y028 «Фарсалія»

     
    Масивні дерев’яні ворота, стулки яких були прикрашені бронзовими вовчими головами, з шумом відчинилися перед ним. Пройшовши напівтемним коридором, мозаїчну підлогу якого прикрашав напис “Cave canem” («стережіться собак»), що мав би віднадити від господи злодіїв та нав’язливих прохачів, далі - повз раба, який сидів на стільці, пильнуючи вхід у дім, минувши просторий широкий атріум, залитий сонячними променями, що лилися згори через отвір у даху, він дістався табліну, посеред якого, на прикрашеному інструктацією кріслі з високою спинкою, зручно вмостивши ноги на лавку з левиними лапами-ніжками, сидів господар дому, його дядько Луцій Анней Сенека.
    Марк Анней Лукан ввірвався сюди, у таблін, наче ураган. По його почервонілому від хвилювання обличчі і незвичному блиску в очах Сенека одразу втямив, що трапилося щось небуденне.
     А це дарма. Останніми роками старий філософ страшенно не любив, коли щось несподівано траплялося.
    Лукан сторожко роззирнувся навсібіч, нашвидку випалив вітання господареві і тут же кинув різко:
    -       Випровадь, прошу тебе, рабів подалі. Я не хочу, щоб нас хтось підслухав.
     Піднявши брови у показному здивуванні, старий відмовив:
    -       Що ти, я довіряю своїм рабам. Це мої друзі, співтрапезники, повірені усіх моїх таємниць. Я змалку намагався прищепити тобі, мій любий племіннику, думку, що раби – такі ж люди, як і ми, і той, хто вважає їх ворогами чи природженими донощиками…
    Лукан рвучко ступив кілька кроків вперед, підійшовши до дядька майже впритул, і заявив:
    -       Вибачай, але мені зараз не до твого красномовства. Мене сюди привела надзвичайно важлива справа.
    Сенека злегка посміхнувся. Плеснув у долоні, даючи знак рабам. Тоді, примружившись, відповів:
    -       Прикро, що й ти прислухаєшся до приказки «скільки рабів, стільки і ворогів»… Але нехай. Мені уже давно ніхто не розповідав новин про Нерона. Ти ж із цим примчав сюди, так? Неважко було здогадатися… Але, бачиш, мене якби вже немає на світі… А для мене, навпаки, усіх вас не існує більше. То ж що саме ти хочеш мені про нього розповісти? Що він уже помер – ні, тоді б ти радів, а не нервував. Отже, має померти незабаром?
    Лукан поволі випростався.
    -       Так, мова про нього.
    -       Звісно. Чергова змова, - знуджено зітхнув Сенека. Помовчавши трохи, запитав:
    -       Але навіщо вам, - бо не  сам же ти задумав його вбити, - ні, не перебивай мене, скажи, для чого вам знадобився я? Я дуже старий чоловік, племіннику, і все про що я мрію – спокійно дожити віку. Що ти хочеш від мене?
    -       Поради, - випалив Лукан. – Ти, як ніхто інший, знаєш свого вихованця. І усі його слабкості.
     
    Так, Сенека з легкістю міг пригадатидень, коли він вперше побачив юного Луція.
    Тоді він повернувся у Рим  - із багаторічного вигнання у понуру неродючу Корсику, куди він потрапив через інтриги Мессаліни, де скнів серед безрадісної природи, з трепетом чекаючи можливого прибуття корабля зі смертним вироком. Але після клопотання Агріппіни, його давньої приятельки, а тепер дружини імператора, він знову був на батьківщині. Уже немолодий чоловік, слабкого здоров’я, мріяв лише про тихе і спокійне життя десь у провінції із родиною. Не хотілося йому близькості із сильними цього світу, не прагнув їхньої прихильності, бо їхня дружба крихка і минуща і легко може обернутися на немилість. Честолюбство, притаманне йому замолоду, здається, пригасло цілковито, мов холодні вуглини, що залишилися від вогнища. Маєток, затишний будинок, де він оселиться із родиною і дітьми і нарешті зможе усі дні поспіль присвячувати читанню та занотовуванню власних думок, - все чого, тепер прагнулося.
     Тому, коли Агріппіна завела мову про те, що хотіла б, що б він, Сенека, залишався у Римі і став вихователем її сина, Луція Доміція, філософ опирався ввічливо, проте рішуче і затято. Він безмежно вдячний їй за своє повернення із заслання і за честь, що вона робить йому своєю пропозицією, але змушений відмовитися. Виховувати сина імператора – завелика честь для нього, скромного і непримітного чоловіка, вчорашнього вигнанця, і занадто важкий тягар.
     Агріппіна, що завжди вирізнялася  рішучою і вольовою вдачею, терпіти не могла, коли щось було не по її. Бачачи, що переконування і натяки не діють, жінка відказала різко і відверто:
     - Мудрецеві не личить нехтувати обов’язком, що його накладає на людину доля, життєві обставини та моральні зобов’язання. В Римі завжди було заведено, що батько стає першим і найпильнішим вихователем сина, доки хлопець носить буллу на шиї.
    Сенека змішався. Він ніяк не йняв віри почутому. Зрештою, Агріппіна, - і це йому було відомо як нікому, - могла у власних інтересах видати за правду найнеймовірнішу вигадку.
    Невже Луцій справді його син? Так, це було можливо, але ж..
    -       Я мрію, що колись Нерон Клавдій Друз Германік Цезар, - так тепер, після всиновлення, звучить повне ім’я Луція, - стане спадкоємцем Клавдія і правителем Риму. Проте шлях хлопця до влади довгий і нелегкий, надто багато… скажімо так, різних перешкод слід буде прибрати з дороги, - Агріппіна карбувала слова спокійно і твердо, лише її очі засвітилися дивною зловтіхою. – Невже ти відмовишся допомогти мені у цьому?
     
    Луцій Доміцій (Сенека ще довгий час не міг позбутися звички називати так подумки Нерона) умів з легкістю приковувати до себе увагу, звертати на себе всі погляди, здобувати загальну прихильність і симпатію. Незлі якості для майбутнього оратора. Підлітки з його оточення сліпо корилися кожному його слову і жесту, мов причаровані  - і не лише тому, що це був прийомний син імператора, проводир юнацтва. Просто хлопець був сміливим, дотепним, умів помічати кумедні сторони у всьому, що бачив довкола. На його відкритому, обрамленому густими русими кучерями обличчі сяяла усмішка – як здавалося, однаково приязна і прихильна для кожного.
     Почувши слова нового наставника, про люблячого і дбайливого прийомного батька, імператора, який доручив сина, його, Сенеки, опіці, Нерон голосно розсміявся. За мить він, високий стрункий хлопець, що рухався легко і зграбно, наче танцівник, скорчився у три погибелі і згорбився, зігнувши спину дугою, затряс головою, мов дідуган, з натугою ступив уперед кілька кроків, волочачи по землі праву ногу. Сенека не міг не розреготатися й собі – жоден мім не вдав би правдивіше і смішніше передражнити Клавдія.
    - Цей Клавдій нудний, як собача пісня! – вигукнув хлопчисько дзвінким співучим голосом і швидко випростався.
    Такий уже він був, Луцій. Не терпів фальшу у словах і поводженні, усього мертвотного, бридкого, занудливого і нікчемного. За це його й любили, навіть обожнювали. Боги щедро обдарували юнака різноманітними талантами. Вірші, що він давав читати вихователеві, остаточно впевнили Сенеку у думці – ні, хлопець нітрохи не схожий ні на  родичів Агріппіни – ненависного йому Калігулу, нудного педанта Клавдія, - ні на грубих і неотесаних Доміціїв. Як він душею подібний до його батька, до нього самого і до його племінника Лукана! Обоє поети, митці, юнаки швидко стали близькими друзями. Ні, Нерон має характер і витончений смак елліна, а не римлянина. Хтозна, чи за його майбутнього правління у державі не настане золотий вік – він, зумівши поєднати у своїй особі еллінську любов до прекрасного і твердість та рішучість римлянина, стане ідеальним володарем…
     Тяма Сенеки, що, занурений у спогади, дрейфувала, наче корабель, зненацька, мов на риф, налетіла на різкий голос племінника, налитий злобою.
    -       Я зненавидів його ще тоді, коли він заборонив мені дописувати мою «Фарсалію»…
    Так, пригадав Сенека. Звісно, так називалася величезна поема Лукана про громадянську війну. Племінник заявляв, що вона принесе йому славу у віках. Але Нерон зненацька заборонив Лукану дописувати і оприлюднювати твір – чи то з заздрості до його поетичного хисту й популярності, чи то вгледівши якусь крамолу у змалюванні Цезаря.
    -       Яке він мав право, - з уст Лукана зривалися слова ненависті, що розпалювали самого промовця усе більше і більше. Здавалося, він от-от вибухне грубою лайкою.
    Сенека раптом збагнув, кого йому зараз нагадує племінник.
    -       Коли я її писав, мені здавалося, що я, мов безсмертний, прозріваю минуще і майбутнє. Жорстоку боротьбу, війни, люте змагання… – Перевівши мову на інше, Лукан разюче змінився. Тепер його голос став глибоким і проникливим.
    -       Я ніби бачив усе з висоти. І вона теж допомогла мені у цьому.
    Не чекаючи, доки Сенека запитає, хто така ця «вона», Лукан взявся розповідати.
    -       Фессалійська чаклунка. З тих, що уміють приборкувати стихії, прискорювати і затримувати будь-чию смерть і навіть безсмертних змушують слухатися власних бажань, зводячи нанівець наші молитви і прохання. Я запитав її про жереб, вготований Неронові і Риму, - зараз Лукан нагадував дядькові хлопчика, що з жахом і водночас захватом слухає перед сном розповідь рабині-доглядальниці про кровожерних чудовиськ-стриг.
    …Непевним кроком, обережно, мов от-от земля мала розверзнутися під його ногами, Лукан ступив у печеру. Могильний холод і вогкість пронизали його до кісток.
    -       Ось, цей підійде, - зміїно рухаючись, чаклунка заскочила слідом, волочачи на мотузці мертве тіло. В її сухих кістлявих руках була направду нелюдська сила.
    -       І що, він пробудиться?.. - пробурмотів Лукан, сахаючись від неї і її страшної здобичі.
     Стара лівою рукою згребла з чола навислі нечесані пасма, схожі на жмут сухої трави, глипнула на Лукана вибалушеними очиськами і раптом засміялася – її зуби були гострими і довгими, мов вовчі ікла.
    -       Якщо я захочу, я можу змусити звестися на ноги ціле військо полеглих на бойовищі і вони знову битимуться одне з одним просто для моєї розваги.  Про майбутнє мені сповістять земля, повітря і море, нічого не приховуючи, – Стара простягнула вперед кістляву правицю, неприродно довгу і мов зламану. Лукан не зразу розгледів у напівтемряві, що в ній вона тримала живу змію.
    -       Почуйте мене, о, вічний Хаосе, Евменіди, Персефоно, що зреклася неба й матері, сестри-Парки, Тисифоно! Ви, кляті, стігійські собаки, посмійте лише не вволити мою волю! І ти, Гекато, заклинаю тебе!
     Відьма шаркнула долонею по тілі мертвяка, наткнувшись пальцями на глибоку рану на грудях. Нахилилася, щось шепочучи, тоді заговорила. Це були не слова жодної з мов та й не голос людини; неймовірно було, що гавкіт і глухе гарчання, крики пугача, злісне шипіння, що злітало під низьке склепіння печери, виривалося з жіночого горла. Лукан бачив жерців, магів і містерії різних народів, їх фокуси і чаклунство, але чогось подібного йому ще не доводилося вгледіти і чути.
     Тоді чаклунка злобно почала шмагати розпростерте тіло змією, наче батогом.
    Тут Лукан відчув, що земля мов сколихнулася під ногами, затремтіла дрібно, ніби хтось величезний рвався з глибин сюди, вгору. Склепіння печери загуло, дрібний камінний порох посипався згори. Боячись, що зараз ця кам’яна пастка завалиться, і його  буде поховано живцем  у цьому страшному місці, чоловік прожогом рвонувся до виходу.
    - Стій! – каркнула відьма і вхопила його за руку сухими і жорсткими, мов укрите корою гілля, пальцями. – Дивися!
      Тут Лукан побачив. Труп заворушився у такт земному тремтінню, його м’язи помітно напружилися під шкірою, смикнувшись, мов вжалений, він раптом сів, широко позіхаючи на весь рот, наче пробуджений зі сну, і розплющив очі.
     
    - Це все я бачив на власні очі… І він, померлий, з яким я говорив, ще тоді провістив швидке падіння Нерона і прихід нового правителя. Я ще описав цю чарівницю у «Фарсалії» в сцені із Секстом, - завершив свою оповідь Лукан. – Тому я приєднався до змови: пророцтво надало мені впевненості у собі.
     
    Обличчя Сенеки після завершення розповіді відобразило мовчазну муку і безсилля.
    -       То ви, змовники, хочете відновити республіку? – запитав Сенека, обдумавши все почуте. Так, пригадав він, такі наміри люди плекали ще після смерті Калігули…
    -       Ні, - відрізав Лукан без вагань.
    -       Себто хтось із вас стане новим правителем. Чи не ти, племіннику? Чи хтось інший? – вкрадливо поцікавився старий філософ.
    -        Думаю, навіть з мене був би кращий правитель, ніж із Нерона, - відповів ухильно Лукан.
    Сенека посміхнувся.
    -       Тобі відомо, Лукане, про мою до тебе прихильність. Не вганяй за химерами. Якщо і справді було якесь пророцтво – боги здійснять його без нашого втручання. Тим більш, щодо війни – не варто нам її накликати. Ти, що писав «Фарсалію», знаєш, яке це лихо і руїна.
     Обличчя Лукана перекривилося. Ще за мить він розчервонівся і вибухнув різким криком:
    -       Просто ти й досі, попри всі його злочини, любиш його над усе! Ти подарував йому державу, і не хочеш, щоб він її втратив!
    Сенека знизав плечима і відхилився назад.
    -       Просто я не хочу твоєї смерті, - Він різко махнув рукою, і кілька постатей, що визирнули з глибин дому після крику Лукана, поспішно зникли. – А Нерон – це звір, що вирвався з клітки. Він не завагається вбити мене разом із вами. Але, бачу, ти наївно віриш, що знищивши Нерона, відродиш Сатурнів золотий вік для імперії. Замолоду я так само запекло ненавидів Калігулу і мріяв про його смерть, але згодом…
    -       Ти не помічник нам, а лише перешкода, - процідив Лукан крізь зуби. - Прощавай. – Не чекаючи відповіді, він крутнувся по підлозі, прикрашеній барвистою мозаїкою, мало не заточившись, і майже вибіг з покоїв.
     
    -       Зараз, - сказав Лукан, звертаючись до центуріона і солдат, котрі мовчки зупинилися на порозі. Чоловік розумів, що тікати нікуди, його дім оточено. Він подумав про інших, - схопили їх, чи ті, ще досі тремтячи перед неминучим, вичікують?.. Чи впаде звинувачення у підтримці змови і на його дядька?..
     Він подумав, що це слушна мить, щоб спробувати прозирнути у майбутнє, - що він намагався зробити, пишучи «Фарсалію». Але зрозумів, що не хоче.
    Лукан глибоко зітхнув, відчувши як навалюється на його плечі, мов на плечі Атланта, тягар свинцевої втоми і сонної апатії. Аж захотілося притулитися до стіни. Він заціпенів, не було сили й ворухнутися, і приклади з пам’яті – чоловіків, що до останньої миті трималися гідно – не діяли. Щоб збадьорити себе, Лукан почав декламувати вголос. Перед тими кількома, що прийшли оголосити йому вирок, він читав власну поему про воїна, що гине на полі бою від втрати крові. А тоді рішучим і енергійним жестом підніс ближче до очей власні руки, по яких струмувала кров, бризками скрапуючи додолу.