– Егей, пане, підійдіть за червону лінію. Пане, відійдіть за червону лінію!
Манірний чоловік в чорному костюмі-трійці підійшов до самого краю платформи та зацікавлено зазирав у ходовий жолоб. Блискуча чорна поверхня ледве проглядала крізь туман. Тягнуло холодом.
– Пане, ви повинні відійти за червону лінію, – продовжував наполягати поліцейський. – Такі правила! Якщо ви не послухаєте, то я буду змушений застосувати силу.
– Друже, – чоловік поправив котелок та повернувся до стража закону. – Потяг нікуди не їде, стоїть, тобто висить, непорушно, все огороджене товстим склом. У чім проблема, страже закону?
– Не положено і все!
– Яка дурниця. Шановний страже закону, мені цікаво подивитись на оті круглі штуки і моя цікавість нікому не шкодить. Я сенатор Нового Риму і зовсім не збираюсь чинити якоїсь шкоди. Проте, розуміючи вашу дилему, я міг би заохотити вас зайнятись, так би мовити, більш нагальними справами, – чоловік наче мимовільно погладив пальцями кишеню.
Він, як завжди, не очікував проблем і тим більше був здивований реакцією стража закону.
– Ані руш! Відійти від платформи! На землю обличчям долі!
Немов з-під землі виринули два дужі хлопці в такій же сіро-зеленій формі, підхопили порушника попід руки та потягли із собою.
– Колоніал, – буркнув поліцейський. – Провінційний дурень. Роззява.
Звичним жестом він прибрав з форми якусь невидиму пилинку і покрокував вздовж перону.
Пізніше, витираючи спітніле чоло, чоловік із обуренням розповідав супутнику по купе.
– Уявляєте, мені впаяли штраф! Буцімто я намагався дати хабаря. Довелось платити, потяг не чекатиме. І податок на штраф заплатити. І навіть, уявляєте, пеню за терміновість. – Сенатор зітхнув і додав уже тихіше. – І податок на пеню.
– Метрополія, що поробиш, – знизав плечима один із його супутників. – Бюрократія і порядок, тут так заведено. До речі, через ваше запізнення я був змушений придбати додаткове місце у вагоні. Тому прошу вас його оплатити. І пеню, пане. І, – чоловік не втримався від хихотіння, – податок на пеню. Тут так заведено. – Отже, – продовжив він коли формальності закінчились, – перейдемо до офіційної частини. Як я вже встиг переконатись, ви пан Луцій, сенатор і повноважний посол колонії Бета-альфа-сім, самоназва – Новий Рим-чотири. Гляньте, будь ласка, на мої документи та можете насолоджуватись краєвидами. У нас іще буде час поспілкуватись.
– Так ви пан Анатолій Савченко?
– Саме так, – чоловік усміхнувся та припідняв капелюха, – Торговий консультант еФ-А, тобто «Фабрікасьйон д’Армес[1]». А наш супутник?
Третій чоловік підняв важкий погляд, проте не промовив ані слова і знову втупився у вікно.
Посередник засміявся.
– Напевне він не в гуморі. Сподіваюсь, ми не заважатимемо йому дивитись у вікно та мовчати, а потім розійдемось своїми шляхами.
– Ні, ні, – Луцій замахав руками. – Нам доведеться мандрувати разом, дозвольте відрекомендувати: наш майбутній претор ала аера[2] пан Санчо Родрігез.
– Тоді вже сеньйор Санчо Родрігез, – все-таки озвався незнайомець, – а краще без «сеньйор».
– А ви з якої колонії? – пожвавився майбутній претор.
Родрігез відповів тільки важким поглядом, потім демонстративно позіхнув та заплющив очі.
– Ну добре, бачу сеньйор майбутній претор втомився. Оскільки у нас із сеньйорами довгий та міцний мир, то не зважатимемо на його погляди. До речі, сенаторе, визирніть у вікно. Ех, вперше можу насолодитись цим усім сповна.
– Рідко мандруєте цим маршрутом?
– Звісно! Навіть працівник мого рівня не може собі дозволити мандрувати цим потягом першим класом. Навіть якщо цей працівник працює в такій майже монополії як «еФ-А». Ваша колонія, вочевидь, не бідує.
– Не бідує, звісно. А чому «майже»? – перепитав сенатор.
– Монополії заборонені. По закону. Визирніть у вікно, до речі. Зараз має бути досить цікаве видовище. Згори його до ладу не роздивишся.
Луцій зиркнув у вікно та аж підвівся.
– Що це?
– Поля, звичайна пшениця, кукурудза… ще щось там.
– Гм, – сенатор смикнув себе за кінчик носу. – Чомусь у нас в Новому Римі зернові не ростуть одразу візерунками.
– А ви дивились? – примружився посередник. – Часто ви споглядаєте свої поля з вікна потяга, що летить зі швидкість півтисячі кілометрів на годину? Може справа в цьому?
– Е…
– Та я жартую, ніякого секрету тут немає, – знову розсміявся посередник. – Сорти пшениці чи кукурудзи висаджуються спеціальним чином, картинами. У вас в колонії так не заведено? Пам’ятаю, що зернові – основний експорт Нового Риму-чотири , чи не так?
– Не заведено, – погодився сенатор. Його покоробили дещо зневажливі інтонації, проте відповідати в тому ж тоні він не став. Натомість він поцікавився іншим. – А який у цьому зміст?
– Точно не можу сказати, – знизав плечима консультант. – Підозрюю, що є окрема інструкція щодо використання землі і штрафи. Аграрії спонсоруються, окремі доплати за естетику. А втрати можна компенсувати закупівлями в колоніях.
– Зрозуміло. Теж варіант трагедії общин: дотації одні й ті самі, і за них треба боротись.
– Трагедії… що? – не зрозумів консультант.
– Давня історія. Як би пояснити… От уявіть собі невелике селище і пасовище біля нього. Поселяни щодня виганяють на випас корів. А кожен із них зацікавлений у підвищенні надоїв. Але в якийсь момент – засуха, трави починає не вистачати, надої падають. Щоб цьому запобігти, селянин вирішує придбати другу корову. Проблема в тім, що таке саме рішення приймає і кожен сусід – в результаті пасовище винищене, і вся худоба йде на м’ясо. Узагальнено так називають протиріччя між особистим та суспільним благом.
– Та ви філософ, – усміхнувся консультант. – Гаразд, скоро на обрії появиться столиця. Пропоную скористатись перевагами першого класу та перевірити наскільки якісні тут прохолоджувальні напої. Нам їхати кілька годин.
До Західного Портального Вузла потяг прибув уже під вечір, хоч півтори тисячі кілометрів на захід і подовжили день, проте сонце вже майже торкнулось горизонту. Втім, на цей перон сонце зазирало не часто. Вдавши, що перешнуровує черевика, Луцій дещо затримався, озирнувся, швиденько відкрив дверцята бару та переклав усі напої до валізи. Ще раз озирнувшись та переконавшись, що нічого там не дзеленчить, він кинувся наздоганяти супутників.
Західний Портальний Вузол мабуть не надто поступався Центральному, тож був великий, гамірний і заплутаний. Десятки, якщо не сотні порталів у світи-колонії зусібіч обплутувала павутина рейок, стрілок, шляхопроводів та переходів. І це не рахуючи справді циклопічних споруд складів та безлічі скляних куполів готелів.
– Далі нам куди?
В такому натовпі Луцій хвилювався. Йому здавалось, що навіть якщо зібрати все населення його власного світу, то їх буде ненабагато більше, ніж людей довкола. Звичайно, він помилявся, але не надто сильно, максимум у два-три рази. В менший бік, звісно.
– Здається, туди, – пан Анатолій звірився із мапою та махнув праворуч. – Два переходи і на перехресті праворуч та вниз. Перший ешелон товару уже має бути там.
Луцієві побоювання не виправдались – вони не заблукали у цьому натовпі і не загубили одне одного. І навіть вийшли туди, куди збирались. Здається.
Всю вільну площу займала патлата молодь в яскравому лахмітті та з плакатами. Написи сенатор розгледіти не міг, проте, судячи з того як вилаявся пан Анатолій, там не було нічого веселого. Далі, між натовпом та вагонами, виднілись сіро-зелені ряди поліції.
– Ні – війні! Ні – війні! – почав скандувати натовп.
– Ми не дозволимо торгівцям зброєю наживатись на наївних колоніалах!
– Ні торгівцям смертю!
– Розійдіться, негайно розійдіться, – ревів мегафон поліції.
Консультант смикнув попутників за рукави.
– Далі не йдемо. Ох, знову ці…
– Хто? – подав голос Родригез.
– Не важливо. Далі не йдемо.
– Що робитимемо? – поцікавився сенатор.
Родригез скривився та сплюнув прямо на перон.
«Ні – війні!»
До подорожніх кинулась якась дівчина в окулярах із товстими лінзами.
– Ви знаєте, панове, ви знаєте, що там таке?
– Бомби, номінальна вага – три тони, тип боєприпасу – касетний, площа суцільного ураження – від десяти до ста гектарів, в залежності від умов, – раптом чітко та гучно відповів, наче відрапортував, Родрігез.
– Ви… ви з ними заодно! – зарепетувала дівчина! – Ви кляті прихлебали корумпованих плутократів! Андрію! Андрію!!! Всі сюди, вони тут!!!
– Краще йдемо звідси, – пан Анатолій схопив попутників попід руки та потягнув за собою у якійсь двері. – Мабуть вам варто повірити мені, що товар на місці. Ви підпишете акти?
– Думаю, можна домовитись. Це ж тільки перша партія, чи не так?
Період порталу – півтори години. Об’єм – сфера діаметром півсотні метрів. Раз в півтори години внутрішній об’єм цієї сфери міняється місцями із об’ємом такої самісінької сфери. Здається все просто: зайшов в одному місці, раз – і ти вже в іншому. Але якщо подивитись на це із точки зору суперкарго… ви ніколи не пробували розрахувати, яким чином найоптимальніше та найщільніше забити сферу різнокаліберними контейнерами? А стандартними залізничними вагонами? А нестандартними? А із пасажирами? І все це протягом півторагодинного інтервалу? Сорок хвилин на розвантаження, сорок хвилин на завантаження, десять – резерву.
Вагон гойднувся, проїхав кілька метрів та зупинився. Почулось якесь рипіння, вагон колихнуло, потім ще раз. Стрілка на годиннику увійшла в червону зону і сенатор замружився: під час спрацьовування порталу його завжди нудило. Так і зараз: неприємна кулька піднялась по стравоходу аж до горла, на язику з’явився неприємний присмак. І хоч лікарі в один голос твердили, що це все самонавіювання, сенатор точно знав, що це не так.
Вдарив гонг, млість відступила. Через кілька хвилин вагон колихнувся та рушив, ще через кілька хвилин з вікон піднялись металеві штори, відкриваючи незвичне, трішки зеленаве небо із звичайнісінькими на вигляд хмарами. Пан Анатолій припіднявся, щось роздивляючись, та присвиснув.
– Ну, наче приїхали. Ох і дикі місця тут у вас, панове!
Обидва чоловіки теж визирнули у вікно. Вздовж перону стояв ряд чоловіків та жінок із скучними лицями та свіжо намальованим плакатом: «Раді вітати вас, наші рятівники!». Родрігез гидливо скривився та, попорпавшись у сумці, дістав круглі темні окуляри, демонстративно начепив їх на носа та відвернувся.
Вагон знову гойднуло, вочевидь відчепили маневровий паровоз та причепили тягловий. Від голосного свистка заклало вуха, потяг поволі набираючи швидкість рушив.
Сенатор приймав відвідувачів. Важка розмова із трибуном південних провінцій закінчилась відкриванням сейфу та передачею певної суми із рук в руки. Сварка із лідером популарів закінчилась гриманням дверима. А тепер над столом нависав лідер оптиматів, сенатор Квірін Брут.
– Ти що собі дозволяєш? Луцію, ми разом працювали не один десяток років, але що ти собі зараз дозволяєш?
– І ти, Брут? – втомлено відповів Луцій. – Сідай, поговоримо спокійно. Бо уже набридло.
– Дуже смішно, – буркнув Квірін. – Ха-ха. Давай інший стілець, а то я знаю, що цей хитрий. Тільки сядеш, як почуваєшся збентеженим та присоромленим. І розповідай про свої походеньки. Куди ти стільки грошей викинув? І де моя частина?
– Куди треба. Літаки вже прибули?
– Розвантажують. Ти жук, Луцій. Десять транспортів по ціні бомбардувальників. Чотири мільйони солідів, сенаторе! Скільки ж ти насправді заплатив за кожен? А екіпажі? Це ж розбишаки!
– І що? У нашому світі авіації немає взагалі, непотрібна вона була донедавна. Нам потрібні літаки, щоб доставити бомби та викинути їх де потрібно. Яка різниця – доставить їх військовий бомбардувальник чи повітряна вантажівка?
Квірін почухав підборіддя.
– Ну добре, папери я підпишу. Після того, як отримаю свою частину.
– Нічого ти не отримаєш, Бруте. Я спустив всі гроші. І, до речі, простеж, щоб платня, яку отримає Санчо Родригез, відповідала тій, що зазначена.
– Ще чого! Де ти взагалі відшукав цього дурня? Він же не розуміє, як робляться справи! Уявляєш, заявив, що звільнив усіх писців та секретарів! А там знаєш чиї родичі? Та його порвуть! Слухай, Луцію, я розумію, чому ти наказав не чіпати того торгівця, як його… пана Анатолія. За ним корпорація еФ-А, він нам потрібен, а ми йому – ні. Я все розумію і сам простежу, щоб поставки бомб пройшли без перепон, коли треба – навіть доплачу зі скарбниці оптиматів. Але цей Родригез! Ти розумієш, що ніхто не терпітиме його на посаді претора ала аера?
– Доведеться, Бруте. Доведеться терпіти, і не кривись. Щоб ти знав, усі гроші, усе, що вдалось заощадити на бомбардувальниках, пішло щоб його відшукати та найняти.
Сенатор Брут присвиснув.
– Ну ти даєш… За ці гроші можна було купити генерала разом із генштабом! Сподіваюсь, він того вартий.
– І я сподіваюсь, Квіріне. Інакше ми через рік втратимо всі південні провінції, і популари нас порвуть на наступному форумі. І, що найгірше, це буде найменша із наших проблем.
– Гаразд, – Квірін піднявся. – Я тебе підтримаю. Ти точно щось знаєш, якщо сам вкладаєшся у все це. Чув навіть власні потяги зняв з маршрутів для цього проекту. Але тільки не кажи, що всі ті сотні тисяч солідів повністю пішли на твого Родригеза. Не повірю.
Сенатор Луцій зітхнув та пішов відчиняти сейф.
Десяток тримоторних «Буревісників» вишикувались на швидкоруч збудованому летовищі, кілька підвід запряжених волами обережно підвозили до них великі зелені «ляльки». Претор лаявся. Лаявся майстерно, чотирма мовами, нагороджуючи цілий частокіл конструкцій, крізь які поставали сумні перспективи волів, літаків, Сенату та всієї колонії Новий Рим. Луцій терпляче дослухав чергову тираду до кінця та голосно кашлянув.
– Сенаторе, це ти? Пішли, – Претор рвучко розвернувся та попростував до складських приміщень.
Луцію вже доповіли, що претор відмовився від розкішного готелю і облаштував собі житло прямо на складі. Тепер сенатор мав можливість переконатись в правдивості цієї інформації. Претор просто наказав обгородити куток складу, поставив там кілька столів, тапчан та шафу. Над столом висіла лампочка без абажуру, навколо столу – два дерев’яні табурети.
– Сідай, сенаторе.
Луцій примостився, розуміючи, що йому доведеться переважно слухати. Натреноване око помітило напіврозгорнуту карту південних провінцій, накреслені червоним та синім олівцями стрілки і безліч цифр довкола.
– Ну, сенаторе, як справи? До сезону дощів недалеко, так? А як замовлені мною польові летовища? Мовчиш, сенаторе? А як евакуація цивільних? Кажете розіслали попередження? Кажете будуть ховатись? Кажете не всі хочуть покинути зону проведення операції? А ти знаєш, що буває, коли на людину впаде камінчик за гарної висоти? А тут не камінчики падатимуть, сенаторе! Знаєш, на яку глибину такий конус заглиблюється в землю? І як густо вони падатимуть? Мовчиш? Мовчи, я не закінчив! А ти бачив, чим відбувається транспортування навчальних боєприпасів? Волами, сенаторе! Найновіші касетні боєприпаси ви везете волами! А ремонтна база? Це ж сміх! У вас всього десяток літаків, а їм доведеться робити по дюжині бойових вильотів в день! А боєприпаси?
– А що із бомбами? – дозволив собі відповісти Луцій.
– Ви термін придатності дивились?
– Нормальний термін придатності, – буркнув сенатор. – Якщо не впораємось до сезону дощів, то пізніше вони не пригодяться. Якщо ж впораємось, то закупимо ще.
– Здуріти! – претор потер чоло. – Ви всі тут хоч розумієте, як попали? Потрібен цілий експедиційний корпус зі своєю матеріально-технічною базою та персоналом! Ось що вам слід було купувати.
– Це ви, сеньйоре Родрігез, чи як там вас насправді звати, не розумієте, – зітхнув сенатор. – Я думав над експедиційним корпусом – та він завалив би справу ще надійніше, ніж ми. Пробачте, я підрядив вас на неможливе, проте хто ще це розуміє? І, до речі, я знаю, що ви із закритого світу і маєте реальний досвід планування операцій, подібних на нашу. Тому я зробив ставку саме на вас, а не на лялькові армії країн Метрополії – ті вже давно відучились проводити якійсь операції крім парадних.
– Але ж…
– Тепер ви помовчіть! – в голосі сенатора прорізались владні нотки. – Слухайте далі. Можливо, тільки можливо, та все ж я допускаю таку думку, що приватні армії корпорацій могли б взятись за це завдання. І навіть впоратись. Зауважу, що зазвичай корпорації проводять свої поліцейські місії без килимового бомбардування, проте вони практичні, раціональні та вміють розраховувати сили. Але я люблю свій світ, а не тільки гроші, преторе. І хоч ці ліки таки кращі від хвороби, але я не хочу віддавати Новий Рим на поталу корпораціям. Залишились ви. І свою нагороду ви отримаєте сповна. До речі, я знову пришлю вам людину, яка буде вирішувати проблеми та домовлятись замість вас. Не женіть її.
Родригез зітхнув.
– Ви як політик, сенаторе, розумієте, що доведеться бомбардувати регіони із неевакуйованими цивільними? Бо ви вже не встигнете їх вивезти?
– Розумію.
– Ви підрахували, скільки потрібно боєприпасів, щоб накрити сотні квадратних кілометрів з необхідною вам щільністю?
– Е… – Сенатор задумався. – Ви маєте підстави вважати, що цифри відрізнятимуться від тих, що надав пан Анатолій?
– Не думаю, але накиньте відсотків десять. На всяк випадок.
– Добре. Що ще?
– Ще десять літаків, інакше не встигнемо. І готуйтесь, що втратимо третину. Якщо не більше.
Сенатор аж підскочив.
– Але ж протидії не буде! А це ще два мільйони солідів, навіть якщо брати по собівартості! А як для нас – то три! А із іншими запитами – всі п’ять!
– А механізми мають тенденцію спрацьовуватись. Я певен, що вже через місяць доведеться розбирати одні літаки, щоб лагодити інші. І ще одну пересувну майстерню. І ще двадцять екіпажів. Тоді повинні впоратись.
Сенатор щось черкнув в блокноті.
– Все буде, преторе. Готуйтесь до перебазування на південь. І, до речі, справді переселіться в готель, його власник вже висловив мені свою вдячність, буде жаль повертати гроші.
Наступного дня на внутрішній нараді партії оптиматів та трохи пізніше на засіданні уряду Нового Риму сенатор Луцій вимагав додаткового фінансування в розмірі семи мільйонів солідів для закупки додаткових літаків.
І, врешті, його отримав.
Потяг зупинився.
– Дивно якось: їхати із ешелоном бомб, – незважаючи на серйозність фрази, не було помітно, щоб сенатор особливо хвилювався.
– Страшно? – зіронізував пан Анатолій.
– Та ні, просто дивно. Новий Рим міняється і я розумію, що везу ці зміни прямо цим потягом.
Консультант трохи вимушено розсміявся.
– Знаєте, не переймайтесь. Звичайно в кожній моїй лялечці досить вибухівки, проте навіть якщо якась із них здетонує – нічого серйозного нам не загрожує. А за останні десять років випадків спонтанної детонації не було.
– А якщо аварія?
– Навіть тоді. Розумієте, насправді там досить складна конструкція. Враховуючи специфіку цього пристрою, ми відмовились від традиційного способу відстрілу касет. Сажанці, знаєте, насправді досить тендітні, якщо їх розкидати вибухом, буде надто багато браку. Навіть якщо раптом якась із бомб стане на бойовий взвод і почне відстрілювати касети – то це буде більш схоже на феєрверк: конуси із спеціального матеріалу дозволяють проникати на кожному відстріляному елементу на достатню глибину. Також вони містять досить поживних речовин щоб підживити молоде деревце. А потім вони просто розкладуться без сліду. Та й сажанці не зовсім звичайні, вони ростимуть набагато швидше, ніж ви собі можете уявити. Вже через кілька років там буде справжнісінький ліс[3].
Сенатор недовірливо скривився.
– Феєрверк, кажете? Навіть феєрверк може вбити.
– Може, – погодився пан Анатолій. – Наша лялечка теж. Конус повинен увійти в землю, як прикладе по макітрі – мало не видасться. Проте це не причина жахатись феєрверків. Не переймайтесь, досить дотримувати правил безпеки, і все буде добре. Що ми і робимо. До речі, мушу подякувати за вашого помічника. Якби не він я не певен, що вдалось би реалізувати бодай половину від того, що ми зробили.
– Не підмажеш – не поїдеш, – пояснив сенатор.
– Чому стоїмо?
– Не знаю. Може пропускаємо когось. Там ще довго не буде відстійників, тому поки не проїде потяг, ми нікуди не рушимо.
– Як не рушимо? Нас же мали всі пропускати.
– Нас пообіцяли пропускати, а зовсім не мали, – зауважив сенатор. – На той час шлях був вільний. А потім хтось домовився, якщо ви розумієте про що я, що йому треба скоріше. А ми хіба поспішаємо?
Консультант мало за голову не схопився.
– Та ні, але ж так жити не можна! Повинно бути якесь покарання за порушення закону, повинні бути методи впливу… Не можна ось так просто сунути пачку купюр і пропхатись поперед потягу з боєприпасами!
– Пане Анатолію, – сенатор Луцій піднявся з дивану та відчинив бар. – Дорога у нас далека, випийте, заспокойтесь, а я вам дещо поясню. Просто щоб ви розуміли специфіку місця, де вам доведеться ще довго працювати.
– Довго?
– Побачимо, – ухилився від відповіді сенатор. – Отже, держава. Насправді донедавна держава у нас була своєрідним… як це… культом карго, привезеним разом із звичками поселенців. Це в їх звичках, звички вилились в закони. А закони довго приймаються, але ще довше виконуються після того, як їх зміст остаточно втрачено. Теж культ карго… Знаєте, я вчився в одному з найкращих університетів Метрополії, і мабуть не дарма. Та найбільше вразив отой випадок, коли білі люди приплили на острови, побудували бази, роздавали туземцям подарунки… карго, як вони звали… а потім відплили. І туземці вирішили, що слід повторити магію білих людей, «приманити» богів, щоб ті прислали карго. І почали будувати бази та техніку з бамбуку та ліан. Бамбук це таке дерево, вірно? А ліани, мабуть, різновид мотузок.
– Ліани це рослини, але суть ви вловили вірно, – консультант вирішив скористатись запрошенням, налив собі келих вина і тепер із задоволенням його пригубив.
– Так і ми, шановний пане. Насправді держава Новому Риму не потрібна, це саме культ карго, на дев’ять десятих це сліпе слідування звичкам предків та їх ментальності. До останнього часу, – уточнив сенатор після хвилі мовчання. – Метрополії потрібні продукти. Зерно. Багато-багато зерна. Нехай по невеликій ціні, але якщо розорювати без міри землю, випалювати ліси, виснажувати пашню… а ще використовувати належні сорти пшениці – то можна збирати величезні врожаї. Ви бачили наші комбайни? Та у них розмах молотилова чи не двадцять метрів! І забудьте про втрати – головне об’єм! А через кілька років виснажене поле можна покинути та перейти на нове. І так далі, далі… більше зерна! Ви сміялись із волів, та ви ще не бачили наших вантажівок.
– Хочете сказати, що все інше…
– Що інше, пане Анатолію? Крім безмежних полів та ферм у нас ще є залізниці, щоб возити зерно. Кілька майстерень для ремонту техніки. Тваринництво. І все. Решту ми закуповуємо. То навіщо нам держава? Але ж ні, треба щоб усе було як у людей. Метрополія купує у нас зерно за безцінь, але багато, багато зерна, пане Анатолію. Насправді ми багаті, ми досить багаті щоб утримувати сенат, когось обирати і за щось сперечатись. І навіть досить багаті, щоб писати закони. Але виконувати їх? Не смішіть мене, навіщо? Всі і так розуміють свій інтерес. А хто не розуміє… тому треба допомогти. От і все.
Пан Анатолій дещо розгубився.
– Чекайте, але ж як без законів? Не можна без законів!
– А чому, власне, не можна? Є природні закони, які потрібні всім. Вони й виконуються. А решта… донедавна решта саме й було отим культом карго.
– А корупція? Оті ваші «домовленості»? – останнє слово консультант так виділив голосом, що не залишилось сумнівів щодо його справжнього значення.
– А що, корупція? Корупція це не стільки функція системи, скільки народу. Вона виникає тоді, коли плебсу цікавіше те, що обіцяють чиновники ніж те, що вони роблять. Коли замість того, щоб поміняти правила для всіх, кожен хоче відшукати прогалину тільки для себе. Пригадуєте нашу розмову про трагедію общин? Так це вона в чистому вигляді. Коли кожна людина, стикаючись із недолугістю закону, починає думати не про те, як змінити його, а про те, як знайти щілину персонально для себе. Повернемось до нашої аналогії: поки пасовище безмежне — збільшення поголів’я худоби приносить користь. Так і ми – кожен дбав про себе і всі були цим задоволені. Сенат сидів на фінансових потоках, оптимати контролювали імпорт, популари обіцяли збільшити експорт і всі були задоволені обіцянками та гарними словами. А потім… Іронія, правда? Ми отримали трагедію общин в найбуквальнішому розумінні. Ми розорали цілину, випалили ліси… більше полів, більше пшениці, більше грошей! Населення росте. Землі вистачить на всіх! Пилові бурі – дрібниці!
Сенатор підскочив та почав розмахувати руками, наче виступаючи перед натовпом.
– Більше техніки! Кращі сорти! Рекреація землі – дорого! Сівооборот – дурна вигадка! Землі вистачить на всіх! Вперед, на цілину! Земля щедра, земля загоїть рани! І земля таки щедра, нас мало, а планета велетенська. Можна було б ще довго розповзатись, можна було б закривати очі на пилові бурі, але пустеля… Спершу вона поглине південні провінції, потім поповзе на північ. А відступати нам нікуди – можна розорювати нові поля, але неможливо перенести портали. І домовитись уже немає з ким. Природі не сунеш пачку купюр! Будь-яка трагедія общин – це системний виклик. Пора об’єднуватись, пора міняти систему.
– І як?
– Просто, насправді це просто. У випадку общинного поля – розділити його на приватні наділи. У нашому випадку – розділити спільну відповідальність, привести формальні закони у відповідність до фактичних неформальних домовленостей. І від цього відштовхуватись в реформах. Врешті-решт виконувати закон повинно бути простіше, ніж обходити його. І страждати від порушення закону має саме порушник, а не всі решта.
Консультант із цікавістю подивився на сенатора.
– І писати закони будете саме ви. Всі будуть рівні, а ви – рівніші від інших.
– Можливо. Але спершу треба зупинити пустелю.
За вікном почулось наростаюче гудіння. Сенатор відхилив занавіску і подивився на літаків, що ключем летіли на південь.
Туди, де після сезону дощів зашумить новий ліс.
[1] fabrication d'armes (фр) – виробництво зброї
[2] ala aera (від лат) – «загін кавалерії» та «повітря». «Повітряна кавалерія».
[3] Описана технологія – не вигадка автора. Ця ідея виникла в штаті Массачусетс, коли уряд США зобов’язав всі компанії-власники електростанцій з викидами вуглекислого газу посадити ліси для зменшення вуглецевого сліду. Для цього планується використовувати старі бомбардувальники С-130, їх використання удвічі дешевше від ручної посадки, один бомбардувальник може висіяти 125 тис саджанців за виліт і близько мільйона за день.
Рассказ открыт для комментариев