22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Чернідар Количество символов: 27304
Конкурс № 36 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

y013 Зернятка на шахівниці


    

    -1-
    Пролунав різкий дзвінок, щось клацнуло і заґратовані двері відчинились. В короткий порожній коридор ввійшло троє людей та два дрони: двоє цивільних та охоронець у чорній формі приватного агентства. Дрони негайно роз’їхались до стін, напевне забезпечуючи собі кращі кути обстрілу. Дочекавшись поки двері зачиняться, охоронець кивнув камері, що причаїлась під стелею, знову задзвеніло, клацнуло і відчинились двері в іншому кінці коридору. Поліцейський мовчки розчинив одну з камер та показав на цілком зручні з вигляду тапчани всередині. Потім, зачинивши двері, він спершу дочекався дзвінка, знову кивнув камері та покинув приміщення.
    Молодший із затриманих зняв великого солом’яного бриля, кілька разів обмахнувся ним та простягнув сусіду.
    – Дякую, Костянтине. Шкода, що не допоміг.
    – Та залиш уже собі. Давай просто Костя. Андрію, я ж просив: давай без церемоній.
    – Ну не знаю, – Андрій нервово хихикнув. – Може ти зараз і знати мене не захочеш. Слухай, як знаєш, так і роби. Ти мене не знаєш, попав сюди випадково і все таке.
    – А я взагалі маю щось казати? Ну окрім того, що я дійсно тут випадково і нічого не знаю? Має ж бути адвокат, мають пред’явити звинувачення … Хіба ні?
    – Ох, Костя, Костя, – Андрій заховав обличчя в долоні. – Та забудь ти свою роль хоч на хвилину… Може й будуть звинувачення. І адвокати. Але ти справді забагато знаєш, навіть враховуючи, що не знаєш нічогісінько. Тому, боюсь, ніхто не ризикуватиме. Хоча, якщо поталанить, то тебе купуватимуть, щось запропонують. Якщо зможеш – забудь свою роль, погоджуйся.
    Деякий час вони мовчали. Несподівано Андрій знову захихотів.
    – Ти чого?
    – Та так, уявив, що хтось же має грати і роль в’язня, хіба ні? Не ситуація, а мрія будь-якого письменника. От уяви собі – сидить в камері поруч таки здоровенний татуйований хлопець, з рудою бородою, мовчазний такий. Ми розмовляємо – а він качає прес. Раз за разом, весь час. Не говорить, не реагує на нас, качає прес. Здорово, га?
    – Гей ви! – Андрій схопився за ґрати та спробував зазирнути в камеру. – Чуєте? Беріть ідею, дарую!
    – Заспокойся, друже, заспокойся. Ми ж в цивілізованому місці, я певен…
    – Ох, дурню, ну невже ти ще нічого не зрозумів? Цивілізоване місце, ха!
    Андрій взявся нервово пощипувати кінчик свого довгого носу.
    – Ну подумай сам, ти ж уже знаєш достатньо. Країна тільки відновлюється після війни, нові вибори загрожують новою політичною кризою, з війни повернулось пів мільйона солдат, півтора мільйони біженців чекають щоб повернутись до дому… І що? Що, я тебе питаю? Із грошей, які так важко вдалось отримати вони… так-так, вони беруть і роблять показуху! Потьомкінську дєрєвню для ТБ! Дєрєвню! Замість того, щоб відбудовувати заводи, дороги та шахти вони… ех, що тут казати.
    Костя дістав із кишені носовичок та акуратно протер масне обличчя.
    – Навіщо я в це вв’язався…
    – Що, роль тріснула? Ох, фермере… А, щоб їх усіх…
    Раптом пролунав уже знайомий подвійний дзвінок, дальні двері відчинились. В коридор вкотилась ще трійка. Хоча ні, дронів тільки двоє те, що здалось третім механізмом, виявилось інвалідною коляскою. Немолода жінка в ній під’їхала майже до самих дверей та уважно подивилась на чоловіків.
    – Ідея непогана, – без передмови почала вона. – Беру. Ви хотіли мене бачити, мабуть?
    – Ха-ха, ну звичайно! А у вас, мабуть, роль найголовнішого начальника тут? Цікаво, який ідіот вирішив, що начальник має мати фізичну ваду? Га? Хто ви така?
    – Сюзен Іваненко, доктор психології і тутешній директор. Заспокойтесь, випийте води, – в голосі жінки задзвенів холод. – Ноги я втратила, коли залишки терористів вирішили прориватись з Амвросіївки. Я була в переговорній групі, пам’ятаєте ту історію? І можете вірити собі у все, що завгодно, але головна тут я. То що ви хотіли мені сказати?
     
    -2-
    Степове донецьке сонце припікало так, як може припікати тільки в кінці липня. Воно не залишало ані тіні, ані прихистку на широкій гарно асфальтованій і майже безлюдній вулиці. Поодинокі перехожі перебігали із тіні в тінь, люди ховались в кондиціонованих офісах та кафешках, намагались зайвий раз не показувати носа на вулицю. Колись місто зазеленіє, затишку стане більше, а голого бетону менше, проте це станеться через роки і роки.
    Засмаглий чоловік в білій, насунутій на очі бейсболці та темних окулярах на довгому носі їв морозиво та неквапом простував тротуаром. Згори долинуло ледь чутне дзижчання безпілотника. Якби камери цього сектору мали дещо інше розміщення, то уважний спостерігач помітив би ледь вловиму зміну постави та виразу обличчя перехожого, втім, якби камери тут розміщались інакше, його б тут і не було. А згори важко відрізнити один силует від іншого.
    Дочекавшись поки звук зникне та доївши ескімо, перехожий акуратно викинув упаковку в смітничку і швидким кроком людини, яка знає що робити, пішов уперед. Якщо вірити карті, яку він встиг переглянути перед тим як вимкнути смартфон, десь тут має бути літнє кафе із великими парасольками, що захистять і від сонця і від надто допитливих поглядів з неба. А там уже можна буде вирішити, що робити далі.
    Пам’ять не підвела, а тінь принесла невелике полегшення. Зручно примостившись в кріслі, чоловік дістав носовичок та акуратно витер обличчя, зиркнувши по сторонах. Камер він не помітив, їх загалом тут і не повинно бути, проте зараз ні в чому не можна бути певним. А перехожий не без підстав побоювався, що кожна камера, кожен безпілотник та кожен поліцейський дрон цього міста зараз шукає саме його, Андрія Богдановича Петренка, широко відомого у вузьких колах спеціаліста із добування інформації.
    «Що далі? – Андрій знову пригадав карту секторів розміщення відеокамер. – Довго просто так сидіти не можна, викличу підозри. Можна щось замовити та розплатитись готівкою, ніхто не здивується, що полінувався йти до термінала. Гаразд, час є, що далі? В приміщення краще не заходити, завеликий шанс потрапити у вічко камери. Карткою розраховуватись теж не можна. Ех, як все недоречно!»
    – Щось бажаєте? – Офіціант виник несподівано.
    – Пива холодного безалкогольного та щось до нього на ваш смак, – відповів Андрій не озираючись.
    – Хвилинку!
    Офіціант зник, наче випарувавшись на сонці, Андрій трохи розвернув стілець і знову поринув у роздуми.
    «Таксі за місто не повезе, та й не варіант це, в кожній машині біометричний сканер. Автовокзал перекритий, залізниця… Залізниця варіант. Тільки туди треба добратись – це раз. І шукатимуть мене там, це два. Не місто, а чортів акваріум! І спека…»
    Думки спробували розбігтись і Андрій відпустив їх, сподіваючись, що підсвідомість сама придумає щось геніальне. Якось непомітно конденсувався офіціант, залишив замовлення та знову випарувався. Пиво виявилось крижаним і майже справжнім на смак. Гудіння за спиною спершу змусило Андрія напружитись, проте потім він розвернув стілець та з цікавістю взявся спостерігати за роботою будівельників. Напевне у них щойно був обід, бо двоє роботяг мали надто вже задоволений та сонний вигляд.
    «Роль: ретельні творці з дев’яти до шести, – відмітив про себе Андрій. – Робота приносить їм задоволення, проте не є змістом життя. Раді боротись за справедливість, якщо це не надто складно».
    Тим часом перший будівельник вправно оглянув виконавчі механізми будівельного принтера, а другий ненадовго зник десь по інший бік споруди. Потім його голова уже появилась у віконці кабіни, загорілись попереджувальні вогні і головки механізму почали снувати вздовж каркасу, накладаючи шар за шаром бетон, пластик чи кераміку.
    «І кабіна у них з кондиціонером, – подумалось Андрію. – А коштує ця показуха стільки, що можна було б найняти кілька бригад мулярів, ще би й залишилось на оздоблення».
    Спостерігаючи, як на очах зростає каркас нової будівлі Андрій навіть пропустив момент коли біля нього появилось блюдечко із вареними креветками.
    – Красота, правда? Ви дозволите?
    Міцний, хоч і дещо огрядний чоловік із рівною чорною чуприною не чекаючи відповіді присунув стілець до столика та поклав поруч великого солом’яного бриля.
    Відповідати Андрій не став, тільки подумки вилаяв себе за неуважність.
    – Краса, правда? Вжик-вжик, вжик-вжик, вжик-вжик – і будинок майже готовий. Цілком, із усіма трубами та комунікаціями! А, знаєте, ви праві, що сидите на вулиці. Я теж не люблю цього кондиціоновано-стерилізованого повітря. Неживе воно якесь і, знаєте, думаю, що навіть шкідливе. Ну не в тому розумінні шкідливе, що шкідливе, а в тому, що немає в ньому справжнього, живого відчуття! Ви безалкогольне п’єте? Теж за рулем?
    – О!, – тут же пожвавився Андрій. – То ви своїм транспортом? Я думав, що по місту тільки автоматичні таксі їздять.
    – Так то по місту, – зітхнув чоловік. – А я з ферми, туди автомати не їдуть. Самому доведеться. Костянтин Ніколаєнко, можна просто Костя.
    – Андрій, письменник! Ви навіть не уявляєте наскільки приємно! Ви ж справжній фермер!
    – Найсправжнісінький, – випростався Костя. – Нас десяток поки що, не більше. Знаєте, коли я увійшов у цей проект, мені дали тільки клаптик землі та два дрони. Ну і кредит, звісно. А далі сам, все сам. Я ж тут чи не перший був. Принтер орендував, хату звів, техніку он уже викупив. Дронів уже п’ять і землі більше. То ж просто – бери і обробляй.
    Фермер спохмурнів.
    – Тільки страховка велика. Дрони дурні, не розуміють що таке міни, а в землі стільки цього залізяччя… А тепер я й сім’ю привіз, кавуни вирощую, помідори… Ой, Андрію. Ви не уявляєте, які у мене помідори…
    – Не ті, що в кафе? – Зіронізував Андрій, прокручуючи в голові варіанти як далі повернути розмову.
    – Ну ніби ті, але ж прямо з землі вони… ну не знаю, живіші, чи що! В магазині наче й ті самі, але вони вже не зовсім такі.
    «Так, роль у нього – простодушний роботяга-фермер. Такий, що із себе зніме сорочку, але гостя вдягне. І за правду підніметься. Вгадав, чи ні? Згадуй, згадуй… Помідори, кавуни, бриль… Бриль! Точно! Якщо вгадав, то це шанс!»
    – Знаєте, ніколи не був на фермі. А цей бриль… він що правда ручної роботи? Чудова, неймовірна робота!
    Фермер аж почервонів.
    – Так думаєте? Якщо чесно, то я давно хотів щось таке робити, а як побачив… – Він нахилився ближче та стишив голос, – цю роль, то наче відчув: це моє!
    – Дивне відчуття, – Андрій зітхнув, наче перед стрибком у воду. – Це все бачити.
    – Розумію…
    – Ні, Костю, не розумієте. Я ж не живу тут, я писав це все. Давно, ще до початку. Звичайно, потім над цим всім працювали багато, дуже багато людей, але цей бриль, дрони, ферма, двоповерховий будиночок із блакитними фіранками та голубами на ґанку… Це я придумав. Хоч ні, голубів і фіранки сплагіатив у Сент-Екзюпері.
    – Правда?
    – Правда, чоловіче. Пробачте, ви дозволите напроситись в гості на вашу ферму? Тут все виросло, помінялось, я й не думав, що матиму шанс побачити ті частинки, які були із самого початку… Цей бриль… знаєте, він мені приснився. І от я тримаю його в руках. Дозволите поносити?
    – Так-так, звісно. Невже ви? Невже справді? О Господи! Звичайно, звичайно, для мене велика честь буде запросити вас… Ох, повірити не можу…
    Десь в небі знову почулось специфічне дзижчання безпілотника.
    – Розлітались щось вони сьогодні, – Костя визирнув з-під парасольки та примружившись подивився в небо.
    – Глядачі хочуть бачити все, – вдавано-байдуже знизав плечима Андрій. – А може якийсь івент відіграюсь. За екранами безпілотника сидить покалічений війною ветеран, який, незважаючи на все, знайшов себе в новому житті. Він повністю присвятив себе роботі і тому не помічає симпатичну тоненьку дівчинку, що дивиться на нього закоханими очима. Але одного разу…
    – Ви так розповідає, що аж захотілось побачити. Жаль, що неможна.
    – Так і повинно бути, Костянтине. Це місто повинне давати людям надію і кожен глядач повинен знайти в нім себе.
    – Думаєте і на мене комусь цікаво дивитись?
    «Не обов’язково, статисти теж потрібні», – уголос цього, звісно, Андрій не сказав.
    – Звичайно так. Мені, наприклад, цікаво і дуже. Тільки, пробачте, я тут ненадовго, роботи багато, знаєте…
    – Так, так, звісно. Зараз я розрахуюсь і рушаємо, знаєте, це для мене велика честь! Ох, дружина не повірить… Ви ж дозволите пригостити вас?
    – Але наступний раз – за мною! – Весело відповів Андрій.
    «Якщо наступний раз узагалі буде»
     
    Чомусь Андрій очікував, що Костя приїхав в місто на великому синьому тракторі харківського тракторного заводу або хоч на потужному мотоблоці запряженому в звичайнісіньку підводу. Ну або на чомусь модерновому, дуже дорогому, але доречному на фоні будівельних принтерів, автоматичних таксі та поліцейських дронів. Але ні, фермер підійшов до звичайнісінького мотоцикла з коляскою, буденно вдягнув шолом і простягнув такий самий Андрію.
    Мотоцикл, щоправда, виявився не зовсім звичайним: замість очікуваного деренчання тихо загув електродвигун та зашурхотіли шини по асфальту.
    – Щось тут не те! Неправильно!
    – Що? – повернув голову Костя?
    – Мотоцикл не повинен їхати безшумно, – пояснив Андрій. – Читачі, тьфу, глядачі не зрозуміють такого.
    – Он як! А я дивуюсь чому так рідко трапляються дорожні івенти. Мабуть, ви праві. Знаєте, пане письменику, це геніальний винахід! Не просто почати знімати серіали про життя – а дозволити комусь жити в них! Це дає людям надію.
    Андрій не відповів.
    – І, знаєте, що найцікавіше? Що це все працює! Зводяться будинки та дороги, обробляються поля. І кожен мріє про те, що одного ранку він прокинеться – і отримає лист із запрошенням в це місто, стане частинкою цього життя.
    Хоч мотоцикл котився майже безшумно, вітер у вухах та шолом на голові не дозволили фермеру почути як скрипнули зуби в його супутника.
    – А ферма далеко?
    – Не дуже, іншого дня доїхали б за півгодини. Але сьогодні глобальний івент, поліція когось ловить. А що, пане письменнику, навіть в ідеальному місті повинні бути злочинці? І, до речі, завжди було цікаво: все, що я роблю, вона наче справжнє. Помідори, ха-ха, точно справжнісінькі. Але якщо, наприклад, сьогодні серію про поліцейську погоню – як там? Невже справжніх злочинців завозять? Не вірю. Але й інакше – несправедливо.
    – Костя. Чекай, зупинись. Мені щось недобре.
    – Ох, друже, це сонце напекло. Потерпи, зараз в тінь повернемо та знайдемо щось прохолодне. Чи може «швидку» викликати?
    Мотоцикл пригальмував та заїхав у тінь найближчої будівлі.
    – Ні, ні, чекай. Не треба «швидку». Ти попав у пригоду, на жаль справжню, а не івент, не сцену для глядачів шоу. Коротше, все рівно хтось мене має судити, чом би й не ти? Захочеш гукнути поліцію – вперед, але спершу вислухай.
    – То поліція шукає тебе? І це не івент?
    – Ні, все по справжньому. Мені треба покинути місто і добратись до надійних ЗМІ, от і все. А вони хочуть цьому перешкодити.
    – Так… – Костя скинув бейсболу та потер чуприну. – Розповідай.
    – Ти ж розумієш, що доказів прямо тут я надати не зможу? Добре. Ну то слухай. Все почалось із того голосування за кращий проект серіалу. Я тоді начебто переміг, взявся до роботи… Ідеї були саме такі, як ти зрозумів: показати людям краще життя тут й зараз, створити такий собі місток між теперішнім та майбутнім. Він існував би спершу тільки на телебаченні, але потім, потрохи, втілився б у життя.
    – Добрими намірами вистелена дорога в пекло?
    – Та ні, скоріше засоби нівелюють мету. Серіал пішов досить жваво. Я навіть засунув свою гордість поглибше і переписував геть усі свої сценарії згідно бачень режисерів і все таке. Потім я зрозумів, що насправді моя перемога – тільки вдала ширма для когось. Образливо, але я мовчав.
    – І за що полюють за тобою?
    – Після успіху серіалу його взялись продовжувати як реаліті-шоу. Та що я розповідаю – ти ж учасник. І це теж мало успіх. Минулого разу я приїхав якраз працювати над глобальним івентом, до якого мало б підключитись чи не все населення міста. І, знаєш, як то годиться, заліз не в свою справу. Потім копав сам. До речі знаєш, яка вартість одного будівельного принтера? А дрона?
    – Е…
    – Ото ж бо й воно. Повір, дешевше і раціональніше було б дати роботу сотні людей.
    – Це не факт. В будь-якому разі, якщо для цього є гроші…
    – А от тепер ми й підійшли до основного. Грошей на це все нема: реаліті-шоу присмокталось до фондів, виділених ООН для реабілітації біженців, до фондів реформ, до різноманітних благодійних фондів… Замість того, щоб відбудовувати Україну, вони знімають дуже, дуже дороге кіно із декораціями в натуральну величину.
    Костя знову потер чуприну.
    – Я думав ти про відкати говоритимеш. І про все таке інше.
    Він виразно помахав рукою у повітрі.
    – Та не встиг я розібратись, що і куди йде. Злочин таки зробив: щоб підтвердити підозри – описав івент в банку, залишивши собі віконце, коли нікого там не буде. Потім пробрався та злив бази на флешку. Знаєш, я не розбираюсь у цім, друг показав що і як треба зробити. Поки переписувалось, щось встиг переглянути, хоч мало що зрозумів. Тому я не знаю кому вигідно і не знаю, навіщо це все робиться. Може інші розберуться. Але я точно знаю, що на це витрачається купа цільових грошей: замість нової країни ми маємо новий серіал. І, так, я ж не сказав. За точність не ручаюсь, але на це місто йде точно більше половини.
    – Навіть і не знаю…
    – І я не знаю. Але, який я вже не є, я приймав у цьому участь і зроблю все, щоб громадськість про це знала. Бо, як не крути, вона здобула це право. То що робитимеш? Гукнеш поліцію?
    Фермер розвернув бейсболу козирком назад та заклав великі пальці рук з пояс.
    – Якщо ти кажеш правду, то допоможу тобі. А як я можу знати, що ти кажеш правду?
    – Не можеш, – погодився Андрій. – Зовсім не можеш. Хіба що… знаєш, ось тобі флешка, все на ній. Доберемось до комп’ютера – зроби копію, там все й покажу. Ну або поїдь зі мною… не знаю. Якщо припустити, що я злодій, то так само заговорював би тобі зуби. Не знаю, Костянтине, думай, вирішуй.
    Костя знову почухав потилицю.
     
    -3-
    Першим озвався Костя.
    – По якому праву ви нас затримали? І взагалі, що тут відбувається?
    Жінка похитала головою.
    – Пане Ніколаєнко, як я знаю, ваш товариш уже розповів вам своє бачення ситуації, тому не варто робити вигляду, що ви не розумієте нічогісінько. А от вислухати мене, мабуть, варто.
    – Будете переконувати, що він бреше, а ми тут затримані цілком законно?
    Жінка усміхнулась.
    – Ні, обидва рази – ні. Документи, які переписав цей чоловік, цілком достовірні. Тобто якщо він дійсно переписав те, що збирався. А ви тут не затримані, хоч і варто було б.
    – Смієтесь, так? – подав голос Андрій. – Отже, ми не затримані? А що, Сюзанно?
    – Сюзен, будь ласка. Мої батьки дуже Азимовим захоплювались. А ми просто бесідуємо.
    Жінка зітхнула.
    – Давайте все-таки я розповім по порядку. У 1971 році американський психолог Філіп Зімбардо провів украй цікавий експеримент. Якщо не вдаватись в подробиці, то все було десь так: він набрав добровольців, випадковим чином розділив їх на ув’язнених та охоронців та помістив їх у імітацію в’язниці. І більше нічого. Але дуже швидко в ході експерименту почали виникати ситуації подібні на ті, які пізніше довелось спостерігати у сумнозвісній в’язниці Абу-Грейб. Кожен третій охоронець, які, нагадаю, були набрані із звичайнісіньких людей, виявив нахил до садизму. Усього лишень на шостий день експеримент довелось припинити.
    Психолог скерувала коляску по коридору та проїхала вздовж камер.
    – Піддослідні були звичайнісінькими пересічними громадянами. Не садистами. Ніхто не змушував їх те робити, не віддавав злочинних наказів. Їх зробила такими сама ситуація, їх роль. А ми тут проводимо інший експеримент, обернений стенфордському. Не так давно спеціалістами по математичній психології, в тім числі мною, була розроблена дуже цікава модель суспільства. От тільки вона була саме тим випадком, що в теорії ігор зветься «едемський сад» – позиція дозволяється правилами гри, але не може виникнути природнім способом.
    – Ви хочете сказати, що це шоу – експеримент? Дурниця!
    – Ви про що? – Не зрозумів Костя.
    – Все це місто, більше того, вся Україна зараз – один велетенський експеримент. Повоєнна держава, де є потужний суспільний запит до змін. Не ідеальна ситуація, але близька до такої. Так, є олігархія зі своїми планами, є специфічний менталітет суспільства, проте на це все ми зробили поправки, внесли в план. Потім запустили серіал, щоб люди отримали уявлення про свої майбутні ролі. А ще пізніше – зробили ось це місто, реаліті-шоу. Тут люди приміряють ролі – і ці ролі приростають до них. А івенти, спеціально зрежисовані ситуації, роблять роль другою натурою людини.
    – Дурниці!
    – Думаєте? – Сюзен переплела пальці. – Давайте проведемо невеличкий експеримент прямо зараз. Ви вважаєте себе затриманими. Чи це так?
    – А як інакше?
    – Ну, не знаю… ви спробували пробратись в промислову зону, причому туди, де людям перебувати небезпечно. Природно, що вас звідти вивела охорона.
    – А це що таке? – Андрій показав руками на ґрати.
    – Я саме про цей говорю. Опинившись в місці, подібному на в’язницю, ви стали себе поводити подібно до в’язнів. Андрію чи ви, Костянтине, хтось із вас перевіряв, чи двері замкнено? Хтось із вас пробував вийти? Бачите, шановні, як швидко до вас приросла роль?
    Андрій смикнув себе за кінчик носу так, наче захотів його відірвати, підхопився з лавки та різко повернув клямку на заґратованих дверях, ті легко відчинились. Уважно роздивившись замок, Андрій знову зачинив двері.
    – Он як? – підняла брову жінка.
    – Чекайте, чекайте, – замахав руками фермер. – Я тут єдиний звик приймати участь у івентах, тому все, що я бачу, можна пояснити двояко. Наприклад, замки можуть бути непомітними, а ви це влаштували тільки для того, щоб справити враження.
    – Навіщо? – м’яко поцікавилась психолог. – Якщо прийняти вашу позицію, то ми і так маємо повну владу над вами. Навіщо нам справляти на вас враження, окрім випадку, коли потрібна плідна та добровільна співпраця?
    – Е… – затнувся Костя, проте тут же знайшовся. – Нехай так. Нехай психологічний експеримент, такий собі гібрид програмі по реабілітації посттравматичного синдрому усієї держави вкупі із лавиною реформ. Я навіть повірю, що ви змогли обманути мізки людей. Але вам доведеться ще й обманювати економіку! Цей письменник сказав, що ціни на оті всі новаторства на світовому ринку просто неймовірні. А ваші ролі зможуть прирости до людей тільки у створеному вами суспільстві. Ну нехай ви знайшли купу-купезну бабок на одне місто, але скільки в ньому живе народу? Тисяч десять, не більше. Що місто виробляє? Давайте я вгадаю: сфера послуг, ай-ті, та трохи сільгосппродукції. І, пробачте, як довго існуватиме ця країна ельфів, тільки-но припиниться потік грошей?
    – Шановний, – серйозно відповіла психолог. – Ви не думали про зміну професії? Проте, якщо чесно, я очікувала іншого питання. А саме: ви не поцікавились, навіщо ви потрібні?
    – Це проти його ролі, – буркнув Андрій. – Він певен, що сам викрутиться завжди. Гібрид твердого фермера, що має дома вінчестер та револьвер та совка, який переймається долею країни. Я писав про такого – а ваші люди такого знайшли.
    – І що? Я завжди таким хотів бути!
    – Хлопці, хлопці, – підняла руки Сюзен. – Не сваріться. Проте, як це дивно, обидва запитання мають одну відповідь. І її простіше показати. Пропоную вам невелику прогулянку промисловою зоною міста. Пане Андрію, якщо я вірно пам’ятаю ваш сценарій, там повинна бути бутафорія, яку на екрані заміняють комп’ютерною графікою. І заміняють, до речі. Пішли?
    Костя знизав плечима, сердито подивився на Андрія, сердито натягнув бейсболку просто на очі та рішуче вийшов з камери.
     
    -4-
    Завод вражав своїми розмірами. Біля його ближніх цехів неперервним мурашиним потоком снували автонавантажувачі, а дальні все ще продовжували будуватись. Час від часу пробігали і люди в синіх халатах технічної обслуги. Вони менше метушились і здавалось завжди знали, що конкретно їм слід зробити. Про автоматів Костя такого сказати б не зміг.
    – Тут термінал. На метушню не зважайте, вона поки що невелика і більше демонстративна, насправді це все можна було б організувати простіше. Але народу потрібні видовища, а нам – обкатка софта. Пройдемо всередину.
    Подолати прохідну виявилось не так уже й просто: дрон-охоронець ідентифікував Сюзен, але пропускати відмовився, голосом попросивши почекати. Проте очікування не затяглося: уже через кілька хвилин в дверях появився товстенький чоловік.
    – Сюзен, у тебе знову авантюра?
    – Аж ніяк. Але у нас попереду фаза «С» і мені потрібні ці люди.
    Чоловік із недовірою подивився на Костю та Андрія, знизав плечима та приставив долоню до біометричного сканера.
    – Як знаєш. Приклади сюди долоню. І ви теж, панове. А тепер зазирніть сюди. Усе, маєте тимчасовий доступ.
    Двері від’їхали вбік, потім так само плавно зачинились.
    – Як військовий об’єкт.
    – Може й так. Власне, тут тільки конвеєри. В терміналі вивантажуються матеріали та складові, без яких ми поки що не можемо обійтись або які самим виробляти надто дорого. Процесори, наприклад. Ось тут у нас перша лінія конвеєру, ходімо.
    Наступні півгодини чоловіки роздивлялись роботу 3D-принтерів, які шар за шаром з пластику чи металу неспішно виробляли якійсь деталі. Тільки-но останній нанесений шар застигав, до принтера під’їжджав робот, вивіреними рухами знімав заготовку, переносив її на стрічку конвеєра та очищав робоче місце. Після кожного принтера деталей ставало все більше й більше і доки екскурсанти дійшли до кінця цеху вони вже лежали густо, хоч подекуди нерівномірно.
    – Автоматизоване виробництво, – підсумував Костя.
    – Автоматичне, – поправила психолог. – Прошу далі, там збиральний цех. Зверніть увагу на універсальність роботів. Це дорого, але фактично робота можна запрограмувати на будь-які формалізовані операції. І не тільки. До речі, це досить старий винахід, ще в 2011 році тайванська фірма збиралась замінити мільйон робітників універсальними роботами.
    – І відмовилась з економічних міркувань, – пробурчав Андрій. Йому чим далі, тим більше не подобалась ця екскурсія.
    – З економічних, не технічних, – погодилась Сюзен. – Йдемо.
    В наступному приміщенні працював звичайнісінький роботизований конвеєр: механічні руки роботів брали деталі, складали їх, передавали далі – і так далі, і так далі.
    – Ціна виробу визначається трудозатратами на нього та вартістю спожитих ресурсів. І ви праві у тому, що ціна одного універсального робота, будівельного 3Д принтера чи дрона поки що захмарна. Та дозвольте вам нагадати давню індійську байку. Один мудрець прийшов до магараджі та показав йому гру в шахи. І ця гра так сподобалась правителю, що він захотів щедро віддячити мудрецю. Та той попросив тільки жменьку зерняток: одне на першу клітинку, два – на другу, чотири – на третю. І так далі. Магараджа зрадів, що мудрець просить так мало і попросив того повернутись через тиждень. Але розплатитись не зміг: коли не вистачило ані жмені зерна, ані мішка, магараджа попросив придворного математика порахувати скільки ж усього потрібно тих клятих зерняток. Знаєте, панове, два у шістдесят четвертій степені – це багато.
    – І до чого ця байка?
    – А ми уже підходимо. В наступному приміщенні йде зборка готових виробів. Зараз це кілька різновидів роботів та 3D-принтерів, саме ті які задіяні у виробництві. Хочете задачку? Два роботи та два 3Д принтери збирають одного робота та один 3D-принтер за тиждень, після чого ті підключаються до роботи. Через скільки часу на Землі забракне місця? І яка буде ціна виробу?
    – Он як, – зупинився Андрій. – А ці пристрої універсальні, тільки заміною софта їх можна переналаштувати на… та на що завгодно!
    – Саме так, панове. Це місто має стати центром кристалізації для нового суспільства в нашій державі. А потім – в усьому світі. Розумієте? Нова суспільна формація вимагає нових виробничих моделей. А впровадження нових виробничих моделей без нової суспільної формації зайняло б десятки років. І справа тут не тільки в Україні, просто ми – вдалий полігон. Ваша ж помилка закономірна. Ви правильно міркували, але…
    – Трішки недооцінили масштаб, – завершив її думку Костя.

  Время приёма: 13:38 30.06.2015