Корнелію Квадроу йшов п’ятдесят восьмий рік, але він відчував себе надзвичайно старим, сухою гілкою вишні, яка щосили намагалась дати новий пагін і знову зазеленіти, та не могла. Він дивився у чорноту ілюмінатора на капітанському містку і як ніколи гостро відчував, що його час спливає, життя навколо несеться вперед, а він перетворюється на озеро зі стоячою водою, завмирає. Скаламутиш цю воду – і буде важко повернути все назад і змусити осад опуститися на дно. Таким осадом Корнелію вбачалися його спогади, думки, бажання – усе життя. Він щосили намагався не чіпати усе це, аби лише почуватися спокійно. Він не хотів, щоб щось тривожило його. Нехай тихі води повільно покриються сухим листям, а згодом і інеєм, вони знавали кращі часи, тепер час повільно засинати. І ця подорож, безсумнівно, була помилкою. По поверхні схопленої у сітку ряски води розбігалися кола, а це було останнє, чого б Корнелію хотілося. Він прагнув спокою. А тому зараз, бездумно вдивляючись в порожнечу ілюмінатору, пан Квадроу твердо пообіцяв собі, що цей політ буде останнім, і як тільки він повернеться до рідних країв, то вже ніколи його нога не ступить на борт корабля.
Він, напевно, і не погодився б полишати дім, якби не особисте прохання герцога. Нехай іграшкового герцога з іграшкового краю, але це дещо значило для Корнелія. Хороших людей не так і багато, ними не можна розкидатися чи нехтувати, особливо тими, кому завдячуєш чимось, а, отже, треба зачекати ще кілька днів і знову побачити місце, яке колись зачарувало молодого історичного відновлювача і стало його першим серйозним проектом.
Корнелій спустився по трапу і глибоко вдихнув солодке, наче весняний вечір, повітря. Воно було чистим. По-справжньому чистим, жодних домішок чи пилу. І у кожному подиху йому відчувався тонкий аромат парфумів, ніжний і прекрасний.
На нього вже чекали. Автомобіль з відкритим верхом поблискував старанно відполірованими дверцятами неподалік, а невисокий водій у шкіряних рукавичках вже поспішав до Квадроу, щоб забрати його багаж.
З тієї самої хвилини, як Корнелій примостився на м’якому сидінні авто, він опинився в абсолютно іншому світі, у іншій реальності і часі. Лише раз він обернувся, щоб кинути короткий погляд на злітаючий корабель, і здригнувся: цей величезний металевий птах виглядав чужорідним на фоні розкидистих дерев і моря зеленої трави, блакить неба відштовхувала його від себе, трава гнітюче притискалась до землі, корабель був тут зайвим, гостем з іншої епохи, він порушував баланс. І Корнелій був радий, що домовився з капітаном і той прилетить за ним лише через два тижні. Було б шкода, якби ця купа металу нагадувала місцевим про те, що їх світ створений штучно, хоча і надзвичайно якісно, треба визнати.
Повз пропливали поля, а далі ферми і невелике місто-супутник маєтку герцога. На вулицях ходили жінки у акуратних капелюшках, деякі несли кошики з овочами чи зеленню, на сусідній з центральною вулиці чоловіки стелили дорогу. Кожна занавіска у магазині, кожне вікно і кожна пара черевиків – усе до останньої деталі вказувало на те, що у цьому місті панує вічний дух початку двадцятого століття, такого далекого і давно втраченого, позабутого там, на Землі. Дівчина у фартуху, яка чистила сходи біля будинку, чоловік з великою корзиною продуктів, які він, певне, ніс комусь на замовлення, садівник, хлопчики у каптурах – усі вони стали частиною чогось більшого, ніж просто поселення людей, вони допомогли здійснити стрибок у часі без усіляких машин і порушення просторово-часових континуумів, і Корнелій неймовірно пишався, що у свій час саме він приклав руку до усієї цієї історичної краси. Саме за його розрахунками і планами постали на цій невеликій планеті будинки і міста, пролягли дороги, розкинулися парки і маєтки, і все в ідеальній гармонії, нічого зайвого, що б не відповідало своєму часу. Місяці титанічної роботи і безсонні ночі. Але воно було того варте.
Іграшковий будиночок іграшкового герцога підготувався до зустрічі вельмишановного гостя з усією ретельністю. Перед парадним входом рівною лінією вистроїлися слуги на чолі з дворецьким, а також герцог з сім’єю. Корнелію було дуже цікаво, як змінилися ці люди за більш ніж двадцять років, адже вони бачилися майже чверть століття назад. Як вони поводять себе і як розмовляють, чи зберігають відповідність часу навіть у дрібницях, що вони думають про створений ними світ, коли вже встигли пожити у ньому, чи не стомилися вони. Герцог зараз повинен бути навіть сивішим за Квадроу, а його дружина, як не сумно, напевно, втратила всю свою красу. А що ж їх син та дочка? Чи знайшли вони собі пару? Чи є у них діти? Як їх виховують і чи знають вони про те, як далеко людство зайшло у вивченні всесвіту, і які величезні колонії воно створило? Чи знають вони, що все навколо – дуже вмілі декорації?..
Корнелій лежав у костюмі на широкому заправленому ліжку і прислухався до звуків маєтку. Він був здивований, збитий з пантелику, вражений.
Його зустріли з усією повагою і почестями. Вони з герцогом перекинулися кількома ввічливими фразами і камердинер відвів Квадроу до його кімнати. Все було ідеально. Проте до дечого він був неготовим.
Повернувшись на бік до вікна, Корнелій нервово стис в руці покривало, згадуючи той момент, коли зміг роздивитися знайомі обличчя. Герцог не змінився ні на дрібочку. Відновлювачу посміхалося те саме обличчя, що й двадцять з гаком років назад. Жодної нової зморшки. Йому все ще було близько тридцяти. Герцогиня була як і колись свіжа і молода, а близнюки – Долорес і Джордж – так і залишились одинадцятирічними дітьми. І якщо молодість подружжя ще можна було пояснити якимись дорогими і якісними препаратами, то діти викликали у Корнелія жах, і він з радістю сховався у кімнаті, щоб «відпочити перед обідом».
Що ж сталося? Чому так вийшло? Навколишня краса і дивовижний дух минулого втратили свою привабливість. Корнелію більше не хотілося з захопленням розглядати кожне різьблення і малюнок на шпалерах, які нагадували, що саме він є творцем усієї цієї величі. Він відчував себе так, неначе дійсно повернувся назад у часі, і це було моторошно.
Проте до обіду Корнелій взяв себе в руки. Звісно, усьому є логічне пояснення, просто треба дочекатися слушного моменту, щоб спитати когось з прислуги. Як би там не було, а дуже нечемно розпитувати про таке власників маєтку, а от лакеї чи камердинер можуть пролити світло на цю дивну ситуацію. А до того часу Квадроу вирішив бути взірцем ввічливості і не звертати уваги на дивовижі. Кінець кінцем, він приїхав не лише подивитися на творіння своїх рук та люб’язно провідати старих замовників, а для того, щоб знову показати себе у якості професіонала. Кожен має право чимось вибиватися із натовпу, і кожен його клієнт це право вправно реалізував, тому немає потреба загострювати відносини. Слід просто востаннє зробити свою роботу і повернутися додому.
Обід пройшов на найвищому рівні. Не потрібно було навіть мати лінійку, щоб впевнитися, що всі столові прибори лежали на правильній відстані від краю столу та одне від одного. Лакеї нечутно кружляли навколо столу, подаючи страви, яких Корнелій ніколи не куштував, а хазяїн будинку розпочав невимушену бесіду:
– Пане Квадроу, ваша подорож була приємною?
– Можете бути певні, мене доставили сюди з комфортом. Сподіваюсь, мій приліт нікого не потурбував?
– Якщо тільки фермерів, – посміхнувся герцог, – гуркіт двигунів лякає худобу, хоча летовище і знаходиться доволі далеко від фермерських угідь. Але не переймайтесь, ми дуже чекали вашого приїзду, а він, нажаль, неможливий будь-яким іншим транспортним засобом, - йому піднесли соус до риби і на кілька секунд він відвернувся від гостя, так що Корнелій зміг скористатися цією можливістю і роздивитися старого знайомого краще.
Ані сліду прожитих років. Квадроу з тихим зітханням повернувся до своєї тарілки. Зараз він вже вдруге за останній тиждень відчув себе старим як світ на фоні квітучої пари несправжніх аристократів. Тим не менш, здаватися і визнавати поразку перед самим собою він не збирався, і не подав вигляду, що засмутився.
– У маєтку з’явилося багато нових облич за той час, що мене тут не було.
Герцогиня підхопила пальцями в білій рукавичці кришталевий келих з вином:
– Ви праві, з часу заснування нашого світу багато чого змінилося і персонал не виключення.
– Атож. Зі старої гвардії залишились лише економка та кухарка, усі інші прийшли до нас у різний час. Нагадайте, будь ласка, Ройде, коли ви розпочали роботу у маєтку? – звернувся герцог до лакея, що саме підносив Корнелію таріль.
– Чотири роки назад, мій пане, навесні, – миттєво відгукнувся хлопець.
– Отак. Лише чотири роки персонал працює у незмінному складі. Сподіваюсь, так буде і надалі. Ройде, передайте, будь ласка, пані Хоу, що риба сьогодні надзвичайна.
Герцогиня розпитувала Корнелія про його життя, а він розривався між тим, щоб тримати себе в руках, і тим, щоб негайно кинутися до пані Ербі, економки, і розпитати її про все. Герцог фактично підштовхнув його у правильному напрямку, сказавши, що жінка все ще працює у них, а, отже, вона про все знає. І хоча зараз за відсутності за столом дітей їх вік сприймався набагато легше, це не на жарт хвилювало Квадроу, і він ясно відчував, що не знайде спокою, поки не отримає пояснення, як би він не намагався переконати себе, що це знання аж ніяк не вплине на якість його роботи.
По закінченні обіду герцог запросив Корнелія до бібліотеки, щоб поговорити про новий проект. Ним виявився парк, який повинен був стати місцем спокою і затишку, і ця ідея отримала схвалення Квадроу. Працювати з парками та зонами відпочинку набагато легше, ніж з предметами архітектури та інтер’єрами, хоча це теж потребувало не аби яких зусиль.
Герцог пообіцяв показати ділянку під парк наступного ранку, а зараз попросив вибачення, тому що до нього повинні були прийти з міста. Корнелій не особливо засмутився. До цього часу він твердо вирішив заспокоїти себе розмовою з пані Ербі і забути про свої моторошні думки раз і назавжди.
Він спустився вниз до службових приміщень. Якщо у частині будинку господарів панував спокій і життя пливло у незмінному ритмі, то тут, унизу, все кипіло. Покоївки возилися з одягом, прасували і латали його, на кухню було навіть страшно заглядати, адже кухарка з помічницями носилися, неначе маленька армія на полі бою, і горе було тим, хто стане у них на шляху. Нікого зі старшої прислуги, ані дворецького, ані камеристок чи камердинерів видно не було, і Квадроу звернувся до першого, кого встиг спіймати. Його провели до пані Ербі, і зовсім скоро він вже сидів у кріслі напроти неї, попиваючи чай.
– Молоді цього не можуть зрозуміти повною мірою, але я дуже рада, що ви приїхали, пане Квадроу, – роки не минули для жінки безслідно, проте тепер вона стала більш поважною, час відшліфував її рухи, надав невіданої грації, якої у неї ніколи не було навіть при більш тендітній комплекції. Якби Корнелій захотів порівняти її з чимось, то це було б вогнище у каміні – привітне, тепле, яке палає рівно і гордо, адже знає, що воно дає людям тепло і світло, і виконує свій почесний обов’язок з гідністю. – Мало хто у цих стінах бачив, як оживало усе навколо, як будувалися ферми і будинки, як кімнати отримували призначення і наповнювалися меблями. Небагато людей пам’ятає, як виглядала ця маленька планета до того, як для неї вибрали час і наділили змістом. Ви створили наш світ, місце, яке стало домом для багатьох, спокійним і привітним. Це така честь бачити вас тут.
– Я б сказав, що це просто моя робота, але це було б не зовсім чесно, адже я сам захоплююся тим, що допоміг звести, – Корнелій посміхнувся у вуса. – Це не ввічливо, але, думаю, вам я можу довірити свою скромну точку зору. Я відданий своїй професії і обрав її тому, що вважаю несправедливим, що так багато прекрасного зникло назавжди з плином часу. Перш за все я історик, – він знизав плечима, неначе це все виправдовувало і пояснювало, – але я завжди вважав своїх замовників дивакуватими людьми, не зважаючи на те, що сам погоджуюся з ними і отримую велике задоволення, не дозволяючи минулому стати лише минулим. Та коли я опиняюся у таких загублених у часі куточках, забуваю про все на світі. Тут прекрасно. І, повинен сказати, я ще не бачив, щоб автентичність підтримували такий тривалий час і так ретельно. Моя шана вам і всім, хто працює на благо маєтку.
Пані Ербі опустила очі і зніяковіло похитала головою:
– Занадто багато добрих слів, але від вас я їх приймаю.
Якийсь час Корнелій розпитував жінку про стару і нову прислугу. Він з подивом дізнався, що деякі з тих, хто колись працював у домі, зараз живуть у місті і мають сім’ї.
– Для багатьох це місце – найкращий затишний куточок галактики, тому вони і залишаються тут назавжди. Звісно, дітям розповідають про те, що навколо існує абсолютно інший світ, але вже є покоління молодих, які народилися тут, і не хочуть нікуди летіти.
– А їх батьків не лякає те, що ці діти отримають страшну травму, якщо колись опиняться за межами планети? – здивувався Корнелій.
– Вони про це знають, і батьки, і діти, але головне навіть не світ, у якому живеш, а те, чи знайшов ти у ньому своє місце.
На це Квадроу було сказати нічого.
Пані Ербі розповідала, що останні з новоприбулих на планету були трупою акторів, які вирішили розпочати осіле життя. Лакей Ройд був одним з них. Жінка дуже цікаво розказувала, як акторам довелося вчити етикет і звичаї, а також виправляти свою вимову, щоб не виділятися серед місцевих.
– Це, напевно, найважче для усіх нас. Але я вже давно не пам’ятаю як говорять там, за кордонами наших країв, це життя стало таким звичним.
– У вас навіть сукня з тієї самої тканини, яку використовували у забутому двадцятому столітті, – Корнелій відставив пусту чашку, – було б дуже дивно більш ніж за двадцять років не прийняти те, що ви бачите, за реальність.
Момент здавався йому слушним, і Квадроу почав здалеку:
– Не можу не помітити, герцог та герцогиня виглядають просто чудово. Я аж наче знову приїхав до тієї молодої пари, яка колись запропонувала мені відродити на пустці частинку минулого.
Можливо, йому лише здалося, але жінка якось нервово стисла ручку своєї чашки.
– Вони прекрасно тримаються у ролі господарів будинку і земель. Дуже розсудливі і гідні люди, надзвичайно гідні.
– Повністю з вами погоджуюсь, – відчувши, що так нічого не доб’ється, Корнелій вирішив зайти з іншого боку і більш прямою стежкою: – А що ж маленькі близнюки? Вони теж залишились такими, якими я їх пам’ятаю.
– О, пане Квадроу, це нелегка тема для розмови, – пані Ербі стисла губи. Вона наче враз посмутніла і втратила усю свою жвавість і дружелюбність.
– Пробачте, я не хотів…
– Все в порядку. Давайте я один раз вам усе розкажу, але більше ми до цього повертатися не будемо. Справа у тому, що маленький пан та пані трагічно загинули через рік після того, як ви поїхали. Нам усім було так важко. Герцогиня була вбита горем. І тоді його світлість вирішив хоч якось розрадити її, – жінка зітхнула і тихо продовжила, – це не зовсім звичайні діти, пане Квадроу. Це андроїди. Тому вони виглядають так само, як і ті, яких ви колись знали. Але прошу вас, не судіть про них суворо. Вони радість для герцогині, і нічим, повірте, нічим не відрізняються від звичайних дітей. Вони також потребують уваги, ласки і доброти.
Корнелій приклав руку до серця і з полегшенням посміхнувся. Тепер усе зрозуміло. Яке просте пояснення.
– Пане Квадроу, щось не так? – занепокоєно спитала пані Ербі.
– Ні, що ви. Мої співчуття щодо трагедії. Але повірте і мені, я ніколи не був упередженим щодо андроїдів, тож ніяк не викажу незадоволення чи чогось на кшталт цього, адже я дуже добре до них ставлюся. Дякую вам за щирість, пані Ербі.
Після чаювання з економкою Корнелій відчув, наче гора з його плечей звалилась. Хвилювання розвіялося по вітру, душевний неспокій зник. Більше нічого не заважало йому займатися своєю справою, заради якої Квадроу пролетів стільки парсеків. Тепер у вільний час він із захопленням милувався будинком, подовгу роздивлявся кожну дрібницю, із захватом впевнюючись, що не може знайти нічого, що б порушувало цілісність і атмосферу минулого. Одна справа була створити колорит і розставити все на місця, але зовсім інша – підлаштувати під навколишнє середовище свій власний спосіб життя і підтримувати все у первозданному вигляді. І герцогу це вдавалося бездоганно.
Очікуючи його прибуття у бібліотеці, Корнелій роздумував над тим, що це дуже символічно: закінчити свою кар’єру там, де він колись розпочинав її. Саме після цієї планети до нього почали звертатися і замовляти серйозні великі проекти. Єдине, чого він досі не міг збагнути, це чому колись майбутній герцог обрав саме його, нікому не відомого юнака, який був змушений працювати у архіві, щоб хоч якось годувати себе та старого батька.
Квадроу сказав пані Ербі чистісіньку правду, назвавши своїх клієнтів диваками, але Клод, до якого тепер звертаються «ваша світлість» або «мій пане», а поза очі величають герцогом, викликав у нього якусь особливу повагу. Хоча Корнелій часто думав про нього, як про власника особистого елітного іграшкового будиночку, він ніколи не вживав таке визначення як образу. Лише як констатацію факту.
Двері бібліотеки відчинились, і Корнелій обернувся. Але замість герцога чи когось із прислуги на порозі завмерла маленька Долорес. Тобто, звісно це була не вона, а лише її надзвичайно деталізована і ідеально зібрана механічна копія. Дівчинка нерішуче завмерла, а потім вкрадливо запитала:
– Перепрошую, я буду заважати вам, якщо зайду у кімнату?
– Ні, зовсім ні, маленька пані, заходьте, будь ласка.
Долорес поправила свою сукню і, поволі ступаючи, наче справжня леді, пройшла до софи біля каміну. Кілька хвилин пройшло у тиші.
– А це правда, що ви будете проектувати для нас новий парк?
– Так, це правда, – Корнелій відірвався від споглядання книжкових полиць і подивився на андроїда. Якби він не знав, що це робот, то нізащо не здогадався б про це. Так само як і не подумав би, що за межами цієї планеті є інші і на дворі вже давно зовсім інший час, якби народився тут, у цих краях. Це ж треба, варто визнати, що все навколо дуже якісне, і світ, і навіть майже жива дівчинка-іграшка герцогині. Якщо дати слабкість, якщо дозволити собі повірити трохи сильніше, ніж це потрібно, то можна дійсно сприйняти усе за реальність.
– Ви вже знаєте, яким він буде, чи лише думаєте над цим?
– Певний план у мене є, але я все ще працюю над ним. А у вас є певні побажання?
Механічна Долорес широко відкрила виразні карі очі:
– Я дійсно можу щось запропонувати чи попросити? І ви зробите як я попрошу?
– Чому б і ні, – знизав плечима Квадроу, – можливо ви навіть допоможете мені своїми побажаннями щодо парку. Так чого б вам хотілося?
Дівчинка вже збиралася щось відповісти, як двері знову відчинилися, і вона підвелася на ноги.
– Перепрошую, пане Квадроу. Долорес, чому ти тут? Не треба заважати нашому гостю, – Джордж підійшов до сестри і простягнув їй руку долонею вверх.
У Корнелія завмерло серце. Ледь дихаючи, він спостерігав, як дівчинка насупилась, але взяла брата за руку, дозволяючи відвести себе туди, де вони б не заважали батькам і гостю. І це було так по-справжньому, так звично… На пам’яті відновлювача діти постійно робили так, коли були живі, і нехай вони були близнюками, Долорес завжди покладалася на Джорджа, дозволяючи йому приймати рішення, і сама йшла за ним, міцно тримаючи за руку. Як можна було вкласти цей жест довіри, абсолютно людський жест, у роботів? Це було неправильно, це було зовсім як двадцять чотири роки назад, і у якийсь момент Квадроу спіймав себе на тому, що гарячково повторює сам собі, що це не діти. Це не ті діти. Це діти-іграшки для дорослих, які страждають через втрату. Це лише залізо.
Він отетеріло проводжав дітей очима аж доки вони не зникли у коридорі.
Ні, він занадто старий для такого. Старість породжує сентиментальність, пробуджує те живе, на що не було часу замолоду, почуття і спогади, яким зараз не місце. Треба пам’ятати, що це все – майстерна гра, лише декорації, і менш ніж за два тижні він повернеться до реального світу з голограмами і атомними двигунами, з подорожами у гіпер-просторі і новинками техніки на кожному кроці. Так, треба триматися цієї думки.
Проект парку змінювався з кожною годиною. Корнелій працював у своїй кімнаті, або виходив до саду, де роздумував і прикидав, а потім знову повертався до креслень і розрахунків. Одного разу він так захопився новими ідеями, які записував у блокнот, щоб потім опрацювати, що повернуся до маєтку вже затемна. Світло було лише у холі, де на його повернення чекав камердинер. Вони піднялися сходами до галереї, і щось змусило Квадроу в останню мить обернутися. У протилежному кінці коридору, де знаходилися спальні герцогської сім’ї, відбувався якийсь рух. Це сталося дуже швидко, але Корнелій встиг помітити, як хтось вислизнув із однієї з кімнат і зник у темряві. Єдине, що вдалося розгледіти, це руді черевики, на які на мить впало світло із розчинених дверей. Про всяк випадок він не став привертати до цього увагу камердинера, що йшов попереду, як би там не було, а у всіх є право на таємниці. Проте відвідини у такій порі… Корнелій не сумнівався, що зустріч була таємною, адже візитер навіть не вмикав світло у коридорі, щоб його не помітили, і коли він пізніше дізнався, що кімната, звідки вийшов незнайомець, належала герцогині, лише упевнився у своїх здогадках.
Будинок був прекрасним, але сад подобався Квадроу набагато більше. Він би з радістю працював у саду цілий день, але було дві причини того, чому це було неможливо. Перша – це його комп’ютер. Річ з іншого часу і світу, і йому не хотілося, щоб хтось побачив її тут, у пануванні початку двадцятого століття. А друга – діти. Як би Корнелій не запевняв себе, що над роботами просто добре попрацювали, щоб вони нічим не відрізнялися від справжніх людей, темноокі близнюки будили у ньому щось небажане, чи то ностальгію, чи то занепокоєння. І якщо перше було ще під сумнівом, то занепокоєння його не полишало. Воно було ледь відчутним, але вечорами, коли Корнелій лежав у своєму велетенському ліжку під синім пологом, щось шкряботіло у грудях.
Нарешті Квадроу вирішив придушити свої страхи і повернути все на місця. Під «всім» він в першу чергу мав свій спокій. Взявши із собою голограму майбутнього парку, він пішов на пошуки дітей. Вони знайшлись у одній з віталень. Долорес читала щось вголос, а її брат слухав.
– О, перепрошую. Я не хотів вас переривати.
– Ні, ви зовсім нам не заважаєте, правда Джордже?
– Звісно.
Корнелій присів на канапу і ввімкнув голограму на столі:
– Справа у тому, що майже все у парку вже спроектовано, але залишилась ділянка, над якою я ще працюю. Можливо, ви б хотіли прийняти участь?
Близнюки схвильовано переглянулися.
– У Долорес була ідея щодо фонтану і ще ми вчора говорили про алею, але краще вона сама вам розповість.
Дівчинка засяяла і почала описувати, як саме вона бачить алею, а Джордж іноді щось уточнював.
Квадроу знову відчув, як серце почало сходити з ритму. Йому було недобре, захотілося вийти подихати повітрям чи випити води. Ці діти… Як справжні. Ні, як ті, яких він колись знав. Корнелій слухав із ввічливою зацікавленістю, намагаючись втихомирити свої емоції. І це вдалося. Врешті решт, пані Ербі права: навіть якщо вони не люди за природою, у них закладена програма бути людьми, бути дітьми, вічними дітьми, і їм потрібна увага та ласка.
Наступного дня проект був завершений. Невелика алея, яка була б схожа на зелений коридор з високим гільчатим склепінням, із фонтаном у кінці чудово вписалася в розміри відведеної під неї ділянки. Герцог затвердив креслення і похвалив за вечерею Долорес та Джорджа. Герцогиня була дуже втішена і виглядала насправді щасливою, час від часу поглядаю на близнюків очима, повними ніжності.
А вранці прилетіла бригада найманців, які повинні були втілити парк у життя. Корнелій не знав жодного з прибулих, координатор теж був незнайомим, і це не дивно. Команда, з якою він співпрацював минулого разу, вже тоді була поважного віку, а координатору було приблизно стільки ж, скільки Квадроу зараз. Тому йому довелося знайомитися з усіма, а потім довго і ретельно пояснювати свою задумку. На щастя вони швидко зрозуміли одне одного, і після чаювання з координатором Тарсом, яке закріпило успіх і взаєморозуміння, почалось зведення парку.
Тепер у Корнелія з’явилося більше вільного часу. Усе, що міг, він зробив. Залишалося тільки прослідкувати за першою стадією створення парку, якщо вона пройде по плану, то далі жодних проблем не виникне, а він зможе полетіти додому. Раніше Квадроу залишався з клієнтами до самого кінця, аж до того моменту, коли можна було з гордістю сказати, що все завершено, і на власні очі побачити як те, що було лише лініями на папері, прийняло цілком реальні форми і вдяглося у матерію. Але він почував себе втомленим, і ще це дивне відчуття, яке слідувало за ним по п’ятах, безпричинна тривога и небажані думки. Корнелій твердо вирішив повернутися додому, як тільки дозволить робота, і дні, які у нього залишились, витратив на ближче знайомство з маєтком і околицями. Його відвезли у місто, де Квадроу відвідав пошту, кілька крамничок і цирульника, який надав його вусам акуратної форми. Прогулюючись по мощеним бруківкою вуличкам, Корнелій думав про те, що побачивши будь-який історичний період з середини, з цих вулиць, якими він помалу йшов, не можливо не закохатися у цей час. У такі хвилини він думав, що якою б дивною і безглуздою іноді не здавалася його професія, все ж їй аж ніяк не бракувало романтики.
Обравши час, коли прислуга найменше зайнята, він вирішив трохи потурбувати їх і поговорити. На диво цю ідею підтримав і герцог, і самі слуги. Більшість з них у минулому були акторами, як і казала пані Ербі, і так старанно і влучно приміряли на себе свої ролі у цьому будинку, що Корнелій був у справжньому захваті. Єдиним, з ким він перекинувся лише кількома словами, став механік Саль. Він жив не з усіма іншими, а у будиночку неподалік. Пані Ербі розповіла, що його викликають, коли потрібно оглянути чи якимось чином допомогти близнюкам Долорес та Джорджу, але вони по-своєму прив’язались до нього, і герцогиня попросила Саля час від часу навідувати дітей. Ця тема була для пані Ербі важкою і небажаною, це можна було легко зрозуміти по тому, як вона нервувала. Квадроу був певен, що вона ні словом би не обмовилась про цього механіка, яки він випадково не перестрів його у коридорі і не познайомився. До того ж була ще одна причина, чому Корнелій зацікавився механіком. Його руді черевики.
Такі ж, що були на нічному гості герцогині. І коротка розповідь пані Ербі поставила все на свої місця: тепер було зрозуміло, чому хазяйка маєтку час від часу запрошувала механіка у гості, і діти тут були зовсім ні до чого.
Дні летіли швидко. Корнелій навіть проти волі звик до нового оточення і відсутності певних зручностей, які зазвичай радо пропонувала сучасна епоха у будь-якому куточку галактики. Він часто проводив час із дітьми, щоразу дивуючись тому, що вони змушували його забувати про те, ким вони є насправді, варто було лише поговорити з ними з десяток хвилин.
Будівництво парку йшло по плану. Кожного дня Квадроу ненадовго заїжджав на ділянку, щоб подивитися як просувається процес. Координатор Тарс виявися на диво тямущим і педантичним, що було великим плюсом у його справі, і Корнелій подумав, що був би не проти ще колись співпрацювати з його командою, але згадав, що вирішив покинути свою роботу, і навряд чи їм доведеться зустрітися знову. Хіба що непрямо: він планував бути кимось на зразок консультанта і пересилати усі матеріали клієнтам дистанційно, а, отже, хто знає, можливо колись Тарс буде втілювати його задум, навіть не знаючи про це.
За день до відльоту Квадроу герцог влаштував вечерю, на яку було запрошено Корнелія, Тарса і його замісника. Вечір пройшов чудово, єдине, що затьмарило його, це погане самопочуття герцогині. Вона якось раптом зблідла і, попросивши у гостей вибачення, піднялась у свою кімнату. Її чоловік добре тримався, але Корнелій помітив його занепокоєння.
Гості поїхали і маєток затих. Квадроу хотів знайти когось із прислуги, щоб розпитати як герцогиня, але унизу було порожньо: закінчивши роботу, усі розійшлися спати, і, врешті решт, він прийняв сміливе рішення зайти до жінки самому. Можливо, це було не зовсім ввічливо, але занадто втомлений і слабкий вигляд вона мала за вечерею, і відновлювач неодмінно хотів упевнитися, що все в порядку.
Трохи пом’явшись під дверима, Корнелій постукав. Ніхто не відгукнувся і він постукав знову, занадто пізно подумавши, що герцогиня вже може спати. Але з під дверей тонкою соломинкою лилося світло. В будь-якому випадку можна буде виправдати себе цим.
– Не заходьте, я ще не закінчив.
Квадроу втратив дар мови. Голос був йому знайомий, але не належав ні герцогині, ні її чоловіку. Те, що відбувається у особистих кімнатах, - таємниці їх власників, але Корнелія чомусь охопило таке обурення, що він, не зважаючи на прохання, стрімко відчинив двері:
– Що ви тут робите, пане Саль?!
Та не встиг він договорити, як йому вдруге відняло мову.
Механік стояв на колінах біля ліжка, на підлозі біля нього лежала розкрита валізка з інструментами, більшості з яких Корнелій ніколи у житті не бачив, а на ліжку… Він побаченого похололо у грудях. На ліжку знаходилася герцогиня. Із заплющеними очима вона мала вигляд сплячої, але варто було лише придивитися, щоб зрозуміти, що її грудна клітка не рухалася. Вона не дихала. Синя сукня, у якій жінка провела вечір, лежала поруч, а корсет був розв’язаний. Квадроу хапнув ротом повітря і ледве не знепритомнів: під грудями жінки була порожнеча, наповнена дротиками і платами, саме з ними возився механік до того, як його перервали.
– Що це? – нарешті знайшовся Корнелій, прикриваючи за собою двері. – Що це?
– Одну з плат вже давно треба замінити. Її тільки сьогодні привезли, – не змигнувши оком пояснив Саль.
– Вона?.. Вона андроїд? А як же… Як же…
Корнелій відчув, як у нього різко підскочив тиск.
– Що ж це таке? Як же це…
– Не треба було вам заходити, – похитав головою механік, звівшись на ноги. Він смикнув за мотузку дзвінка, – зараз вас відведуть у вашу кімнату.
– А як же герцог? Він знає?
– Прошу вас, не хвилюйтеся, вам усе пояснять.
Двері відчинилися напрочуд вчасно. Побачивши Корнелія, пані Ербі сторопіла, але швидко отямилась:
– Пане Квадроу, нам час іти. Не будемо заважати.
– Але ж… Ви бачили? Ви бачили?! Як же…
– Ходімо за мною, – економка м’яко, але настійливо підштовхнула відновлювача до дверей і провела його до кімнати. Там жінка посадила його на ліжко, але Корнелій у ту ж мить звівся на ноги і почав ходити туди-сюди біля вікна.
– Як же це так?! – побивався він, запустивши пальці у волосся. – Такого не може бути!
– Послухайте мене, пане Квадроу. Давайте поговоримо, – пані Ербі опустилася у крісло, і коли Корнелій зустрівся з її спокійним втомленим поглядом, то зрозумів, що розмовляє не з економкою великого будинку, а просто з жінкою. Неначе всі закони цього краю враз перестали діяти і втратили силу. У цей момент у кріслі сиділа рівна йому жінка, а не старша покоївка, яка не сміла б сидіти в той час, поки вельмишановний гість на ногах. Це навіть змусило його зупинитися і розгублено чекати хоч слова, яке могло б усе пояснити.
– Послухайте, я розкажу, як усе є насправді, але ви дозволите мені договорити до кінця, добре?
Квадроу завагався, але врешті решт кивнув. Жінка зітхнула і запитала:
– Скажіть мені, що ви подумали, коли після стількох років побачили, що сімейство аж ніяк не змінилось ззовні?
– Подумав, що збожеволів. Але потім згадав, що зараз існує маса засобів для омолодження. Тільки діти… Діти мене налякали, – зізнаватися у власній слабості виявилося не та важко, як можна було очікувати. Корнелій відчував, як слова самі зіскакували з язика, і це не дивно. Останні дні дивна тривога так гнітила його, що він з радістю ділився цим тягарем.
– Але потім я розказала вам про трагедію, і ви заспокоїлись, я бачу. Та це не вся історія. Присядьте, будь ласка. Ви такий блідий. Принести води?
– Ні. Ні, не потрібно.
Коли Квадроу, нарешті, сів, пані Ербі розпочала:
– Я чула про це лише з розповідей, тож хто знає, чи це правда. Але колись ці землі належали одній заможній сім’ї. Не знаю, що саме з ними сталося, але вони усі загинули. Проте залишилась два андроїда, які працювали у будинку. Не питайте мене з яких міркувань, але замість того, щоб віддатися на милість людям і закону, вони змогли зробити собі обличчя загиблих власників і замовили ще двох роботів – дітей, ідентичні копії близнюків подружжя, у якого вони служили. Видаючи себе за людей, андроїди зажили як сім’я. І багато років назад замовили вам цей маєток і сад, містечко, вулиці, усе, що ви бачите навколо. Тоді ж вони найняли людей. А зараз ви бачите, яким справжнім став штучно створений світ. Проте, нажаль, навіть металеві деталі зношуються, і час від часу їм необхідний ремонт, тому ми і найняли пана Саля. От і все.
– Все? – Корнелій важко задихав, прикладаючи руку до серця. – Ви так спокійно про це розповідаєте! Але вони ж не живі! Вони ж андроїди, які видають себе за людей. Як же можна мовчати? Потрібно негайно повідомити!
– Куди повідомити і навіщо?
– Це потрібно припинити! Негайно!
– Пане Квадроу, ви ж нещодавно запевняли мене, що не маєте упереджень щодо андроїдів?
Корнелій подавився повітрям:
– Так, не маю, але це переходить усі межі! Як ви можете слугувати істотам… ні, неістотам, які стоять нижче вас? Ви ж людина, а вони – брухт!
– Притримайте язика, пане Квадроу, – пані Ербі дзвінко ляснула по дерев’яній ручці крісла. – Я розумію, що зараз ви цілком під владою емоцій, проте я чекала від вас більше поваги і гідності. Що поганого зробили вам у цьому домі?
– Нічого. Зовсім нічого.
– Можливо, вас принижували чи вели себе з вами зверхньо? Вас ображали?
– Та ні, годі, я зрозумів, – Корнелій насупився, неначе дитина, яку сварили дорослі.
– Отож-бо. Я скажу кілька речей, а ви подумайте над ними зранку. Я працюю тут половину життя і мені немає на що жалітися. Ці, як ви сказали, неістоти, ставились до мене краще, ніж будь-хто з людей, і не тільки до мене – до кожного. Ми усі – прислуга маєтку та жителі міста і фермери – живемо за їх рахунок. Нам дали будинки, землю, впевненість у майбутньому. Нас захищають і дбають про нас. Чому, думаєте, багато людей хоче, щоб і їх діти залишилися тут? А навзаєм ми лише граємо свої ролі, усім приємно і зручно, тому що годі й шукати таких добрих і чуйних хазяїв, як наші. Усі ці роки ми не знали нічого, крім поваги та взаємовигідного співіснування.
– Тобто, усі знають, ще герцог і його сім’я, що вони…
– Так, усі знають, і ніхто не заперечує. Усіх це влаштовує. Родичі і друзі за межами цієї планети вважають нас диваками і дурнями, але кожен сам обирає собі життя. Отож майте повагу до тих, хто дав нам це життя. Наші покровителі набагато людяніші за більшість людей, тому навіть не думайте якось ображати їх, ви зрозуміли? Я вам цього не дозволю і не пробачу, – пані Ербі піднялась і повільно попрямувала до дверей. Ненадовго завмерши, вона поправила свою шаль і обернулась: – І ще одне. Пам’ятайте, якщо ви розповісте комусь чи спробуєте звернутися до представників закону, ви знищите усе, що створили. Усе до останнього каменю, і навіть більше – ви зруйнуєте життя двох сотень людей і однієї прекрасної сім’ї, яка дала вам роботу і прийняла у власному домі. Коли прокинетесь, подивіться у вікно і згадайте мої слова. На добраніч, пане Квадроу.
Корабель вже вийшов з атмосфери, а Корнелій так і не відходив від ілюмінатора. Він до останнього проводжав очима маєток, а згодом і цятку, у яку він перетворився.
«Дивний, дивний-дивний світ», – думав він, ховаючи руки у кишені старомодних штанів.
Перед відльотом він нічим не видав своїх почуттів і спантеличення, попрощався з командою Тарса, прислугою, самими господарями будинку і сів у машину, яка, здається, лише нещодавно привезла його у це місце. Пані Ербі дивилась на нього із вдячністю, і Квадроу здавалося, що він на неї не заслуговував, але йому було приємно, що така жінка і надалі буде думати про нього добре. Ні в яком разі йому б не хотілося впасти в її очах.
Напевно, ніхто вже не скаже, що сталося із власниками андроїдів, і чому роботи зробили усе, аби стати схожими на них. Неправильно думати, що вони сумували за людьми, у них немає почуттів. Корнелій навіть хмикнув цій думці. Але як це дивно. Роботи призначені для того, щоб допомагати людям, бути їх супутниками, слугами, навіть рабами, адже вони бездушні, як би там не було. Та якимось чином тут, у цьому куточку світу усе склалося навпаки. Саме люди стали андроїдам… ким? Навіть важко сказати. Відданими супутниками? Це звучало так, неначе планета і її місяць помінялися ролями, неначе Земля тепер крутилась навколо Місяця.
Корнелій не розумів. Але одне він знав точно – він не знищить цей дивний союз.
|
Рассказ открыт для комментариев