«Кожна людина є історія,
не схожа ні на яку іншу».
Алексіс Каррель 1 Остап Григорович, шестидесятирічний худорлявий в окулярах керівник лабораторії, повільним кроком вийшов з дверей міжнародного аеропорту і направився до паркінгу, де на нього вже чекала біла «Лада». За кермом сиділа Еріка, струнка зеленоока жінка з вогняним волоссям.
Коли стрілка спідометра підповзла до поділки сто сорок, кермувальниця запитала:
— Як пройшла конференція?
— Чудово. Там був професор Макнамара.
— О-о-о! Я про нього чув, — відірвавшись від планшета, сказав Антон, молодий програміст з їхнього інституту, який не без комфорту розмістився на задньому сидінні авто. — Він глухонімий. Там був хороший сурдоперекладач?
— Звісно був, Антоне, але Остапу все одно перекладач непотрібен, він володіє мовою глухонімих.
Антон зі здивуванням подивився на Остапа, який у відповідь жестами показав, що можна було перекласти, як: «Що, здивований, друже мій?».
— Поки наш юний колега намагається опанувати «афект» спричинений здивуванням, я продовжу. Макнамара наштовхнув мене на думку про те, що у момент, коли жива тканина розкладається на атоми, у неї можна вносити певні корективи.
— Виходить як конструктор?
— Майже. Але внести суттєві зміни з нашими теперішніми можливостями? Зараз необхідно більше уваги приділити програмі автоматичної процедури. Антоне, це завдання для тебе. Запрограмуй апарат на автоматичний аналіз тіл реципієнта та донора для подальшого корегування розмірів органа, розташування кровоносних судин, кісток, імунологічної реакції …
— Зрозумів, складу план і завтра разом його проаналізуємо, — провів пальцем по екрану планшета Антон, та з доброзичливою іронією додав: — Знову безсонна ніч… А вона, до речі, рівноцінна удару по голові…
— Терпи, козаче! 2 У звичайнісінькій кімнаті одного з численних наукових інститутів міста біля старенького письмового стола, один навпроти одного сиділи молоденька репортерка та Остап Григорович. Трохи поодаль від них біля відеокамери клопотався оператор.
— Остапе Григоровичу, чи не могли б ви хоч в загальних рисах описати як відбувався процес розробки та дослідження?
— Все почалося з ідеї. Нам спало на думку: чому б не спробувати використати метод розкладання на атоми живих тканин, над яким я вже працюю давно, з подальшим їх відновленням в іншому тілі. Після кількох вдалих експериментів, ми розпочали спроби пересадки частин тіла від однієї тварини до іншої.
— Як мені відомо — ті тварини довго не жили.
— Але ж, і при першій у світі операції по пересадці нирки від трупа на стегно людини, яка була проведена у Харкові 3 квітня 1933 року Юрієм Юрієвичем Вороним, хвора теж прожила трохи більше сорока восьми годин. Ми також свідомо не зважали на групи крові донора та реципієнта. Як наслідок — спостерігали смерті піддослідних тварин.
Репортерка, обвівши поглядом кімнату, запитала:
— Як вам вдається в цих умовах досягати якихось показників?
Остап Григорович з іронічною посмішкою поглянув на пошарпані старі стіни лабораторії, двері з облупленою фарбою, нанесеною вже невідомо котрим шаром, щілини у вікнах, через які циркулювало благодатно свіже повітря влітку, і безжально холодне — взимку.
— Головне ж — результат.
— А як же програма державного фінансування?
— Державі байдуже, — болюче питання зачепило науковця. — Точніше посадовцям цієї держави байдуже. А це зараз синоніми. От коли від цього зможуть отримувати «користь» ці самі «посадовці», у нас є всі шанси опинитися за бортом, а вони в кращому випадку заявлять, що оголошувати надбанням всього людства такий винахід економічно та політично неправильно, а до людства і людини зокрема їм нема діла. Ми не отримуємо фінансування, нам допомагають небайдужі. Також ми інколи отримуємо за деякі наші розробки грошові винагороди, які в подальшому витрачаємо на наступні проекти. Ви що, не знаєте, як зараз фінансують державні установи?
— Не знаю. Наш телеканал також не приватний, але не відчуває дефіциту.
— З кожним по-різному. Держава могла б отримати від нашої розробки величезний зиск, а багато людей у всьому світі — зовсім іншу якість життя. Хоча інколи в нас навіть зароджується думка, що наш експеримент безнадійний, а чекаємо тільки заради того, щоб упевнитись в цьому.
— Дякую за те, що погодились на таку цікаву розмову, — завченою фразою закінчила розмову репортерка. — Сподіваюсь на ще більше інформації в майбутньому.
Остап бачив з вікна, як журналісти вийшли з сірого корпусу будівлі. Сідаючи за кермо свого новенького «Форду» репортерка лицемірно посміхнулись і сказала оператору:
— Це нікуди не піде, можеш видаляти запис.
До Остапа підійшла Еріка і запитала:
— Чому ти не розказав їй, що приживлення органів відбувається моментально?
— Ще зарано.
Насправді Остап Григорович думав, що оголосивши про цей винахід більше інформації, можна було б сподіватися на хоч якесь фінансування, але сумнівався, чи влаштує його подальший результат. Не гаючи багато часу, він повернувся за комп’ютер і продовжив напружено працювати, побоюючись втратити зайву хвилину свого скороминучого життя. І якби Остапа запитали, про те, що його хвилює найбільше, він би сказав: швидкоплинність людського буття. Ні. Не через егоїзм, задоволення власних інтересів, чи страх «кістлявої», яка, важко дихаючи у потилицю, починає з кожною секундою все швидше й швидше наближатися до кожної людини з моменту її народження, мов би шукаючи спосіб підступно штовхнути у спину. Ні, не через це. Він боявся не встигнути закінчити роботу над пристроєм. А ще більше боявся, що не вийде зробити його надбанням Батьківщини, яка щедро поділиться ним з усім людством, адже воно, хай йому грець, таки на це заслуговує. 3 — А що вийде, якщо спробувати пересадити мозок? — поцікавилась у Остапа Григоровича Еріка. — Що собою являє пам’ять? Біохімічні та електричні процеси? Теоретично можна припустити, що пам’ять донора повинна перейти до реципієнта разом з його послідовністю зв’язків між нейронами, але ж практично робота мозку дуже складна і маловивчена. Одна справа — пересадити нирку і змусити її працювати на чуже тіло, а інша — підкорити нервові зв’язки. Цікаво, чи можна повністю регенерувати потрібні зв’язки після відновлення мозку з атомів, тим паче після внесення в нього необхідних змін?
— Дійсно, найважче — це штучна регенерація нервових волокон, адже головний мозок зв’язаний з тілом величезною їх кількістю і якщо щось не вийде, тварина не зможе керувати своїм тілом. Але… не дізнаємося поки не спробуємо. Мозок бажано трансплантувати у тіло молодої тварини, щоб краще проходило наступне навчання, адже істоті, можливо, треба буде знову вчитися ним користуватися. Майже як з народження.
— Молодої немає, але є… Маша, — трохи запнувшись промовила Еріка.
— Добре. Я теж вважаю, що ця самиця горили підійде ідеально, адже енцефалограма показує, що її мозок мертвий після того нещасного випадку у цирку. Не дарма ж ми вже півроку штучно підтримуємо життєдіяльність її тіла. Треба знайти тварину-донора. Бажано теж з приматів.
— Спробую знайти хвору у якомусь із зоопарків, — не приховуючи іскорок захвату промовив Родіон, заступник Остапа Григоровича та за сумісництвом «логіст» їхнього проекту, чоловік з широкими м’язистими плечима та високим чолом. 4 Закінчуючи переставляти апаратуру, кремезні лаборанти побачили на дошці намальовану хімічну модель речовини, яка здалася їм чимось далеким від хімії. Один з них буркнув щось непристойне, схоже з його точки зору на жарт і вони, регочучи як гопники, пішли з кімнати.
Антону це здалося такою нісенітницею, що навіть робити зауваження він не став, а лише глянув на них з презирством. Він завжди думав, що «почуття гумору» цих двох лаборантів, які нещодавно влаштувалися на роботу до інституту, доволі примітивне, десь на рівні туалетно-підліткового, а IQ— дев'яносто дев’ять на двох. Не менш презирливий погляд у сторону дверей, через які щойно вийшло ці два тіла, кинула й Еріка, підійшовши до Антона. Не відводячи погляду від паперів, колега звернувся до неї:
— Ці двоє «гоблінів» просто унікальні. Це зі мною щось не те, чи вони не те що від науки десь далеко, а й від здорового глузду?
— Як там кажуть? Можна привести лоша до пійла, але неможливо змусити його пити.
— На мою думку тут більше підійдуть слова Дороті Паркер: «Можна підтягнути шльондру до культури, але неможливо примусити її думати».
— Давай завтра врятуємо світ і пересадимо мертвий мозок горили цим двом екстраординарним особинам! Права півкуля одному, друга іншому. Небачений до цього експеримент.
— Так. Давай. Події можуть розвиватися у двох напрямках: мозок або приживеться, або не приживеться. Це той рідкісний випадок, коли операція взагалі не може мати негативних наслідків. 5 Проминаючи прохідну, Остап Григорович привітався з вахтером, одним із заслужених пенсіонерів, поважних старців, яким, незважаючи на солідний робочий стаж та трудові заслуги, все-таки не вистачає на прожиття. Коли у Остапа питали чи не боїться він, що через відсутність охорони лабораторію можуть пограбувати, він не занадто переймався і тільки відмахувався. Адже для звичайних злодіїв нічого цікавого тут немає, а від «незвичайних» не допоможе навіть добре озброєна охорона, яка інституту все-одно не по кишені. Через великий хол центрального корпусу він пройшов до старезних бетонних сходів, кожна сходинка яких пам’ятала багато ніг і вже суттєво підтерлася. З темряви коридорів другого поверху віяло розповідями про старовинні готичні замки, з його улюблених книг — головне щоб світло було тьмяним, адже вдень тут доволі депресивно і незатишно, а вночі — тільки моторошно. Підходячи до дверей лабораторії, Остап Григорович обережно обійшов купку штукатурки, що відвалилась з вологої стелі і подумав, що прибере її перед тим, як буде йти додому.
Вхід до лабораторії перепиняли двері, засклені тріснутим матовим склом, через яке виднілось світло від різнокольорових діодів у приладах і випадковим відвідувачам могло здаватися, що це ялинкова гірлянда. Клацнувши кілька разів вимикачем, який вперто не хотів вмикати світильники з першого разу, Остап Григорович переступив поріг та дочекався, поки з короткочасним тріском засвітяться люмінесцентні лампи на стелі. Одна з них почала блимати, але замість того, щоб дратувати присутніх, майже одразу «схаменулась» і запрацювала на повну потужність. Остап повісив куртку на вішалку.
— Привіт, подруго! Як себе сьогодні почуваєш? — піднесеним тоном звернувся до горили, яка лежала в одній із трансплантаційних камер і вже була підготовлена до завтрашньої трансплантації.
Обидві трансплантаційні камери, розміром з невеличку ванну кімнату, були однаковими. Їхні стінки, складені з трубчастих випромінювачів, як клітка з прутів, нагадували грати та йшли незакінченим колом, залишаючи попереду широкий прохід. Поки розробники не встановили кришки на камери, зверху кожна з них нагадувала літеру «С». Потреби у дверцятах до цієї чудернацької конструкції не було, адже необхідне для процедури випромінювання створювалось у межах камери.
Остап, за звичкою, хотів сам перевірити усе перед такою відповідальною подією. Коли він увійшов до вільної камери, ззаду зі скрипом відчинились старі двері лабораторії, а над головою погасло світло. “Дивно, хто б це міг бути?”, — промайнула остання думка, перед тим як поринути у пітьму. Його мертве тіло, декілька разів конвульсивно смикнулось і повільно сповзло по стінці камери на підлогу.
— Ха! Шеф був правий, його слабке серце не витримало. Слухай, а чого почали блимати оті зелені ліхтарики над пультом? — пролунав у напівтемряві огидний голос одного з лаборантів-«гоблінів», який змотував жилки проводів, що хвилину назад провели смертоносний заряд до електродів, підступно виштовхнутих стиснутим азотом з електрошокового пістолета.
— А дідько їх знає. Іди перевір коридор і будемо витягати тіло до машини. Ключі повинні бути у нього в куртці.
Один із горлорізів попрямував до вішалки-стійки, зробленої у формі старого зсохлого дерева, серед білих лабораторних халатів віднайшов куртку і забрав її. Другий перекинув тіло собі через плече і рушив до виходу.
Вахтер дрімав над вже майже до кінця розгаданою японською головоломкою, у якій упізнавався візерунок «леді» у чорному балахоні з пощербленою косою, тому у зловмисників не викликало труднощів непомітно стягти бездиханне тіло до чорного ходу і запхати до багажника седану.
На світанку, який Остапу Григоровичу не судилося побачити, далеко за містом зловмисники усадили тіло науковця у крісло водія автомобіля, який стояв над прірвою, кинули куртку на сидіння поряд. «Гоблін-2» подивився навколо натренованим на все, що погано лежить, оком, підняв з землі шматок металевої арматури і через відкрите вікно натиснув нею на педаль гальм. «Гоблін-1» зняв старенький «Хюндай Поні» з ручника та ввімкнув режим «Драйв». Душегубець поставив ногу мертвого науковця на педаль газу і захлопнув дверцята, мотор заревів хижацьким звуком, після чого «Гоблін-2» прибрав арматуру і автомобіль зі скреготом коліс набрав швидкість і, знісши частину огорожі біля узбіччя, звалився у провалля. Звідти долинули дзвеніння битого скла, скрегіт понівеченого металу і тріскіт молодих дерев, який здавався жалібним криком живих істот, що потерпають від нападу металевого монстра. Коли шум затих, роздався сильний хлопок від вибуху, який рознісся по долині басовим поштовхом. З провалля піднявся чорний стовп диму. 6 Слідчий оглядав машину. Зазвичай він працював сам, адже у нього була погана репутація серед колег. Подейкували, що після того, як він декілька разів відмовляв закрити для потрібних людей вказану його керівництвом справу. Він ніколи не міг зрозуміти виразу «потрібні люди». Невже є непотрібні люди? І кому ж ці «потрібні» так потрібні?
— Іване Дмитровичу, знайшли щось суттєве чи підозріле? — звернувся він до експерта, який стояв і реготав над якимось жартом біля обгорілої машини.
— А-а, Грищенко Михайло Сергійович! Зовсім нічого підозрілого, — з неприхованим роздратуванням відповів, коли йому ненав’язливо нагадали про мету його присутності тут і відірвали від недоречних жартів. Експерт теж не любив працювати з Грищенком , адже слідчий був «занадто прискіпливим», як любили казати ті, хто перетинався з ним по роботі. Експерт незадоволено фиркнув і відійшов подалі, зробивши вигляд, що його покликали. Слідчий дістав телефон.
— Ваня, здрастуй. Це Михайло Сергійович, впізнав? Ваня, мені треба твоя допомога. Вам повинні доставити тіло… Я пам'ятаю, що ти практикант і сам не вирішуєш, але будь-ласка зроби ретельний огляд і аналізи, і загалом повідом мені якість незвичності… Скажи, що тобі треба потренуватись робити розтин. Загалом вигадай щось.
В полудень до лабораторії зайшов Антон і одразу вимкнув музику. Вигляд у нього був жахливий: синці під запалими очима і неприродно бліда шкіра.
— Я тільки від директора. В мене жахливі… Остап загинув… потрапив в автомобільну аварію і… В міліції вважають, що це нещасний випадок.
В приміщенні запанувала тиша, яку порушував лише шурхіт від вентиляторів системи охолодження приладів. Так продовжувалось деякий час, поки не почувся плач Еріки.
Ввечері, коли Грищенко переглядав висновок експерта, де було вказано, що науковець помер від травм, спричинених аварією, подзвонив практикант. Незважаючи на значну ступінь ушкодження тіла вогнем, молодикові таки вдалося дещо «розкопати». Йому пощастило обстежити лише грудну клітину, але цього було достатньо аби дізнатися, що в дійсності науковець помер від «зупинки серця, спричиненої фібриляцією шлуночків, викликаною, можливо, електричним розрядом». Грищенко не сподівався знайти щось конкретне, він зранку взагалі не робив ніяких припущень, а просто для сумлінності попросив про цю послугу. Тепер у нього з’явилася зачіпка, якої достатньо для ретельного аналізу і розслідування справи.
Наступного ранку у кімнату лабораторії зайшов не дуже молодий чоловік у джинсах і вітровці, весь охайно випрасуваний і у добре начищених черевиках.
— Здрастуйте. Я слідчий в справі про смерть вашого колеги. Прийміть мої співчуття. Директор інституту казав, що ви товаришували з загиблим.
— Так, він наш хороший друг… Був… — почала і обірвала себе на цій фразі Еріка.
— Я розумію ваше горе, але чи не могли б ви приділити мені декілька хвилин вашої уваги.
— Так. Але навіщо, якщо це звичайна аварія?
— Такі правила.
— Ми вас слухаємо.
— Чи були у вашого колеги вороги, які б могли жадати його смерті?
— Навряд. Він був тихою і приязною людиною, хоча і говорив завжди, що думає.
— Так. Зрозуміло, — промовив Грищенко і надряпав щось коротко на аркуші паперу. — А дослідження які ви проводили?
Еріка і Антон, взявши себе у руки, в загальних рисах описали, чим вони займаються.
— ...Також треба було зважити на координаційні розбіжності розташування органів, судин, нервів конкретного індивіда у просторі по відношенню до тіла загалом. Пізніше ми навчилися, вносити корективи у відновлюваний орган та змінювати розмір, положення, імунну реакцію і навіть послідовність амінокислот у білках. І вже зараз наші піддослідні тварини живуть декілька тижнів. Фактично зараз ми на фініші отримуємо рідний для імунної системи реципієнта орган. І найцікавіше, те, що кожна особина одночасно є і донором, і реципієнтом. Ми просто міняємо органи місцями, — підсумувала доволі довгу розповідь Еріка. 7 Родіон та Еріка вийшли з офісу нотаріуса, де Родіон щойно оформив спадок всього свого майна на Олексія — сина Еріки, хлопця п’ятнадцяти років. Родіон наполіг на цьому, як він казав, через випадок з Остапом Григоровичем і не хотів з цим зволікати. На розі він купив букет її улюблених гвоздик. Вона обожнювала гуляти містом, а зі своїм майбутнім чоловіком ще більше. Певний час їй здавалося, що син відлякує чоловіків від неї, але з Родіоном в неї вийшло по-іншому, адже він так піклувався про хлопчика останній рік — з того моменту коли вони вирішили одружитись. Як же ззовні Родіон був схожим на її першого чоловіка, батька її сина — думала вона в цю хвилину. Стосунки Родіона з Ерікою не можна було назвати коханням з першого погляду і до нестями. Кілька років тому коли, Родіон почав виявляти до неї прихильність, Остап не став їм заважати. Обидва були неодружені, але Родіон всього на десять років старший за неї, а Остапу вже було майже шістдесят. Хоча, якщо відверто, якби він не відступив (і якщо б вона знала про почуття Остапа), і вони дали можливість їй обрати, вона б надала перевагу саме Остапу. Він був інтелігентнішим, освіченим, дуже цікавим і молодим душею. Спілкуючись з ним, Еріка не відчувала різницю у віці. Але свої почуття, бажаючи коханій щастя, Остап ховав дуже ретельно. Він вірив, що проблеми Родіона з алкоголем позаду, він молодий і зможе дати Еріці більше щастя. Тому цю таємницю Остап забрав з собою.
— Твоє піклування про Олексійка так зворушує, любий.
— Мила моя, не треба нічого відкладати на завтра. Та й я його люблю як свого рідного. Головне, щоб з ним все було добре і він був здоровим. Мені потрібно в лабораторію, а ви заїдьте в магазин — хочу відсвяткувати цю подію, так би мовити, в найближчому колі, — поставивши крапку в розмові, Родіон побіг до найближчої станції метро, а Еріка попрямувала за сином у школу.
Еріка з сином завантажили до багажника своєї «Лади 1500» пакети з покупками і хлопець поштовхав на місце візок, який встиг не на жарт вивести юного користувача із себе, огидно поскрипуючи колесом. Чекаючи, жінка ввімкнула радіо, по якому якраз передавали прогноз погоди. Еріка поглянула на годинник — вже пройшло не менше десяти хвилин, але син не повертався. Вона вийшла з машини і роззирнулась, але поряд Олексія не було. Вибравши номер телефону сина зі списку, замість сигналів виклику почула повідомлення, що той у «зоні недосяжності». Коли збиралася натиснути кнопку набору на телефоні знову, той її випередив, завібрувавши раніше. Це дзвонив Родіон.
— Родіоне, Олексійчик зник. Його ніде немає, я хочу подзвонити у міліцію, — її голос майже зривався на крик, в неї от-от могла початись істерика, але вона трималася з останніх сил. — …Ні, він не міг піти, не попередивши мене. Тут багато людей, машин... Я дзвоню у міліцію…
— Ні, не роби цього! — почула вона у динаміку. — Мені тільки що дзвонили невідомі і повідомили, що викрали Олексія…
Вдома Родіон як міг заспокоював майбутню дружину, коли з його телефону пролунала мелодія виклику і змусила Еріку здригнутися. Це були викрадачі і її наречений включив режим вільних рук, щоб Еріка все добре чула сама. Зловмисники запевняли, що з дитиною все буде добре, якщо Родіон ретельно виконає всі їхні вимоги. Але головна умова — нікому не повідомляти.
— Я сам все вирішу, — промовив він, коли в динаміку почулись короткі сигнали. — Вони хочуть зараз зустрітися зі мною особисто. Ти чекай на мене вдома. Все буде добре.
Родіон поцілував Еріку і попрямував до вхідних дверей.
— Ти поспи. Я буду пізно, не чекай на мене. Все буде добре, я зроблю все, щоб врятувати Олексійчика.
І він пішов. Деякий час Еріка намагалася заснути, але бездіяльність страшним тягарем тиснула на неї. Такої безпорадності вона не відчувала давно. Останнього разу, коли лікар повідомив їй про те, що її чоловікові залишилося всього декілька місяців: пухлина вже не підлягала лікуванню. Він тримався до останнього подиху і намагався підтримати дружину, знаючи яка вона вразлива, хоча згасав на очах. Та безвихідь і розуміння того, що ти безсилий виснажувала її. «Ні, зараз я не можу просто чекати, я повинна щось робити», — подумала вона і дістала з гаманця візитівку.
— Здрастуйте, я приїхав швидко, як зміг, — почав Грищенко, переступивши поріг квартири.
— Заходьте до кімнати, сідай те. Я не знаю що мені робити. Вони погрожували вбити сина, якщо я звернуся до міліції, — сказала Еріка, закривши долонями розпухлі очі.
— Правильно зробили, що подзвонили мені.
Вітальня її квартири була затишною і охайною. Можна було б сказати, що звичайна прохідна кімната панельної дев’ятиповерхівки, в яких Грищенко бував багато разів, та й сам жив у схожій, тільки не три-, а однокімнатній. Над письмовим столом з різного дуба, виготовленого у старовинному стилі, від стелі до стільниці на всю ширину стіну розташувалось велике вікно. За чистим до блиску склом темні обриси листків багаторічного каштану, утворені йодистим світлом вуличних ліхтарів, витанцьовували дивний танок. Грищенко сів у запропоноване йому крісло і вирішив повернутись до інтер’єру іншим разом, якщо випаде така можливість. Дістав блокнот і олівець. Еріка, помітивши, що грифель коротенького олівця зламаний, подала із стаканчика на столі новий, добре заточений. Чоловік помітив, що навіть олівці були складені з педантичною охайністю за розміром.
— Дякую, а тепер розповідайте, я вас уважно слухаю.
Через годину Грищенко стояв біля під’їзду і закурював цигарку. Курив він дуже рідко і тільки в крайньому випадку. Цей точно був з такої категорії. Спочатку вбивство науковця, тепер викрадення малого. Він напружено міркував над тим, що це може бути суттєво пов’язано і, судячи з усіх відомих йому обставин, причетні до цього професіонали, якщо про злодіїв і душогубців можна таке сказати. Ні, краще сказати: добре навчені для такого покидьки. «Треба зв’язатися з Антоном». За два місяці розслідування вбивства науковця Грищенко здружився з цим хлопцем. Той був комунікабельним і бідовим. Про те, що це був не нещасний випадок він розповів тільки йому. Задумавшись і пройшовши далеко від урни для сміття слідчий охайно, щоб викинути його потім, загортав недопалок у папірець і думав: «Може тут не проста неуважність і байдужість спеціалістів, а чийсь підступний план. Стоп, Грищенко. У тебе починається параноя ти став занадто підозрілим. Хоча цю теорію не слід відкидати».
Грищенко під’їхав до будинку Антона на своєму червоному трьохдверцятному «Фольцвагені Гольф» випуску почату дев’яностих на п’ять хвилин раніше, ніж вони домовились з хлопцем, але той вже чекав біля клумби.
— Та інформація, яку ви просили, в мене в інституті. Давайте заїдемо і я візьму картку пам’яті. Тільки треба «комп», мій планшет зламався, а в інституті тільки стаціонарні.
— Давай я по дорозі закину тебе в інститут, ти все підготуєш, а я змотаюсь за планшетом. Піде?
— Так, цього буде достатньо.
В цей час у лабораторії все було як і раніше. Лаборанти пересунули клітку з горилою вбік, прямо під силові електричні кабелі, які дугою провисали зі стелі, а в камері апарату прив’язали до стільця приспаного хлопчика. З темноти пролунав голос третьої дорослої людини в цій кімнаті:
— Давайте, дійте швидше. Коли процедура пересадки закінчиться вдало, ця лінія з ліхтариків повинна загорітись зеленим світлом. Запам’ятайте, що одразу після цього ви повинні вбити моє доросле тіло, а хлопця відправити у лікарню. Хай вважають Родіона героєм, який загинув, рятуючи дитину.
— Добре, шеф. 8 «Фольцваген» зупинився за квартал від інституту. Спокійної ночі Грищенко з Антомом не хотіли привертати до себе зайвої уваги. Коли автомобіль зник за рогом, Антон пішов по тротуару, на якому вже лежало опале листя. Декілька годин назад, коли молодик повертався додому, асфальт був чистим, а чарівний подих вітру зірвав листя і заслав ним землю. Дмухнувши прохолодою, вітерець змусив і Антона здригнутись і прискорити крок.
Коли молодий програміст розчинив двері лабораторії, то спочатку заціпенів від несподіванки: перед ним на стільці сидів зв’язаний скотчем хлопець. Переборовши здивування Антон кинувся до підлітка, але лаборант-«Гоблін-1», якого молодик від несподіванки не помітив, підніжкою повалив його на підлогу обличчям донизу. Не розлежуючись довго, Антон розвернувся і встиг ухилитись від підступного удару в спину вішалкою-стійкою, яку лаборант-«Гоблін-2» збирався розбити об голову Антона. Удар був такої сили, що вішалка розлетілась на друзки. Підвівшись і схопивши уламок, парубок кинувся на «Гобліна-2», але «Гоблін-1» випередив Антона і наніс рукояткою пістолета удар. Антон, схопившись за потилицю пальцями, між якими сочилася кров, рухнув на підлогу. Трохи очунявши, він заговорив до постаті в кутку кімнати, яку «гобліни» називали шефом і, яку за ці п’ять хвилин, які сидів на підлозі, Антон добре розгледів і не міг помилитися:
— Судячи з того, Родіоне, що ти не ховаєшся, залишати мене живим не входить у твої плани.
— Який здогадливий. Недарма Остап наполягав, щоб з програмою працював саме ти, відмінний програміст і аналітик. Шкода звісно буде втрачати такого спеціаліста, адже програма ще не закінчена повністю, але дарма, світ на тобі клином не зійшовся. Знайдуть когось іншого.
— Навіщо це все? Я… Я не розумію.
— Після смерті Остапа, велика міжнародна премія була нарахована на моє ім’я, та й мені вже скоро сорок п’ять, а тепер у мене з’являється можливість стати зовсім юним. Почати життя заново, так би мовити.
— Ти не зможеш приховати це від його матері.
— Помиляєшся. Останній рік я дуже тісно спілкувався з Олексієм і багато знаю, а все інше можна списати на часткову амнезію, пов’язану з витісненням із пам’яті негативних спогадів. Будемо вважати, що хлопець — жертовне ягня цього винаходу.
— Ти божевільний!
— Можливо. Але, у будь-якому випадку, у кращому положенні ніж ти.
— Цікаво, а у цих «гоблінів» професія, крім бути покидьками, є? — Антон гірко посміхнувся і кивнув головою у сторону двох мерзотників, які продовжували свердлити його тупим беззмістовним поглядом.
— Це не важливо. Найголовніше — вони добре виконують накази того, хто їм добре платить. Вони колишні мєнти, як мені відомо. Потім пішли працювати в приватну охоронну компанію, ім’я власника якої я називати не буду. Можу лише сказати, що воно доволі відоме серед загалу.
— Який зміст у цьому всьому? Це ж вони вбили Остапа? А чи не легше було взяти нашу команду, так би мовити «під крило», і контролювати весь процес безпосередньо.
— Тут зіграла їх звичка все привласнювати. А вчитися вести справи по-новому у них немає ні бажання, ні клепки. Звичніше їм так. Ну що ж, а ти станеш першим свідком експерименту, що побачить операцію з пересадки свідомості від людини до людини. Хоча свідок за іронією долі довго не проживе, але це зараз не суттєво. Головне те, що Остап дав мені «ключі» від безсмертя.
— Ти існуєш тільки зараз! В цю мить! Жодна з сучасних технологій не зможе, принаймні поки-що, зберегти тебе…
— Мене зможе.
— Але це... Ти…
— Кому цікава думка мерця? Починайте хлопці.
Родіон зайшов до однієї з камер апарату, а «Гоблін-2» став до пульту керування і заніс товстий огидно волохатий палець над сенсорною кнопкою запуску апарату. Дочекавшись, поки Родіон буде готовим, «Гоблін-1» поклав на плече «Гобліна-2» долоню вказуючи, що треба починати. За мить до початку, горила, на яку ніхто не звертав уваги, просунула руки через грати клітки. Раптом вона хапає та рве силовий кабель, що висить у нею над головою, немов пітон на гілках, і вмить притискає оголену його частину до потилиці «Гобліна-1». Під стелею починається світлограй іскор. Пронизуючи м’язи, струм змушує «Гобліна-1» стиснути пальці на плечі брата смертельною хваткою. Утворивши поки що живий ланцюг, тіла конвульсивно здригаються, немов у диявольському танку під ритмічний гул лабораторного трансформатора, налаштованого на сильне навантаження мережі. Струм не вимикається ще декілька секунд, які здаються Антонові вічністю. Гул… танок… запах горілого м’яса… Все як якийсь варварський ритуал жертвоприношення, епілогом якого стає тиша і темрява, як останні приготування шамана цього дійства — аварійного вимикача.
Глянувши на скалічені сильним струмом тіла, Антон встигає подумати: «Добре, що хлопець без тями і не бачить цього жахіття». Підхопивши з підлоги шматок палки, вдаряє нею ошелешеного від неочікуваного оберту подій Родіона. В цей момент до лабораторії, вибивши зачинені на шпінгалет двері, забігає Грищенко. Перед очима постає жахаюча сцена. Мавпа, два засмажені тіла лаборантів-неуків, малий хлопець прив’язаний до стільця, злодій без свідомості та скривавлений Антон.
— Антоне, як ти? — намагається підтримати під руки програміста Грищенко.
— Йди до Олексія. Зі мною все гаразд. Розв’яжи дитину.
Грищенко розрізає пута школяра і кладе того на стіл, влаштувавши символічний тапчан. З допомогою Антона Грищенко всаджує науковця-злодія на стілець і вони прив’язують його. Розігнувшись, Антон нарешті помічає нестерпний біль, який, пульсуючи від потилиці, поширюється у скроні. Тому на рухи Маші у клітці він реагує не одразу.
— Ви це бачите? — звертається він нарешті до Грищенка, який ляпасами намагається привести до тями Родіона.
— Дивина, — виривається у Грищенка.
Примат в це час, незважаючи на доволі хворобливий вигляд, виробляє дивні жести у повітрі.
— Десь я таке бачив… — промовляє спантеличений Антон, — Проект «Коко». У вашому планшеті відеокамера працює?
— Що? А! Так, повинна.
— Якось Остап показував нам запис зі Стенфордського університету, де ведеться «проект Коко», у ході якого самицю горили вдалося навчити багатьом словам мови глухонімих. Тоді горила виявила можливість доволі адекватно спілкуватися з людиною. Де ж ця програма, яка розпізнає ці жести? Ось, знайшов… Зараз перевіримо мій здогад.
Антон навів камеру на примата, а з динаміка планшета пролунало:
— Антоне, це я, Остап. Я опинився заручником цього… — обірвалась фраза, коли сили остаточно залишили горилу і вона рухнула на підлогу.
Наступне для Антона і Грищенка було як у мареві. Вимір часу став в’язким, як липовий мед. Необхідності у зайвих словах не було, тому тандем «змовників» мовчки затяг горилу у вільну трансплантаційну камеру. Коли вони натиснули кнопку на пульті, діоди над ним засвітилися зеленим світлом.
Ця ніч була найдовшою у житті Еріки, час тягнувся неприродно повільно. Коли у вікні вже почали з’являтися натяки на осінній світанок, над дверима пролунав дзвоник, котрий порушив нестерпну за останні години тишу. Антон і Грищенко підтримують під руки цілого і неушкодженого Олексія, який ще не зовсім опам’ятався від сильнодіючого снодійного. Щаслива жінка нічого не питає, а лише радіє і чергова сльоза стікає по її щоці вона витирає її тильною стороною долоні і посміхається, міцно притискаючи до себе дитину іншою рукою. 9 Щоб оговтатись, Родіону знадобилось двадцять днів. У його лікарняній палаті Антон та Грищенко розповіли Еріці все, що змогли дізнатися. Вона прийняла новини мужньо. Звісно це був удар, але життя загартувало її, вона була сильною.
— А як ти, Родіоне?.. тобто Остап, — спитала його рудоволоса подруга.
— Доволі незвичні відчуття, але до людського тіла я звик набагато швидше, ніж до тіла примата.
— Остап був убитий електричним розрядом від Тизеру… — продовжив розповідь Грищенко.
— Тизеру? — запитала Еріка
— Електрошокового пістолета, який ми знайшли в кишені одного з убивць, — уточнив Антон.
— Зрозуміло, я бачила такі. Але я думала ці пістолети не спричиняють великої шкоди людині.
— У журналі Американської кардіологічної асоціації з’явився звіт одного з докторів з Університету Індіани, — вирішив пояснити Антон. — Вони встановили, що такий пістолет провокує смертельно небезпечні проблеми зі здоров’ям.
— Так от, — продовжив Грищенко, — за нашими припущеннями розряд, який пройшов через тіло Остапа і зупинив його слабке серце, спровокував запуск апарату.
— Можна констатувати, що перша операція по ксенотрансплантації, або по-іншому міжвидової трансплантації за допомогою цього методу пройшла вдало, — підсумував Антон.
— Друзі, я думаю ці події варто залишити між нами, щоб уникнути певних негативних наслідків. Так буде краще, — запропонував Грищенко.
— Це було б слушно, але як же ваше розслідування? — спитав Антон.
— Щось придумаємо. Тим паче я своїх не здаю, тому й досі старший лейтенант. А що будете робити з Родіоном, тобто тепер Машею?
Антон хитро посміхнувся і недовго думаючи промовив:
— Я вже про все домовився. Уже завтра його, тобто її, відправлять до столичного зоопарку. Більшого покарання для тварини і не вигадаєш. Ще мені казали, що там якраз засумував самець. 10 Антон спустився по відремонтованих сходах інституту до прохідної.
— Чим займаєтесь, Богдане Андрійовичу? — привітно спитав він у вахтера.
— Їм стародавню національну традиційну страву.
— Яку це?
— Лузаю насіння.
— Цікаво, коли це вживання насіння соняшника, який завезли до нас декілька сот років назад, стало стародавньою національною традицією? — спускаючись по сходах разом з Ерікою доброзичливо зауважив Родіон та повернув голову до дружини: — Поїхали люба?
— Так, Остапе, — трохи зашарілась Еріка.
Вони вийшли і попрямували на стоянку.
— Антоне, завтра покажеш мені чернетку для звіту на конференції? — спитав Остап.
— Обов’язково. Реіннервація провідних шляхів у всіх піддослідних проходить чудово.
Під стіни інституту під’їхав чорний позашляховик з тонованим склом і написом на дверцятах «Приватна охоронна компанія…», назву якої закривали листки придорожніх кущів, весело похитуючись від кожного поштовху вітру, немов заграючи з ним. Нова лаборантка Остапової лабораторії, впевнено простукала високими підборами по кожній з бетонних плиточок, якими була викладена доріжка, повз високі кущі з білими парасольками квітів, проминула через прочинену хвіртку та сіла на заднє сидіння машини. Пасажир у дорогому костюмі, затягнувшись цигаркою та кашлянувши, випустив кільце диму. Жінка з нотками підступності промовила:
— Вони вже майже закінчили експерименти і результати дуже обнадійливі. Залишилось пару тижнів і я скину всю інформацію.
— Добре.
Чоловік передав їй маленьку пластикову валізку. Жінка з захопленням та любов’ю провела по ній руками, немов гладячи свого лисого і зморшкуватого кота, та відкрила її. У жіночих по-хижацьки блискучих очах промайнув відблиск чорного металу від пістолета з глушником. |
Рассказ открыт для комментариев