«Бабка-вітрячок
Не зачепиться ніяк
За трави пучок…» – раптом спливло у свідомості Андрія хайку, чи то Басьо, чи то Тійо, коли він побачив ворожий безпілотник. Зараз зачепиться! Дрон нахабно плинув на невеликій, цілком доступній для Андрія висоті. «Джек-пот»! Винагорода за збитий безпілотник дорівнювала майже третині від залишку його іпотеки. Вояк старанно прицілився і… влучив! Літун завалився на крило і заклав різкий віраж. Куди? Ні, тільки не в Аномалію!
Але «поранена тварюка», наче насміхаючись, спрямувала своє пологе піке саме в напрямку Зони. Чорт! Збити – тільки пів справи. Треба ще довести – тобто перед’явити саму здобич! Андрій ще раз вистрілив навздогін, але схибив. Дрон впевнено пікірував убік Аномалії. Проводжаючи падіння своєї здобичі в оптичний приціл, Андрій встиг помітити, як уже зникаючи за пагорбом машина зненацька перетворилася на щось подібне до повітряного змія. Маячня якась! Перехвилювався мабуть. Чи то й справді в Аномалії такі чудасії трапляються? Балакають же різне…
Та все одно, що поробиш, треба ризикнути. Андрій кинув погляд на рожеве сонце, що вже почало схилятися до обрію. Встигну, чорт забирай, маю встигнути. І закинувши за плече свою великокаліберну снайперку, він рушив убік заходу.
Бабине літо цього року видалося аномально затяжне й сухе. Західне сонце з чистого блакитного неба безперешкодно лило свої м’які промені на нечасті деревця і похилу степову траву, злегка притрушену жовтогарячими бризками опалого листя. Розуміючи, що світило зараз не на його боці, а навпаки – робить усе, щоб його, Андрія, демаскувати, він рухався хоч і швидко, але й обережно, користуючись будь-якими особливостями рельєфу, перебігаючи від одного обрідного гайку до іншого.
Під час однієї з таких коротких перебіжок, Андрій був змушений зупинитися, спостерігаючи дивне явище. В цілковитій тиші й нерухомості осіннього вечора, коли пасма сухої трави лишалися недвижними, а жовте листя на деревцях ледь ворушилося від легких подихів повітря… В цьому сонному царстві несподіваною стіною прокотився потужний порив вітру, пройшовши однією хвилею степовим різнотрав’ям і зірвавши з дерев золотавий дощ. І знову повна тиша.
Андрій скоріше відчув, ніж зрозумів, що дещо відбулося. Але довго залишатися на відкритому просторі було не варто. Хутко добігши до найближчої купки дерев, він почав роздивлятися й прислухатися. Навкруги панував усе той же непорушний спокій. Та скинувши з плеча гвинтівку, Андрій натомість виявив у руках арбалет. Щось не так було і з каскою. Замість неї він із подивом зняв з голови якийсь середньовічний сталевий шолом. Із броніком була та сама біда – він перетворився на кольчугу. Ось тобі й маєш! Сумнівів бути не могло – Андрій зайшов уже в Зону Аномалії. І та почала вже викидати свої «штучки». Та якщо вона таким чином діє на всіх, перетворюючи вогнепальну зброю на холодну, то в імовірній зустрічі з ворогом шанси все одно залишаться рівними. Тож хай йому грець, треба поспішати на пошуки дрона. Який, тепер вже без сумніву, мав перетворитися тут на повітряного змія.
За годину, криючись і уважно пильнуючи довкола, Андрій дістався нарешті до району падіння безпілотника. А після недовгих пошуків зміг роздивитися розпластаного на траві чималенького яскраво розмальованого повітряного змія. Але той лежав на досить відкритій місцині, лише декілька метрів не долетівши до скупчення чисельних кам’яних брил, що хаотично нагромаджувалися у велетенський пагорб. Найкращім шляхом, щоб підкрастися до змія, видався щільний низькорослий чагарник. Та коли під його прикриттям вояк уже майже дістався своєї мети, як одночасно зі сталевим клацанням і хрустом відчув страшенний біль у нозі й втратив свідомість.
* * *
«Де бринить струмок,
Ловить, ловить власну тінь
Бабка-вітрячок…» – мугикав Олесь хайку, чи то Тійо, чи то Басьо, спостерігаючи ворожу передову очима керованого ним безпілотника. Нічого-нічого, зараз упіймає… От, уже й стріляють! Гаразд, хлопчики, вважайте, що збили. Давай-но, моя ластівко, давай, моя драконо-мухо, завалюйся набік. Отакечки, саме туди, в Зону!
Олесь упевнено скерував «падіння» дрона вбік епіцентру Аномалії, лише перед самісінькою землею вирівнявши апарат і влаштувавши йому м’яку посадку на пір’їну пожухлої трави.
Що ж, наживку закинуто, тепер залишається тільки чекати на гладкого коропа. Олесь заховав пульт керування в чагарнику, притрусивши гаджет золотом опалого листя, і попрямував до іншого куща, що галузився якраз на межі Аномалії. Діставши бінокль, він заглибився у терпляче пильнування обрію в очікуванні «здобичі».
Чекати довелося не так уже й довго. Он він, перебігає крадькома. Здається, один. Це добре. Ховається, але ж і поспішає. От дурник! Либонь, ще багато чого не знає про Аномалію. Тут, взагалі-то, поспішати нема куди. Та нехай собі. А от Олесю треба зібратися. Зараз найголовніше – синхронізація. Зайти одночасно з «клієнтом». Ось він уже на межі, ось уже зникає! Олесь стрімко пірнув уперед – у буйну хвилю степової трави – всередину Аномалії.
Схопившись навколішки, ризикуючи бути виявленим, Олесь стрімко припав до бінокля, нишпорячи обрієм у пошуках «здобичі». Невже невчасно? Невже спізнився? Де ж він?.. Та онде, праворуч! Є! А «клієнт» устиг уже кілометри на півтора просунутися до «точки зустрічі»! Та все одно, це – гарне влучання, майже «в яблучко»!
Тепер можна не кваплячись, не виявляючи себе рушити до місця «падіння» безпілотника. І Олесь, автоматично використовуючи природні укриття, і так само автоматично пильнуючи крізь траву шлях під ногами, заглибився в свої міркування. Він згадав розмову з шефом…
* * *
– Скажи-но, колего, – запитливо примружився шеф. – А ти хоча б щось тямиш у вірусах?
– В яких саме,.. колего? – звів брови Олесь. – В комп’ютерних чи біологічних?
– Оце так відповів питанням на питання! – Шеф замислився. – Ані те, ані те… Чи те і те?
– Петровичу, годі гратися, давай ближче «до тіла»!
– Розумієш, друже, наші «програмери» виявили новий тип вірусу. Він має інформаційну природу, тобто не має білків чи іншої біології. Ніякої речовинної основи, є лише код. Як у комп’ютерного вірусу. Та тільки вражає він не компи, а людину!
– Чув про таку теорію. Здається, «кодери» Мігаля займалися… Я не вірив, що в них щось вийде… Невже знайшли? І що ж воно таке?
– Та знаєш, лежало на поверхні. Дуже поширений вірус. В окремих індивідах інколи викликає хіба що безвідповідальність, манію величі, максимум – садистські нахили. Нічого надзвичайного. А взагалі-то симптоматика досить широка – від рабської інфантильності і аж до звірячої ксенофобії. Але що найстрашніше – цей вірус може роками сидіти у засідці й чекати на свій час. І уяви собі – коли до влади приходить хворий з гострою формою, а навкруги переважна більшість – інфіковані… Це спрацьовує як спусковий гачок…
– Ну, і що далі? – все ще безтурботно запитав Олесь.
– Ет, теж мені, «нейрохакер»! – поблажливо посміхнувся шеф. – Згадай історію. Скільки прокотилося таких епідемій! Остання – в минулому столітті… На жаль, як виявилось, не остання… А скільки було жертв? Наче та середньовічна чума… Не знаю, чи достатньо це вилікувало переможених, а от серед переможців… Вірус мутує, пристосовується до особливостей колективної свідомості. Він може надовго зачаїтися в латентній фазі…
– Стривай-стривай, Петровичу, – підняв руку Олесь. – Я, здається, починаю розуміти. Виходить, якщо вірити нашим фахівцям, оце саме зараз у сусідів – епідемія?
– Пандемія, братику, пандемія…
* * *
Опритомнів Андрій сидячи на піску серед дрібних камінців у тіні величезної брили, на яку обпирався спиною. Нога ще боліла, але на неї вже була накладена шина з обрубків гілок, примотаних незрозумілим ганчір’ям. Неподалік на камені сидів чоловік в сіро-зеленому плащі з каптуром, напосідливо намагаючись розпалити люльку за допомогою якогось архаїчного кресала. Андрійові арбалет і підсумок лежали біля його ніг. Нарешті незнайомцю вдалося закурити і, зіщулившись від диму, він звернув увагу на пораненого.
– Ну що, вояче, прийшов до тями? Та тільки порадувати тебе нема чим. Відвоювався ти, вояче, гаплик.
– А ти хто такий? – запитав у відповідь Андрій.
– Я – Олесь, звідтіля, – чоловік махнув рукою за пагорб. – І звідсіля теж. Тобто твій ворог. А от тебе яке лихо сюди занесло?
– Та сам, мабуть, знаєш. За дроном прийшов.
– Ну, це зрозуміло. Але це – твоя остання, та не найголовніша дурість – попхатись у воду, не питаючи броду. Та ще й вирядився наче в атаку. Краще б лицарські обладунки на ноги взув. Хоча і це б не допомогло…
Андрій раптом усвідомив, що Олесь розмовляє якоюсь чудернацькою мовою, яку Андрій все одно дуже легко розуміє. Ба, більше, – і сам відповідає тією ж мовою. Дивне місце ця Аномалія. Може це – древня мова, якою спілкувалися їхні стародавні спільні пращури?
– Та ще он як до зубів озброївся, – продовжував Олесь, витрушуючи вміст підсумку. – Ну, метальні ножі – це, зрозуміло, – наступальні гранати, ергедешки, а от це що таке?
Олесь підняв з купи металу дволезову залізяку.
– На бумеранг схоже, – невпевнено відповів Андрій.
– Та я й сам бачу, що не консервний ніж. Зажди, не підказуй, я сам вгадаю. Напевно, оборонна, ефка. Була така при тобі?
– Та була одна.
– От дивак! Навіщо її було сюди тягти? Та біс із ним, ти мені краще про свою найголовнішу дурість відповідай. Що ти тут робиш? Чи ти місцевий зомбак, чи зайда?
– Закордонний.
– Регулярний чи найманець?
– Доброволець.
– І якого ж біса тебе сюди занесло? – сплюнув Олесь чи то тютюн, чи то злість. – Та ще й добровільно. За баблом?
– Ну, не без цього, – ухильно відповів Андрій. – Розумієш, життя – складна річ. Борги, іпотека, дружина як бензопилка…
– А тебе тато з мамою в дитинстві не вчили, що не можна людей за гроші вбивати?!
– Можна подумати, що ви задурно воюєте!
– А ти ще порівняй гонорар кілера з платнею опера, що його ловить! Ми на своїй землі, ми Батьківщину боронимо!
– Ми теж не кілери, ми братів визволяємо…
– Кого й від кого ти тут визволяєш?! – розпалився Олесь. – Дурень безголовий!.. А зрештою, чого це я тобі товкмачу? Ти ж і так уже мертвяк…
– Чого це? Ти що, мене вб’єш? – напружився Андрій.
– Навіщо воно мені? Ти й так уже сам себе вбив! Ти ж, дурнику, на міні підірвався. Це в Аномалії – капкан. Та й то, який! Ведмежий!.. А взагалі-то це міна, і дуже серйозна. А я ще думав тебе в полон узяти… На обмін…
– Але ж я живий, – розгублено заперечив Андрій. – Нога пошкоджена, але ж…
– Це лише тут ти злегка поранений. Та щойно вийдеш із Зони – розірве на шмаття. Ти живий тільки зараз, у цю мить, бо тут немає часу, або майже немає…
Олесь замовк, розтягуючи мало не згаслу люльку і відкинувши каптур, наче він йому насправді заважав. Тільки тепер Андрій побачив лице свого ворога. А з полірованої поверхні шолома, що валявся на піску поруч з Андрієм, на нього дивилося таке самісіньке обличчя. Наче близнюки… Та тільки один – хазяїн становища, а інший… Андрія поглинув розпач. Помирати не хотілося. І за що?.. Але ж має бути якийсь вихід! Він же іще живий! Андрій в запалі відштовхнув шолом рукою.
– Та щоб ви всі здохли, перевертні кляті, – вихопилося в нього. – Разом із вашою Аномалією!
– Із нашою Аномалією? Із нашою?! – Олесь аж підхопився і вмить опинився поруч з Андрієм. Але, попри очікування, бити не став. Натомість, розкинувши руки, загорлав:
– Дивись! Оце все… Вся ця грандіозна купа брил – це древній Кам’яний Храм, створений самою Землею! Тут віками, тисячоліттями молилися своїм богам різні народи… Ті, що жили тут. Можливо наші далекі пращури. І твої, і мої… А тепер дивись ліворуч. Голову поверни! Бачиш вирву від вибуху?! Зрозуміло, звідкіля прилетіло?!
– Ну, звідти, – Андрій невпевнено махнув рукою на схід. – Але ж до чого тут Аномалія?
– Та до того! Мізки увімкни! В Зоні вогнепальна зброя перетворюється на холодну! Навіть міни не вибухають, а лише стають пастками. Тут взагалі нічого не вибухає! А це вибухнуло! Прилетіло від вас і вибухнуло! Чому?! Та тому що тоді не було ніякої Аномалії. Був собі Кам’яний Храм і нікому не заважав… А ви в нього влучили… Поранили… Отак ви й створили Аномалію. Саме ви, манкурти скажені!
* * *
– …З вакциною питань немає, – задумливо вів далі шеф. – Людство її давно вже винайшло. Ті, кому з дитинства в достатній мірі прищепили загальнолюдські цінності, ті – убезпеченні від зараження. Але ж де та достатня міра? Більшість людей все ж таки залишаються в зоні ризику. Тим паче, коли вірус допадається до влади і починає прищеплювати себе всім, починаючи з дітей, користуючись усіма каналами розповсюдження інформації… Тут уже питання не профілактики, а лікування інфікованих.
– Зрозуміло… Потрібен антикод, – з розумінням кивнув Олесь. – Сироватка. Знаходимо людину, що перехворіла й одужала…
– Таких немає, – перебив його шеф, зітхнувши. – Стійкі люди вірус не підхоплюють, а інші, якщо його отримали, – вже ніколи не одужують. А штучний антикод у даному випадку, сам розумієш, неможливий як такий в принципі.
– Ну, що ж, – знизав плечима Олесь. – Залишається налягти на профілактику.
– Угу, – закивав скептично шеф. – Доки ти будеш налягати на профілактику, скажені хворі переб’ють усіх здорових.
– Петровичу, досить уже тягнути кота за гуму, – скривився Олесь. – Вивантажуй, що вже надумав?
Шеф хитрувато примружився:
– А ти нічого не помітив у минулій атестації?
– Нові тести? Переймаємо досвід партнерів?
– Та ні, тести наші. Цілеспрямовані. Щоб обрати… як виявилось, тебе.
– То я обраний? – жартівливо задрав брови Олесь. – Найкращий?
– Розпишався! – реготнув шеф. – Ти не найкращий, ти найпридатніший серед нашого оперативного складу.
– Тобто, з точки зору найслабкішого імунітету? Збираєшся мене заразити? Але ж як я тоді одужаю? Ти ж сам казав…
– Казав… Імунітет у тебе міцний. Навіть занадто. Не переймайся, одужаєш однозначно. А от як тебе інфікувати… У хлопців Мігаля є ідея. Треба обговорити. Але май на увазі – топ-секрет! Справа на контролі в Самого… – і шеф багатозначно вказав пальцем у стелю.
* * *
– Ну й годі вже, – зітхнув Олесь, вибиваючи попіл із люльки. – Все одно, користі з тебе, і справді, як із мерця. Навіть заразити не можеш. Хоч би чхнув.
– Чим заразити? – ошелешено перепитав Андрій.
– Та вірусом своїм. Я ж бо сподівався, що тут інфовірус на звичайний перетвориться. На кшталт ГРВІ. Не вийшло… Що ж, піду я вже, тут більше нема чого ловити.
І Олесь заходився неквапно збирати залізяччя до підсумку.
– А як же я? – розгублено вигукнув Андрій. – Ти що, отак мене й полишиш? Має ж бути якийсь вихід! Може ти повернешся з допомогою? З медиками?
Олесь відволікся від своєї справи й сумно поглянув на Андрія.
– Як тільки-но я вийду за межі Зони… Навіть якщо одразу повернусь – це буде вже інший момент. Про тебе тут вже й згадки не залишиться.
– То що ж мені тепер робити? – у відчаї заскиглив Андрій.
– Живи собі тут, у цій миттєвості, у цьому безкінечному бабиному літі, – Олесь окинув поглядом просторий безлюдний пейзаж. – У цьому вічному надвечір’ї… А коли набридне – повзи будь куди. Звідси в усі боки однаково. Як доповзеш до межі – там тобі й буде відпочинок назавжди… Або ж краще – повзи до вирви. І вимолюй там собі прощення. Часу в тебе тепер більше ніж досить, може щось і вийде… Ну, бувай!
Олесь закинув на плече підсумок, підхопив арбалет і, не озираючись, рушив в обхід Кам’яного Храму. Треба було повертатися додому – вбік сонця.
Розгублений Андрій в розпачливому ступорі уп’явся незрячим поглядом в пісок і каміння поруч із собою. Там валявся і залишений Олесем середньовічний шолом. Під ним блиснула ще якась залізячка. Бумеранг!
Не думаючи ні про що, лише на емоціях і рефлексах, Андрій дотягнувся до бумерангу, схопив його, зіп’явся на одну ногу і щосили жбурнув навздогін ворогу, який ще не встиг відійти далеко.
Кидок вийшов не дуже вправний, і бумеранг, не долетівши до Олеся, шурхонув у траву. В ту ж саму мить із трави піднявся вихор. Стрімко розростаючись, захоплюючи все більше опалого листя, піску, трави й каміння, він миттєво перетворився на велетенський смерч. І ось уже закружляли у ньому і арбалет, і шолом, і змій, і Олесь, і Андрій. А смерч тим часом повільно рушив до вирви в Кам’яному Храмі.
* * *
На похилій брилі західного схилу пагорба обличчям до нерухомого сонця лежала людина. Без шини на нозі, але й без сіро-зеленого плаща. Без шолома і без арбалета. Немиготливим поглядом Олександр дивився на сонце. В м’якому блакитно-рожевому повітрі повільно пливла павутинка, відблискуючи сріблом прозорого шовку.
Тепер Олександр знав. Він знав, що паралельні іноді перетинаються. І в точці перетину має бути рішення, відповідь. Олександр її отримав. І для цього не потрібні ані шоломи, ані арбалети. Що? У них є танки? Але ж у нього тепер теж є! Ось, наприклад:
«Де бринить струмок,
Бабка, не чіпляючись
За трави пучок,
Ловить тіні на воді
Швидкоплинних своїх днів…»
Тим часом степовою травою прокотилася хвиля вітру, здійнявши в повітря золоті бризки опалого листя. Коли воно вляглося, і без того довгі тіні дерев раптом почали швидко подовжуватись, а нерухоме до цього сонце стрімко скотилося за обрій. І запанувала темрява.
* * *
– Ну що, повертається наш герой?! – почув Олесь радісний голос шефа, насилу розплющуючи свинцеві повіки. – Хлопці сказали, що вже можна, тож я вирішив сам тебе розбудити. А заразом і старі навички трохи відновити.
Олесю було якось дивно бачити шефа не у звичному цивільному костюмі, а в недбало накинутому на мундир білому халаті, що ледь прикривав генеральські погони.
– Привіт, Петровичу! Ти що, на парад зібрався?
Шеф розплився в посмішці:
– Так свято ж у нас! Урочистий день! Тобі вдалося, Саньку, вдалося! Звісно, нікому достеменно не відомо, що там у тебе в макітрі відбувалось, але хлопці кажуть, що то був вищий пілотаж! Вітаю, герою! Є антикод!
– Чекай, чекай, – насупився Олесь, іще не сповна отямившись. – Аномалія… Там був хлопець… Андрій, здається.
– От біда, – похитав головою Петрович. – Поганий з мене будильник. Втратив хист. Не було ніяких аномалій і хлопців. Це все у тебе в мізках відбувалося! Та й глибоко ж! Може тому й відходиш так повільно… Але дещо ми все ж таки розгледіли. Як ти… чи то себе так розщепив, чи то вірус так підчепив, що йому нікуди було й подітися, як тільки у тебе вселитися! Ти ба, я вже на радощах віршами заговорив! Ну що, повертаєшся?
– Та ніби так, – зітхнув Олесь. Не хотілося розчаровувати шефа, що все насправді було не зовсім так, і вищий пілотаж тут взагалі ні до чого. Це було щось із глибин. Але як це пояснити, коли й сам до пуття ще не розібрався?
– От і добре, – пожвавішав генерал. – Скопіюємо антикод – і одразу у відпусточку. Відпочинеш, розвієшся.
– Так, до Кам’яного Храму гайну. Він же на нашій, підконтрольній території?
– Здається, так, – шеф не приховував здивування. – А навіщо тобі?
– Та, не зважай, просто не був ніколи, – відмахнувся Олесь. – Краще розповідай, як ми тепер цією сироваткою людей лікуватимемо? Через ЗМІ? Інтернет?
– Бачиш, Саньку, – посерйознішав Петрович. – Це тільки епідемія так масовано поширюється, тим паче на підготовлений ґрунт. А лікувати кожного хворого доводиться індивідуально. Але головне – ліки знайдено! До речі, – шеф знову повеселішав, дістав з кишені коробочку, відкрив і проклав на тумбочку. – Вітаю, орденоносцю! Відсвяткуємо трохи пізніше, як остаточно оклигаєш. Головне, що «нагорода знайшла свого героя»! До речі, від Самого…
І при цьому шеф, як завжди, націлив палець у стелю.
– А що ж це він сам не… – уїдливо посміхнувся Олесь. – Урочисто, під фанфари.
– Олександре, годі блазнювати! – примружився генерал. – То ж на камери, для преси. А ти ж і сам знаєш, де ті репортери з камерами, а де підрозділ психологічних операцій!
– Та воно нібито й так, – раптом замислився Олесь. – А що, Петровичу, виконаєш одне моє прохання?
– Проси, що хочеш, – радо погодився шеф. – Тільки, звісно, в розумних межах моїх можливостей.
– Та звісно, що в межах, – хитрувато всміхнувся Олесь. – Хоча навіть для тебе це буде не легко. Влаштуй мені зустріч… з Самим!
– Ти при своєму розумі?! – Петрович аж поник плечима. – Та ні, мабуть ще не зовсім отямився!
– Та не прибідняйся ти, старий лисе, – майже сміючись наполягав Олесь. – Ти й не таке утнути можеш, якщо напружишся!
– Ох, і доведеш ти мене до трибуналу, – скрушно похитав головою генерал. – І навіщо воно тобі?
– Та, таке, – прошепотів Олесь, з удаваною байдужістю визираючи у вікно. – Побазікати ні про що… Чисто для профілактики…
– Так он воно що! Ну ти й жучило! І що ж ти йому таке скажеш?
За вікном, напевно через аномально довге бабине літо, красуня абрикоса з одного боку вже палала й зрошувала землю краплинами пурпурово-персикового вогню, а з іншого залишалась все ще по-літньому зеленою.
– Що скажу? Та хоч би що… Хоч і віршик прочитаю… А тоді вже й до Кам’яного Храму… Подивлюся, як воно там… зараз…
|
Рассказ открыт для комментариев