 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Напівтемрява тісної кімнатки і звична картина за вікном – ось і весь її світ. Смертельна хвороба прикувала Вілару до ліжка і все, що вона могла бачити, крім убогої обстановки і снів – це стіна лісу та смужка неба, доповнені примарним серпанком власного відображення. Ліжко стояло під самим вікном і “насолоджуватися” видом вона могла скільки завгодно.
Якось дівчина запам’ятала всі дерева, які тільки могла вирізнити і коли нудьга – незмінний супутник хвороб та самотності – надійно скувала душу, кожному із них дала ім’я. Та згодом сірі одноманітні дні затягнули її назад у своє болото, імена забулися, а різноманіття дерев знову стало ненависною їй стіною.
Хвороба забрала не лише її здатність ходити. Зараз Вілара спиралася на підвіконня, підперши голову руками, а блідими щоками виснаженого обличчя стікали криваві сльози. Пальці гралися завитками русявого волосся – дівчинка навіть не намагалася стерти червоні доріжки. На підвіконні вже утворилася невеличка калюжка. Коли перестали боліти очі і вичерпалися сльози, Вілара, як і щодня, заздалегідь приготовленим мокрим рушником витерла обличчя та промокнула калюжу ганчіркою.
Захворіла вона в десятирічному віці, два роки тому. Сільський знахар неодноразово її оглядав, та сказати нічого не міг – її випадок не походив на жодну відому хворобу. Скоро мати здалася – вона працювала не покладаючи рук, щоб забезпечити малолітню дитину, а грошей, залишених чоловіком після смерті, надовго не вистачило. Через декілька місяців неперервного лежання і споглядання клаптика неба здалася і Вілара. Матір дівчинка не винила – на догляд за нею у тої не вистачало часу. Гибель коханого щось в ній зломило і вона кинула всі сила на боротьбу із бідністю, усвідомивши даремність боротьби із смертю.
Вілара знала, що скоро помре і не раз ловила себе на думці про самогубство. Не заради себе – заради матері. Зупиняло її одне – колір власних очей. Вона пам’ятала слова батька: «Дві лукаві іскорки серед моря густої блакиті – мої очі прекрасні! У тебе, доню, такі ж і вони набагато… ну, можливо трішечки, прекрасніші» Після цього пролунав дзвінкий сміх, батько скуйовдив їй волосся і пішов на війну. Вони бачили його в останній раз, а Вілара востаннє чула чийсь сміх. Незабаром прийшла звістка про його смерть, а через тиждень дівчинка захворіла.
З першого ж дня вона раз за разом вдивлялася в невеличке дзеркальце, та червона поволока, що застилала очі, не давала побачити їх так, як бачив батько. Непрошене, болюче, прийшло усвідомлення того, що Вілара ні разу не заглядала у вічі йому. Якщо очі – дзеркало душі, виходить, вона його до пуття і не знала? А раз так, що із спогадами? Похід у ліс за медом, нова біла сукня, куплена на останні гроші – хто в них батько? Просто незнайомець? Ні, померти, так і не заглянувши йому у вічі, навіть через своє відображення, Вілара просто не могла. «Чому… Ну чому у нас немає часу на такі прості, але важливі речі?»
Вілара покосилася на дзеркальце – одразу після “кровослізок”, як вона жартома називала щоденний кривавий плач, її погляд скидався на погляд смерті. Зітхнувши, дівчинка повернулася до споглядання нещадної битви, що відбувалася в небі – волю до життя вона втратила, та дні треба якось коротати. Хмари стали величезними, стрімкими, наче лавина, полками піхоти, хмарки поменше – загонами кавалерії. Пташки, що зривалися з верхівок дерев, перетворилися на благородних драконів, а їх тихе, мелодійне цвірінькання на могутнє ревіння, що стрясало стіни будинку.
День помалу перетікав у вечір. Перша зірка, що загорілась на небосхилі, ознаменувала перемогу однієї із сторін. Вілара, виснаживши всю уяву, відірвалася від підвіконня і розвалилася на ліжку. День і ніч, чорне і біле – лиш яскраві краплі крові розбавляли монотонність життя.
Скрипнули вхідні двері – мама повернулася з роботи. Вона працювала служанкою в резиденції тутешнього лорда і проводила там більшість часу. Йшла зранку, заносивши Віларі сніданок, а коли приходила – готувала вечерю, після чого обмивала тіло дівчинки і лягала спати. До цього зводився весь її догляд, і хоча Вілара не вимагала від неї більшого і називала про себе мамою, та сприймати її саме як матір – не могла. Не так давно, з кожним її приходом, дівчинка уявляла замість неї дерев’яну ляльку. Дотик її рук не ніс із собою людського тепла, відсторонений погляд намальованих очей змушував відвертатися. Та одного разу, коли тьмяне світло, що ринулось в двері слідом за матір’ю, залишило від неї лиш темний силует, Вілара зрозуміла – розмита чорна пляма підходить їй значно більше.
Шелест кроків, нерозбірливий шум, що ледь пробивався крізь стіни – Вілара лежала на ліжку і думала, що точнісінько так відчувала б себе у могилі. Байдужа темрява, такі ж звуки, сирість і запах безнадійності. І все що залишається – сподіватися, що хтось зірве кришку.
До кімнати, з тацею в руках, увійшла мати. «Чорна пляма тримає мою вечерю. Скоріш сумно, ніж весело» Вечеря складалася з тарілки супу, двох шматків хліба і каші – пахло все просто чудово. Мати залишила тацю на ліжку і мовчки вийшла.
Вілара почала їсти, а оскільки сам процес до неподобства нудний – їй дуже швидко набридло. Тому, на мить задумавшись, вона стала уявляти, як кожна ложка, перш ніж зникнути у роті, спалахує в полум’ї – щоразу іншого кольору. Коли дівчинка вже закінчувала, почувся плюскіт води – мати наповнювала балію для купання. Мила вона не довго, половину часу, як завжди, присвятивши волоссю. Хоча потреби у щоденному митті Вілара не бачила. Після цього мати забрала брудний посуд і вийшла. Вілара ще з півгодини дивилася у нічне небо, торкнувшись кожної зірки на видимій смужці неба, ніби ті, наче якісь жучки, сиділи на склі, після чого заснула. Прокинулася вона рано, не пам’ятаючи, як не дивно, жодного сну. В будинку гриміла тиша. Коли нічна темрява змінилася передсвітанковою імлою, тишу прорізав скрип підлоги. Скоро перед дівчинкою з’явився сніданок, а чорна пляма, якою їй здавалася мама, виплинула за двері, наче хмарка. Все знову затихло.
Вілара довго дивилася у вікно, але так і не змогла придумати чогось цікавого. Уява вперто відмовлялася ділитися, тому дівчинка лягла, заплющивши очі. Заснути їй завадив мелодійний стукіт. «Давно не було дощу. Може, вибити скло і впустити його всередину?» Дощ Свободи – звучить непогано? Як це, відчути на обличчі живильну прохолоду? Солоний присмак на кінчику язика? В пориві мрійливості, під колискову дрібних крапель – вона все ж заснула.
Розбудив її чийсь голос – над ліжком схилилася висока, схожа на чаплю жінка. Сіра, в латках сукня, підкреслювала худорлявість, волосся, зібране у вузол на маківці, відкривало широкий лоб. Позаду, наче її тінь, стояла мати.
– Тітко Вісен, – сказала Вілара сухим, наче шурхіт піску, голосом.
– Бідне дитя, – зітхнула тітка. – Твоя біда, Сенно, розриває мені серце.
Мати щось відповіла, та дівчинка не розібрала слів. Хіба може клаптик темряви розмовляти? «Чи я не хочу їх чути?»
– Справді. Її стан погіршується? Як довго…
«Я все чую, ти, стара… – Порив гніву здивував дівчинку. – Хіба я не здалася? Хіба мені не байдуже?»
Мати знову щось відповіла.
– Ти ж знаєш, як я її люблю. Якщо потрібна допомога…
«Неправда. Що-що, а брехню я розпізнаю. Тобі на мене начхати. Ти любиш не мене, а свою жалість до мене»
– Звичайно, – відповіла тітка.
Вони вийшли, ніхто не сказав їй і слова. «Хто я для них? Лиш зайвий привід вважати себе хорошою людиною? Тимчасові ліки від мук совісті?» Співчуття до слабших підносить в думках оточуючих – жаль його так легко розіграти.
Вілара виглянула у вікно. Тітка з матір’ю стояли неподалік – дощ вже закінчився, а тітка Вісен жила в іншому селі, найкоротша дорога в яке проходила через ліс.
– Ні, не думаю, – сказала вона. – Що ж, до зустрічі, Сенно.
Темна пляма колихнулася. Тут тітка помітила Вілару.
– Бувай, люба. Може, зайдеш якось в гості?
Дівчинка не відповіла. Вона знала – там, ззовні, не справжні тітка з матір’ю. Вийди вона зараз на вулицю, могла б застати їх у зовсім іншому місці. Світ, видимий крізь будь-яке вікно, так схожий на наш, справжній, та водночас лиш його бездушна копія. І люди там – фальшивки, відповідати на їх слова – значить признати існування, перейти у світ обману і болю. Чи…правди? «Ні, краще мовчи, – наказала собі Вілара, – просто мовчи»
Дівчинка відвернулася. Здавалося, пройшла ціла вічність, перш ніж вона знову виглянула у вікно. Щоб здивовано закліпати – з галявинки перед будинком виростала веселка! Вілара припала до скла, зачепивши ліктем дзеркальце – воно розлетілося на друзки, та це вже не мало значення. Те, що вона в ньому виглядала, опинилося раптом перед очима. Насичений, по особливому теплий – він вирізнявся серед інших кольорів. «Блакитний – точнісінько такий, як батькові очі» Звідки вона знала? А хіба могло бути інакше?
***
Ліс Страждань. Ліс без кінця і краю. Під ногами – гола земля, навкруги нічого, окрім тонких чорних стовбурів, з чорними, як ніч, кронами. Зверху, в проміжках між ними – білосніжне небо.
Як довго Вельтена блукала цим лабіринтом? Вічність. Довго ще блукатиме? Поки не знайде його – Справжній Колір. Та надії майже не залишилося. Він взагалі існує? Навіщо вона його шукала? Відповідь не приходила. Може, питання не мали сенсу?
Відчуття часу розлетілося на шматки, спогади зникли, відрізані лісом. Залишились лиш невиразні, тонкі, наче павутинки, згадки про Справжній Колір. А на заміну втраченій пам’яті прийшов Дар.
Не раз на її шляху ставала непрохідна стіна дерев. Вони росли дуже тісно і їх стовбури скидалися скоріш на один, велетенський – нездоланний бар’єр вугільної темряви. Чорно-білий світ ніби казав: “Зупинись. Здайся. Пошуки марні” Вельтена з радістю здалась би, припинила б безцільні блукання, та на тонкій ниточці все ще висіли залишки надії.
І ось перед нею ще одна стіна. А позаду – непрошений супутник. Або переслідувач. Тінь з людськими обрисами йшла за Вельтеною з самого початку. Непомітна на тлі дерев, вона лякала дівчинку і сама її присутність гнала вперед, змушувала користуватися Даром.
Вельтена зупинилася, оглянулася. Тінь майнула за найближчим деревом. Чого вона хотіла? Чому не дозволяла припинити пошук? Була вона ворогом, який прирікає на марну боротьбу, насолоджуючись стражданнями, чи небайдужим другом? Так чи інакше, Дар став для Вельтени прокляттям.
Їй належав Червоний Колір. Та в цьому дивному місці, що наче застиг в потоці часу, панували лише два – чорний і білий. Як і серед її одягу – жодного червоного клаптика. Єдине, що залишалося – кров.
Дівчина наблизилась до стіни, з мішечка на поясі дістала тонке лезо без руків’я. На блідій долоні розцвів поріз, губи скривилися. Ні, болю Вельтена не відчувала – одна із переваг Дару. Натомість все єство заполонила відраза. Дівчина озирнулася. Чорна фігура стояла в кількох метрах. “Цього ти хочеш? Цим насолоджуєшся?” Тінь не ворушилася.
Вельтена сховала ніж, повернула руку долонею вгору. Почекала, поки не збереться достатньо крові, після чого розтерла її гладким стовбуром – утворилась широка червона смуга. Рана почала затягуватися, тоненькі цівки крові поповзли стовбуром вниз.
Вельтена зімкнула руки і витягнула перед собою. Приклала до смужки крові. Щосили надавила. Руки пройшли крізь тонке дерево, наче крізь товщу води. Лікті зачепили сусідні деревця. У неї залишалося близько десяти секунд, поки червоний колі втратить свої властивості і деревина під ним усвідомить, що її більше не існує.
П’ять ударів серця. Вона висмикнула руки і відскочила назад – кров і весь стовбур за нею зникли. Розрізані частини дерева зійшлись з глухим стуком, заповнивши порожнечу, після чого верхня почала хилитися і через декілька секунд повалилася на землю. Дівчина протиснулась крізь прогалину, перебравшись через пеньок, чорний, навіть у місці зрізу. Її зустріли все ті ж дерева. Жодного натяку на Справжній Колір. Слабкий укол розчарування і дівчина понуро рушила вперед, краєм ока помітивши, як слідом ковзнула Тінь. “Куди ти мене гониш? Чому не залишиш у спокої?”
Збоку промайнуло щось сіре, потік повітря сколихнув волосся. Вельтена обернулася. Спалах болю в грудях – вона похитнулася і впала на землю. Над нею застигла жінка-птах. Замість рук – крила, тіло вкрите світло-сірим пушком, подекуди звисає рване лахміття. Обличчя, химерна суміш людського і пташиного, виглядало байдужим. Дівчина зрозуміла, що її вдарило – тонкий довгий дзьоб, гострий, наче вістря клинка. Вона схилила голову – у сукні дірка, та крові, чомусь, немає. Хоча біль був нестерпний.
Жінка-птах махнула крилами. Вельтена позадкувала і поспіхом звелася на ноги, не знаючи, що робити: втекти чи спробувати відбитися. Тінь вирішила за неї, закривши потвору собою – наче хмара закриває сонце. Дівчина не стала зволікати. Вона кинулась повз них і бігла, не озираючись, поки пекучий біль в легенях не змусив зупинитися. Відсапавшись, повернулась – її ніхто не переслідував. Вельтена не знала, що й думати: Тінь її рятувала чи просто захищала свою здобич? Та як би там не було, поєдинок виграє хтось один і дівчина сподівалася, що переможцем стане саме Тінь.
Легесенький удар. В плече, за ним ще два по голові – щось мокре і холодне. Вельтена задерла голову і побачила розсип грубих крапель. Вони застигли трохи нижче моря чорних крон, подібно зорям в нічному небі. Мить – і дощ ринувся вниз.
Сукня промокла одразу. Земля під ногами жадібно вбирала вологу, тихий, заспокійливий стукіт пестив слух. Тепер час зупинився і для неї – Вельтена розчинилася в моменті, всі страхи та тривоги стали незначними, думки затихли, перетекли в шум дощу. Вічності мало, аби сповна насолодитися цим відчуттям. Відчуттям, що наче перина, зіткана з вітру, огорнула кволу душу. Та тут її погляд впав на ліф сукні.
Умиротворення тріснуло, розсипалося гострими уламками – червоний візерунок вкривав білосніжну тканину. Тоненькі, злегка звивисті лінії – немов цівки води, що стікають віконним склом. «Кривавий дощ?» Вельтена глянула вгору, витягнула руки – прозорі краплі, кусючі удари. «Звичайний» Що тоді? Рана? «Ні, я не могла поранитись» Дівчина провела долонею по маківці – та вкрилася кров’ю.
Дощ посилився, ліф сукні швидко почервонів. «Неможливо!» Вона різко обернулася, волосся впало на груди. Червоне, з жахом відмітила Вельтена, червоне, наче занурений у фарбу пензлик. Дівчина затиснула товстий локон в кулаці і перекрутила – все ще чорне, проте швидко вкривалося червоними плямами. Це не могла бути кров із рани. Дощ! Краплі, прозорі, наче шматочки скла, перетворювалися у кров, вдаряючись об її волосся! Частину увібрала сукня, та більшість рідини зібралося в округлу калюжку і Вельтена стояла в її центрі – боса, ноги неприємно холодило. Та всередині зароджувався ще один холодок – холодок страху, що загрожував поглинути свідомість. Вона не сміла вдихнути і напевне застигла б тут у полоні жаху, якби на периферії зору не помітила дещо – тоненький, ледь помітний струмочок, який виходив із центра калюжки і тягнувся вдалечінь, наче шлях, дорога, якої тут бути не могло. Не чорний, не білий і навіть не червоний. Вона знайшла його. Знайшла справжній Колір!
Душа стрепенулася, ноги самі понесли Вельтену вперед. Потічок Справжнього Кольору тягнувся зліва. «Море густої блакиті…»
Страх поступово відступав, його місце займало дещо інше – давно забуте відчуття, солодке, наче мед. А дерева по боках втрачали чорноту. Стовбури сіріли, виявляючи шорстку кору, крони розцвітали зеленню. Мертва земля вкривалася травою, що виростала буквально під ногами. А посеред лісу – маленьке квадратне озерце, куди вливався, розчиняючись, Справжній Колір.
«Ось тільки для чого я його шукала? Ніяк не згадаю…»
Поверхня озера, гладка і прозора, наче дзеркало, захвилювалася. Вельтена присіла на краю і заглянула у воду, притримавши волосся рукою – її відображення не мінялося, спотворене дрібними хвильками, наче не вода була причиною його появи. Поряд з’явилося ще одне. «Ніби моя тінь дивиться разом зі мною. Та Тінь не моя і переслідує не так, як звичайна. Ти привела мене сюди, чи не хотіла, щоби я дійшла?»
Вельтена розтиснула кулак. Волосся розсипалося по воді, від нього розійшлися червоні завитки. Дівчина різко встала, крутонулася на місці, одночасно махнувши головою – волосся прорізало повітря, наче батіг, за ним, наче стрічка, потягнулася кривава вода. Тінь відсахнулася, її чорне, примарне тіло вкрили численні плями. Вельтена пригнулася, відставивши ногу. Ривок. Долоня прошила Тінь крізь найбільшу із плям. Дівчина відскочила. «Тобі тут не місце. В оновленому, повному барв світі – тобі не місце»
Пройшло декілька секунд. Частина тіла, розміром з пляму зникла, та явила не порожнечу, як думала Вельтена, а щось на подобі старої сукні. «Там, прихована пітьмою, знаходиться людина!»
Ще мить дівчина стояла, втупившись на рвану діру, а потім кинулась на Тінь – її настиг несподіваний, неможливий здогад. «Цього не може бути. Ти не могла!»
Руки замиготіли, наче блискавки. Долоні проходили крізь криваві смужки, пальці протикали схожі на монети плямки. Тінь не оборонялася. Може, цього вона і хотіла? Вельтена відступила, огляділа фігуру перед собою – ніби хтось накинув порваний плащ кольору ночі. «Лиш обличчя досі закрите. Та чи хочу я його бачити? Не краще і далі залишатися сліпою?»
Ні. Щоб по-справжньому жити – треба бачити. Все. Не закривати очі на те, що приносить біль, не відвертатися від тих, хто щиро хоче допомогти, боячись завдати болю їм. Боротьба наодинці довго не триває і ти втікаєш від неї. Втікаєш, заплющивши очі.
Вельтена глибоко вдихнула, підійшла до Тіні. Та не ворушилася, лиш голова злегка смикнулася, коли дівчина видавила з волосся залишки крові і розмазала зітканим із темряви обличчям. Після чого відступила назад, застигнувши в нерішучості. «Вистачить мені сміливості? Зможу я прийняти її допомогу?»
Вельтена нарешті усвідомила, що для неї весь цей час робила Тінь – не дозволяла здатися, завжди була поряд, навіть коли дівчина всім серцем відхиляла допомогу, вважаючи, що відсутність всякої надії – єдине благо. Та прийшла пора розплющувати очі.
Вельтена приклала долоню до кривавої ляпки. Серце тьохнуло, закликаючи до втечі, та дівчина рішуче відігнала боягузливі думки, вдавивши руку в маску із тіней. Щоб згодом вглядітися у справжнє обличчя – таке знайоме і близьке. Гострі, правильні риси, тонкі губи, ніс із горбинкою. А головне очі – мигдалеподібні, кольору тьмяної міді. Зустрівши їх погляд, Вельтена відвернулася. Підійшла до краю озерця, присіла і з тиха прошепотіла: «Всього лиш не здаватися – інколи достатньо і цього»
***
З серцем, що грозило вистрибнути з грудей, Вілара відірвалася від споглядання веселки. Мати – чорна хмаринка – вже стояла в кімнаті. «Як довго?» – промайнула в голові думка, та одразу ж зникла у вирі емоцій. Дівчинка поспішно відвернулася, вглядівшись у вікно. «Йди. Чому ти не йдеш? Чому я, вперше за цілий рік, відчуваю на собі твій погляд?»
– …інколи достатньо і цього, – сказало її відображення. Спиною Вілари пройшов морозець, вона наче прокинулась, широко розплющивши очі. Судячи по відображенню – світло-блакитні, без звичної червоної поволоки.
– Так, – погодилася дівчинка. На мить їй здалося, ніби людина, що дивиться на неї з вікна, значно старша. Так могла б виглядати її мати – років зо два тому, до смерті чоловіка, до хвороби доньки. Та дивиться вона батьковими очима. «Ельтен-Красунчик – так його називали. Не стільки за зовнішність, скільки за душу – тепло і розуміння в погляді»
Вілара подивилась на маму – чорнота розсіялась, явивши невисоку, з сіткою зморшок жінку.
– Мамо…– сказала вона, і як тільки слова злетіли з язика – мати заплакала.
Дівчинка забула, що ноги не слухаються, спробувала встати і з подивом виявила, що може поворушити пальцями, злегка зігнути в колінах. Щоками, вперше за стільки часу, потекли чисті, солоні не від крові, сльози. А за вікном, повільно, наче перебіг життя, танула веселка. |
|
|
|
Время приёма: 20:49 29.06.2015
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев