22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: Маріанна Малина Количество символов: 17995
Конкурс № 36 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

y024 Серед нас


    

     Деякі люди вважають, що керівники в кабінетах байдики б'ють. Насправді кожна хвилина перебування у кабінеті коштує дорого й чим вище кабінет, тим більша ціна питання.
    Усі троє присутніх це знали, тому обійшлися без еківоків.
    — Так, пане Петро Олексійовичу, — сказав найстарший, — Точку біфуркації ми знайшли.
    Він з деяким сумнівом глянув на співрозмовників — і пояснив:
    — Біфуркація — це якісна зміна характеристик динамічної системи від незначної зміни одного або кількох параметрів.
    Обидва кивнули.
    — Так от. Ця зміна сталася у 1925 році. Можна локалізувати точніше, але немає сенсу — і так ясно, що сталося.
    — Як шукали? — перебив його другий співрозмовник. На вигляд він був трохи молодший за всіх, ошатно вбраний, хоч для гламурного журналу фотографуй. І лише очі видавали також досить шановний вік. Не зморшками видавали — а втомою. Все, мовляв, ми вже бачили, нічим нас, старих не здивуєш.
    Інтерес був, однак, професійний – значить, збереглася ще цікавість, не вигоріла.
    — По сумі параметрів, — охоче пояснив радник. — Близько сотні критеріїв. Врахували все... ну, майже все. Доходи на душу населення, виплавку чавуну, кількість обсерваторій, розмір армій, участь в космічних проектах, рівень довіри уряду. Що можна — брали у статистичних довідниках, багато чого попиля... е-е-е... взяли з опитувань населення.
    Доповідач посміхнувся.
    — Трохи потролили народ у фейсбуці. Намагалися оцінити, як народ сприймає термін "розвинута країна". Яким критеріям надає перевагу.
    — І яким, до речі? — зацікавився перший із співрозмовників. З його очима картина була протилежна – опасисте, змарніле за півтори роки обличчя на обкладинку журналу не просилося, натомість очі жили, думки вирували у них, кипіли й раз-по-раз проривались назовні.
    — По споживанню, — махнув рукою доповідач. — По зарплаті, ціні на хліб і тарифам на комуналку.
    — Гм,—- сказав опасистий — А не натякали, що, мовляв, війна йде? Й що мірятись бажано кількістю танків, а не комуналками? І що як прийдуть окупанти, то гарячою води зовсім не буде?
    — Натякали, пане президент, але ніяк…
    — Шкода.
    — Шкода, — охоче погодився радник. — Після війни треба буди щось з ним робити…
    — Кхе-кхе, — нагадав про себе третій з присутніх. — Володимире Павловичу, я б попросив...
    — Так, — кивнув доповідач. — Повертаюсь до теми. Єдине, що можна інтерпретувати, як ключовий фактор, що привів до біфуркації — експедиція Блюмкіна в Тибет. Матеріалів небагато, самі розумієте — майже сто років тому, та ще й часи були, скажімо так... не дуже сприятливі для істориків. Але більше нічого.
    — Он як, — третій ледь помітно підняв брову.
    — Саме так, Валентине Олександровичу, саме так. Я сам також був дуже здивований. І мені так саму було важко повірити. Але це так. У двадцять шостому, майже негайно після повернення Блюмкіна, справи СРСР різко пішли вгору.
    — Аж до тридцять другого, — третій відкинувся в кріслі й склав руки на череві.
    — Так. До голодомору. Це був перший транш платні. Зверніть увагу — шість років.
    — Гаразд. Що далі? — запитав Петро Олексійович.
    — Далі — репресії тридцять сьомого. Шість років.
    — Угу! Далі.
    — Сорок перший.
    — Тут уже п'ять?
    — Хотіли почати у сорок другому, німці випередили. Втім, Сталін вчасно зорієнтувався, й поклав два мільйони у сорок першому.
    — Далі. По ідеї, має бути... сорок сьомий? Але ж у сорок сьомому наче нічого такого не...
    — Було-було. Теж голод, просто мало хто про нього знає. Хоча, звісно, масштаби не порівняти. Мабуть, розміри попереднього траншу, я маю на увазі війну...
    — Так-так, зрозуміло. З великим запасом платили.
    — Саме так.
    — Гаразд, що далі? П'ятдесят... е-е-е... третій?
    — Так.
    — І що було у п'ятдесят третьому?
    Останній транш. Бо після цього все і припинилося. Судячи з доступної інформації, ані Хрущов, ані Брєжнєв співпрацю не підтримували.
    — Чому?
    — Хтозна. Можливо, не домовились. А може, просто не повірили.
    — Я їх розумію... — президент криво посміхнувся. Він, мабуть, і сам не до кінця вірив. Навіть зараз.
    Радник якусь мить зачекав, потім продовжив:
    — І ось уже в наш час, судячи з усього, співпраця оновилася. За нашими оцінками, це сталося в дві тисячі другому, але...
    — Цебто, нам треба чекати ще нових... траншів?
    Це не стримався третій — видно, справді був вражений.
    Ще б пак. У якого-небудь слабкодуха взагалі дах би поїхав.
    Володимир Павлович зітхнув:
    — Так!
    Президент запитально подивився на третього:
      Вам, як голові СБУ, нічого не доповідали?
    — Як же ж, не доповідали? Доповідали. Ще й не про таке доповідають, — ніяково всміхнувся Валентин Олександрович. —  Але ж...
    — Так, в це важко повірити,— радник теж посміхнувся, але інакше — самовдоволено. Підозрілу активність розкопав його інститут, а спецслужби прогавили. Як тут не посміхатись. — Коли ми прийшли до цього висновку аналітичним шляхом,  теж не відразу повірили. Потім провели експеримент. А факти річ вперта…
    На деякий час в кабінеті запанувала тиша, яку перервав Валентин Олександрович:
    — Судячи з усього, наші вороги зараз… — він трохи помовчав, — планують новий транш за наш рахунок?
    Володимир Павлович лише руками розвів:        
    — Так і є!
    — Кхе, — сказав президент. — пане раднику, я вас давно знаю. Ви б не прийшли, якби не мали якогось рішення.
    — Маю, — не став сперечатися той. — Саме для того я й попросив, щоб на доповіді був присутній Валентин Олександрович. По тим речам, що я збираюся запропонувати, він фахівець кращий за мене.Втім, пане Президент, без вас також не обійдеться, бо залучати людину до операції доведеться вам, не комусь...
     
     
     
    — Ніколи б не подумав... — ошелешено пробурмотів відвідувач.
    Кабінет був той самий – не так уже й багато кабінетів в Адміністрації, про які можна твердо сказати: тут не слухають! Коштувала ця певність чимало, а також вимагала добрячої витрати часу, так що на всю Адміністрацію розповсюджувати цю практику навіть не пробували.
    Втім, і сенсу нема. Є купа питань, де секретів бути не може, а є такі секрети, які краще злити супротивнику й зробити вигляд, ніби це сталося випадково.
    Були, в історії прецеденти. Артеківські піонери урочисто вручили американському послу герб з американським же орлом. Американський посол розчулився і повісив у себе в кабінеті.
    Далі американська й радянська версія сильно розходяться.
    Янкі кажуть, що виявили жучок одразу, й всі розмови біля орла вели лише з метою дезінформації. Радянські чекісти хваляться, ніби сім років(!) – біля орла велися таємні наради, й ніхто ні про що не здогадувався.
    Біс його зна, як там воно насправді. Але так чи сяк, але технологічно той орложучок значно переважав можливості найпередовіших держав того часу.
    Тепер зрозуміло чому.
    Так от. Кабінет не слухали. А якби слухали — то сказаному б не повірили. От і відвідувач, здається, не зовсім повірив, хай навіть інформація прозвучала з вуст самого Президента.
    Втім, це було несуттєво. Повірив-не повірив, а виконувати завдання доведеться.
    — А чому я? — відвідувач це теж зрозумів.
    — Ви ж, Зоряне Несторовичу, міністр надзвичайних ситуацій? — Петро Олексійович посміхнувся.
    А потім зітхнув:
    — Та і нікому більше, — розвів руками, — Нема у нас більше таких людей, щоб і мислили на державному рівні, і погляди мали правильні, і... вміли те, що ви вмієте. Єдиний відомий спосіб контакту... ви будете сміятись, але це якраз ваше хобі.
    — Йога?
    — Вона, — всміхнувся президент..
    — А чому зараз? Яке відношення має до завдання землетрус? — знову запитав Зорян Несторович.
    — Утворюється певний просторово-часовий континуум…— почав президент, а потім махнув рукою, — Докладніше — ось в цьому документі. Прошу ознайомитися.
    Міністр погортав зброшуровану теку і похитав головою.
    — Швидкість обміну інформацією повільна, зазубрювати комбінації не обов'язково, — неправильно зрозумів його президент.
    — Не в тому річ, — скривився Зорян Несторович. — Просто деякі з цих асан досить складні. Наприклад...
    Він ковзнув очима до стелі, пригадуючи, й вистрілив довгу назву. Надмір приголосних був у тій назві, й замало голосних — як наче трасери в кулеметній стрічці, кожен п'ятий набій.
    — А хіба, — обережно запитав президент, — у вас немає знайомого фахівця, чи як у вас кажуть, Гуру?
    — Є! — співрозмовник посвітлішав обличчям, — є, такий фахівець!
    — Хто він? — Петро Олексійович постукав пальцями по блокнотику.
    — Гм, — міністр на мить завагався, але продовжив. — Взагалі-то це — вона.
    — Хай буде "Вона", — посміхнувся президент. Трохи подумав й посмішка згасла. — Але врахуйте, що істоти, з якими ви будете мати справу — злі, нахабні та запальні, а також агресивні та хвалькуваті. Мати справу з ними, скоріш за все, буде нелегко. Тому кандидат... гм, кандидатка у контактери повинна мати такі саме риси. Й чим дужче, тим краще.
    — О, — міністр трохи скривився. —  Я саме думав, щоб це не завадило...
    — Не завадить.
    — Гаразд. На скільки може розтягнутися ця операція?
    — Та звідки ж я знаю? — Петро Олексійович роздратовано смикнув плечима. — Вам видніше. Точніше, там, на місці, стане видніше.
    — А якщо процес затягнеться?
    — Придумайте щось. Напийтесь, потрапте у місцеву кутузку. Чи бійку влаштуйте на митниці. На ваш розсуд.
    Важко було розібратися жартує президент, чи каже цілком серйозно.
    — Я краще літак поламаю, — сказав міністр. — І потрібної деталі не знайдеться на місці.
    — Можна й так, — президент знизав плечима. — Щасливо долетіти! Не гайтесь.
    Це було явним натяком, й міністр пішов коридором швидко, мало не побіг, міркуючи, чи погодиться "фахівець" на мандрівку, а чи не пошле його подалі..
     
     
     
    Кондиционерів тут не водилося. В повітрі старого храму дзижчали набридливі мухи, смерділо пилом, й було спекотно. Так спекотно, що одяг враз мокрішав, хоч знімай та викручуй.
    Але не можна. Не зрозуміють. Хоча місцевого попа й попросили деякий час позайматися іншими справами за невеличку винагороду, але де гарантія, що серед кам'яних візерунків стелі не сховано телекамеру? Не завжди релігійні діячі надто консервативні, чіпляють же колонки на церкви в Києві, транслюють же службу назовні. І хрестик на голові у московського патріарха хайтечний, складається на шарнірі...
    Чорт-зна-шо в голові! Небажані думки лізли й лізли.
    Ще й асана, в якій сиділа Катерина, також була не найкомфортнішою для медитації. І часу було обмаль — це теж непокоїло. Й стос інструкцій, якими Міністр забив баки трохи більше, аніж під зав'язку…
    Ні, так справа не піде.
    Жінка пересіла у звичний "лотос", знову заплющила очі.
    Звичними подихами привела себе у не менш звичний стан "на межі". Ще трохи — і ковзнеш у простір, де немає думок, нема тіла, нема грубої матеріальності кам'яної будівлі. Нема звуків, і подихів вітру також нема. Нема кольорів — бо всі, всі злилися в один, і вікон у стін немає, бо нема самих стін. А світло — світло тече з нізвідкіля в нікуди, але чомусь не кінчається.
    І лише десь на самому краєчку всього цього безмежжя теліпалася крихітна порошинка–інструкція.
    Зірвалася. Зірвалася Катерина в безмежжя, і потягла ту іскру з собою.
    Три глибоких вдихи. Мантра. Все згідно інструкції. Ще три глибокі вдихи. Ще мантра.
    Простір навколо став мінливішим, війнуло чимось схожим на вітер — і від того подиху думки раптом вишикувались солдатами на параді. Чиясь сильна воля почала ліпити з навколишньої порожнечі образ — спочатку безформний шматок загусклої матерії, що почало перетворюватися на вертикальний клубок змій. Гади ворушилися, переповзали з місця на місце, переливалися одна в одну, і все це плетиво безперестанку змінювалися.
    Від огиди та жаху хотілося заплющити очі, але не було в цьому світі очей.
    «Ом, мани падме хум! Господи, поможи!» — інстинктивно майнуло в голові все те, що мало захистити. Хоч і смішно це виглядає, але трохи допомогло. Відігнало страх і дало змогу згадати слова з інструкції: «Ці істоти, яких міфологія іменує асурами — енергетична форма життя. Хоч вони суттєво розвиненіші за нас, схильні до експансії та агресивні, але з експедиції Блюмкіна на Тибет відомо, що при контакті вони не можуть заподіяти контактеру прямої шкоди. Що б ви не побачили, зберігайте спокій».
    Видовище зберіганню спокою не сприяло, але й не кусалося. Жінка пересилила страх, а тим часом, змієподібне Щось продовжувало змінюватися та мерехтіти. Через декілька хвилин мерехтіння зникло й фігура остаточно трансформувалася.
    З цілком порожнього простору, з світла та мороку, виникла простора кімната. Жодна деталь на вказувала на її розмір – це могла бути і комірчина, де не всяка валіза поміститься, й величезна зала, хоч на гелікоптері літай. Незнамо звідки падало світло, але не згасало у стінах, а наче згущувалось посередині зали.
    Згустилось.
    Блиснув спалах, і перед Катериною постала цілком антропоморфна істота. Це був чоловік — чорнявий, з темними очима, й трохи не по погоді одягнутий в пафосний чорний класичний костюм-трійку. Навіть при краватці. Він міг би здатися навіть привабливим, якби можна було забути про те, з чого він виник, та не звертати увагу на вираз обличчя. Суміш презирства та роздратування маскою прикипіли до тієї пики, й очі дивилися так, як балувана кішка дивиться на вчорашню котлету.
    — Вішварупа,— чи то привітався, а чи відрекомендувався чоловік, й негайно вистрілив ще кількома фразами: 
    — Де обіцяна плата?
    — Ми вас вже попереджали!
    — Відповідай, нікчемна істото!
    Катерина, не очікуючи негайної атаки, знітилася:
    — Яка плата? Коли попереджали?!
    Вішварупа метнув на неї гнівний погляд і ядуче зауважив:
    — Що, метеорит був маленьким? Не помітили? Ну так не питання, можемо більший організувати!
    «Метеорит під Челябінськом в 2013 році, ймовірно, попередження за транш», — згадала Катерина рядки з матеріалів інструкції.
    — Відповідай, шмакодявко! — знову атакував прибулець і зблиснув очима – як наче фотоспалахом в саме обличчя..
    — Я б хотіла запитати… — сказала вона, виконуючи настанови.
    Та Вішварупа ї перебив:
    — Тут я питаю! Запам’ятай, нікчемо! 
    «Спокійно, спокійно…» — вмовляла себе Катерина, але напруга і відчуття роздратування, чомусь наростали. Високий рівень духовності та ретельно тренована схильність до відстороненого споглядання раптом кудись щезли.
    — Я хочу… — промовила вона, намагаючись задати потрібне питання. Але, мабуть, знову не з того почала, і вже пожалкувала, бо Вішварупа на цей раз гаркнув так, аж вітер здійнявся:
    — Ти — ніхто, щоб хотіти! Тут питаю я! Ти навіть в правильну асану сісти не здатна!
    Чи то візитер так діяв, чи ще щось, але Катерина ніяк не могла опанувати себе.  Страх давно відійшов і в ній потроху почав закипати гнів. Зовсім недоречний, особливо враховуючи можливі наслідки.
    Вішварупа зробив крок уперед, нахилився і тепер заглядав їй в обличчя:
    — То коли віддасте платню? А? Говори, мавпочко!
    Це було вже занадто. Дуже хотілось відсунутися, але вона спромоглася лише відхилити голову:
    — Я мавпочка? Скільки можна мене паплюжити?!
    Гнів вже вирував в ній на повну, вона відчула, що остаточно втрачає над собою контроль.
    — Я попереджаю! Контракт буде розірвано! — викресав іскри з очей гість. І знову нахабно зазирнув їй в обличчя.
    — А не пішов би ти! — несподівано вирвалося в неї те, що вона так старанно стримувала. Темний, непідвладний контролю гнів, нарешті, знайшов вихід назовні. І  понеслося: таких добірних матюків вона й сама від себе не очікувала. Катерина згадала  все, і цю несподівану поїздку, що порушила її особисті плани й, скоріш за все, поставить жирнючу пляму на її репутації, й неймовірну спеку, й навіть біль від складної асани, що й досі віддавав у поперек. Наразі, здавалося, що всі негаразди в її житті виключно через нього, цього нахабного покидька Вішварупу! Буде він тут їй фокуси показувати, розумник! Чи й не асур!
    — Контракт розірвано! — загорлав Вішварупа, і далі ляпнув щось уже геть малозрозуміле. —  Кари вам єгипетські, а не Імперію!
    Миттєво здійнявся вітер. Все навколо закрутилося в яскравому вихорі, й раптово, без будь-яких додаткових спецефектів зникло.
    — Та пішов ти…! — на останок в гніві крикнула вона й очуняла.
    В старому храмі смерділо пилом, дзижчали набридливі мухи й стурбовано зазирав в обличчя міністр — теж винуватець всієї цієї пригоди.
    Дісталося і йому.
     
     
    Петро Олексійович відкинувся в кріслі:
    — І що ми маємо? 
    — Мені дуже прикро, але, судячи з усього, вона завалила завдання, — гірко промовив відвідувач.
    — Докладніше, будь ласка, — лагідно сказав президент, й від тої лагідності мороз протупотів по спині.
    — Той, що назвався Вішвапутрою, сказав, що контракт розірвано.
    — І все?
    — Ні, не все. Ще він щось сказав про якусь Імперію та кари єгипетські. До чого воно — не уявляю.
    Президент сидів мовчки, й лише спроквола барабанив пальцями по теці з матеріалами.
    — Дозвольте уточнити, Зорян Несторович, — вліз раптом Валентин Олександрович. — Ця ваша Катерина — вона ж в побуті російськомовна?
    — Ну... так, — знизав плечима міністр, точніше, колишній міністр, вже кілька хвилин, як колишній. — Але до чого тут...
    — І проголосити наші пропозиції вона не встигла?
    — Каже, що навіть не почала. А що?
    Голова СБУ задоволено посміхнувся.
    — Ви впоралися, — раптом проголосив президент. — Ви виконали завдання! Ви прекрасно його виконали! За інших обставин я б охоче підписав указ про "героя", але... ви ж розумієте...
    — Так, — видушив з себе колишній міністр, але по обличчю видно було, що розуміє не дуже.
    — Що ж, — Петро Олексійович знову відкинувся в кріслі. — На деякий час вам краще зникнути з політичного обрію. Куди – на ваш розсуд, але якщо в АТО, прошу бути обережним, і в разі потрапляння в полон... ну, ви розумієте.
    — Так, — рішуче сказав вигнанець. — Це я розумію.
    Тепер було видно, що це він і справді розумів.
    — Добре, — президент кивнув,  — А тим часом...
    Він натиснув кнопку селектора.
    — Слухаю! — миттю відгукнувся бадьорий голос.
    — ...прошу в щоденних дайджестах преси виділити окремий розділ для природних та техногенних катастроф у Росії. Особливо уважно моніторити пожежі, повені, забруднення рік, раптові спалахи дитячої смертності, і... що там ще?
    — Сарану, — підказав Валентин Олександрович.
    — Так,— задоволено сказав президент. — І появу сарани.
    Відпустив кнопку й знову побарабанив пальцями.
    — Буде вам тепер сарана, — зловісно прошепотів він. — Будуть вам і криваві ріки,  і грім з блискавкою, і мор, і навіть вогняне каміння з неба…

  Время приёма: 16:47 30.06.2015