22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Сіроманець Количество символов: 22218
Конкурс № 36 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

y020 Яка з них штучна?


    

    Фото 018, 020

    1

    Ідучи просторами знайомих йому до останньої подряпинки коридорів невеликого космічного корабля «Славутич», Тарас відпочивав. Його думки линули в нескінченні океани астрофізики, яку він обожнював, але життя склалося трішки інакше — тут у космосі, далеко від рідної йому української землі він працював бортінженером. Він ніколи не жалкував про свій життєвий вибір і любив свою роботу, але астрофізика завжди була його хобі (якщо можна так сказати). І цього разу він обмірковував щось дуже цікаве.
    Раптом Тарас відчув сильний поштовх і світ немов почав розпливатися в очах. Починаючи приходити до тями, він відлунням чув голоси своїх товаришів, ревіння аварійної сирени. Відчувався запах диму. Їдкого і різкого.
    — Тарасе, Тарасе… Ти мене чуєш? — перед ним схилилася лікарка Анфіса.
    — Чую, — скрізь зуби вимовив Тарас і втратив свідомість.

    2

    Відкривши очі, він не побачив таких знайомих панелей обшивки внутрішнього простору їхнього космічного корабля. Над ним була якась дивна конструкція. Гілки, солома та щось ще… Що саме — він вирішив роздивитись потім. Полежавши декілька хвилин, Тарас піднявся на ноги. Було важко, боляче, але приємно стояти. Кинувши оком, він знайшов вихід. Надворі біля вогнища сиділи знайомі йому члени команди зорельоту «Славутич».
    — Як таке могло статися? — не вщухав від обурення Петро Григорович, капітан корабля.
    — Якось таки сталося… — з винуватим виглядом почав говорити штурман Сашко.
    — Дуже професійне, а головне — наукове пояснення!
    — Я думаю… – хотів вписатись у розмову Тарас.
    — О-о-о, думаєш! Та невже? Хоч щось приємне за останні хвилини. Рідкісне явище серед моєї команди останнім часом!
    — Все ж таки, Петре Григоровичу. Це могли бути метеорити. Хоча точно можна було б сказати, оглянувши корабель…
    — Вперед! Він якраз на дні цього злощасного кислотного озера! Пірнай, — з неабияким роздратуванням запропонував штурман корабля.
    — Тільки після вас, Олександре, — не розгубився Тарас.
    — А мені здається, про причини того, що сталося, варто подумати пізніше, значно пізніше. Зараз хотілося б більшої визначеності на найближчий час, — зняла відчуття напруги Анфіса.
    Члени команди переглянулися. Ніхто не промовив жодного слова на таке доволі категоричне зауваження, але нічого ближчого до здорового глузду більше ніхто за останній час не чув і не пропонував, тому всі мовчки погодилися з доцільністю цієї пропозиції.
    — Теоретично нас повинні шукати, — продовжив капітан.
    — Так! Як же я не подумав? Дійсно, наш маршрут відомий в Українській агенції міжпланетних перельотів. Вони повинні звернути увагу на це. Вони будуть нас шукати по маршруту. Ура! — зрадів Саша.
    — Дійсно. Ура-а-а, — підтримала Анфіса.
    — Не зовсім, — задумливо колупаючи дрючком ґрунт, зауважив капітан, — Тут є несуттєве уточнення з моєї сторони.
    — Цікаво. Ви проти того, щоб нас шукали?
    — Чому? Тільки за. Але до цього є певні, так би мовити, перепони, — видихнув зі смутком капітан і поглянув на штурмана.
    — Не тягніть, будь-ласка, — ввічливо, навіть не зважаючи на обставини, сказала Анфіса.
    — Ми трішки змінили маршрут, а повідомити координати до УАМПу* (*Українська агенція міжпланетних перельотів — авт.) не встигли.
    — Чудово, — видихнув Тарас.
    — Як так? — запротестувала Анфіса.
    — А ось так! Якось.
    — Тепер і ви, як я бачу, перейшли на дуже професійні з точки зору космічної навігації терміни, — промовив Сашко.
    — Це не зовсім професійно з мого боку, але навігаційні терміни нашої ситуації я не можу оголосити через причину присутності з нами жіноцтва.
    Затіяна командою ревізія харчових продуктів оптимізму не додала.
    — Анфіска, а ти чого сумуєш? — звернувся Сашко.
    — Не зрозуміла?
    — Ти ж сама погрожувала сісти на дієту найближчим часом. От тобі і поважна причина.
    — Не дочекаєшся.
    Але найстрашнішим було те, що питної води залишилось лише на два дні. Враховуючи, що озеро, в яке впав їхній корабель, було кислотним, можна було здогадатись про запаси прісної води на цій планеті. Хоча рослинність дуже схожа на земну, адже вони вільно дихали без допомоги кисневих масок. Хтось спробував розчавити камінням листки, дуже схожі на земні лопухи. Але ця невдала спроба закінчилась тим, що каміння розчинилось соком рослини. Виявилось, що рослини тут теж дуже їдкі. Варто зазначити, що оптимізму і витримки не поменшало, враховуючи, що єдиною помітною реакцією на це стало кинуте Олександром: «Чудасія». Повечерявши, вони лягли спати, не забувши ввімкнути кібернетичного охоронця — спеціальну комп’ютерну систему спостереження за периметром табору. Хоча вони знали, що ця модель цивільна і не має активних засобів захисту, проте допомагає не бути захопленими зненацька різними обставинами: чи то дикими звірями, чи то атмосферними явищами. При можливих небезпеках охоронець будив людей.

    4

    Тарас за звичкою встав рано. За багато експедиційних років він звик швидко прилаштовуватись до місцевих діб, а на цій планеті доба не мала суттєвих відхилень, тому біоритми не дуже били на сполох.
    Виповзши зі споруди, він побачив над деревом схід місцевого сонця. Це було вражаюче видовище. Над поверхнею води стелилась мла, яка розсіювала рожеві промені. Тарас стояв і зачаровано спостерігав, як із-за туману все більше відкривався і сходив величезний диск. В якийсь момент він помітив місцеву комаху, яка вільно летіла крізь туман в декількох сантиметрах від кислотного дзеркала. Раптом з-під води вирвалась повітряна булька (мабуть з їхнього надміцного корабля, якому було уготовлено долею розчинитись на цій планеті, як цукру у воді) і бризки рідини потрапили на комаху. Та сильно задзижчала і впала у кислоту. За якусь секунду вона розчинилась.
    Ця самопожертва комахи була оцінена мозком Тараса, який зметикував, що, можливо, випари над озером не їдкі, і тоді можна було б видобути прісну воду.
    Змайструвавши простий вловлювач вологи підручними засобами, за короткий проміжок часу Тарасові вдалося роздобути майже склянку рідини. Поки він діставав пляшку, прокинулись інші і після недовгих пояснень своєї теорії йому не довелося робити аналізи рідини власноруч: Анфіса була чудовим лаборантом.
    — Вода! Чиста! Справжня вода!
    — Чудово! Це полегшує наше становище.
     На третій день капітан вирішив покинути обжите місце і почати пошуки місцевості, на якій команда була б помітнішою для рятувальників. Вони залишили за всіма правилами і можливостями повідомлення ймовірній рятівній експедиції і рушили. Розуміння того, що буде доволі складно, прийшло відразу, бо зарості, через які вони прямували до примарної надії, були обплутані рослинністю, дуже схожою на земні ліани. З першим помахом мачете вони побачили, що з цього знаряддя користі їм буде небагато — по судинах цих рослин теж текла кислота.

    5

    Вони продиралися крізь хащі. Важко просуваючись уперед, капітан розмірковував.
    Йому було завжди добре в оточенні цих людей. По-перше, кожен з них був людиною з великої літери «Л». А по-друге, всі були відверті. Серед них не було нещирості. Капітан з болем і смутком згадував перші роки своєї роботи. Так трапилося, що в тому НДІ, де він починав свою роботу молодим фахівцем, збереглися так-звані «старі кадри», виховані по-старому. Йому важко було збагнути, як колеги можуть самі нишком сказати щось нехороше про керівника (доцільність і правдивість цих слів поки обговорювати не будемо), а через п’ять хвилин свої ж слова вкладали у вуха керівника від імені іншого. Спочатку він думав що це випадковості, але їх регулярність і розповіді деяких старожилів цього інституту, які змогли вберегтися від згубної підлості, все прояснили. Ні, звісно він був не проти допомагати фізичною працею, ну, наприклад, при ремонті приміщень у скрутні часи, хоч і був науковим співробітником. Але його обурювало, що керівництво залучало науковців до таких робіт, пояснюючи це скрутним становищем, а саме, як він потім дізнався, їздило на дорогих машинах, заробляло собі величезні премії за добре організовані господарські роботи, і, відповідно, списувало величезні кошти на оплату праці найманих працівників. Фактично коли працівник труївся дешевою їдкою фарбою, а потім за свої кошти декілька місяців лікувався від наслідків, він оплачував доволі ситні і поживні сніданки і обіди своєму керівництву у дорогих готелях десь на березі курортного містечка. Це обурювало.
    Зараз все було по-іншому. Тут можна було повністю віддаватися своїй чудовій професії і не чекати від колег підлих, надуманих доносів, які з захопленням колекціонували і клали в особові справи більшість його попередніх колег. Добре, що таких підприємств залишилось меншість, хоча Україна йшла до цього довго і болісно.
    — Привал. Їмо і відпочиваємо, — розпорядився Петро Григорович, коли вони вибралися з хащ.
    — Куди попрямуємо після відпочинку? — поцікавився Сашко.
    — На мою думку, треба здолати ще кілометрів десять і підійти до тих пагорбів. Подивимось — що там.

    6

    — Туди піду я, — сказав Сашко і ткнув пальцем у жахаючу пітьму печери, коли вони підійшли до пагорбів.
    Коли він зайшов усередину, в ніс вдарило неприємним смородом, але дихати було можна. Дорога йшла вглиб, у темряву. Вже через декілька кроків він увімкнув ліхтар. Сашко прокашлявся. Вдихнувши глибше, він відчув біль у грудях.
    У пітьми є велика проблема — може привидітись все, що завгодно: то стіни корабля, то обклеєні дешевими шпалерами стіни старої дитячої поліклініки.
    Тиша.
    Під ногами купи людських кісток, які його не лякають. Йому чомусь байдуже.
    Тиша. Хоча — ні. Пройшовши далі він почав чути стукіт. Ритмічний. Глухий. Все голосніше. От він відлунюється у його скронях. Стукіт серця. Якої істоти? Страшного велетня? Ні. Це ж його серце.
    Він зупинився і побачив людину — бліду і худу. Визначити вік не міг. Той заговорив до Сашка і було щось дуже дивне в цьому. Розуміння того, що саме, приходило дуже повільно. Причиною здивування було те, що незнайомець не відкривав рота — в нього його не було.
    Перечепившись, Сашко впустив ліхтар. Незнайомець зареготав. І це відверто злякало. Коли штурман нарешті підняв ліхтар, нікого не було. Сашко його покликав. Знов тільки стукіт серця у скронях.
    Він направив промінь ліхтаря позаду себе і освітив тунель. У світлі він побачив величезний натовп озлобленого люду, що біг на нього — хто з дрючками, хто з вилами. Від жаху він закрив очі і виключив ліхтар. Його нудило.
    Тиша. Жодного шурхотіння. Сашко знову ввімкнув ліхтар і освітив собі шлях. Освітити тунель позаду себе він не наважився. Хлопець побіг, тримаючись за промінь світла, як за міцну альпіністську мотузку.
    Він біг. Біг задихаючись, у грудях пекло, з кожним кроком все дужче. В голові був безлад. Подумавши про натовп,  він згадав, як його нудило, коли один з його колег накинувся на молодого співробітника, який перший рік працював, за те, що той відмовився зробити роботу за свого начальника, нагадавши про посадові обов’язки кожного з працівників. І це була солідна людина, з досвідом, провідний спеціаліст, а за багато років його так видресирували, що він був готовий за вказівкою керівника піти робити все що завгодно, навіть пальцями щипати траву під вікнами, незважаючи на регіт того начальника, який із задоволенням спостерігав за цим з вікна свого величезного кабінету, попиваючи при цьому дороге мартіні. А дехто не корився, і, як бачимо, керівництву навіть не треба було напружуватись з цього приводу — вистачало вишколених рабів, які зроблять «брудну роботу» за них. Зачешуть всіх одним гребінцем.
    Тиша. І тут він побачив чарівне світло, а за ним почув голос Тараса, який кликав його. Сашко побіг, але чомусь залишався на місці.
    Підбіг Тарас і витягнув його на свіже повітря.
    — Як ти? — спитав він занепокоєно.
    — Він вийшов?
    — Хто?
    — Незнайомець з зашитим ротом. Блідий як поганка.
    — Ти отруївся! Повітря в печері дуже отруйне. Добре, що живим залишився!
    В голові почало прояснятися. Все здавалося страшним сном. Він ліг на підготовлену для нього з соломи місцину і швидко заснув. Йому ввижалися жахіття. Потім жахіття закінчились, але важкість не пройшла.
    Він згадував молодість  свого батька. Тоді гілка влади, яка повинна була відповідати за безпеку на дорогах ініціювала повернення технічного огляду автомобілів і дозволяла карати водія навіть без доведення його винуватості. Сашко не був проти безпеки на дорогах, особливо враховуючи низький рівень культури водіїв та пішоходів його рідної країни. Але це трапилось якраз тоді, коли активно намагались боротися з хабарництвом дорожньої міліції. Адекватна громадськість з радістю сприйняла цю боротьбу, а чиновники відчули фінансовий голод, адже до цього рядовий співробітник в кінці своєї зміни давав «долю» керівнику і так далі до… Не будемо уточнювати. І необхідність доводити свою невинуватість в тих умовах було знущанням. Фактично були відсутні нормальні дороги, більша частина людей у погонах звикла до хабарів, і, відверто кажучи, не страждала від надлишку адекватності. Дорожні знаки, розмітка, світлофори та інші засоби регулювання руху могли суперечити один одному. Так от, така система була направлена на відновлення грошових одиниць в кишенях деяких чиновників. Звісно легше і дешевше було розрахуватись на місці, ніж потім доводити свою невинуватість у суді, на який може піти багато часу і не менше фінансів. Це на думку деяких закоренілих чиновників повинно було стимулювати непокірних останнім часом водіїв, які все частіше відмовлялись від хабара на користь законно виписаного штрафу. Тепер це минуле — як середньовіччя стало історією, так і ті часи — вже історія.
    Крізь сонливі спогади він відчув, що по ньому хтось пробіг. Спочатку йому здалося, що це сон. Але після другого разу він зрозумів, що по ньому хтось таки пробіг.
    — Ой, вибач, — пролетіло над ним.
    Трохи очунявши він став свідком полювання Тараса на якусь дивну місцеву істоту, схожу на земного кабанчика. Полювання закінчилось вдало. Вдало для кабанчика — він благополучно втік. І не зовсім вдало для Тараса, який зі смутком жалівся на прогалину у своїх вміннях до полювання, чухаючи свіжу гулю.

    7

    Ввечері члени команди, не втрачаючи запалу, вели доволі активну дискусію.
    — Невже ця планета штучна? — дивувалась Анфіса заявам Петра Григоровича.
    — Повністю. Хоча все відносно. Наврядчи можна вважати, що утворена вона була спеціально, але без діяльності людини тут не обійшлося. Так би мовити ми всі дещо вклали у її створення. Не прямо, але опосередковано. Справа в тому, що вона утворена зі сміття, яке викидали у відкритий простір космосу люди протягом багатьох років. Ти ж пам’ятаєш, коли багато років назад хотіли зробити величезний смітник на Місяці, потім на інших планетах Сонячної системи. Але в результаті великі «сміттєві бандеролі» відправлялися подалі від Сонячної системи. Це нагадує той час, коли деякі люди по-варварськи (назвати їх інакше складно), вивозили сміття зі свого «дому» у ліс, наприклад. За короткий проміжок часу це призвело фактично до екологічної катастрофи. Тут ситуація схожа, але ефект трішки інший. Судячи з усього, через збіг певних обставин ці бандеролі з часом утворили планету, а через певні фізико-хімічні процеси тут швидко утворилась атмосфера. Іншого пояснення я не маю.
    — Гіпотеза! — зауважив Тарас. — Умови на нашій Землі, мабуть, зараз більш штучні, ніж тут. І яка з них штучна після цього?
    — Згодний — гіпотеза. Але повторюсь — іншої  наразі я не маю.
    — Тобто ми зараз знаходимося на величезному смітнику? За логікою тут повинна бути повна антисанітарія!
    — Можна припустити, що через агресивну атмосферу відкритого космосу хвороботворні організми загинули, або мутували через інтенсивний вплив радіації. Без доказів нічого не можна говорити впевнено.
    — Добре. Якщо це сміттєва яма, точніше сміттєва планета, то звідкіля тут рослини і тварини?
    — Складні процеси. Також зі сміттям на планету могло бути занесене життя. А враховуючи, що у космосі досі не всі явища досліджені повністю, маємо такий результат. Якщо згадувати утворення нашої рідної Землі — це теж були певні обставини, про які досі сперечаються вчені.
    Друзі вирішили не вдаватися в подробиці складних природних процесів, які сприяли утворенню цього дивного, частково створеного людиною, явища. Тим паче, що пити і їсти було необхідно, а вони, незважаючи на свою наукову освіту, боялися упередженого (чи то відразливого) ставлення до харчування, якщо будуть знати всю правду.
    — А все ж цікаво, як буде виглядати ця планета через сотні, або навіть тисячі років? — мрійливо сказала Анфіса.
    — Можна спробувати змоделювати, — відповів Тарас.
    — Можна, якщо потрапимо додому, — буркнув під ніс Сашко.
    — Не «якщо», а «коли», — виправив його Тарас.
    — Як же хочеться додому, — доволі задумливо констатувала Анфіса.
    — До речі, — не менш задумливо почав говорити Петро Григорович, —  ви ж пам’ятаєте чому у нас в Україні в річкових долинах, на зрізах крутих берегів виступають оголені сірі скелі, а деякі українські річки бурлять та піняться, немов течуть не серед спокійних просторів, а зриваються з гірських круч?
    Давно на території сучасної України висилися гори з твердих кристалічних порід – гранітів, гнейсів, кварцитів. Час їх руйнував. Зараз на цих місцях майже рівна поверхня. Але під товщею осадових порід – міцний кристалічний фундамент.
    Україна! Безкраї поля золотої пшениці, високі та густі джунглі соняшника та кукурудзи, сади та виноградники.
    Це все Україна. З її минулим і теперішнім, з її піснями та танцями, з її героїчним талановитим народом. З його міцним кристалічним фундаментом. І з майбутнім…

    8

    На ранок Тарас вирішив дослідити прилеглу до місця ночівлі територію. Він ішов вперед, тримаючи у руці аналізатор і роздивляючись навколо. Не помітивши коріння якоїсь місцевої рослини, він перечепився, проте втримався на ногах, але  аналізатор полетів вперед на траву, дуже схожу на земний мох. Тарас вже збирався підійти і підняти його, але трава зашипіла, відчувся різкий сморід і прилад швидко розтанув, перетворившись на хмарку пари. Бортінженер нервово почухав щетину на обличчі, думаючи, що варто було б поголитися, і, не поспішаючи, повернувся до друзів, які зустріли його з неприхованою цікавістю.
    — Що? Що там? — не вгавала від цікавості Анфіса.
    — Там… Там… Там капець.
    — По-моєму, вийшло не дуже  науково.
    — Зате доволі інформативно, — майже душачись від реготу, видавив з себе Сашко.
    Тарас розповів про своє відкриття і тепер вони дізнались про ще одну небезпеку, яку варто було б оминати.
    Петро Григорович, відірвавши очі від свого кишенькового комп’ютера, сказав: — Треба піднятися он на те підвищення. Там у нас більше шансів бути поміченими рятувальною командою.
    Всі рушили. Сашко раптово виявив у собі талант поета і нагородив всіх прем’єрою свого першого твору-експромту. В фіналі, ледве підібравши риму для останніх рядків, він з радістю і очікуванням розхвалянь запитав думку колег. Першою, набравшись мужності, без прихованого сарказму відповіла Анфіса:
    — О! Я навіть не знаю, що можна сказати… Це було… Це було… Жахливо!
    Тарас хихикнув, Петро Григорович посміхнувся, а Сашко сприйняв це належно, мабуть через те, що до нього за хвилину до цього повернулось тверезе мислення. Трішки помовчавши, він знову таки вирішив зав’язати розмову. Мовчання йому набридло.
    — Світ наповнено протиріччями. Добре це чи погано? Яка б не була відповідь, вона не змінить цього факту. Я, наприклад, люблю вечір, а ранок — не дуже. Хоча весну я просто обожнюю. Так, авжеж, скажете ви, бо навесні життя прокидається. Але ж і зранку життя прокидається: піднімається з-за обрію рожевий диск — встає життєдайне сонце, довгоочікуване у наших широтах. Але скільки людей під час великої спеки чекають його заходу? Людині завжди важко дати однозначну відповідь. Протиріччя!
    — Вчора він ледь не задихнувся, а зараз його потягло на філософію, — нарешті дочекався своєї черги Тарас, — Наше теперішнє становище дуже нагадує життя особистості в жорстокому світі людських взаємовідносин. Ми уперто йдемо вперед. Хтось штовхає нас в бік, хтось ставить перепони, але ми йдемо. Крізь всі перепони, незважаючи на болючі втрати та підлість новоспечених ворогів — колишніх «друзів». Це і є суть людини. Я знаю випадок, коли один прекрасний науковець з ідеалістичним світосприйняттям боляче розчарувався у людях. Він надбав сумного досвіду в тому оточенні. Він перестав боротися за правду і відстоювати її. Його довели до такого життя багато випадків невдячності та обмеженості тих, кому він намагався допомогти, а вони в результаті відстоювали точку зору кривдника. Ні, він не дозволяв пригнічувати себе, але боровся лише в тому випадку, коли це зачіпало його власні інтереси.
    Наступною була Анфіса.
    — Життя. Уявіть як все починалося. Утворення всесвіту — це великий шанс, утворення нашої Сонячної системи — це великий шанс, утворення нашої Землі — шанс. Те, що наша планета саме на цій відстані від Сонця — шанс. Була б трохи далі — все змерзло б, ближче — вигоріло. Утворення води, найпростіших організмів, тварин — величезні шанси. Утворення, нарешті, людини — унікальний шанс. А скільки всього могло б стати на заваді нашому народженню? Уявіть собі, що було б, якби мої батьки не зустрілись, не покохали один одного, не одружились, або вирішили не народжувати дитину. А якби у мить чуда зародження життя, природа дала б шанс на розвиток іншій клітині, не мені? Скільки обставин сприяло моєму виникненню! Виникненню кожної живої істоти, яку називають людина! І треба цінувати цей величезний шанс. Уявіть, якщо умовно певна людина проживе біля восьмидесяти років, то за своє життя вона побачить всього вісімдесят літ, вісімдесят осеней, вісімдесят зим, вісімдесят весен. Всього. Особливо коли згадати, як у дитинстві швидко пролітає літо — чарівна міть для кожної дитини. Але ж як ми використаємо цю мить? Чи встигнемо ми зробити все, що хочемо? Чи хочемо ми? Чи прагнемо? Для кожного індивіда відповідь буде різна.
    Тарас з Сашком не ризикнули перебивати цей чудовий монолог, тим паче, що хід думок їм сподобався.
    — Що поганого в тому, щоб бути наївним романтиком і гнатися за казками? — задумливо промовила Анфіса.
    — Це не погано, але важко. Важко для самого романтика, — по-доброму проговорив Петро Григорович.
    Видряпавшись на вершину, вони відчули одну з найприємніших миттєвостей за останній час. У небі з’явилися знайомі вогні рятувальної капсули.

    9

    Незважаючи на любов всієї команди до пригод, відчувати вібрацію від стиковки рятувальної капсули до корабля було приємно всім.
    Вже у кают-компанії космічного корабля «Озон» друзі радісно розповідали колегам про свої пригоди.
    Капітан дав розпорядження взяти курс на Землю. Місце призначення — Сонячна система, планета Земля, Україна.

  Время приёма: 14:24 28.06.2015