22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Соколенко і Ярмуш Количество символов: 32915
Конкурс № 36 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

y008 ОСТАННІ ДНІ ТРУЇРА


    

    До ілюстрації 003
    

    «Біда моєї Молі в тому, що вона постійно хоче їсти! Яке ж ненажерливе чудисько!» – ліниво думала Рю, сховавшись від сонця під уламком скелі. Міль носилася поміж дебелих кам’яних скульптур у три людські зрости, які бовваніли по всій долині Рао, і час від часу видавала незадоволений свист. Місцевість завжди кишіла піщаними щурами, та в останні роки їх було мало, тому віверна нишпорила серед гарячих, вищерблених стихіями брил, розгрібала кігтистими лапами грудки землі, але ніяк не могла насититись.
    Велике біле сонце палило нещадно. Над долиною висло марево. Кам’яні фігури, здавалося, погойдувались в тих мерехких брижах. Сіра шкіра Молі блищала від поту. Рю щільніше тулилася до прохолодного каменя у своєму затіненому сховку…
    Звісно, можна було б у спеку не пхатися до розпеченої долини, але молода віверна швидко голодніла і доймала дівчину невимовно сумним квилінням-стогоном чи благально-докірливим поглядом. Так що Рю просто не мала вибору – або знайти корм для бестії, або терпіти її промовисті натяки.
    Незнайомця першою, як і годиться, помітила віверна. Якоїсь миті вона припинила полювання, насторожено вигнула шию, повільно занесла над собою довгий змієвидний хвіст, із кінчика якого виповзло жало, й завмерла, прислухаючись до глухого шепоту пісків Рао. Ця позиція теж була мисливською, та призначалася для геть іншого полювання, ніж лови щурів.
    Піски шаруділи про наближення з боку герійської дороги людини. Незабаром прибульця побачила й Рю.
    «Зовсім як тоді…» – згадалася давня зустріч, коли в її житті з’явився Дарван.
    – Пшар! – заспокоїла віверну дівчина. – Спершу подивимось, що за один…
    Гість наближатися не поспішав. Минуло досить часу, доки Рю зрештою змогла розгледіти, що подорожній одягнений у зимового крою накидку з каптуром, без будь-яких речей. Міль весь цей час не зворухнула й м’язом, перетворившись у ще одну кам’яну скульптуру Рао. Нарешті тихо свиснула, ніби питаючи в хазяйки, що робити.
    – Пшар, пшар… – тихо заспокоювала тварину та.
    Мандрівник рухався шляхом, що вів до Руїті. Коли він зрівнявся з Рю, та аж здригнулася від огиди: від накидки лишилось саме дрантя, з-під нього кістлявились ноги, вкриті товстим шаром бруду. Сухе дрюччя рук покривали незагойні виразки. Обличчя у важкій складці каптура Рю так і не розгледіла, але про стать мандрівника промовисто повідомила скуйовджена брудна борода.
    «Не людина, а жалюгідна подоба», – подумала Рю, – «швидше б ти зник з очей!». Але жебрак раптово зупинився і поглядом, сповненим безумства та відчаю, просто-таки пришпилив дівчину до каменя. Він не став до неї підходити, бо кам’яна статуя Молі нарешті ожила, заграла мязами, розправила крила, погрозливо свиснула і націлила прямісінько в груди чоловікові товсте жало.
    – Ти знаєш, що Герії… більше нема? – вкрадливо проговорив. Але вмить, не чекаючи відповіді, зірвався на крик: – Вони прийшли… Забрали! Спалили. Ви теж помрете! Усі. І ти помреш, коли прийдуть вони. Душогуби… Варвари… Убивці! Світ зникає, як моя Герія. Кораблі… Величезні… Пекельні… упадуть! І небо упаде. А вона – нічого не зробить для нас. Вона мертва. Люди, як пісок, що носить вітер. Слабкі піщинки життя… Усі хочуть нашої смерті. І пам’яті не залишиться. Світ… світ помирає… А-а-а…
    Божевільний розридався. Його руки метнулися до обличчя. Борода здригалася в такт схлипуванням. Він більше не звертав уваги на Рю, мов тої й не було, повернувся і поплентався геть. Але не в Руїті, куди прямував, а назад, на герійский шлях.
    Гострий жаль до нікчемного волоцюги пронизав Рю. І страх, від якого аж мороз прокотився шкірою.
     
    ***
    Стара Офра принесла Рю миску з вареними овочами. Як і завжди, вона буркотіла щось на кшталт:
    – І чого тебе, нестерпне дівчисько, понесло у спеку в ту жарівню? Чи й знову через цю голодну бестію? А я тобі казала вже сотні разів і кажу знову – продай ти її! Знаєш же, як нині сутужно з кормами. Тут хоча б самим… Чи ще й тому хробаку харчів потягнеш?
    Офра була низенькою, огрядною. І зовсім старою. Скільки Рю її пам’ятала – нітрохи не мінялася. Все така ж кругленька, зморшкувата і буркотлива, як тоді, коли від недуги померла мати, а згодом загинув батько. Офрі довелося взяти турботи про п’ятирічну сироту на себе.
    – Він не хробак. Із ним цікаво. І понесу. А Міль… Бабуню, я не можу продати Міль, ти ж знаєш, – спробувала вгамувати стару, – віверни вимирають. Скільки їх нині в місті – десять? Чи п’ятнадцять?
    – Вісім, – діловито буркнула стара, яка знала про все і всіх у місті. – Всього-на-всього вісім, а тому й кажу: продай, дорого коштуватиме. Харчів купимо, дров та вбрання тобі. І на хробака вистачить. Зима ж прийде, нікуди не зверне з нашої дороги…
    – Ні, Офро! – відрізала Рю. – Міль – донька батькової Мізольди. Продати – значить зрадити й Міль, і батька. Не говори зі мною більше про таке...
    Бабця лише шумно зітхнула і, човгаючи повними ногами, пішла на подвір’я. Рю співчутливо провела її поглядом. Останні роки місту бракувало харчів – спека випалювала врожаї, кількість худоби, яку тримали задля м’яса, молока й шкіри, швидко зменшувалася. Непевні передчуття ширилися поміж городян, але все частіше лунали слова «голод», «біда».
    Біда сунула з випечених сонцем просторів. Войовничі кочовики, що раніше таборували в степах, через спеку рушили до Золотого Моря.
    На їхньому шляху височіло Руїті…
    Колись узбережжя Моря, мов самородками, було облямоване низкою міст-фортець. Міста вели торгівлю між собою, обмінювалися знаннями й виходили на промисел до Великої Води. Але задовго до народження Рю з півночі прийшли кочові народи і розграбували та спустошили край, силу людей вигубили. Скільки міст нині залишилося? Герія по той бік долини Рао, ще на схід – самотній Каллос. А далі? Хтозна, давно вже втрачені зв’язки. Та й самі міста – величні у стару епоху, твердині знань і законів, перетворилися на тихі укріплені поселення, де життя ще жевріло в центрі, а околиці давно спорожніли і зруйнувалася. В дику сутінь котився світ, на кістяках минувшини гуляли орди невігласів і розбійників.
    Кажуть, носії знань зібралися разом, сховавшись від варварства у Підводному Місті. Та це більше скидалося на казку.
    «Світ зникає, як моя Герія», – раптом згадала Рю слова божевільного. Згадала – і аж здригнулася.
     
    ***
    Уночі, коли Офра безтурботно спочивала, Рю тихенько полишила своє ліжко, зібрала торбинку й вислизнула з дому. Звісно, бабця знала про нічні прогулянки онуки, але робила вигляд, що нічого не помічає.
    Все одно не послухається!
    Рю швидко минула задній двір, де дрімала Міль, обігнула загороду й пірнула в темряву вулиці. Тримаючись кам’яного муру, дівчина крокувала до будинку, котрого більшість мешканців Руїті уникали, ніби над ним висіло прокляття. Йшла тихо, лише час від часу черевики чіпляли якогось камінця, й він шарудів-котився по розтрісканих плитах старої дороги. Місто накрило вкрилося благословенною прохолодою і сном, лише де-не-де у вікнах миготіли відблиски нічників. Серед бідних листям крон ритвій, геть померхлих при світлі дня, дзижчали нічні комахи. З віддалених вулиць долинали звуки музики й веселі голоси безтурботних гуляк.
    Дівчина поспішала. Над нею у безвість ночі неслися зірки й Божественна Мандрівниця, яка останнім часом значно збільшилася у розмірах.
    Так було й рік тому, коли Рю вперше зустріла старого Дарвана…
    Двічина нашвидку вклонилася Хазяйці неба.
    Ось перед нею виросла будівля. Рю обійшла колись величний, а нині облуплений фасад, минула різьблені двері й рушила до запасного входу. У маленькому вікні світилося, але зазирати дівчина не стала, постукала і, не чекаючи запрошення, увійшла.
    Дарван її чекав. У його комірчині, скромно заставленій старими меблями, горіла товста свічка, звужуючи і без того малий простір. Кімната була тісною, з обшарпаними стінами, але чистою. Рю сама наводила тут лад.
    Тамуючи біль у спині, Дарван поволі звівся на скрипучому ліжку, звісив босі ноги. Це був чоловік у літах – худий і високий, з геть сивими головою й короткою бородою.
    – Як провела день, дочко? – запитав після вітання, коли дівчина звично влаштувалася поряд, у старому кріслі.
    – Та нічого особливого, – відповіла Рю. – З цікавого – була з Міллю в Рао. Та бешкетниця полювала, а я пеклася на спеці.
    – Міль дуже худа, – без докору сказав старий. – Така велика тварина, молодий організм... Вдосталь не їстиме – неправильно сформуються кістки і м’язи. Міль не набереться сили й швидко загнеться. Такого, як я, нізащо не підніме у повітря…
    «Ти й не зміг би на ній утриматися» – кортіло відповісти, але дівчина змовчала. Згадалося, як Міль знайшла Дарвана, непритомного і скаліченого, в напівзотлілому чудернацькому одязі, серед пісків Рао. Поряд нікого не було – лише вдалині блищали якісь уламки. Хотілося тихенько зникнути, але щось утримало дівчину. Швидко обшукала знайду. Нічого цікавого. Лише маленька книга з обвугленою обкладинкою та сріблястий медальйон у чудернацьких візерунках.
    «Що, Міль, порятуємо?» – запитала тоді Рю скоріше радше сама в себе. Вирішила: раз із книгою, можна прихистити в покинутій міській читальні. Там йому й місце. А медальйон… Що ж, буде платою за порятунок…
    Рю труснула головою, відганяючи спогади. Про кого вони там говорили, про Міль?
    – Знаю, що треба гарно годувати. Та що ж я можу? Щури зникли, кістки і тельбухи різники продають дорого, неначе саме м’ясо. Над нами з Офрою висне голод. Ти ще тут…
    – Рю, відпускай Міль до моря.
    Дівчина пильно глянула в очі старому. Колись віверни полювали на морських кіртів, що у часи припливів відкладали яйця на узбережжя. То було небезпечне нічне дійство. Рю уявила, як її маленька Міль бігає довкола морського велета, а той вишкіряє на неї гострозубу пащу, розпанахує повітря кігтями й обома шпичастими хвостами гамселить довкола віверни, здіймаючи вихори піску… Але ж то у старі часи віверн, володарок долин, було багато, а зараз, коли тварини майже вимерли, до них ставилися особливо трепетно. Та й коштували віверни дорого, тож занапастити їх міг дозволити собі або дурень, або багатій.
    – Віверна хижачка. В неї мають розвинутися інстинкти самозбереження та боротьби за здобич. Розумієш? – Дарван дивився доброзичливо, та й Рю останнім часом звикла довіряти його словам.
    – Гаразд! Відпущу, – помовчавши, не без вагань згодилася.
    – От і добре! – схвалив старий. – Але перейдімо до справи. Ніч-бо спливає.
    Рю аж засовалася в кріслі від хвилювання.
    Чоловік відчинив дверцята у шафці на стіні. Діставши щось із ніші, розвернувся до столу й акуратно поклав річ в освітлене коло.
    То була книга. Оправлена червоною шкірою, оздоблена мерехтливим, вицвілим від часу візерунком. Від неї дивно пахло – віками, тліном, знаннями, подвигами давно забутих предків. Густий, незвичний, але приємний запах. На обкладинці доладно вигиналися в різні боки чудернацькі знаки. Літери. Рю, зосередившись, повільно прочитала напис: «Історія Труїра». Дівчина питально глянула на Дарвана.
    – Труїр, дочко, то назва всього світу. Це ймення дали йому тисячі років тому стародавні мислителі й учені. Ви вже забули…
    – Труїр?.. – повторила дівчина за Дарваном, смакуючи слово. – Ми? А ти що, не такий як ми?
    – Так. Труїр, – старий розгорнув книгу, і важко було зрозуміти, на що він дав ствердну відповідь. – Усе в світі поіменоване, нема ні істот, ні речей, які не мали б назви. Давай, Рю, ти вже майже пристойно читаєш. Ще трохи – й моя допомога не знадобиться.
    Дівчина схилилася над книгою. На стіні навпроти те ж саме зробила тінь – дивне створіння з гострими плечима й величезною кошлатою головою, яка насправді була лише хмаринкою непокірних чорних кучериків.
    ***
    Божественна Мандрівниця стала ще більшою. Руїтяни шанобливо чекали пришестя Хазяйки світу, що захистить їх від орди степових розбійників. Рю була сповнена страху. Раніше б і вона раділа, та зараз, коли Дарван навчив її читати, коли книги стали з нею розмовляти мовою знань – її світ і віра похитнулися.
    Древні народи не схилялися перед Хазяйкою світу, вони сподівалися на Розвиток.
    «Ми живемо в кінці віків, у темряві розуму. Це останні дні Труїра», – із сумом думала Рю. Книги, які вона читала, розповідали про те, що колись Труїр потопав серед зелені трав і оксамиту барвистих квітів. Сонце було милосердним. Воно давало тепла рівно стільки, щоб вистачало всьому живому, щоб земля родила всього в достатку.
    Дівчина б і не вірила у прочитане, та мудрий Дарван наполягав: там відображена правдива картина світу, такі книги для того й пишуть, щоб нащадки знали правду про минуле.
    А що зараз? Сонце стало злим – за літо воно випалювало все дощенту. Вбогі врожаї вдавалося зібрати на кам’янистих від спеки ґрунтах, що простягалися за фортечними мурами до обрію, але й за них доводилося битися на смерть із варварами-степовиками. Труїр перетворився на пустелю – піски та камінь, долини з рудою травою та вигорілий степ. Вітер  переганяє пил з місця на місце, точить скелі. Зими короткі, але страшні: снігові бурі лютують тижнями. Лише передліття радує швидкоплинним зеленим шалом.
    Світ помирає. Дарван каже, що це все через війни, які велися у старі часи, що тоді загинули чи й не всі жителі Труїра, а ті, хто вижив, зосередилися у вцілілих містах і звели своє життя до напівдикого існування.
    А може, так і треба. Бо найгірше з усього на Труїрі – саме дикунська природа людей: одні ховаються за мурами, інші бешкетують на просторі. Часом, і ті й ті воюють між собою. Так загинув і батько Рю – від списа кочовика. Часи великих відкриттів та розвитку давно минули, настала пора останньої битви – за виживання.
    Читальні – єдине, що залишилось від минулого. Покинуті, запорошені, вони лякали руїтян своїми знаннями, від них віяло чимось незрозумілим і зловісним. Якби не той страх, книги, мабуть, давно б пішли на паливо...
    А Рю подобалось навчатися. Скільки див жило в минулому! Дівчина пам’ятала, як уперше застала Дарвана з книгою, коли принесла йому поїсти. Як старий зачитав їй невеликий уривок. Це було… незвично. Після кількох таких відвідин старий почав її навчати. Мабуть, у подяку за турботу й розділену їжу?
    Іноді, коли Дарван уперто щось повторював, Рю, стомлюючись, думала про своє. Наприклад, уявляла старого без сивої бороди. Він нібито не такий уже й старий, і на вигляд досить міцний. Тільки зі спиною проблеми, після тієї трагедії, що спіткала в Рао. Згадувала, як знайшла його, немічного і скривавленого. Звідки взявся, що шукав у долині? Сам про те мовчав: як тільки мова заходила про його минуле, м’яко, але вперто зводив розмову на інше…
    Рю злітала на Молі в місцину, де зустріла знайду, через кілька днів потому. Шкода, та піщана буря знищила всі сліди. І тих блискучих уламків, що помітила дівчина минулого разу, так і не вдалося відшукати.
    Мешканці Руїті зовсім не цікавилися пожильцем читальні. Чи мало різних приблуд містом вештається? Ну, піймається каліка на крадіжці – доламають йому те, що лишилося цілим. А так – хай собі живе.
    Офра якось заглянула у вікно читальні, мовчки сплюнула, лайнулася собі під носа та й пішла далі. Рю може постояти за себе, та й Міль поряд. От харчів шкода…
     
    ***
    На небі круглилася повня. Місяць – великий, блакитно-зеленавий, – ніби змагався яскравістю з Мандрівницею. На Рю війнуло струменем повітря – то приземлилася Міль. Відтоді, як дівчина стала відпускати тварину на полювання, та відгодувалася, погладшала, набралася сили.
    – Міль, політаємо? – збуджено вигукнула Рю й, заскочивши на шию до віверни, пристебнула себе ременями. – Вйо, моя пташко-любителько плоті! Вйо…
    «Ти знаєш, чому міста були збудовані вздовж лінії моря? – спитав якось Дарван. – Подумай лишень, якого рівня розвитку досягла свого часу людська цивілізація на Труїрі, коли люди жили і в самому морі? Уявляєш? Величезні міста під прозорими куполами, такими міцними, що витримували натиск води, атаки кіртів та безлічі інших морських потвор; міста, де росли сади, народжувались люди й освоювались морські глибини…»
    Схоже, зараз від тих міст залишилися лише риштовання сторожових башт на мілинах, які здавалися звичайними купами морських мінералів і не мали нічого спільного з величними творіннями людських рук.
    Вони летіли над морем, далі й далі від берега. Усе вище в небо, здавалося, до самих зірок. У Рю аж дух захопило, а серце калатало від захоплення. Дівчина притулила правицю до грудей і відчула під долонею медальйон, що колись належав Дарванові. Вона так і не зважилася зізнатися, як приховала чужу річ. Зараз видалося, що прикраса наповнилася теплом. Не від її тіла. Ні! Здавалося, медальйон м’яко жеврів, наче жаринка у згаслому багатті. Рю дістала загадкову річ з-під кофтини, піднесла ближче до очей. У тихому світлі місяця розгледіла незвичайний візерунок, який пульсував на поверхні прикраси. Несподівано Міль, бавлячись із морським вітром, різко «завалилася» на бік, і Рю мимоволі стиснула медальйон. У той же час жар у долоні посилився. А внизу…
    Рю виразно побачила, що далеко-далеко, під товщею води, з’явилися бліді відблиски вогнів. Дивні вогні: вони не мерехтіли подібно до полум’я. Дівчині здалося, що те сяйво створювало якесь зображення. Воно зачаровувало, вабило до себе. Рю скорилася цьому покликові – її тіло почало хилитися вбік, руки відпустили вуздечку, в голові задзвеніло, повітря довкола згусло, завмерло. Ще мить – і дівчина звільнилася б від ременів та пірнула б до того звабливого примарного візерунку. Але пронизливо закричала Міль, зробила стрімкий маневр, щоб вирівняти вершницю, – й ману мов рукою зняло. Дівчина злякано охнула, вчепилася в упряж, припала кучерявою головою до теплої шиї рятівниці. Що швидше мчала Міль до узбережжя, то тьмянішими ставали підводні вогні, доки не зникли з поля зору взагалі.
    Тільки біля самого міста Рю помітила, що все ще стискає в долоні загадковий медальйон…
     
    ***
    Літній цикл року закінчився. Настало передзим’я. Сонце пригасило свою палючу плавильню, «зіщулилося» й віддалилося, натомість звіялися вітри – нестерпно різкі й сильні мусони. Вони накочували на місто потужними валами зі степу та з долини Рао, запорошували очі, гуділи в дахах старих осель, на околицях безлюдних вулиць, розтягували по піщинках давні мури Руїті. Небо затягли хмари, ховаючи за собою Мандрівницю. Невже, бідкалися люди, Хазяйка на нас прогнівалася?
    Але надто тужити часу не було: дозорці, облітаючи на вівернах навколишню територію, бачили великі юрмища кочовиків, котрі сунули в бік Моря. З року в рік варвари підходили ближче до мурів, але ще ніколи місто не здавалося – старі зодчі тямили у будівництві. Та захисників повсякчас меншало, а плем’я кочовиків нахабнішало й росло…
    І от одного дня прийшла лиха звістка.
    Перед юрмищами дикунів не вистояла Герія. Майже всі її чоловіки загинули, а ті з герійців, хто зміг утекти, просили покровительства в сусідів. І ворота Руїті розчахнулися перед біженцями.
    Тієї ночі в сон Рю, дико блискаючи хворими очима з-під каптура, прокрався вже забутий образ юродивого, зустрінутого колись у Рао. Він пускав слину з порепаних губ і шепотів: «Герії більше нема. Ви всі загинете! І ти теж. І згадки не залишиться…»
    Прокинувшись від жаху, дівчина тремтіла від здогадки: це пророцтво? Невже й решта зі сказаного божевільним, збудеться, і світ скоро загине?
    Весь наступний день вітрисько доносив із боку Герії запах гару та смерті. Місто принишкло, тільки з кузень лунали ритмічні удари молотів – там кували зброю для захисників.
    Щоб якось заспокоїтися, Рю пішла до читальні.
    На прохання Дарвана дівчина допомогла йому зійти на Верхню Вежу. То була напівзруйнована вітрами дозорна башта, з якої добре проглядалося морське узбережжя і саме море до виднокраю. Як і в долині Рао, тут на мілині височіли величні статуї давніх людей. Ні вітер, ні морські хвилі не щадили їх, проте, як і тисячі років тому, незрушно стояли ці колоси, ніби стражі, пильно вдивляючись у невідомість. Дарван присів на уламок стіни й уважно обвів поглядом узбережжя, ніби сподівався там щось побачити. Та що можна уздріти в морі, яке вже давно забуло про людей і їхню минулу велич?
    Рю мимоволі порівнювала супутника з герійським юродивим. Один пророкував майбутню загибель світу, другий оплакував його минуле.
    – Як гадаєш – стражів поставили боги? – спитала Рю, щоб обірвати мовчанку.
    – Люди, – коротко відвів Дарван, – давні люди. Хтось із наших предків.
    – Для чого?
    Старий довго не відповідав, потім мовив:
    – А ти як гадаєш? Можливо, просто для краси. Для демонстрації величі людського духу й високої вправності майстрів. Якби вітри й дощі не познущалися з них, ми б і досі могли милуватися тонкою роботою й неймовірною точністю деталей.
    – Ніколи не звертала уваги, – знизала плечима дівчина, – камені та й годі. Офра переповідала старі казки, мовляв, то боги, перед тим, як піти з нашого світу, залишили ці фігури за вартових. А коли вони почнуть руйнуватися, боги знову прийдуть до нас. Можливо, то й правда, адже ж Мандрівниця з’явилася в небі? Кажуть, вона – одна з богів.
    – Мандрівниця – просто величезний камінь, що летить туди ж, куди й усі ми. Колись ми використовували… не важливо. Камінь. Простий собі камінь, що мчить крізь небесний простір. Раніше про це знали, тепер оповили легендами. Темні часи, темні люди… – з несподіваним відчаєм відказав Дарван.
    – Аж не віриться… – зітхнула Рю, трохи помовчавши, збентежена тоном співрозмовника.
    – Чому?
    – Я не про тих кам’яних велетнів. І не про… Мандрівницю. Я про все. Про минуле. Ти дав мені додому книгу, і я її дочитала. Тепер знаю: світ розвивається мовби назад, не як належить. Ось у природі: дитина знає мало, але дорослішає й пізнає світ, розширює знання, а на старість досягає мудрості. Так мало б бути і з Труїром. А виходить інакше – колись люди зводили величні статуї, будували міста на дні моря, писали книги. А нині ми воюємо стрілами проти дикунів, розучились читати й залежимо від природи, як ніколи раніше. Все навпаки. Дуже сумно…
    – Ти ж навчилася... ну, читати? А писати спробуєш? – у голосі старого бриніла якась болюча надія.
    – Ні, ти ж знаєш. Не цікаво. От читати цікаво. Та й для кого писати…
    – Авжеж, тепер, мабуть, уже нікому не потрібно. Вогні підводних міст згасли назавжди.
    Дарван відвернувся й зітхнув. Знову дивився на морські простори.
    Рю раптом відчула, що їй настільки сумно, аж кортить розплакатись. Раніше серце переповнювала радість і навіть гордість від розуміння, що вона, можливо, єдина в місті, хто вміє читати, але зараз дівчина гостро відчула – знання дають лише смуток, особливо якщо більше нікому не потрібні. Не стрималась, по щоках покотилися сльози.
    – Ти чого, дівчинко?
    – Не знаю. Як добре, що ти поряд, такий добрий і розумний. Хоч не знаю, звідки ти взявся, та ти мені, як рідний, мов дідусь. Мені тебе шкода… Й себе шкода, і Руїті. Й ті підводні міста…
    Рю здригнулася й швидко витерла сльози рукавом: згадалося нічне видиво під поверхнею моря.
    – Дарване, а що як… Мені здалося… Ні, я бачила… Бачила вогні під водою. Ну, ми літали, я й Міль. А тут… і медальйон був такий...
    Рю замовкла, побачивши, як сполотнів старий. І сама зблідла. Дістала з-за пазухи прикрасу, мовчки простягла Дарванові.
    – Ось. Я думала…
    – Ти з ним щось робила? Там, над морем? Ти точно бачила?..
    Дивно, але в голосі старого не відчувалося гніву. Радше, там бриніло здивування чи…
    Чи щось інше?
    – Я… – почала Рю й різко обернулася.
    Над містом тривожно загудів сторожовий ріг.
     
    ***
    Весь горизонт із боку долини Рао ожив. Мовби темна хвиля піднялася над бурими пісками. Та хвиля мала чужі голоси, багато зброї й дику жагу оволодіти Руїті.
    Всі розуміли, що місто довго не протримається.
    У кочовиків було значно більше бойових віверн. Варвари прилітали по двоє чи й троє на одному звірові й засипали охоронців Руїті дощем стріл. На вулицях лежали мертві, вітер розносив стогони і плач. Із різних кінців міста чувся сухий тріск пожеж.
    Рю була серед тих, хто стеріг браму. Ось і згодився батьків лук та сагайдак зі стрілами, знайдений у коморі.
    «Можливо, колись дівчата й не стріляли з лука, а вивчали різні науки, та в мої темні часи вміють, бо вижити – важливіше, ніж бути розумною», – злісно думала дівчина.
    Кочовики стягували до воріт суху хмиз, гілки ритвій і всілякий непотріб, здатний горіти. Рю вбивала нападників одного за одним. Але на місце підстреленого ставав новий – здавалося, не було кінця цьому напористому людському потокові. Міль, відчувши запах крові, шалено поривалася в бій, і Рю довелося її прив’язати в безпечному місці, щоб не потрапила під ворожу стрілу.
    А потім ворота запалали, і стало зрозуміло: місто врятує хіба що диво. Взятися якому не було звідки…
    Адже богиня – лише каменюка в небі.
    Коли варвари з переможним криком ринули за міські мури, охоронці Руїті ще намагалися якось боронитися. Але в нападників була своя тактика – одні прикривали атаку, інші швидко «розтеклися» містом.
    Рю разом із Міллю кинулися додому. Забрати Офру, Дарвана (добре, що віверна від’їлась), харчі та найнеобхідніше. І, доки живі, тікати з міста, пересидіти десь у долині Рао, – так гарячково міркувала дівчина.
    Рухатися доводилось вузькими вуличками – на центральних уже хазяйнували загарбники. Серце шалено калатало, на очі наверталися сльози – чи то від розпачу, чи від диму…
    Офру дівчина знайшла в калюжі крові. Старенька лежала посеред подвір’я, її погляд навіки спинився на клапті неба, де зазвичай уночі сяяла Божественна Мандрівниця. Рю розплакалася, але змусила себе піти в дім за простирадлом, яким і прикрила мертву жінку, що замінила їй матір. Часу на сентименти не було. В будинку панував безлад. Рю трапилася на очі книга, яку варвари просто відкинули вбік, і дівчина поклала її в торбу разом з одягом та їжею. Й тут почула пронизливий свист Молі.
    Рю вискочила з будинку й завмерла. У дворі порядкували троє дикунів, а Міль стояла у мисливській стійці, цілячи жалом у ворога. Двоє намагалися схопити віверну, а третій рушив до Рю. Розбійники розмалювали фізіономії червоним, і здавалося, що то криваві маски, а не людські обличчя. Рю вихопила з-за пояса ножа, виставила перед собою. Варвар лише зареготав і лінькувато зробив кілька атакуючих рухів. Чоловік був кремезним, на його обличчі читалося хтиве передчуття розваги. Він поманив дівчину до себе пальцем, а потім різко кинувся вперед. Рю відскочила, махнувши ножем. Шкоди не завдала, лише розпанахала нападникові рукав куртки. Кочовик знову зареготав і пішов на Рю. Тієї ж миті збоку метнулася темна тінь, збиваючи варвара з ніг.
    Дарван! Як він тут опинався?!
    Кочовик швидко вивернувся з-під старого. Але той не відпускав. Просто вчепився в одяг з усіх сил. Лише хрипів і тримав, незважаючи на отримані від нападника ножові рани. І розчепив пальці лише тоді, коли Рю встромила лезо в товсту шию варвара...
    Неподалік, конвульсивно здригаючись, посвистувала Міль. Із її грудей пульсуючим фонтаном цебеніла кров, змішувалась із пилом на сірих перетинках вивернутого крила. Один з кочовиків лежав під кам’яною стіною із розтрощеною головою, другий – той, що, вочевидь, завдав віверні смертельного удару, – конав неподалік. У його животі зяяла рана від жала Молі. Рю забула про втечу: їй раптом стало байдуже.
    Стільки втрат за день, стільки горя. Поряд більше нікого немає, самотність і примарність майбутнього важким тягарем упали на плечі.
    Міль помирала, але на останньому подиху осмислено подивилася на розгублену і нещасну Рю, тихо, наче прощаючись, свиснула. Здавалося, вірна тварина веліла: «Тікай, Рю!».
    Востаннє рятуючи господиню.
    Це привело дівчину до тями.
    Поряд пролунав ще один стогін. Дарван! Живий!
    Крові втратив багато, але дихає. Швидко стягнула рану своїм поясом. А далі? Вона ж не зможе його нести!
    У провулку, мов перелякані мишенята, метнулися дві тіні – схоже, сусідські підлітки теж шукали порятунку. І тоді Рю закричала…
    Вони втікали з міста, не озираючись на підкорене й сплюндроване Руїті. Не розбираючи дороги. Думаючи лише про одне – далі, далі від крові та смерті!
    А непритомне тіло старого Дарвана з кожним кроком здавалося все важчим…
     
    ***
    Уже кілька днів Рю і ще з півсотні біженців переховувались у долині Рао. Вони знесли каміння до однієї з брил, утворивши подобу сховку, і там тулилися один до одного, щоб зігрітись. Вітри стали різкішими. Іноді вони жбурляли не лише пісок, а й перші дрібні кристалики льоду. Їжа закінчувалась, а відчай поглиблювався. Над Руїті ще час від часу піднімалися сизо-чорні стрічки димів – мабуть, варвари довго потішатимуться в місті. Напевне, проведуть там зиму. А значить, утікачі приречені, хоч намагалися про це не говорити…
    Вечорами, коли всі гуртувалися біля життєдайного вогню, Рю читала вголос «Історію Труїра». Старий Дарван то приходив до тями й дослухався до слів, то марив – про далекі зірки, про підводні міста, про якогось Ітора.
    Далі знову впадав у забуття.
    А вранці з дороги кричав божевільний: «Усі помруть, і ти теж. І пам’яті не залишиться...»
    Потім заходився сміхом і танув у піщаній заметілі.
    Не залишиться пам’яті? Побачимо!
    Рю вкрила ковдрою Дарвана і вийшла з прихистку. Як ніколи, відчула себе дрібною піщинкою, яка стоїть супроти суворих сил природи, такою малою, що здмухнути її – лише воля стихії. Але – ні, не готова вона так легко здатися, не готова! Почала збирати найбільші камені, які могла підняти, складаючи у відомій лише їй послідовності. Це допомагало зігрітися й відвертало від голодних спазмів та гірких думок.
    – Можна і нам?
    Дівчина підняла очі й побачила тих самих підлітків, котрі допомогли винести Дарвана. Брат і сестричка.
    – Ану, несіть хмиз. Кладіть у ці пройми. Ламайте. Так, глибше, щоб вітер не розніс.
    Коли настав вечір, Рю взяла палаючу гілку з вогнища і пройшла поміж розкладеним кам’яним візерунком. Ну от, її «літери» тепер сяють у темряві. Майнула думка: а раптом хтось побачить? Зверху? Як вона колись, у глибині моря, літаючи на Молі…
    Лише одне слово.
    «Труїр».
    Виявляється, не так уже й важко складати слова…
    Хмиз у літерах згорів швидко. Долину поволі огортала темрява.
    А під ранок…
    Звідкілясь із небесного океану приплив літаючий корабель. Він завис над долиною Рао – величезний, страшний і, водночас, прекрасний. Корабель блимав вогнями й закривав півнеба. Біженці мов зачаровані дивилися на прибульців – чи то людей, чи богів. Вони ніяк не могли повірити в реальність видива…
    Рю з якоюсь дивною відстороненістю спостерігала, як прибульці з неба роздають руїтянам їжу, одяг, оглядають хворих, із особливою шаною клопочуться біля Дарвана, чию руку дівчина не випускала зі своєї. Їхнє вбрання було знайоме Рю – в такому ж був старий, коли вона знайшла його в пустелі. Колись давно, в іншому житті…
    Поряд присів молодий парубок, накинув на плечі Рю тепле покривало, підбадьорливо посміхнувся.
    – Ти напис зробила?
    Рю тільки мовчки кивнула. Пригледілася до чужинця. Дивно, так схожий… ніби Дарван помолодшав на багато років.
    – Мій батько, – кивнув хлопець у бік старого, вгадавши думки Рю. – А я – Ітор.
    Дівчина знову кивнула.
    – Його врятують?
    – Так. Він у мене міцний. А як ви познайомилися? Ти мене боїшся? Добре, розкажеш потім. Знаєш, я народився далеко…
    Рю заплющила очі й розслабилася. Вперше за довгий час відчула себе в безпеці. А Ітор розповідав…
    Про те, як після Великої Війни, розчаровані руйнуванням цивілізації, ізолювалися від суходолу в підводному місті останні носії знань. Як науковці спорядили космічну експедицію. Про Божественну мандрівницю, що допомогла кораблеві мандрувати між зорями. Про планету, яка стала батьківщиною для нової колонії, важку боротьбу поселенців із природними стихіями, за виживання.
    Про постійні переживання старших за долю Труїра й експедицію, організовану батьком. Про відчай, коли навіть на орбіті не змогли відновити зв’язок із підводною базою. Адже з усього виходило – там немає більше жодної живої душі.
    Ітор уживав багато нових слів, та Рю це не бентежило. Її уява малювала чітку й зрозумілу картинку. Як тоді, коли щось розповідав Дарван…
    – Ми не могли приземлитися без навігаційної системи бази. А вона мовчала. Було ухвалено рішення повертатися. Та батько не хотів здаватися й покинути напризволяще тих, хто сподівався відродити Труїр. Вірив: такі повинні залишитися. Тож зважився на відчайдушний крок. Він самовільно покинув корабель на човні, не призначеному для таких маневрів. Вирішив, що зможе над океаном «розбудити» базу, якщо дістанеться ближче. І таки зробив це! База працює. Ми тут. Чому аж через кілька місяців? Бо втратили зв’язок із батьком, не знали, де він, чи вижив. Ще трохи – й ми вирушили б із Мандрівницею назад… Розумієш?
    Рю розуміла. Тільки думала про інше. Вона мала слушність – Дарван не такий, як жебрак із Герії. Той лише тужив за втраченим і пророкував смерть.
    Дарван – боровся за майбутнє Труїра й чуже життя, ризикуючи своїм. Ось тільки…
    Рю зітхнула.
    – Краще б він тоді не ризикував. Труїр однаково помирає. Скоро настане його останній день.
    – Останній день старого Труїру, – голос Дарвана був слабким і тихим. Але на змарнілому, посіченому зморшками, обличчі з’явилася тінь посмішки. – Коли є ті, хто хоче навчатися – існує шлях для оновлення. Та читання – лише перший до того крок. Ще треба, щоб з’явилися бажаючі й у занепаді передавати знання наступним поколінням…
    – Такі вже є, батьку, – Ітор узяв старого за руку. – Вже є. Я зрозумів це, коли побачив у темряві ночі палаючий надпис. Хтось із них полетить до нашої колонії. А я… Я б залишився тут. А ти, Рю? Допоможеш? Можливо, ми ще побачимо, як зацвіте долина Рао. Та й підводні міста з усіма скарбами знань чекають на своїх мешканців. Схоже, починається Нова історія цього світу. А його першу сторінку вогненними літерами написала саме ти…
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 17:12 29.06.2015