сторони Непалу. Думав, лише від вигляду льодовика Богдан здрейфить. Ця гірська льодова ріка, що рухається між скелями із швидкістю по кілька кілометрів за рік, вражає своїми розколинами й льодовими урвищами. Це найжахливіше місце на шляху до вершини. Найбільше альпіністів, що підкорювали Еверест, загинули саме тут. Гинули знані спортсмени, а не якісь «чайники», яким без сумніву був Богдан. Проте хлопець не повернув і, як тяжко йому не було, пройшов цих вісімсот метрів. Єдине, Богдан тягнув із собою кисневий балон. Арсен не визнавав такого спорядження.
    З киснем на Еверест може зійти кожен, навіть 60-річний турист, чи юнак, але якщо погода зміниться й затримає сходження, от тоді й може закінчитися живильний газ, а без нього організм не витримає навіть спуску. Всі трагічні випадки сьогочасся зв’язані саме із раптовою нестачею кисню в балонах спортсменів. Альпіністи, ніби під допінгом піднімаються на високі відмітки, але коли кисневий стимулятор закінчується - зворотного шляху вже немає. І ніхто тобі не допоможе, тут не до етики, кожен рятує свою дупу. А навіть якщо хто і виживе, то незворотні процеси вже запущено: хто відбудеться імпотенцією, а в кого й з головою…
     Якщо ж альпініст робить сходження без маски, він розраховує тільки на свої сили. Далі, чим дозволять резерви його організму, він не підніметься, а значить і шлях до відступу завжди відкритий. Тому то Арсен й не признавав такого масового туризму, який практикується зараз. Вирішив, що це в останнє він в такій авантюрі й то заради дружби із Орисею.
    Дружби?.. Хіба так себе втішав. Чорна думка десь їла із середини: «А якби не було Богдана, чи їхні відносини із Орисею залишилися б дружбою?»
    

    *** 
    

- О-о-о-мп! – стогін виник десь глибоко під землею й досяг вершини. Арсен підійшов до спорядження, яке покинув шерп - на високогір’ї все б згодилося, але кожен кілограм тут важчий в рази. На висоті, більшій восьми тисяч метрів, неймовірно вистуджене й сильно розріджене повітря із значним зусиллям втягується в легені й кожен крок вимагає надзусиль. Взяв тільки мотузку.
     Богдан підіймався, тяжко дихаючи під кисневою маскою. Зупинився, зняв обладунок й втягнув на повні груди розрідженого повітря.
    - Чого той дурнуватий китаєць чкурнув?
    - Вони вірять в духів гір. Повертаймо, «Сагарматха» - Мати Богів не хоче нас пускати на вершину! - відповів Арсен.
    - Хлопче, перестань молоти дурню! Ми ж цивілізовані люди. Погода чудова. Я стільки грошей вбухав, щоб зупинитися в кількох метрах від цілі?
    - Але ці триста метрів, то «найдовша на землі миля»!
    - Тоді я маю її здолати! – Богдан, прилаштував кисневу маску й першим рушив на крутий кам’янистий схил, вкритий сипучим снігом.
    Арсену, стало ніяково за свою слабкодухість й він пішов слідом. Вони здолали більше сто метрів засніженої крутизни, коли боковим зором Арсен помітив щось неладне: над засніженим піком, ніби ховаючись в засідці, гуртувалися білі велети хмар. І враз вершину вкрило клубами холодного туману. Затягло так, що Арсен не бачив навіть Богданової спини. Та, за мить, сіра поволока розвіялася, утворюючи просвіт над головою альпініста й він чітко побачив, на фоні вершини, витягнете вгору скупчення сріблястих хмар, що нагадувало велетенське обличчя: темні впадини очей, в глузливій посмішці скривлений рот.
    - «Це від кисневого голоду галюни», - подумав Арсен. Спробував зв’язатися по рації із Богданом, якого туман відгородив густою стіною. Мовчання, тільки потріскування в слухавках. Враз налетів шквал такої сили, що збив Арсена із ніг і жбурнув на схил. Альпініст незчувся, як на шаленій швидкості понісся по насту до урвища. Сніг не тримав, а навпаки, зрушений вітром, летів лавиною вниз, як норовистий скакун, що намагається скинути із себе чужинця. Арсен все ж спробував закріпитися, або бодай пригальмувати спуск із допомогою льодоруба. Та сніг тільки збурювався під його ударами. Проте хлопець не здавався й з відчаєм борознив настил. Лише після кільканадцятої спроби йому вдалося увігнати гостряка у щось тверде. Льодоруб зайшов у тріщину між камінням, яке виступало над засніженим схилом. Це й загальмувало шалений спуск. Зупинка була настільки раптова, що в Арсена мало руки не висмикнуло. Він випустив руків’я і якби не мотуз, завчасно протягнутий через отвір в держаку і закріплений петлею на поясі, летіти б йому далі у прірву. Зверху на нього сунули тони снігу, проте камінь у якому зав’яз льодоруб став на перепоні й розсікав лаву на два рукави. Сніг пронісся донизу, в урвище, оголивши схил. Перечекавши мить, Арсен підтягнувся на канаті й професійно закріпився на карнизі, забивши кілька скоблів у скалу. І саме вчасно, бо його шарпонуло так , що льодоруб вирвало із щілини й він, просвистівши над головою Арсена, полетів вниз. Залізні скоблі затріщали як сірники, було навіть незрозуміло, як останні змогли втримати канат із альпіністом. Лише тепер Арсен зрозумів причину поштовху: на тому кінці зв’язки, над прірвою, висів Богдан. Кисневу маску й балон із нього зірвало лавиною й огрядний чоловік, як рибина, котру викинули на берег, посинілими губами хапав повітря. Арсен підтягнув льодоруба, вхопив його за ручку й одним помахом загнав на попереднє місце. Тепер можна й передихнути. Глянув на кріплення, лише один скобель вирваний наполовину тримав альпіністів над урвищем. Забив його молотком назад, а сам видерся на карниз. Внизу хрипів його товариш.
    «Як тепер витягни такого кабана? Хоч би балона із киснем не загубив, а то без допінгу я й десяти кіло не підніму, а там цілих сто. Або спробуй його спустити непритомного,» - роздумував Арсен, позираючи вниз де над проваллям, на страховці, під поривами крижаного вітру гойдався Богдан. І тут Арсену схотілося вигукнути: « Вибач, Хаше, тобі не повезло!»
    Його дуже схвилювала та історія, коли вперше про неї прочитав.
    В 1971 році англійський альпініст Дон Уілланс робив сходженні із індійцем Хашем Бахугуну. І коли після невдалої спроби здолати кручу, індієць зірвався й висів на натягнутих перилах над кручею, Уіллас йому гукнув : «Вибач, Хаше…», а сам відрізав страховку й спустився в базовий табір. Про історію тоді дуже багато писали. І зараз, якесь «дежавю».
    Вітер стих так само раптово як і налетів, тільки над вершиною кристалики із снігу і льоду піднімалися й витягнулися вгору стовпом. А в ньому щось нуртувало й вертілося в шаленому темпі й в тому рухливому білосніжному вирі стали з’являтися цифри, що шалено змінювалися, як на циферблаті годинника, з поламаною пружиною. Арсен вкляк із задертою головою, те дійство його загіпнотизувало. Ось миготіння вповільнилося, цифри стали чітко вимальовуватися над вершиною і разом з тим, Арсен помітив як дивно змінилося все довкілля. День і ніч змінювалися миттєво. Снігу поменшало, стали виглядати кам’яні виступи.
    «Чи не в просторово-часову воронку я втрапив?» - Арсен не раз чув про подібні явища від альпіністів. Але те що сталося далі, вже в ніякі рамки здорового глузду не вкладалося. Повз нього пройшло двоє альпіністів у якомусь доісторичному спорядженні. Арсен підвівся й покликав на допомогу. Проте спортсмени не зважали на нього, а продовжували своє сходження. Ніби привиди. Чому ніби?.. Чоловік, який йшов попереду, на мить зупинився, зняв захисні окуляри. Яке знайоме обличчя. Стоп… Це ж Джорж Меллорі! Арсен пам’ятав його по фото із журналів присвячених першим сходженням на Еверест. Джордж Лей Меллорі, другого альпініста, що йшов у зв’язці, Арсен не пам’ятав. Про Мелорі він навіть писав статтю. Доводив, що саме Меллорі першим із людей ступив на Дах Світу. Привиди-альпіністи минули Північне Сідло й подерлися на кам’янисту кручу. Так і є - двоє альпіністів підкорили найвищу вершину. Але який дивний збіг, знову над піком, в небі те страхітливе обличчя, та ж глузлива посмішка й сильний шквал, як мітлою вимів спортсменів із гребня. Вони полетіли сторчма в прірву повз Арсена, здавалося можна було простягнути руку й вхопити за куртку когось із сміливців, проте то була лише ілюзія. Арсен чітко побачив обличчя героя, на ньому не було й тіні страху. Меллорі був щасливим, він скорив неприступну вершину, хоч і ціною власного життя.
     А тим часом над вершиною змінювалися цифри, а з часом щось творилося. Після кожної такої зупинки просторового циферблата, повз Арсена проходи привиди альпіністів, вони зривалися з кручі, гинули, замерзали, так і не діставшись вершини, ніби якась істота, дух, чи злий геній не пускав їх на Еверест. Чому ніби, ось він - дух Джомолунгми висить над вершиною і регоче.
    «Для чого він це все мені показує, готує мене до участі тих нещасних? Певне я замерзаю і це все мені привиділося?»
    Та раптом до вух Арсена долітають слова англійською: «Вибач, Хаше, тобі не повезло!» Він аж здригнувся, повернув голову.
    Праворуч, біля Арсена зупинився альпініст, схилився й зазирнув у прірву. Там, поряд із Богданом, вовтузився ще один спортсмен, він кличе на допомогу. Той, що зверху, розмотує вірьовку, дістає ніж, подумавши трохи відрізає її й повагом іде геть.
    - «Вибач, Хаше…» - підхоплює вітер і підносить слова до вершини, де на небі знову регоче привид.
    Арсен не хоче в усе це вірити, приймати як реальність. То його хвора уява малює ці картинки. Він зараз збереться й допоможе Богданові. Хоча, чи варто..? Ризикувати ради кого? Орися… Чи сумуватиме за ним? А за Богданом? Все можна вирішити тут, зараз, як це зробив Дон Уілланс. Яке просте рішення - він дістане ніж і втне ту страховку, що тягне його в провалля. Богдан непритомний, він навіть не відчує болю. І ніхто Арсена не звинувачуватиме, бо це гори і нічого «чайникам» сюди пхатися. Тут кожен за себе, а в іншому разі, ти теж можеш навічно вмерзнути у цей віковічний лід.
     «О-о-мп, о-о-мп, о-о-мп!» - над вершиною звивається привид.
     Арсен тягнеться рукою до ременя, де в нього стирчить руків’я ножа. Зараз він чиркне і все… Та враз перед Арсеном, ніби через поволоку спливають очі повні розпачу – Орися... Невже він це зробить, а як далі жити? Як дивитися в ці голубі, чисті очі? Ні, краще вже ризикнути. В крайньому разі він залишиться тут, вмерзлим у крижину й не бачитиме її сліз.
    З вершини знову дунув пронизливий вітер, у вухах засвистіло. І ніби той свист повторим слова Меллорі:
    - Тобі не повезло, Х-а-ш-е!!!
    А дух Джомолунгми віхолою спускається вниз. Ось жахливе обличчя вже над прірвою, сипле крижинками в душу Арсена. Чого мовляв, хлопче, телишся? Звільнися від баласту, або ще трохи й ти станеш бурулькою на цій споконвічній горі! Тінь Мелорі раз у раз відходить від урвища.
    - Не треба мені підказок! – гукає сердито Арсен. - Я сам приймаю рішення!
    Альпініст закріпив ще дві скоби в скелі, застібнув карабіни на стаховці, закинув на плече вірьовку, залишену шерпом і рушив до прірви. Нестача кисню робить його рухи млявими, легені роздуваються, чоло росить рясний холодний піт. Арсен звішується над карнизом, повільно спускається вниз й повисає на вірьовці. Треба спуститися, аби розплутати канати, в яких заплутався непритомний приятель, а далі спуск, аби лише хватило страховки.
    Вітер вщухає, коловерть вирівнялася й знімається знову до вершини. Під горою «омпнуло» і Арсен відчув, що гравітації більше немає! Він падає - невже обірвався канат? Його підхопило як пір’їну завертіло й понесло, проте не вниз, а вгору, в ту високу веремію над вершиною.
    

    *** 
    

- Арсене, може поколишеш Богданчика, він же й твій син? Я із ніг валюся!
    Арсен розплющує очі - перед ним стоїть простоволоса, втомлена Орися.
    - Орисю, ти! А де Богдан?
    - В колисці, де ж йому бути, - вимовила, здивовано звівши на Арсена очі. – Я розумію, що ти на роботі втомлюєшся. Але ж ти вже здрімнув. Май совість, я ж попередню ніч не спала! – Вона грайливо скуйовдила йому чуприну й пішла в сусідню кімнату.
    Арсен встав, підійшов до каміна, що потріскував дровами. Трохи на віддалі від вогню стояло дитяче ліжечко, в якому марудило маля. Чоловік узяв його на руки. Немовля торкнулося ручкою його шорсткої неголеної шоки і якась неймовірна хвиля батьківської ніжності розійшлася тілом Арсена.
    - Орисю?.. – зазирнув із дитиною на руках до кімнати, де вже спокійно посопувала його кохана. Сів на ліжко й вільною рукою погладив її волосся. Жінка посміхнулася у сні. Йому стало так добре, як ніколи. Глянув на календар -2017 рік!
     Мало не впустив дитя від здивування. Як стався такий розрив у часі, він же вирушив на Еверест в дві тисячі п’ятнадцятому? В Арсена навіть волосся стало дибки. Дочекався поки маля вспиться, поклав у ліжечко й зателефонував на номер Богдана. Там довго не брали слухавки. Нарешті обізвався жіночий голос.
    - Нажаль, Богдан Якович зараз на нараді. Залиште йому повідомлення. – Арсен поклав слухавку.
    - Значить мені вдалося таки витягти цього кнура. Чи може це не я, а дух Сагарматхи? За таких умов мало хто виживає на Евересті. Проте чому Орися його кинула? Невже нестача кисню, зіграла із ним злий жарт? Хотілося б все прокрутити заново.
    Враз внизу, десь під підлогою, «омпнуло», простір під Арсеном прогнувся, а повітря наповнилося неприємним звуком. Арсен, з ляку, вхопився за бильце дивану.
    - Ні, тільки не це! Ти не так мене зрозумів, хай буде вже, як є! Краще я взавтра дізнаюся про все в дружини, – Арсен зблід, він злякався аби дух гори не вихопив його звідси, з теплого, затишного будинку й не заштовхав назад на Еверест.

  Время приёма: 21:46 22.01.2016