22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: Соколенко і Ярмуш Количество символов: 30264
Конкурс № 36 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

y012 Дарунок


    

    Вечірній степ зачаровував погляд. Безмежне море різнотрав’я, що цілий день змагалося із забіякою-вітром, нарешті заспокоїлось. Небо стало темно-блакитним і виразно відтіняло золотаве колосся хутірських ланів, котрі з’явилися з-поза виднокола. Сонце, схиляючись до обрію, барвило довкілля у м’які теплі кольори.
    Самотній силует вершника не псував ідилію вечірнього пейзажу. Навпаки, він органічно вплітався в мереживо степового буття. Хіба ж може бути чужим той, хто виріс у цих місцях, хто відчував їх кожною струною своєї широкої душі?
    Василь Бирюк не поспішав. Він відпустив повід, і Орлик сам вибирав шлях. Одною рукою козак тримався за луку сідла, друга влаштувалася на руків’ї шаблі.
    Василь розглядав навколишню красу, не затримуючи довго на чомусь погляд. Здавалося, йому байдуже до всього і, за бажання, ворог міг би підібратися до нього впритул. Це було оманливе враження – чимало харцизяк переконалися в тому на власній шкурі.
    Ось Орлик зупинився – то Бирюк майже непомітно торкнувся п’ятою до його боку.
    – Село, братчику, – мовив Василь чи то коневі, чи самому собі. – Нам треба в село? Думаю, що ні.
    Кінь пирхнув і хитнув головою, немов погоджуючись.
    – От і я так міркую. Об’їдемо?
    Козак ще раз торкнув Орликів бік, і кінь рушив уперед, зміщуючись трохи вправо. А Василь заплющив очі, здавалося – задрімав.
    Степ притих, ніби боявся потривожити самотнього вершника. Все спокійно – лише жайворонки виспівують, перегукуються своїм «під-падьом» перепілки і гудуть джмелі над розкішними віхтями звіробою та золотарника, дозбируючи нектар з останніми променями сонця.
    Але ж ні… Якась тиха засторога повисла в повітрі, покриваючи небезпекою розігрітий літній степ.
    Орлик знову зупинився. Підвів голову, застриг вухами.
    – Тихо, братчику, тихо. Я все чую.
    Василь струною витягся в сідлі. Руки тепер міцно утримували повід. Густі брови  зійшлися на переніссі, а ніздрі заворушилися, мов Бирюк принюхувався.
    – Там зло, братчику. І біль. Чи впораємосья самі?
    Траву розітнула примарна тінь, і козак звів очі вгору.
    Над вершником кружляв крук. Великий, чорний птах щось мовчки видивлявся внизу.
    – Чого тобі, крилатий? І без тебе морока. Зло тут, чуєш? Лети собі…
    Крук продовжував викреслювати кола в небесній синяві, тільки піднявся вище.
    Василь мимоволі здригнувся.
    «Неначе хтось дивиться… Його очима…»
     
    ***
     
    – Іті, ні, сан, сі, го… – монотонно лунає голос сенсея.
    Повторюю переміщення ката «на автоматі», бо ж думки десь далеко. Добре, що можна не контролювати тіло – воно звично виконує завчені рухи.
    – Яме! Назаре, про що думаєш? Тебе тут немає!
    «Та тут я, тут», – хотілося сказати, та стримуюсь. Лише злегка кланяюсь, притиснувши руки до боків.
    – Розбилися на пари! Кіхон куміте! Працюємо тільки руками!
    Залишаюся на місці. До мене підходить Антон. Противник досить серйозний, але в мене перевага – високий ріст, і, що головне, довші руки.
    Антон швидко кланяється і відразу ж починає атакувати. Швидкі переміщення, жорсткі короткі удари – його «коник». Як і належить низькому, міцно скроєному хлопцеві.
    Перший шквал ударів удається відбити, отож починаємо тактичну гру. Тактика – то вже моє. Саме щоб звикнути діяти тактично, я й записався на карате. І ходжу в додзьо ось уже шість років. За якийсь місяць – іспит на чорний пояс. Я його складу успішно… Сподіваюся. Головне – впевненість у собі.
    Те, чого мені по життю не вистачає…
    «Хех!» – різко видихаю й опускаюся на коліно. Вдихнути не виходить – твердий мов каменюка кулак Антона буравом увігнався в сонячне сплетіння.
    – Яме! – чую голос сенсея. Він уже поряд. – Назаре, не спи! Ти де?
    Нарешті дихання відновлюється, хоч ниючий біль під грудиною не поспішає покидати.
    – Готовий? Продовжуйте. Хаджиме!
    Так, готовий. Треба завжди бути готовим до несподіванок і неприємностей. Тільки, мабуть, шести років карате тут замало. Можна налаштуватись на спаринг. А як не розгубитися, коли тебе кидає дівчина?
    Ніби й не лаялися. Тільки я постійно в лабораторії, а Віка – у себе в психологічному кабінеті. Цікаво: рішення «тимчасово не зустрічатися» – теж із категорії її професійних умінь? Уже не раз чув – чимало психологів не можуть розв’язати власні сімейні проблеми. Така біда…
    «С-с-с-с!» – тепер видаю якесь сичання, бо більше нічого не виходить. Кулак Антона поцілив просто в око, і, після першого спалаху, все довкола стало мутним, із червоним ореолом.
    Сенсей знову зупиняє поєдинок. Цього разу нічого не запитує, лише хитає головою. Відчуваю осуд: без п’яти хвилин «перший дан», а отримав на горіхи від «синього пояса». Взагалі – підбите око – не причина зупиняти тренування. Але час заняття вичерпано, і «шеф» наказує лаштуватися на прощальний уклін.
    У роздягальні Антон присідає навпочіпки поряд.
    – Ти норм?
    Звісно, норм. Не вперше. Хоча давно вже не пропускав стільки ударів за одне заняття.
    Антон киває головою, легенько стукає в плече й виходить із роздягальні. Залишаюся сам. Це все жінки. Як тільки про них починаєш думати… Трясця! Завтра ж їхати на Хортицю. А я з таким бланшем!
    Цікаво, темні окуляри врятують ситуацію?
     
    ***
     
    Літо в розпалі, а Максимко знову нездужає, певно, перемерз, бавлячись на Дніпрі. Вночі палав, і хоч зараз температура вже нормальна, серцю неспокійно. Добре, що Антон заспокоює, мовляв, їдь, могила характерника – це ж фактично сенсація, така рідкісна знахідка, ще й на Хортиці. А ми, мужики, не пропадемо без мами, ми ж ого-го!
    І ось я в дорозі на козацький острів за матеріалом для «Гіпотез та науки»…
    Набираю повні легені настояного на липневому цвіті повітря, що вривається крізь опущене скло автівки, і дуже повільно видихаю. Доки за вікном линуть звичні міські пейзажі Запоріжжя, ще раз перевіряю заряд акумуляторів фотоапарата й диктофона, наявність записника, ручки. Думки постійно повертаються до Максимка, тож сама себе заспокоюю – Антон завжди прекрасно піклується про малого, та й я на зв’язку.
    Притамувавши тривогу, поринаю в роздуми. Не про те, що чекає мене в кінці поїздки, навіть не про піднесений і трохи загадковий голос редактора у слухавці: «Оксано, ніяких лікарняних! Не цього разу. Для тебе це буде цікаво!».
    Про свій нічний сон, котрий привидівся, як задрімала біля гарячого Максимка. Однак що там було – марно силкувалася згадати в перші миті пробудження. Та й зараз – лише примарні образи, а ще – якесь хвилююче й незрозуміле відчуття. Пам’ятаю лише присутність трав, вітер, небезпеку, чиюсь тінь, уплетену в шалений танок… жіночий образ – і свій, і не свій, а…
    Кого, з якого життя?..
    Приїхали… Оксано!.. Приїхали кажу! Ти де? – долинає раптом звідкілясь із цієї реальності. Руслан, наш редакційний водій, широко усміхається, і я теж відповідаю посмішкою:
     Замислилась… Спасибі, Руслане.
     О котрій за тобою повернутись?
    – Та хто його знає? Зазвичай, такі речі тривають допізна. Я, певно, сама добиратимусь. Якщо ж упораюся раніше, то наберу.
    – Гаразд. Успіху тоді.
    Руслан привітно махає на прощання й від’їжджає.
    Доки йду мальовничим і безлюдним схилом Старого Дніпра до місця розкопок, згадую все, що мені відомо про історію острова, про козаків, Запорозьку Січ, загадкових характерників та й узагалі налаштовуюсь на робочу атмосферу. Хвилююсь. Як і завжди. Збираю до купи всю свою уважність, сконцентрованість. Крім того сьогодні маю стати свідком тестування новинки науки – розробленого київським інженером Мамаєм унікального приладу для генетичної експертизи – «Геноскану». Все проходить без будь-яких лабораторій, аналізів чи інших процедур, що вимагають контакту з біоматеріалом! Звісно, цікаво. Як і будь-яке новаторство! Та водночас не можу втриматись від скепсису – скільки часу минуло після науково-технічної революції початку ХХ століття, а вчені все женуться за технічними сенсаціями.
    Втім, це, мабуть, не зовсім справедливе зауваження. Попри те, що я маю непересічні здібності, які часом шокують оточення, все ж визнаю – хіба що одиниці можуть відчувати присутність інших невидимих істот чи контактувати з душами людей, котрі вже відійшли з цього життя. Такий уже в мене дар! Чи дарунок долі. І – ніскілечки не тягар, як може дехто подумати! Він ніяк не впливає на моє життя, лише розширює сприйняття реальності: для когось світ – лише осяжні речі, я ж точно знаю: поза тим, що бачимо – чимало незрозумілого і нез’ясованого.
    Власне, саме тому редактор і дає мені оригінальні завдання, як ось ця поїздка на Хортицю – чекає «смачної» науково-містичної історії – того, що робить наш журнал популярним серед читачів.
    Нарешті з-поза дерев вигулькує прозора куполоподібна конструкція. Місцина тут була досить усамітнена – раніше поро́сла старими соснами поміж древніх замшілих каменів, укрита дикими тюльпанами та півниками, яких на Хортиці неймовірно багато. Нині очищена для облаштування чергової історичної забудови. Саме тут, навесні, зрушивши один із кам’яних валунів, робітники натрапили на козацьке поховання. Могилу вирішили реставрувати, але перед тим дослідити вміст…
    Мене зустрів охоронець, перевірив посвідчення, розповів, що закордонна делегація науковців прибуде ближче до полудня. Тож є час ознайомитися з тим, що знаходилось під куполом.
    Заходжу всередину.
    Прохолодно завдяки роботі кондиціонера. Прилад працює зовсім тихо. Та й узагалі…
    Незвично мовчазний простір: здається, звуки довколишнього світу тануть у таємничій невідомості.
    Просто по центру біля акуратно розкопаної могили на спеціальних підставках стоїть домовина, чимось схожа на човен з обрізаним передом. Дубова труна дуже стара, але добре збереглася – виглядає, ніби витесана із бурштину. Чи, може, тому, що поверхню вкрили захисною плівкою з наноматеріалів.
    Над труною височіє цікава блискуча конструкція з великим монітором. То це й є «Геноскан»? Ретельно його оглядаю. Нічого особливого, захвату не викликає. Що ж, треба більше дізнатися про те, як діє. Ну, в того молодого науковця, що буде проводити експеримент. Це ж він, відчуваю, спостерігає за мною через прозорі стіни купола?
    Як тут… дивно? Аж голки пронизують тіло – долоні, спину вздовж хребта. І ця тиша… крізь неї ніби шепіт долинає до вух, шепіт до болю знайомого голосу, якого ніколи в житті не чула. Раптом розумію, що важко відірвати погляд від домовини, що мене кличуть.
    Через прірву літ…
    Роблю крок у бік труни, але тут до «купола» хтось заходить…
    
    ***
     
    Відігнавши від себе ману, Василь замислився. Не просто так притих степ, недаремно скрізь пахне бідою. Кажуть, знову татари по українських землях вештаються, грабунками промишляють, селян неволять для ринків у Кафі. А зимівник, загублений серед степу, далеко від людних доріг – то легка здобич.
    – Що, Орлику, прогуляємося? – радше до себе, ніж до коня, промовив Василь. – Чогось душа рветься, а душу треба слухати. Розвідаєм, що там коїться, а може, чим і допоможемо… Незваному гостеві місце за дверима, правда ж, друже?..
    Кінь знову пирхнув і повернув у бік села. Йшов тихо, не порушуючи спокій землі, наче разом із вершником став тінню, що пливе над степом. Десь зовсім поруч почувся стогін. Бирюк спинив Орлика, ковзнув униз, полинув невидимкою через густотрав’я. Ось і бідак: притулившись лицем до землі, лежав на боці чоловік у літах. На лляній сорочці зліва темніла кривава пляма. Поряд валялась коса, торбинка з хлібом та глечиком з водою. Косар, значить, ішов до лану. Василь оглянув рану і зрозумів пораненому вже не допомогти. Раптом чоловік знову застогнав і розплющив очі.
    – Там… там, – спробував сказати.
    – Татари? Багато?
    – Загін, чол…овік п’ят…цять… Там, хутір… самі жінки та діти… поховались. Доп…жи.
    Сказав – і застиг очима на синяві неба. Бирюк прикрив померлому повіки, тихо мовив:
    – Йди з миром до Пращурів, чоловіче.
    Підвівся, провів засмаглою долонею по чорних вусах, вдивляючись у даль.
    Туди, де на хуторі звіріли харцизяки.
     
    ***
     
    – Доброго дня. Оксана? – перепитую, начебто в «куполі» може бути якась інша жінка.
    – Привіт. Давай відразу на «ти», – вона усміхається і простягає руку.
    І що робити? Потиснути чи поцілувати? Вирішую просто акуратно взяти правицю журналістки в свою п’ятірню.
    – Давай. Я – Назар.
    Вона знову посміхається. Звісно, поводжусь трохи невпевнено, але ж не можна так відверто демонструвати, що ставиться до мене, як до хлопчака. Сподіваюся, тональний крем і темні окуляри належно виконають місію. Не вистачало, щоб почала «підколювати» щодо синця.
    – Ну, ось, – показую вбік, де над козацькою могилою, нагадуючи зрізану зверху Ейфелеву вежу, розташувався мій прилад. – «Геноскан».
    Оксана підходить до споруди, присідає й кладе зверху руку. Не на прилад – на домовину. Кілька хвилин мовчить. Навіть очі заплющила. Є можливість зблизька й відверто розглянути журналістку, доки того не помітила.
    Каштанове волосся заплетене в коротку косу. Низенька. Схоже, трохи схильна до повноти – он які щічки, мов два яблука. Втім, по фігурі не скажеш – всі «випуклості» і «впадинки» на своєму місці. Легка літня сукня чудово підкреслює жіночі принади. Трохи не на мій смак (от Віка – висока й струнка), але чоловіче око приємно тішить…
    – Як це працює? – Оксана різко повертається до мене. Знов усміхнена, цього разу в очах танцюють бісики – ніби відчула, що її нишком розглядають.
    – Ну, в технічні деталі я не сильно вдавався. Конструктор «Геноскану»… Він не зміг приїхати, зараз у відрядженні, тестує новий прилад для космічної станції. Але я вмію працювати з «Геносканом», – додаю поспіхом, побачивши здивовано підняті брови Оксани. – І взагалі, я – найкращий спец у розшифруванні генетичних карт.
    Оксана киває й оглядається навколо. Що ж їй казати?..
    – Хвилюєшся? – першою порушує мовчанку.
    – Чого б то? – намагаюся показати здивування і помічаю, що нервово стискую окуляри в руках.
    – Чого – не знаю. Але відчуваю. Я… скажімо, медіум. Знаєш, що то таке?
    Уявляю, яке у мене зараз обличчя – завжди з недовірою ставився до всілякого мракобісся. Не могли когось іншого прислати? Добре, грець із ним, це мене не стосується. Медіум, значить. А таки ж здогадалася, що неспокійно на душі. Будеш тут спокійним – уперше буду презентувати прилад потенційним замовникам. Англійською мовою. Не знаючи в дрібницях його будови. Розуміючи, що нічого особливо шокуючого не покажу – ну, зчитаю генетичну карту того козака, порівняю з уже існуючими даними етногенетики, і що?
    – Тебе це бентежить, Назаре? Мої здібності?
    І як їй сказати, що в надприродне не вірю?
    – Ну… офіційна наука… Від різного шаманства стільки шкоди було…
    – А від науки – тільки користь? Усі наукові відкриття принесли людству мир, злагоду, щастя? Не боїшся, до речі, що твій прилад поверне забуті теорії про вищість і унікальність одних рас над іншими?
    – Не боюсь! – починаю злитися, але розумію, що даремно. Додаю вже не так упевнено: – Прилад допоможе зрозуміти, ким ми були, звідки прийшли сюди, поставить крапку над багатьма дискусіями стосовно міграцій людських спільнот. От що ти знаєш про генетику людини?
    – Ну… геном людини розшифрували вже давно…
    Ага! Відразу видно – не її коник. Хоч, вочевидь, начиталася популярщини.
    – «Вже давно» з’ясували нуклеотидну послідовність ДНК. А що кодує кожна комбінація? Для чого так звані «сміттєві» послідовності? А ще спосіб життя відбиток накладає. Чула про епігенетику? Все це – останні кроки в науці.
    Вона мовчить. Що ж, можна розвивати успіх.
    – Так от, ще зовсім недавно рідню можна було виявити на межі трьох поколінь. Далі – більше. Хоча, вважалося – після шести поколінь вірогідність випадкового збігу перевищить вірогідність збігу через кревну родинність. І лише зараз…
    – Ми всі родичі. Від Адама і Єви.
    Вона знов усміхається. Знущається? І як тут бути спокійним. Добре, не здаємось!
    – Я що хочу сказати... От наш прилад. Це ж на межі фантастики! Лише уяви – він здатен проаналізувати мільйонні частки генетичних комбінацій, виявити спорідненість чи, навпаки, вказати на віддалені зв’язки. Дистанційно, не руйнуючи поховань, як це зробили зараз! Хіба ж не чудо? Людина без приладів цього не зможе. Ні-за-що!
    – Людина – найдосконаліший прилад. Найчутливіший. Скажи, ти чув про єдине інформаційне поле? Це справжня машина часу! І лише людина може його відчувати.
    Ага, досконалі ми, куди вже далі. Не можу довго про таке сперечатися – бісить. Треба переходити до справи.
    – Ну, ви… ти будеш статтю писати? Чим можу допомогти?
    – Мені казали, що тестуватимеш прилад. Можна подивитися, пофоткати?
    – Так, буду. Зараз і почну. Тільки для тестування мені потрібно…
    – Що потрібно?
    – Кров…
     
    ***
     
    Ну звісно! Кров! Як я одразу не здогадалась, раптом розбирає сміх, але помітивши здивований погляд Назара, мушу пояснити. – Цілком вписується у згадану теорію існування інформаційного поля. Кров – сакральна структура, суть води. А вода – носій інформації, тому здавна люди нашіптували різне на воду. Пам’ятаєш – вода жива та вода мертва?.. То чия кров потрібна? Похованого?
    Він нервується. Ба, навіть злиться. Все, стишуємо оберти.
     Назаре, вибач. Я просто… Ну, це все незвично. То що там із кров’ю?
     Треба відкалібрувати прилад. Можна, звісно, мазок зі слизової. Тільки, як на мене, кров для такого – найкращий біоматеріал.
    – Хіба ж перевага приладу не в тому, що працює без якихось речовин?
    – Так, тільки… «Геноскан» ще тестується. Хочу упевнитись в надійності аналізу. Отож: у мене є два донорські зразки. Але…
    Назар кидає на мене загадковий погляд і несподівано питає:
     А медіуми сміливі? Не втрачають свідомості, як пальчик кольнути? В мене все стерильно й безболісно. Хочеш спробувати? Давай! До офіційної частини заходу кілька годин, можемо проекспериментувати!
    Невже думав, що злякаюся?
     Чом би й ні!
    Ну от, тепер він у своїй стихії. Діловито стерилізує мого пальця якимсь «ліхтариком» (мовляв, спирт – у минулому!), прикладає одноразовий автоскарифікатор. Укол майже не відчувається. Повторює ту саму процедуру зі своєю рукою й тепер порається біля «Геноскана». Тицьнув якусь кнопку, із приладу висунулась панелька з лунками, куди й має честь потрапити наша кров.
    Із цікавістю спостерігаю за Назаром. Коли редактор повідомив про вченого з Києва, очікувала зустріти когось маститішого і старшого за віком. А хлопцеві на вигляд не більше двадцяти шести молодший від мене. Худорлявий, добре скроєний. Симпатичний. Коли зняв темні окуляри, помітила втомлений і сумний погляд, ніби від недосипання чи якогось внутрішнього суму. А ще синець намагається приховати за тональним кремом. Може, то і є причина печалі? Не схоже. Можна було б із його свідомості… Ні, то не мої справи. Втім, щоби зрозуміти вдачу, досить просто придивитися. Отож: хоче видаватися рішучим і впевненим у собі, насправді м’який і сором’язливий. Я це добре відчуваю. Все, годі розглядати!
     Як тобі Хортиця? Сподобалась? – вирішую перервати мовчанку, яка трохи затяглася, доки Назар чаклує над апаратурою.
    Не обертаючись до мене, Назар кидає через плече:
    А я ще ніде не був. Не встиг. Та й не надто захоплююсь усілякою минувшиною, якщо чесно.
    – Отакої! – по-справжньому дивуюсь, адже Хортиця – візитівка Запоріжжя. – Це надзвичайне місце. Можна сказати, священне. Кажуть, поєднання води та верховин притаманне лише святим місцям. А вся географія острова саме такою і є. Знаєш, як його називають інколи? Українською Шамбалою.
     Ну, то все з царини міфопоетики, – парирує Назар. – Чи фантастики. А я науковець. Вірю в підтверджене експериментом.
     Еге ж, любите ви, вчені голови, ускладнювати прості речі! Між іншим, в історичній літературі є понад сім варіантів опису острова, вважай, за півтисячолітній період. І, що цікаво, одні дослідники писали про його протяжність на два кілометри, інші на дванадцять. Одні писали про скелі, інші – про гори. Скіфи, Святослав, запорізькі козаки… Тут кожен клаптик землі позначений якоюсь історичною славною віхою. Півтори сотні курганів стережуть древність віків. От де робота для твого «Геноскану». Не острів – суцільна terra incognita, до того ж мало вивчена.
    Скільки пристрасті! Бачу, любиш це місце.
     Люблю. І відчуваю. Інколи присутність тих, хто сотні років спить у землі під нашими ногами, буває настільки сильною, що, здається, мить – і зможу їх побачити чи про щось спитати. Та віддаль у часі надто велика… От і приходять вони до мене у снах, але такі видіння швидко минають і хутко забуваються.
     Вибач, Оксанко, але те, що ти розказуєш якісь нісенітниці, фантазії.
    Назар дивиться просто у вічі. Схоже – звик до мене, заспокоївся. А оці розмови про надприродне додають йому впевненості. Що добре зневаги не відчуваю.
    Не те, щоб я зовсім цурався подібних уявлень. Ну, так би мовити, на рівні теорії. Втім, мені потрібні вагоміші аргументи, ніж просто слова. Як-то кажуть, доки навіч не побачу…
    Хлопець дивиться на домовину, думаючи про щось своє. Затим продовжує:
     Глянь ось. У цій домовині – рештки чоловіка. На сканованих тридешках бачимо специфічний одяг, що досить добре зберігся. Ну, сап’янці, широкі шаровари, добротний каптан, шовковий пояс із золотою ниткою, хутряна шапка. Все вказує на те, що він був заможним козаком. Додай до цього місцезнаходження. З незвичного: тіло обернене долілиць і обмотане мотузкою. Так ховали чаклунів. Ну, характерників, як їх прозивали. Нібито, щоб не повстали з могил. І це все дані історичної науки. Жодної магії. А ким він дійсно був за життя, як помер – хоч би що ти говорила, спираючись на свій медіумізм, лише здогадки. Вода. От «Геноскан» інша річ.
    – Важко щось доводити скептикові, – зітхаю у відповідь. – Багато хто не вірить. Я вже звикла. Це не магія. Можна сказати – перші ластівки науки майбутнього, коли люди в дослідженнях покладатимуться не лише на дива техніки, а й на власні здібності. Те, що я вмію свого роду сканування, але… Сканування енерго-інформаційного поля планети у досить вузькому діапазоні можливостей – для спілкування з тими, хто відійшов. Чи ти певен, що після смерті тіла нас чекає забуття й життя обмежене одним циклом?
     Ну… як тобі сказати?..
    Звісно! Пан скептик! Добре, запускай уже своє диво техніки.
     Зараз, не підганяй. Слухай, раз ти… ну, ці поля бачиш, «скануй» разом зі мною. Потім порівняємо інформацію, поділимось інфою. Що скажеш?
    Просто підходжу до «Геноскана», кладу праву долоню на домовину, а ліву – на прилад. Заплющую очі й зосереджуюсь. Дивно: зазвичай усе відбувається інакше. Певно, це через «Геноскан»… Ще ніколи так не поринала в інший вимір…
    Поволі дихання уповільнюється, зникають усі звуки довколишнього світу – приглушений спів птахів за межами куполу, шемріт кондиціонера та тихе гудіння «Геноскану». Глуха безмежна тиша триває, здається, вічність. І з тої тиші поволі починає проступати нова реальність – шум вітру у вухах, ритмічний посвист крил, які розтинають простір. Це я лечу над землею, купаючись у вечірніх променях сонця!
    Роблю широке коло й бачу внизу невеликий хутір на березі порослого вербами озера. Поміж білих хаток, як степові лисиці, сновигають чужинці. Що не місцеві видно з темних вузьких облич, із одягу, озброєння. З голосів, коли перегукуються незрозумілою мовою.
    Чужі заквітчаному пейзажеві, колоритові українського села. Вони виносять із хатин добро, зазирають у льохи та стайні, розлякуючи птицю. Шукають людей, котрі, як на диво, мов крізь землю провалилися.
    Не можу цього бачити й повертаю у степ. Знову лише шум вітру. Ні душі… Аж ні – онде внизу посеред квітучого моря трав – вершник у червоних штанях та білій сорочці. При боці в нього гойдається шабля, за поясом пістолі. Погляд спокійний і впевнений. Він дивиться на мене, і я всією душею звертаюся до нього:
    «Тікай! Поряд смерть».
    Дивно, та схоже – почув! Чи мене? Он як звів брови над орлиним носом. Ще вагається. Ну ж бо – їдь собі!
    Піднімаюсь увись. Раптом око завважує тонку постать, що з’явилася з-поза високого кургану і швидко прямує в бік хутора. Видно замріяне дівоче обличчя, довгу косу. На плечі – мішечок. Певно, йде з поля й не знає, яка біда на хуторі зачаїлась. Може, почує?
    Ні. Чужинці поховалися й принишкли – видно, помітили здобич.
    «Боженько, не йди туди!» благаю по-пташиному.
    Не чує… А козак?
    Він над кимось схилився. Відчуваю – ще вагається.
    Серце рветься – пташине чи моє? А що як туди піде? Обоє згинуть!
    Він уже верхи. А далі… Все пливе перед очима. В роті стає со́лоно. Свідомість розчиняється в темряві…
    ***
     
    Не знаю, коли все пішло шкереберть. Прилад у лабораторії завжди працював чудово – ніяких збоїв, помилок даних. І лаборанти почувалися краще нікуди. А тут – мов запустилася ланцюгова реакція неприємностей. Що було каталізатором? Спитайте когось іншого. Хоча б нашу журналістку. Бо все почалося, коли вона поклала руки на прилад і на труну козака. А далі…
    Далі я зрозумів – з Оксаною щось не так: зіниці розширилися, обличчя зблідло. На слова не реагує.
    Трясця, та вона ж непритомна!
     
    ***
     
    П’ятнадцять. Забагато для одного, хай навіть і навченого характерницькій науці. Аби ж то в компанію ще такого – тоді нема про що журитися. Як то кажуть, «одному не страшно, а двом веселіше». Тінями пройдуть повз татарву, вріжуть горлянки невидимими руками, песиголовцями вгризуться у смердючі шкури... А от самому...
    Подумав – і відчув у роті металічний присмак: не помилився багацько там гострої зброї, і вся буде націлена на нього. То що податися на хутір і знайти певну смерть у нерівнім бою? Чи оминути не свій клопіт та їхати далі на Січ, до побратимів?..
    Угорі пронизливо крокнуло. Знову крилатий віщує…
    Поряд не просто зло. Це – смерть.І туга з болем просяться в душу.
    Згадалося: «Три речі характерникові важливі – твоя земля, твій народ і твоє серце!..»
    Ніби розпечене залізо, обпекла бік шабля, передчуваючи на собі смак ворожої крові. Вовча спритність загуділа в сухожиллях, аж Орлик сахнувся, як Василь наблизився до нього, – війнуло на гриваcтого пробудженням страшної, дикої сили. І сам Бирюк уже почувався не людиною, а витесаним із кременю воїном, що ладен життя покласти за тих, хто в біді.
    Скочив на коня і стрілою помчав до хутора.
    Але ніщо живе не почуло й не загледіло химородника – здавалося, то вітер пройшовся по траві…
     
    ***
     
    І що з нею тепер робити? Нашатир на випадок панянок із тонкою душевною організацією не брав… О, сенсей, коли когось «відключали», робив шиацу! Ну, спробую…
    Схиливши Оксану собі на коліно й обійнявши за плечі лівою рукою, нігтем великого пальця правиці роблю вібруючі рухи в ямочці над верхньою губою.
    Ну ж бо, отямлюйся!
    Я й сам не зчувся, як Оксана відкрила очі. Боже, та що з нею?! Зіниці розширилися так, що карі обідки райдужки майже зникли.
    Глянув у ту чорноту – і свідомість гухнула в якесь провалля…
     
    ***
     
    Шаблю спробували вибити, як тільки Василь прослизнув над порогом. Ворожа криця свиснула там, де щойно була голова козака. Марно – навіть «оселедця» не торкнулася.
    Їх шестеро. Досвідчених, упевнених у свої силах степовиків. Від них тхне собачою зграєю – чи то через одяг, чи від звіриного вищиру на пласких вилицюватих обличчях. А ще – небезпекою і смертю.
    А решта? Десь поряд? Коли примчать на підмогу?
    Тепер вороги не поспішають. Чого б то – жертві нема куди дітися. Навіть якщо спробує втекти – стріла в умілих руках – надійний посланець смерті.
    На долівці лежить жіноче тіло. З розбитих губ юшиться кров, руки в синцях. Та одяг цілий – не встигли бусурмани поглумитися.
    Пістолі не допоможуть – надто тісно. Доки вистрілить в одного – порубають. Василь почав поволі прокручувати шаблю, малюючи лезом у повітрі сяючі візерунки. Це не для бою. Треба відвернути увагу розбишак і самому налаштуватися.
    Раптом Бирюк відчув невпевненість. Що це з ним? Не може такого бути!
    Ага, чиїсь емоції. Когось невимовно далекого – як і те співчуття, що налинуло раніше. Тільки нині це – здивування й жагуче бажання вирватися з чужої свідомості.
    «Ні, братчику, не можна… не зараз… тільки разом…»
    Двоє степовиків кинулись уперед. Шабля Василя пройшла горизонтально на рівні черева ворогів, і один з нападників упав на коліна, зрошуючи підлогу кров’ю. Краєм ока Бирюк помітив тінь збоку. Було б більше простору – уникнув би атаки перекотом. Але місця для маневру бракувало. Несподівано для себе Василь різко ударив ногою, цілячи ребром стопи в живіт степовика. Вийшло! Й відразу ж затим під кулаком козака хряснув ніс ще одного ворога.
    Це було дивно. Ні, сходитись із противником у рукопашній Бирюкові доводилося не раз. Та все ж він надавав перевагу круговим ударам. А тут… «Е, братчику, а ти щось та вмієш!»
    Чужа сутність уже не була чужою. А бойові навички «братчика» природно вплелися у те, що Василеві було мов політ для вільного птаха. Козак не бився – танцював. І з кожним порухом рук, ніг чи вірної подруги-шаблі образ смерті, що нависав над головою Бирюка, сахався в усі боки, шукаючи собі нову жертву.
    Шукав – і знаходив.
    До хати з гамором забігали нові вороги, та Василя те не бентежило.
    Здавалося, що його тіло палало, аж плавилась на підльоті чужинська сталь. А степовики падали, ніби скошена трава…
     
    ***
     
    – Ти як?
    Оксана сидить поруч і тримає мене за руку. Відчуваю – вона вже тут, а не за межами досяжного, куди нас кинули разом… її вміння? Мій прилад?
    Наша кров?
    Зіниці Оксани все ще розширені. Вона уважно дивиться на мене, тож здогадуюся, – бачить те саме.
    – Це наш пращур. Спільний пращур. Розумієш? Я відчула…
    Її п’ятірня міцніше стискує моє передпліччя.
    – Я знаю. Прилад не помиляється. Наша кров, узята для тестування. Відсоток збігу послідовностей… Одним словом… Так, пращур… сестричко.
    – І ми були там. Ти ж відчув це, Назаре?
    Відчув? Та я це бачив! Присмерк у хатині, блиск зброї, перекособочені чи то від ненависті, чи від страху обличчя.
    Я там бився. На смерть. За жінку, що лежала скривавленою на долівці.
    За свою землю…
    – Він – характерник, Назаре. Справжній! І… звісно, можеш мені не вірити, але тепер я знаю: ці козаки, характерники, могли відчувати не лише духовний спадок пращурів, але й торкнутися свідомістю своїх нащадків.
    Дивиться на мене. З надією. А я?
    Я – скептик. Вірю в науку. Тільки… не знаю як, але ж побував у минулому.
    Треба відпочити. Скоро важлива зустріч. А сьогодні увечері – зателефоную Вікторії й розкладу всі крапки над «і». Хай тільки спробує свої психологічні штучки! Ми будемо разом. Бо так треба. Бо кохаємо…
    – То що, – підморгую несподіваній родичці, – розповімо закордонним гостям про славетних пращурів?
    – Можна. А прилад не підведе… братику?
    – А ми для чого? Я відступати не збираюся.
     
    ***
     
    Дорога на Січ довга. Та Орлик знає, куди йти, і є про що помізкувати.
    Василь провів поглядом крука, котрий здавався тепер маленькою крапкою на виднокраї, підкрутив вуса і посміхнувся.
    Попереду – багато славних справ. А смерті ще не час, ой, не час.
    На хуторі козака чекатиме гарна дівчина. Виходив її, залікував рани і на тілі, й на душі. В них будуть діти, і рід продовжиться.
    Вони будуть славними, його нащадки. Бирюк це добре відчув. Та ще й устиг зробити їм маленький дарунок.
    Кому ж завадить трохи упевненості чи вмінь характерника?
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 23:54 27.06.2015