22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Ліандра Количество символов: 33825
Конкурс № 36 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

y007 Реверс


    Нахабний та владний грюкіт у двері розірвав нічну тишу.
    Дружина Івора злякано підірвалася з ліжка і почала метушливо одягатися, обережно притримуючи живіт, немов захищаючи майбутнього первістка. Івор вхопив її за плечі і турботливо посадив на ліжко.
    — Спи, я розберусь!
    Грюкіт нетерпляче повторився. Івор неквапно спустився сходами у вітальню, пройшов коротким коридором і завмер біля дверей.
    — Хто там?
    — Іменем Вседержителя, відчиняйте! — проревіли за дверима.
    У розчахнуті двері, зухвало відсторонюючи господаря, зайшли двоє: високий поважний пан у монаршому синьо-чорному плащі з золотою окантовкою і дебелий чоловік в мундирі особистої охорони дому державця.
    Решта охорони залишилася нудьгувати у дворі, проте, Івор з власного досвіду знав, наскільки це враження оманливе.
    Зачинивши двері, господар поспішив за непроханими гостями. В поважному чоловікові він упізнав пана-регента Вітана. Після смерті брата — державця Яровита — важкий тягар управління ліг на його плечі: спадкоємець ще не досягнув повноліття, а бідолашна вдова геть збожеволіла.
    Пан-регент безцеремонно розвалився в господарському кріслі. Відкинувся, фамільярно закинувши ногу на ногу, та виклавши випещені руки на бильця: ліва — густо всіяна перстнями з непристойно великими коштовностями, а права — вільна — звичка професійного бійця. На поясі короткий меч у простих піхвах. Охоронець примостився на стільці посеред кімнати так, щоб одночасно тримати в межах досяжності Івора і контролювати всі двері, але не маячити на очах у підопічного.
    — Пане-регенте, радий бачити вас у своїй скромній оселі. Чим можу прислужитися? — те, що Івор відчував, абсолютно суперечило його словам, але сподівався, що був переконливим.
    — Мені потрібен ювелір! — темно-сірі очі вп’ялися Іворові в обличчя, жадібно вловлюючи найменші відтінки його реакції.
    Хоч як Івор старався, його серце на мить підскочило до самої горлянки, перехопивши подих, а тоді упало і закалатало із шаленою швидкістю. Схоже, це саме той момент, якого він так боявся, і так сподівався, що він ніколи не настане.
    — Ви, певно, помилилися… — мовив Івор. — Я звичайнісінький різьбяр.
    В той же час його свідомість металася у пошуках виходу. Він легко впорався б із обома суперниками — благо його кинджали завжди із ним, і за виграшки відірвався б від охорони. Але Леля. Чому він зупинив її, коли вона почала звично збиратися, щоб заховатися в таємному хіднику, як це в них давно було продумано?
    Думай, Іворе, думай!
    — Я — ніколи не помиляюся! — пан-регент дістав із-за пояса надто знайомий кинджал — тонке вузьке лезо із простою гардою. Такий, як тисячі інших, якби не примітне гравіювання при основі: схематичне зображення діаманту — фірмовий знак Ювеліра, професійного найманого вбивці, відомого своєю невловимістю та ювелірною вправністю.
    — Вперше бачу! — недбало кинув Івор, хоч розумів – його найгірші побоювання справдилися. Ох, даремно він зупинив дружину, даремно! А сам? Випендритися хотілось? Самолюбство своє потішити? Особливі клинки йому, значить, подавай? Так, тоді слава бігла поперед нього і замовлення Ювелірові сипалися одне за одним, не зважаючи навіть на високу плату. Хіба думав він, що колись усе так може обернутися.
    — Вперше бачиш, кажеш? Ну-ну! Твоє слово проти мого. Як думаєш: чия правда вийде? — самовпевнено зауважив пан-регент, нагадуючи Іворові ситого кота, що грається з мишеням.
    Але звідки він все ж таки дізнався? Івор старанно замів сліди, ретельно пропрацював легенду. Ніхто! Ніхто не зміг би поєднати «нічну тінь» — Ювеліра і простуватого майстра-різьбяра Івора, зразкового громадянина та сім’янина.
    Зненацька майнув здогад, що пану-регенту ні до чого особисто арештовувати убивцю, навіть такого відомого — вистачило б кількох воїнів міської варти. Невже пан-регент хоче зробити замовлення?
    — Я цим більше не займаюся… — з того, як пан Вітан здивовано повів бровою (ледь-ледь, але треноване око помітило) — Івор зрозумів, що розгадав його плани. Шансів виплутатися було обмаль, але він не втрачав надії.
    — Та невже? А справа на тебе не закрита і досі… — голос був люб’язний, немов пан Вітан вів буденну розмову. — Та й родичі кількох твоїх «замовлень» не проти були б поспілкуватися з тобою ближче — так, що плаха чи шибениця здаватимуться недосяжним щастям. З іншого боку, ми тут маємо на прикметі декого. Наслідував тебе. І клинки підробив вдало — майже не відрізниш! Та йому до тебе далеко. Думаю, за певні заслуги перед короною, ми можемо і забути, що це два різних Ювеліри. Ну, звісно, і оплата буде відповідною.
    — Мене не цікавлять гроші! — Івор зовсім опанував себе і здаватися не збирався. З усього видно, що пан-регент досвідчений гравець. Що ж, зіграємо! Партія лише розпочинається.
    — Вірю-вірю, мій друже! За свою кар’єру ти заробив достатньо, аби і правнуки твої не бідували. Але подумай — може тебе спокусить дворянський титул? Чи маєток? Чи звання королівського різьбяра? Чи, може, тебе не цікавлять «малі» гроші? Як щодо потроєння найбільшого гонорару, що ти тільки отримував? За Гриця Кривавоокого, чи не так? Скільки тобі відвалили?
    — Зверніться до Ліги нічних тіней. Річ не в грошах.
    — Все має свою ціну. — пан Вітан красномовно зиркнув на свою руку, унизану перснями. — Люди — як монети, на аверсі приємне обличчя, а на реверсі — лише номінал. У когось він більший, у когось менший, але в кожного є.
    — Є монети, які не мають номіналу на звороті.
    — Зазвичай, у них на звороті те, чим вони найбільше дорожать.
    Івору хотілося заперечити, що монети не можуть чимось дорожити, але він вчасно прикусив язика.
    — А як дружина ставиться до твого минулого? — ніби між іншим поцікавився пан-регент, і Івор відчув як у душі закипає гнів. — Чи вона знаходиться у щасливому невіданні? А як щодо її майбутнього — на вулиці такі неспокійні часи, все може статися…
    Івор мовчав і лише пильно розглядав гостя. Тож Вітан продовжив:
    — Твоя дружина піде з нами. Думаю, вона не відмовиться погостювати у замку. Так в тебе буде менше спокуси наплювати на моє замовлення і чкурнути куди подалі.
    — Я — людина честі! — вдавано обурився Івор, хоча саме це і збирався зробити: спровадити непроханого гостя і накивати п’ятами, прихопивши дружину.
    — Я не сумніваюся. Але хочу позбавити тебе зайвого клопоту. Ще сам ти зміг би втекти, а от з вагітною дружиною дахами не пострибаєш, каналами не випливеш і підземними ходами не проберешся. Звісно, ловити вас було б доброю розвагою, але час не стоїть на місці.
    — Добре! — Івор почав розуміти, що партія завершується не на його користь. — Що треба буде робити?
    — Нічого такого, що ти не робив раніше! — Вітан виглядав відверто задоволеним. — Об’єкт?
    — О, це інша справа. Про це — завтра. О десятій — не будеш зайнятий? — Вітан реготнув своєму жарту. — Нехай дружина збирається.
    ***
    Пан-регент Вітан нетерпляче очікував Ювеліра.
    «Запізнюється — роздратовано відзначив він — ще бунтує. Ну що ж, побачимо. Хоча, якщо це все, що він може запропонувати…»
    Двері прочинилися, впускаючи Ювеліра. Сьогодні він здався Вітанові ще меншим. Непримітний сутулий чоловічок невисокого зросту, з невиразним обличчям. Хто б подумав, що перед ним дійсно легендарний убивця? Його виказували лиш очі — жваві, уважні, пронизливі. Вони ніби знічев’я пройшлися кабінетом, відмітивши місця можливих тайників легким рухом брови. Далі всівся, усім виглядом показуючи, що робить пану-регенту послугу.
    — Як Леля? З нею все гаразд?
    — Твоя дружина? З нудьги взялася латати замкові простирадла. Невгамовна жінка.
    — То що там з замовленням? — Вітан завважив, що Івор намагається узяти контроль над розмовою у свої руки, і подарував йому цю маленьку перемогу. Але тільки цю.
    — Він називає себе Серпокрилом, — сказав Вітан, насолоджуючись тим, як обличчя Ювеліра здивовано витягується, а очі здивовано округлюються, так само, як тоді, коли побачив свій кинджал. Теж чув про нього? Здається, всі навколо знають клятого Серпокрила. — Що тобі про нього відомо?
    — Та небагато. Здебільшого чутки. Грабує ваші валки та обози, поскубує дворян. Постійно лишає доблесну армію державця з носом.
    — Жартуєш? Ну-ну. Його подвиги сильно перебільшені, а от розбої перейшли вже усі межі. Кілька днів тому він розграбував валку із запасами для неврожайних регіонів — про те, що продукти призначалися дворянам, Вітан передбачливо змовчав. — Це стало останньою краплею. Його треба зупинити. Бачить Вседержитель, я зробив усе, що міг. Я намагався домовитися, підкупити, залякати…
    — Серпокрил, значить? — Івор, здавалося, його не слухав, що неприємно різонуло по самолюбству.
    — Так. Тримай інструмент, — Вітан поклав кинджал на стіл і штурхнув до Івора. Вправно впіймавши за лезо, той відправив зброю назад.
    — Я кожного разу готую собі зброю сам.
    — Он як! — заінтриговано муркнув Вітан. — Ну, нехай так. Є ще одне, що ти маєш знати. Зараз його банда ошивається у старій частині Сирітського лісу, порядкує в довколишніх селах. Усіх моїх людей, що намагалися проникнути в його зграю, йому вдалося вирахувати. Лише один із них повернувся живим, та й то через те, що на очі ватажкові не потрапляв. Завербуватися можна в одному із тих забитих сіл.
    — Як я його впізнаю? Якісь особливі прикмети є?..
    — Ба більше, в мене є його портрет. — Дістав із шухляди цупкий аркуш паперу і простягнув Іворові. Цікаво, чи помітить він, наскільки Серпокрил схожий на покійного державця та самого пана-регента? Коли Вітан вперше побачив портрет Серпокрила, то не мав би сумнівів, що це сам державець Яровит, якби сам не був присутній при його смерті та на похороні. Вітан підозрював, що Серпокрил міг виявитися одним із байстрят Яровита, чи навіть їхнього власного батька. За певних умов він навіть матиме право на трон. Для цього не обов’язково робити в державі переворот. Але Серпокрил відмітав усі спроби із ним домовитися і продовжував підбурювати народ.
    — Цікавий малюнок, професійний, — Івор уважно розглянув начерк і повернув Вітанові.
    — Мої люди і не те вміють! — не втримався, щоб не похизуватися, Вітан.
    — Хороші ж у вас професіонали, що тільки й змогли намалювати жертву, — здавалося, Івор шукав щонайменшої можливості, щоб відігратися за вчорашні приниження.
    — Принаймні, вони вміли вчасно прикусити язика… — не залишився у боргу Вітан. — Якщо щось потрібно — замкова зброярня до твоїх послуг.
    — Дякую, обійдусь власними силами.
    — Ось, тримай на непередбачувані витрати, — Вітан кинув на стіл мішечок із монетами, — а ось на передбачувані, — кинув ще один.
    — Я буду готовий вирушити через тиждень, — Івор забрав мішечки і наостанок додав: — Бережіть мою дружину, пане-регент. Добре бережіть.
    — Ти смієш мені погрожувати?
    — Що ви, що ви? Просто вона єдине, що стримає мене в межах законності.
    Як тільки Івор вийшов, Вітан втомлено відкинувся на спинку крісла. Із потаємного сховку з’явився його радник.
    — Ти не помилився, Бравлине. Він той, хто нам потрібен. Прослідкуй, щоб він не наробив дурниць.
    Бравлин кивнув і, виходячи слідом за Івором, додав:
    — Моя вам порада — бережіть його дружину. Я б на вашому місці викликав до замку повитуху, про всяк випадок.
    Коли за Бравлином зачинилися двері, Вітан дістав із шухляди столу пляшечку гіркої настоянки і налив собі скляночку, випив залпом і знову налив.
    Що ж, принаймні одну проблему буде вирішено. За звичних умов він навіть не звернув би увагу на якогось там пернатого шкідника, але люди озлоблені, а Серпокрил ще підливає олії у вогонь неприязні. Вітан і сам міг згадати молодість та вполювати ватажка бунтівників. Навряд, чи він виявиться більш удачливим, ніж славнозвісний Ярик Щезник, голову якого Вітан свого часу здобув. Але його чекають інші справи. Країна переживає не найкращі часи. Це літо виявилося неврожайним: на Вододіллі все вимокло ще навесні, коли розлилася небачена досі повінь, а в південних регіонах зчинилася надзвичайна спека. Вітан робив усе можливе, але хіба цих селюків коли вдовольниш?
    І здалося ж воно йому? Душа прагнула нових доріг і незвіданих пригод. Та він сам піймався у свої тенета, і замкнув себе у темниці обставин. Здавалося б, у кого волі більше, як не в державця — і ось, він має всю його владу і волю, але не почуває себе вільним.
    Найдужче хотілося покинути все, але Мілена із сином нахазяйнують. Це б означало загубити країну, і все те, чого багато років домагався брат. Можливо, так Вітан зможе заслужити його, хоч посмертне, прощення, за те, що не розпізнав вчасно брехливу натуру його дружини. Якби не вона, Яровит був би живий, а він, Вітан — вільний.
    ***
    Осторонь від основних шляхів, відірване від життя держави, зосереджене на своїх клопотах горнулося до лісу село Сиротинці — неохайне, облізле і забрьохане, мов старий бездомний пес. Іноді, в надії спробувати щастя, сюди забрідали такі ж нечупарні, закушпелені пилом доріг і злощасть відчайдухи, шукачі пригод, яким нічого втрачати. Таких хлібосольно приймав Серпокрил до своєї ватаги.
    Кілька днів Івор, замаскований під старого діда, вертівся обіч селян та прийшлих, прислухаючись до розмов та дозволяючи їм звикнутись із новим жителем. Він не мав наміру відкрито вербуватися у лави заколотників. Тим більше, що Серпокрил якимось чином завжди вираховував розвідачів пана-регента. Може, якусь магічну цяцьку має? Хоча навряд — за них і зараз три шкури деруть! Найпевніше один із доморощених провидців допомагає, а може, й сам бавиться. Не дарма ж його стільки часу не може впіймати гвардія державця.
    Людські стежки простежувалися лиш до місць, де ліс переходив у пущу.
    Подейкували, тут і досі водяться небачені звірі і бродять привиди дітей, вивезених безбожними батьками до лісу «по гриби та ягоди» і забутих, від чого він отримав свою моторошну назву — Сирітський. Якщо якісь сліди серпокрилівців і були, то пружний мох та живуча папороть надійно їх приховали.
    За кілька днів, рано-вранці, мов поторочі, з’явилися з лісу троє чоловіків. На відміну від селян, вони були бліді, без жодного натяку на засмагу, трималися впевнено і по-господарськи. Тепер кілька днів збиратимуть продукти, обмінюючи їх на шкіри, знаряддя та монети, вербуватимуть новобранців, котрих же потім і змусять тягти увесь цей скарб на собі, як перше випробування на витривалість.
    Мало хто звернув увагу на горбатого старого, що з невеликим кошиком пошкандибав до лісу. Достатньо заглибившись у пущу, стариган випростався, стягнув з голови кучму сивого волосся, відчепив сплутану накладну бороду, скинув ветху хламиду і заховав це все до горба, що виявився зручним заплічним лантухом. Із примітних заростів витяг заздалегідь вирізану ломаку і пішов слідами прийшлих.
    У молодому лісі сліди добре виднілися: певно, вербувальники безпечно шурували стежкою, безжально втоптуючи траву і галузки в землю. Згодом слід став виразнішим, немов людей було удвічі більше. Івор занепокоєно роззирнувся — ще чого не вистачало! Але, коли сліди несподівано обірвалися зовсім, вдоволено всміхнувся: хитрити надумали — перед тим, як у село ввійти, заглибилися в ліс, щоб приховати місце виходу на стежку, через що і слід подвійний.
    Івор повернувся назад, планомірно досліджуючи узбіччя стежки, терпеливо перевіряючи кожне відгалуження сліду, і дивуючись, як він міг так легко купитися.
    Врешті, його старання було винагороджені — чергова розвилка не закінчилась за кількадесят кроків, як всі інші до цього, а вела все далі і далі в древню частину Сирітського лісу.
    Івор дістав заповітну пляшечку з витяжкою із сім’яників піщаного барса і наніс кілька крапель на волосся — майже не відчутний людині запах надійно відлякає хижаків.
    Поки що Івор орієнтувався на стрічку збитої роси, але побіжно шукав хоча б якихось позначок — навряд чи серпокрилівці знають цю частину лісу як свої п’ять пальців, але ж не блудять.
    Щоб не заблукати, час від часу робив лише одному йому зрозумілі зарубки на примітних сучкуватих деревах, звірявся із голкою на шовковині, що, дивним чином, завжди вказувала у одному напрямі.
    Оглянувши стовбур чергового дерева обіч сліду на предмет зарубок чи позначок, Івор знеможено опустився поряд з ним на м’який мох.
    Треба відпочити. Івор сподівався, що «цінна посилка», яку він передав одним із торгових суден, що належали Дарену, вже дійшла до адресата, і капітани отримали завдання прийняти на борт старого друга свого господаря з дружиною. Залишатися в межах досяжності невгамовного пана-регента він намірів не мав. А той навряд чи залишить його у спокої.
    Задерши голову, наткнувся поглядом на клапоть бурої тканини, причеплений високо над головою. Осміхнувшись, роззирнувся уважніше — і одразу ж помітив схожі шматки на деревах за кількадесят кроків позаду та попереду.
    ***
    Сонце вже сягнуло вершини у своєму зеніту і почало поволі схилятися, коли Івор вирахував і обачливо обійшов вартовий пост — чатові безтурботно курили смердюче дичар-зілля, стиха перемовлялися і посміювались.
    Івор скоріше відчув, ніж побачив табір: з вітром прилетіли запахи диму та помийних ям. Він почав обходити поселення, стараючись знайти місце, з якого безпечно і зручно було б за ним спостерігати. По ходу викинув непотрібну вже ломаку, ретельно натер обличчя, шию та руки сажею, що чекала слушної нагоди у заплічнику, в попередньо нашиті на одяг петлі начіпляв гілок, пучків трави та листя. Одне з дерев здалося йому досить підходящим для його затії. З нього поселення заколотників проглядалося, як на долоні. Воно займало невеличку прогалину і своїми краями вгризалося в ліс. Івор нарахував з кількадесят бурдеїв, схожих на ведмежі барлоги, якби вони влаштували собі зимівлю у одному місці.
    На диво, табір був малолюдним, тільки крутилися біля основного кострища з величезним казаном кашовари та ліниво походжали вартові.
    Івор, нудьгуючи, розмірковував над майбутніми діями. Ще перед походом ретельно зібрав речі і заховав у тайнику — коли повернеться, часу на збори не залишиться. Під приводом покупки необхідного матеріалів ухитрився передати звісточку Дарену, якому міг довіряти як собі. Дарен був єдиним проваленим замовленням, про що Івор ніколи не шкодував, та яскравим свідченням того, наскільки сильно обставини можуть зріднити об’єкт та виконавця. Саме після того випадку він і вирішив зав’язати з Ювеліром.
    Чи міг він знати як швидко остогидне йому таке бажане колись спокійне життя звичайного ремісника, наскільки сильно тужитиме за тим, від чого відхрестився?
    Ювеліра воскресили, не питаючи, хотів Івор цього чи ні, але він змушений визнати, що ця мимовільна авантюра привнесла давно забуті азарт та ризик у його до оскомини одноманітне існування.
    Життя підкинуло йому загадку під назвою Серпокрил. Чому саме таке ім’я він собі обрав? Що пов’язує його з невеличкою, нічим непримітною пташкою, яких безліч навколо? Чим вона така особлива? Хіба що любов’ю до свободи. Серпокрили не виживають у неволі. Не співають і не плодяться, відмовляються від їжі і води. Зачинені в клітку, затято, до останнього подиху, кидаються на пруття, розбиваючись на смерть. Що ж рухає ними? Що змушує впійманого у капкан звіра відгризати собі лапи, а загнаного у безвихідь коня кидатися у прірву? Невже лиш бажання бути вільним? Чого домагається Серпокрил — лідер заколотників? Можливо, якщо вдасться зрозуміти його, то вийде обійтись без кровопролиття.
    Івор-Ювелір без вагання виконав би замовлення. Коли він чув дзвін монет, його не хвилювали поняття справедливості. А Івора-різьбяра охопили сумніви. Пан-регент Вітан обманом змусив його взятися за це завдання. Хіба може бути справедливість на боці того, хто використовує нечесні способи боротьби? Що завадить Вітанові обманути знову і знову, якщо йому це не вперше?
    ***
    Серпокрил об’явився пізно ввечері і зовсім несподівано для Івора. Безшумно вийшов з тіні, киваючи на привітні вигуки. Івор одразу зрозумів, що то саме він. У всій його постаті, у вільно розправлених плечах, рішуче піднятому підборідді, у рухах досвідченого бійця вгадувалися досвід та сила. І право вершити долі.
    Запалені вогнища сліпили Івора, і він злився, силячись розгледіти хоч щось за межами освітлених ділянок. Сидіти на дереві було незручно — тіло заклякло, зад і ноги затерпли і майже не відчувалися. Час від часу він намагався трохи розім’яти затерплі місця, і дуже радів, що здогадався прив’язати себе ременем до гілки, інакше не втримався б ніяк.
    З появою Серпокрила життя у таборі завирувало, закипіло з новою силою. Івор намагався не зводити з нього очей, але певно-таки на хвильку задрімав, тому що так і не помітив, куди і як той зник.
    На світанку всі серпокрилівці, окрім вартових і чергових кашоварів, розповзлися по своїх прихистках — відсипатися. Івор вже не міг дочекатися слушної нагоди, щоб нарешті злізти з горопашного дерева. Впевнившись, що табір заснув мертвим сном, а вартові почуваються досить безпечно — не спустився, а скоріше сповз по стовбуру.
    «Не ті вже літа, не ті!» — подумалось Іворові.
    Кілька ночей Івор крапля за краплею вивчав сам табір, ритм його життя і звички Серпокрила. Щоночі він невідомо звідки з’являвся у поселенні і під ранок незрозумілим чином зникав. За підслуханими розмовами Івор зрозумів, що деякі, невтаємничені Серпокрилові поплічники теж сушать голови над тим, куди і як він щезає. І варіанти про перевертня були найбільш правдоподібними з усіх. Івор про перевертнів чув, але ніколи в їх існування до цього не вірив. А дивного було забагато. Серпокрил ніколи не з’являвся вдень. Може, він дійсно перевертень якийсь, не даремно ж у нього таке прізвисько. Може, вдень він птах, а лише вночі людина. Івор почав з осторогою коситися в бік занадто знахабнілих пташок — тезок бунтівника. Може, одна і з них — це він? Але Серпокрил з’являвся і зникав то раніше, то пізніше, і до зміни дня і ночі це не було прив’язано, принаймні Івор не помітив зв’язку. Радувало, що всі звиклися із раптовими зникненнями Серпокрила, значить, тіло можна буде приховати, і ніхто нічого не запідозрить.
    Слушна нагода трапилась, коли Серпокрил подався наодинці углиб лісу. Покинувши сховок, Івор рушив йому навперейми. Постать Серпокрила замаячила трохи попереду; Івор приготував свій кинджал і вирішив підібратися ближче. Лише на одну мить об’єкт був прихований від убивці стовбурами дерев, але і цього йому вистачило, щоб зникнути.
    Ніякого схову Івор так і не знайшов.
    ***
    Його світлості пану-регенту було не до сну. Служниця розбудила його та злякано повідомила, що Мілена, вдова державця, намагалася накласти на себе руки.
    Вітан невдоволено піднявся і поспішив до імпровізованої темниці — однієї із внутрішніх кімнат замку. Коли вона вже заспокоїться? Мілена постійно відшукувала все нові й нові способи допекти йому.
    Коли він увійшов до кімнати, Мілена борсалася у міцних обіймах двох дорідних наглядачок, а третя вливала їй до рота заспокійливу настоянку.
    Жінка виглядала змученою, посірілою, — темні кола під очима ще більше підкреслювали її і без того бліду шкіру, — але все ще залишалася такою ж гарною, як і завжди. І такою ж бажаною для нього.
    — Що тут сталося? — запитав він.
    — Ось, — одна із служниць подала загострену ложку.
    — Відсьогодні нехай їсть без приборів. Хтось іще постраждав?
    — Івонна, пане. В неї сильно порізані долоні. Лікар теж її оглянув.
    Вітан зітхнув — це вже п’ята служниця за останні два місяці. Хоча так навіть краще. Хто тепер сумніватиметься в тому, що вона при тямі? А ці сороки все рознесуть, хоч як їм рот монетами закривай.
    — Залиште нас.
    Служниці поспіхом покинули кімнату і зачинили двері. Вітан присів поруч із Міленою на ліжко і взяв її за прохолодну руку.
    Причмелена зіллям, вона довго не могла на ньому зосередитися, а коли врешті її очі зустрілися з його поглядом, нічого, крім всепоглинаючої ненависті в них не читалося.
    — Ти вбив мого чоловіка, — спроквола просипіла вона, — забрав мого сина, та мене не отримаєш…
    — Я вбив?! Скільки можна це обговорювати? Він був моїм братом. Так, ми не завжди ладнали. Але, якби не ти, я б ніколи… Ніколи! Ти чуєш? Це ти мене спровокувала. Ти ж мені обіцяла… Ти ж говорила, що між нами стоїть лише він. Ти використала мене лише щоб розчистити собі шлях до влади. Але цього не буде!
    Вона беззвучно розсміялася.
    — Із нас двох… несповна розуму… ти! — говорила вона повільно, заледве проштовхуючи слова крізь зуби здерев’янілим язиком.
    Ця розмова точилася вже не вперше. Яка ж вона все-таки актриса, як вправно грає, навіть затуманена заспокійливим!
    Вже вкотре на думку приходить згадка: розпашіла від танців Мілена буквально падає в його обійми, незграбно виправдовується, що перечепилася, а очима так і стрілить у саме серце, заклично облизує спраглі вуста та звабливо здіймає груди у подиху. Мілена — єдине, через що він жалкував, що не його вийняли з лона матері першим.
    Заради неї він міг осягнути премудрі управлінські науки та придворні етикети, які ненавидів, але суджена спадкоємцю престолу, вона ніколи б не дісталася йому. Через що й покинув замок після одруження брата і подався бродити світом. Повернувся, коли кохання вже, здавалось, згасло, але виявилось – воно лише дрімало й чекало слушної нагоди, щоб розгорітись з новою силою.
    І ось вона в його обіймах, така зваблива і така бажана. Мимоволі тягне скуштувати її губ.
    — Як можна? Я ж одружена з твоїм братом! — сварить вона його, а очі метають пустотливі бісики, і пришвидшений збуджений подих виказує її з головою.
    Дістати рідкісну невиявну отруту було легко — стали в нагоді старі зв’язки, набуті в мандрах. Попередньо зажита протиотрута — і випита на двох із братом пляшка отруєного вина для нього не має жодних наслідків. А Яворит за кілька днів помирає уві сні.
    Як фальшиво ця хвойда оплакувала його брата! Чи не вона ж натякала, що лише він стоїть між ним і нею? Чому ж відштовхнула його, коли він зробив те, чого вона хотіла?
    Звісно, він змушений був замкнути її і оголосити божевільною. Рада легко підкорилася — Вітан був правою рукою, тінню короля і влаштовував всіх, окрім Мілени.
    Цей тягар він сам звалив на свої плечі. Не міг залишити королівство на поталу цій лукавій жінці і недоростку, що під мамину дудку танцюватиме. Добре, хоч племінника вдалося витягти з-за спідниці матері та спровадити до її дядька. Як багато Вітан віддав би за те, щоб усе змінити. Але це було неможливо.
    Одурманена заспокійливим, Мілена щось ще намагалася сказати, але язик зовсім її не слухався, і вона затихла, а згодом заснула.
    — Спи, кохана, спи!
    
    ***
    Уранці Івор уважно вивчив сліди. Спочатку добре виднілися — і раптом обірвались. Він обнишпорив кожен закапелок, навіть дерева оглянув — анічогісінько.
    Івор не вірив, що Серпокрил перевертень. Він би не встиг так швидко перекинутися, що Івор нічого не помітив, та й сліди не обривалися б так різко. Скоріше за все, був якийсь чаклунський спосіб, яким Серпокрилові вдавалося зникати. Може, саме тут сходилися таємничі магічні вектори — маги-самоуки, не вміючи брати сили просто «з повітря», часто послуговувалися такими місцями сили.
    Ця пригода занадто вже затяглася, і щодень збільшувався ризик викриття, тому Івор просто чекав. Рано чи пізно Серпокрил повернеться. Інтуїція не підвела, хоч прослідкувати, звідки і як проявився отаман розбійників, не вдалося.
    Перехопивши зручніше руків’я кинджала, Івор все зволікав із останнім кидком. Серпокрил обернувся, безпомилково визначивши місце, де той причаївся.
    — Ну, ось і зустрілися, Ювеліре, — мовив він, і по хребті Івора поповзла крижана крапля страху. — Тебе перехвалили. Думав, раніше зможеш розгадати мою загадку.
    Іворові забракло слів. Він мовчки ступив кілька кроків і зупинився перед Серпокрилом.
    — Але як? Звідки? — тільки й вичавив він з себе.
    — Якби ж я знав? Знаю, і все! Ну що, Ювеліре, вбивати мене прийшов? Убивай! Чи ти тільки тихцем убивати вмієш, не дивлячись в очі жертві?
    — Я не хочу тебе вбивати! — рокована фраза злетіла із вуст Івора, і він відчув страшенне полегшення від того, що сказав це вголос. — Але я змушений. Моя дружина… вона заручниця у пана-регента. Ми можемо все обставити так, ніби я тебе вбив. Ти зможеш певний час без ризику, що тебе шукатимуть, займатися своєю справою, а я заберу дружину. Він не поверне мені її, якщо я цього не зроблю. Будь ласка, вона вагітна… Він змусив мене.
    — Ах, пан-регент? — злісно проговорив Серпокрил — Це так в його стилі: примушувати, шантажувати, вбивати, врешті-решт. А якщо я не погоджусь на цю затію?
    — Тоді я змушений буду зробити те, для чого прийшов сюди.
    — Вб’єш мене? Думаєш, життя твоєї дружини важливіше за те, що я тут роблю? Ну ж бо, убий мене, бо пан-регент образить твою дружину. Ну! Чому я ще й досі живий? — здавалося, з кожним своїм словом Серпокрил встромляв розпечений спис у свідомість Івора.
    — Я не хочу про це думати! — майже закричав він. Сльози потекли по його щоках, а голос зірвався на плач. — Не хочу вибирати! Не все можна купити! Люди не монети! Чому ти теж змушуєш мене вибирати? Чому не хочеш допомогти?
    — Люди, якраз, як монети. Лицьовий бік — те, якими вони хочуть себе показати іншим, а зворотний — те, якими вони є насправді. І зразковий сім’янин для людей може виявитися жорстоким убивцею, розбійник бути благороднішим, справедливішим, ніж усі набожники разом, а тиран — звичайнісіньким любителем пригод, що заплутався у власних сітях.
    Така схожість і водночас відмінність у судженнях пана-регента Вітана і Серпокрила спантеличила Івора. Він задав питання, над яким довго сушив голову:
    — Він же непоганий правитель. Що ти з нього хочеш?
    — Вітан — вбивця і, за всіма законами — і людськими, і державними, — він має сидіти не на троні, а в темниці. Він вбив Яровита.
    — В тебе є докази? Ходімо до суду, до ради.
    — Він викрутиться. Раді він вигідний і зручний. Вони з ним заодно. Ти думаєш, як йому вдалося цілком здорову пані Мілену оголосити безумною?
    — Але звідки ти знаєш? — Івор не вірив власним вухам і плутався у тому, кому з них можна вірити.
    «Твоє слово проти мого», — чомусь згадалося.
    — А ти? Хто ти? Звідки це все?
    — Це питання я задаю собі щодня. Часом здається, що я хворобливий вияв чиєїсь уяви чи нічне жахіття. Щоночі я приходжу до тями, кудись бреду, щось роблю, а певної миті настає темрява, і, коли я отямлюсь, виявляється, що пройшла майже доба. І де я був цілий день, і що робив — не пам’ятаю. Це страшно. Не знати… Не контролювати себе… Я, звісно, маю підозри… Роби те, за чим прийшов, Ювеліре!
    — Я не зможу…
    — Ти мусиш… Тобі за це заплачено. І немало.
    Івор розвернувся і пішов геть.
    — Іворе, будь ласка… Я сам не можу — тільки задумаюсь — одразу темрява. А моїх марно просити.
    З розвороту та не цілячись, Івор метнув кинджал — останній кинджал Ювеліра, вінець і крапку усієї його кар’єри у Лізі нічних тіней. Відчуваючи, знаючи, що не схибить, він відвернувся, щоб не бачити, як Серпокрил падатиме в агонії.
    Коли Івор наважився подивитися, тіла не було.
    
    ***
    Загнавши двійко коней, Івор домчав до столиці за півтори доби. Потаємним ходом пробрався у дім. Він був упевнений: як тільки увійде у ворота, Вітан уже знатиме про його повернення. А ще він знав, що Вітан так просто не дасть йому спокій. Тому, насамперед, вирішив захопити заздалегідь зібрані речі, відвезти на один із Даренових кораблів, а тоді вже йти за винагородою і коханою.
    Яким же було його здивування, коли у спальні він побачив дружину. Вона відірвала від подушки сонну, з наполовину розплетеною косою голову, зойкнула, радісно і незграбно кинулась до нього, притислась, вдихнула запах пропиленого вбрання і довірливо завмерла.
    — Очам своїм не вірю — ти вдома… — прошепотів він їй.
    — Там тебе чекають, — вона кивнула в бік вітальні.
    — Хто? Він? — здавалося, Вітан постійно випереджав його на декілька кроків.
    — Ні, друг.
    — Друг? — Івор був збентежений. Він мало кого міг назвати другом, а тих, кого міг — не волів би бачити. Хіба що сам Дарен приплив, дізнавшись, що в нього неприємності. — Лелю, послухай мене уважно: ми їдемо. Далеко і надовго, може, назавжди. Візьми в дорогу найнеобхідніше і те, що тобі дороге, все інше купимо на місці. Коли зберешся, чекай мене в хіднику.
    Сторожко вийшов зі спальні і спустився сходами у вітальню.
    — Не радий гостям? — у кріслі сидів довготелесий, непевно знайомий чоловік, досить мирно зазираючи в очі.
    — Останнім часом не радий, — відрізав Івор, намацуючи руків’я кинджала. — Чим завдячую?
    — Я особистий радник і помічник пана-регента. Зараз мене звуть Бравлин. А раніше…
    — Довгий? — Івор зрозумів, кого нагадував йому цей тип і чому видався таким знайомим. Колега з Ліги нічних тіней.
    — Впізнав-впізнав, друзяко! — Бравлин-Довгий піднявся з крісла і розкинув руки, ніби чекаючи, що Івор кинеться з ним обійматися.
    — Що ти робиш в моєму домі?
    — Я привів твою дружину! Позаминулої ночі пана-регента підступно вбито. Впізнаєш?
    Довгий простягнув йому такий знайомий кинджал з погано відтертою кров’ю. Його кинджал. Його останній кинджал, яким він убив Серпокрила. Але цього не може бути!
    — Ні, не впізнаю! — Івор повертів його в руках. Сумнівів не було — той самий.
    — Так, хороша підробка. Я теж ледь не купився. Якби точно не знав, що тебе нема в місті, в першу чергу на тебе подумав би. Завтра страта! Не хочеш подивитися на свого невдачливого тезку? Хто б міг подумати, що він виявиться таким метким?
    — Це ти мене Вітану здав? — Івор більше не слухав, що торочив Довгий. — А як же: «Той, хто вийшов з гри — недоторканний»?
    — Повір, жодна душа більше не знає про тебе. Пану-регенту потрібна була надійна людина, і я порадив тебе.
    — Ти розкрив мене!
    — По-іншому він не погоджувався.
    — Це суперечить кодексу. А за його порушення сам знаєш яка кара. Сьогодні ти розказав одному, завтра іншому.
    — Ти цього не зробиш…
    — Це мій обов’язок. Пробач. Передай Вітану: «Замовлення виконане».
    ***
    — Як ви, обжилися вже? — Дарен пригубив вина і відставив келих.
    — Так. Все просто чудово, — Івор схопив гроно винограду з полумиска.
    — Не буду вам заважати. Піду гляну, як там маля, — Леля, як завжди, була надзвичайно прониклива і послужлива.
    — Є якісь новини? — з обличчя Івора одразу зникла життєрадісна посмішка.
    — Вас не шукають, — заспокоїв його Дарен. — Однак є багато дивного. Недавно стратили відомого найманого вбивцю Ювеліра, який умудрився прирізати пана-регента Вітана та вбити народного героя Серпокрила. Мало того, ходять чутки, що цей же Ювелір, якого ніби стратили, очолив обезголовлену ним-таки групу бунтівників. Чи не дивина?
    — Маячня якась, — сказав Івор, потираючи глибоку подряпину на передпліччі. Рана вже почала заживати і страшенно ниділа. Він ніяк не міг второпати, коли і де встиг її отримати…
    — І я про те! — Дарен знову взявся за келих. — Ну їх, тих регентів і Серпокрилів. Вип’ємо!

  Время приёма: 16:31 29.06.2015