1 До аудиторії увійшов русявий парубок, скинув рюкзак і сів поряд зі своїм товаришем:
- Кепські справи?
- А коли вони були добрими на третьому курсі? – відповів Вадим.
- Мені вдалося виклянчити «добре»! – Сергій не зміг приховати задоволену посмішку, - а я ледве на трійку йшов. Запитай у професора, може і в тебе є якісь шанси відгризти пару десятків балів.
- Не з моїм везінням, Сергію. П’ятнадцять балів…
- Не вистачає? – запитав Сергій.
Вадим похитав головою:
- Всього п’ятнадцять… За цей чортів семестр я примудрився побити рекорди всього біофаку! Набрав такий мізер балів. А через два дні залік. Знаєш, що це означає?
- Означає, що за два дні тобі доведеться «презентувати» кафедрі до біса молюсків, комах чи іншої живності.
- «До біса» - не те слово! Сорок п’ять балів – це ціле відро комах різних видів! – сказав Вадим і поправив окуляри, які постійно зсовувались вниз. – Забув? Я ніколи не любив збирати колекції.
- Щодо колекцій, то про це треба було думати тоді, коли подавав сюди документи. Якщо ти не збираєшся вовтузитись з комахами, то у мене для тебе сумні новини.
- Мене попруть звідси…
- Але, думаю, ми з Олегом зможемо допомогти. Назбирати зразків компанію – завдання набагато легше.
- Зажди, Сергію, – повеселішав Вадим. – здається навіть такого невдаху, як я, можуть навідати геніальні ідеї. За мною!
Студент аж засяяв, тож швидко схопив рюкзак і разом з товаришем гайнув на повір’я.
- Пам’ятаєш: ще восени Любомир Федорович казав, що є певна залежність між кількістю балів та «віком» зразків, за який їх нараховують?
- Було діло.
- Так от. Що, як ми добудемо не звичайних жуків, а жуків, скажімо, з кам’яновугільного періоду? – посмішка не зходила з обличчя Вадима. Він знав, що ідея безглузда, але ризикнути варто.
- Ти здурів? – сказав Сергій, - нас ніколи не допустять до кафедри палеоісторії. А прилад для твоєї скаженої ідеї є лише у них. До того ж, допуск туди мають тільки великі шишки! Телефоную Олегу – беремо відро, «тормозок» і гайда в ліс.
- Телефонуй. І скажи, щоб збирав наплічника в далеку дорогу! Сергію, тут або пан, або пропав. Одне я тобі скажу точно - нас чекає незабутня подорож!
2
Щоб пробратись на третій поверх палеоісторичного факультету, хлопці дочекалися темряви.
- Від кого такий запах? – запитав Сергій.
- Фе, невже хтось тягне з собою каністру бензину?
Олег поправив спортивну шапку, що зсунулась на очі, і гордо мовив:
- Якби ж ваші пусті казанки мали хоч якісь звивини, то ви б теж могли думати, а так - що з вас візьмеш? Це не бензин. Це спрей від комарів, тільки в подвійній кількості. Про всяк випадок.
- Ти думаєш, ми будемо там так довго, що нас закусають якісь комарі?
- Я думаю, що варто стерегтись цих підлих сисунів, особливо, якщо вони виявляться розміром з собаку, або ще краще – розміром з корову! Ми ж не знаємо, що нас там чекає, - відповів Олег.
Хлопці обмінялись поглядами.
- Не дрейф, все буде okay, - заспокоїв Вадим. - Зловимо якогось комара і відразу забираємось звідти, це діло декількох хвилин.
Студенти добре знали, що вікно першого поверху лівого крила будівлі університету закривається погано (злодії в академмістечко не навідувались). Його можна відчинити знадвору, минути охорону, взяти на вахті ключі і все - машина часу у розпорядженні молодих і перспективних науковців.
Хлопці вже стояли в аудиторії 315. Справа був стіл з ноутбуком, а зліва - здоровенна арка, від якої купа шнурів тяглася до сусіднього кабінету і до самого ноутбука.
Сергій запустив Windows і почав нишпорити у документах:
- Не знаю, що з цим робити… як увімкнути арку?
- А що шукаєш?
- Інструкцію, звісно. Там має бути все написано. Допуститись помилки ми не можемо. Я ж не хочу, щоб вас занесло у часи, коли не те що комах не було, а й киснем не пахло.
- Нас? А ти з нами не відправляєшся? – сказав Олег.
- Хтось повинен знову увімкнути арку через певний час. Залік потрібен Вадиму, а ти вже й спреєм намазався. Тож лишуся я. Скільки вам відміряти? Хвилин тридцять?
- Години, думаю, вистачить, - відповів Вадим.
Сергій шарудів пальцями по клавіатурі. Мабуть, знайшов потрібний файл.
- Ага. Ось і воно, - посміхнувсь хлопець, - станьте он там.
Хлопці потіснились і вмостились під аркою.
- Через годину я запущу прилад знову і на тому місці, де ви опинитесь, з’явиться портал. Треба, щоб ви гав не ловили і мерщій ступали туди.
- Добре. Тільки ж не засни тут з нудьги, доки нас не буде, - буркнув Вадим. – бо доведеться тинятися древніми лісами аж до ранку.
Сергій запустив арку, у ній почав формуватися портал.
Хлопці і не підозрювали, що «тинятися» доведеться не тільки до ранку.
3
Вадим упав на землю. Щокою відчув щось колюче і вогке. Це було листя височенних деревоподібних папоротей, що «кронами» затуляли блакить кам’яновугільного неба. Неподалік гепнувся Олег:
- Запам’ятай цю галявину. Нам треба буде сюди повернутись.
- Що далі? Риємось у землі, чи будемо шукати їх на деревах?
- Треба оглянути, що тут є цікавого. Може й не доведеться нікуди дертися, - сказав Вадим.
Хоча студенти відправились близько опівночі, зараз був ясний день. Живності було не чути: ніяких тобі співів пташок чи гудіння комах. Тільки стовбури гігантів-дерев, що колись слугуватимуть вугіллям, подеколи скрипіли від сильних поривів вітру.
Хлопці рушили в глиб хащ.
- Дивно якось спостерігати за планетою, коли тут ще не ступала нога людини. Ніби це і не Земля взагалі.
- Дивись під ноги і намагайся вгледіти хоч щось з того, по що ми прийшли.
Вадим звірився з годинником. Минуло двадцять хвилин, а колекція комах так і не думає «застрибувати» йому в рюкзак.
- Поглянь, Вадиме. Он там.
За опалим і частково зітлілим гіллям був ледь помітний рух. Там точно щось є!
- Не злякай те, що там зачаїлось, - наказав Вадим. – щось я упевнений, що це саме те, що нам треба.
Олег взяв до рук палицю і підняв її над головою, щоб в разі чого знерухоміти здобич.
- Так ти схожий на пітекантропа, - гигикнув Вадим. – тепер зрозуміло, з кого писались ті наскельні малюнки.
- Посмійся ще мені. І це каже людина, яка набрала п’ятнадцять балів із практики з зоології? Відкинь краще гілля.
Вадим так і зробив. Руки Олега різко опустились і палиця потужно щось вперіщила.
- Там щось є? Здається, я чув як добряче хруснуло.
- Відкривай резервуар.
Вадим підняв з землі меганевру – доісторичну бабку з розмахом крил близько півметра.
- Фе, яке ж воно бридке, - сказав Олег. - скрутимо її, як крутять млинці, та й гайда до галявини.
- Одного виду замало, яким би древнім він не був. Треба шукати ще.
- Якщо так, то пропоную податись в північному напрямку. Там зарості не такі густі.
Окрилені небаченим досі успіхом, хлопці рушили далі. Ліс і справді рідшав, проміння могло проходити між трикутниками крон, тож ставало світліше. Цей ліс був, мабуть, єдиним неболотистим місцем у радіусі сотень миль. Невдовзі студенти натрапили на мальовничу зелену галявину і вирішили декілька хвилин перепочити після виснажливих хащ.
Олег витягнув сірі циліндри – туди збирали комах.
- Поглянь, - сказав він. – цими членистоногими тут просто кишить.
На землі дійсно їх було багато, можна назбирати чималу колекцію. Хлопці взялися за роботу.
- Олеже, лови отого, - Вадим вказав прямо під ноги товариша, де саме блиснули крильця прудкої комахи, - швидше, бо втече!
- Назбираємо інших.
Але Вадим чогось вирішив, що це особливий вид. Можливо, навіть занесений до тутешньої «Червоної книги». Його обов’язково треба в колекцію!
Хлопець миттю кинувсь до здобичі. Не можна було їй дозволити шугнути в нірку, або забитись в щілину між осколками кам’яних брил.
На відміну від Олега, Вадим мав гарну реакцію і швидко реагував на різкі маневри твердокрилого. Все що відбувалось навкруги, більше не мало значення. Був лише Вадим і жертва його загребущих рук.
- Попався! – вигукнув студент. – Цей вид назвемо в мою честь! Тягни сюди порожні циліндри.
Олег подав одну з таких посудин.
- Вадиме, так це ж не комаха…
Хлопець підніс знахідку майже до скелець окулярів.
- Що за прикол?
- Це робот? – сказав Олег. – Що робить роботизований жук у кам’яновугільному періоді?
Вадим кинув «комаху» додолу, але та сховала свої кінцівки і тепер нагадувала лиш м’ячик для гольфу. Мовчанку друзів порушив хрускіт зламаної гілки неподалік.
- Це або величезна меганевра, - сказав Олег, - або ті, хто привіз сюди цю залізяку.
Хлопці принишкли і відійшли недалеко за звалене стебло гігантської папороті. Жука було добре видно – він так непорушно і лежав.
- Чекати довго не будемо, пора вшиватися звідси, - мовив Вадим.
- У нас є тільки сім хвилин, щоб дібратися до місця висадки. Портал довго працювати не зможе.
З іншої сторони галявини з’явились силуети двох істот. Подібного студенти ніколи не бачили в підручниках і не читали про таке. Гості виявились такими кремезними, що своєю маківкою могли б зачепити балкон третього поверху, були одягнені в гумові костюми чи то скафандри, що точно від чогось захищали, і мали щось схоже на рюкзаки за спиною.
- Ти це бачиш?
- Пропоную негайно рушати до порталу.
Гості зупинились біля жука. Тривала мовчанка. Один з них присів і підняв залізну комаху. Що відбувалось далі? Важко сказати, адже майже нічого не було видно. Хлопці подумали, що жук передає якесь повідомлення, або просто несе в собі певну інформацію. Тишу порушив Олег:
- Це кляті жучки!
- Чітко підмітив. Кляті жучки! - вилаявсь Вадим.
- Я про те, що це не звичайний жук.
- Звісно. Він залізний та ще й з кам’яновугільного періоду.
- Знову не туди. Це «жучок» в розумінні того, що за кимось стежать, когось вистежують, або на когось полюють.
Велетні явно щось обговорювали: розводили руками, придивлялись до «жучка». Вони були здивованими. Той, що стояв зліва, дістав щось на зразок планшета, уважно придивився до екрана.
- Підемо в обхід, краще їх не чіпати… - прошепотів Олег.
Хлопці повільно поповзли до галявини, далі кинулись бігти. Часу було обмаль, а спекотний кам’яновугільний клімат тільки ускладнював завдання. Коли студенти були вже в дрімучих хащах, якими дібрались сюди, Олег оглянувся до місця порталу – велетні вже зникли.
- Вадиме, їх немає, вони кудись…
Та фразу обірвав Вадим, який затулив Олегові рота.
- Головне, щоб вони не ступили до порталу, - сказав Вадим.
На галявині, де мав з хвилини на хвилину з’явитися портал, розгулював десяток таких велетнів. Їхні розміри, звичайно, не дозволили б перейти в наш час, тож це не сильно бентежило хлопців. Їх турбувало одне: як тепер потрапити додому?
З’явився портал.
Олегову ногу щось схопило і рвонуло вверх. Студент повис у повітрі, впустивши циліндри з комахами на землю. Його тримав один з цих велетнів. Вадим позадкував, розвернувся і помчав щодуху геть. Не хотілося потрапити до рук монстрів, а визволити друга він фізично просто не міг.
Сховавшись вглиб хвощових хащ, хлопець спостерігав за Олегом. Той несамовито лящав, пручався, але, зрештою, велетні накинули на нього сітку і потягли за собою.
«Кепські справи…» - подумав Вадим.
4
Друзів не залишають в біді. Вадим рухався по слідах здорованів, але втома та настання сутінок зробили свою справу - студент просто заблукав.
Його оточила трясовина та незліченна кількість боліт. Ситуацію рятували харчі, що ще лишилися в рюкзаку, але і їх надовго не вистачить. Щоб знайти дорогу назад, Вадим залишав позначки: надламував папороть та хвощі, робив позначки.
Заночував на здоровенних брилах, які, можливо, декілька мільйонів років по цьому стануть Альпами чи Карпатами. На ранок зрозумів, що дарма не послухав поради Олега і не скористався спреєм – руки й литки були покусані комарами так, що й доторкнутись було боляче. Ще й свербіло ж пекельно, тож Вадим використав майже весь балончик цього рятувального засобу.
Долаючи нетрі доісторичних епох, втомлений і голодний, крізь дерева Вадим помітив якісь будівлі. Підкрався ближче.
Біля крайньої будівлі, точніше, біля столу, відбувалось щось дивне. На самому столі були розкладені тільця різних видів комах, зокрема і меганеври, а довкола нього декілька велетнів щось читали, роздивлялись будову її крил, робили записи у свої гігантські зошити. Біля іншої будівлі група таких же здорованів сиділа на землі, слухала свого лисуватого оповідача, який розмахував руками і щось впевнено бубонів.
Та вразило Вадима не це. На протилежному боці «дворища» група велетнів буцала щось кругле, що слугувало їм за м’яча. Яким же було здивування студента, коли серед тієї групи він помітив Олега.
Зріст Олега, що сягав лише колін гігантів, ніяк не заважав брати участь у грі. Студент міг швидко оббігти неповоротких потвор і забрати м’яча. Раз-по-раз це йому вдавалося. Але чому Олег не тікає звідси? Вони щось з ним зробили? Подіяли якимсь препаратом для зміни свідомості? Все могло бути.
Вадим вирішив не поспішати і дочекатися темноти, та його задум враз було зруйновано одним лише словом.
- Вадиме! - це кричав Олег.
«Що він, в біса, витворяє?!»
- Вадиме! Мерщій сюди. Ти повинен це бачити.
Велетні всі до одного повернули лисі голови в бік гостя.
Вадима огорнуло те відчуття, яке буває уві сні, коли не можна зрушити з місця. Він був наляканий і не знав, що робити.
Олег взяв м’яча і підійшов до друга:
- Ти тільки не хвилюйся. Все okay.
- Як це розуміти? Думав, що тебе вже й не побачу, скільки тебе шукаю. Тільки поглянь на ці укуси! – Вадим підкотив штани, щоб було видно рожеві пухирці на кісточках.
- Ще порадій, що був спрей.
- Добре, бо ще одну таку ніч можна й не витримати.
- А ще на нього, як на незнайому досі речовину, реагують жучки, - сказав Олег, - роботи, що ти хотів до колекції заграбастати. Так вони й мене вичислили.
Підійшло декілька Велетнів.
- Це Борос, Сонкас і Аф. Жучок передав їм дані про хімічний склад аерозолю від комарів, і вже було справою техніки знайти мене і помістити до сітки. Звісно, можна було мене й на експонат перетворити, - хіхікнув Олег, – але тоді ніхто б тут не знав про футбол і про Кока-колу.
- Ми те теж студенти, - сказав Сонкас.
- Які ще студенти? – тепер Вадим точно нічого не зрозумів.
- Біологи. Збираємо колекцію комах. У нас на планеті життя вже майже вивчене, тож взялися за цю. Не думали, що натрапимо на щось більш високорозвинене від меганеври.
- Якщо це ви про Олега, то помиляєтесь. Цей телепень не зміг навіть повідомити, що з ним усе гаразд!
- Коли я опинився в сітці, то лиш підошви твоїх кед помітив. Ти ж сам утік. Я й подумав, що ти дочекався порталу і вже давно вдома - радієш своєму заліку разом з Любомиром Федоровичем. До речі, скоро портал знову відкриється. Пропоную не запізнюватись туди.
5
Університет давно не знав такого скандалу.
Троє студентів вночі проникли до аудиторії 315. Найдорожчої аудиторії всього ВУЗу! А коли ще й дізнались, що Вадим з Олегом так і не повернулися в наш час, викликали всіх: і декана, і батьків.
Сергієві перепало, як треба. Він уже пакував речі, бо думав, що точно відрахують. Та тут в кімнату увійшов Вадим:
- Кудись зібрався?
- Ти повернувся! І Олег є? – Сергієві аж з душі злягло. - Більше ніяких пригод і ніяких афер з вами. Ви ж ненормальні!
- Все добре, заспокойся. Он в нас в заліковці стоїть «відмінно» і ніхто нас не відраховує.
- Як?
- Отак. Ми привезли невідомий досі вид. Уявляєш? Звісно, на мою честь він названий все таки не буде, але я й так щасливий, що все обійшлося. Пан Любомир все ще сердиться, а історики заборонили нам навіть з’являтися біли їхнього поверху.
Почувся гуркіт в коридорі і до хлопців влетів Олег:
- Погляньте тільки! – він тримав журнал, в якому напроти його прізвища були лише порожні клітинки, - от вам і новенька хімічка. Тихенька-тихенька, а заліку немає!
Хлопці перезирнулись.
- Що ж… - сказав Вадим, - ми ще не вивчили всі закутки Чумацького Шляху.
- Може, на котрійсь із планет знайдемо невідомий сплав, або невідому речовину, - додав Олег, – навкруги скільки всього цікавого і невивченого!
Ввечері, спорядивши рюкзаки, хлопці вже прокрадались до гаражів зорельотів.
Пригоди тільки починалися. |
Рассказ открыт для комментариев