22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Юлес Скела Количество символов: 21421
Конкурс № 36 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

y021 Спадщина Посоха


    

    На виході зі шлюзу Павла зустрічав старий університетський приятель, а нині заступник керівника марсіанського проекту Зураб Ломідзе. Приземкуватий лисіючий чолов’яга розплився в щирій посмішці й так широко розкинув руки, що здавалося, зможе обійняти щонайменше двох таких як сам.
– І кого ж це до нас сонячним вітром прибило?! Та це ж сам Посох-Паша, чорти тебе ніяк не вхоплять! Хіба що посивів геть увесь!
– Зурік, дідько лисий! Базікало ти старе, анітрохи не змінився!
Старі друзі міцно обійнялись, а низенький Зураб навіть відірвав Павла від долівки.
– Та ти ще міцний пень, ґенацвалє! – Павло насилу звільнився з дружніх лещат.
– На Марсі це не штука!.. Ну, зізнавайся, який клопіт до нас заніс?
– Та зачекай ти! Тобі як мед, то й ложку! Дай хоч оговтатися!
– Ну звісно, вибач. Ходімо, поселишся…
За годину друзі вже сиділи за кавою на невеличкому оглядовому майданчику, спостерігаючи марсіанський захід сонця крізь велетенський ілюмінатор. В блідо-рожевому небі світило закочувалося за обрій в оточенні блакитно-фіалкового сяйва.
– Це тобі пощастило, друже, – замріяно протягнув Зураб. – Сезон пилових бурь нещодавно закінчився. А то б милуватися взагалі не було б чим.
– А що, мальовничо… Ну, розповідай, як вам тут живеться-ведеться?
– Та працюємо потроху, – хитрувато підморгнув Зураб. – А якби ще наш віслючок Іа-Іа* не був таким скупердяєм, то ми хоч би й увесь Марс колайдером оперезали.
– От хвалько! – засміявся Павло. – Та ще й ненажера. На вас і так мало не пів Землі гарує!
– А тепер вже ти перебільшуєш. Звісно, електроніка там, всіляка висока технологія, їжа, звичайно. Але ж метали та інші конструкційні матеріали ми тут самі видобуваємо. Переважно з астероїдів. До речі, й Землі перепадає. Жоден транспорт порожнім назад на Землю не повертається. Отже, не такі вже ми й дармоїди… Та годі вже про нас, ти тут в яких справах?
Посох на мить замислився.
– Транзитом. До Головного поясу. В розвідку. Взагалі-то інформація не для поширення, хоча й не таємна. Та й оприлюднювати поки що нема чого… Бачиш, одна зі станцій зовнішнього спостереження, а саме п’ята точка мсьє Лагранжа, зафіксувала в Поясі деяку аномалію.
– П’ята точка мсьє? – реготнув Зураб. – Ти завжди умів влучно формулювати! Ну, і яку ж загрозу вона відчула?
– Чорну пляму. Повне поглинання будь-якого випромінення. Без жодного іншого гравітаційного впливу на оточення. Та хтозна, локація ж в одній зі щілин Кірквуда, а там досить порожньо. Її вже й охрестити встигли. Бермудською плямою.
– Чого б це?
– Там вже три зонди зникло. Не зафіксувавши при цьому жодного об’єкта… Тож готуйтесь до команди про згортання робіт на астероїдах.
– Та отримали вже, причому без жодних пояснень. І навіщо така секретність?
– Та ніякої секретності. Але ж ти знаєш медійників. Їм тільки натякни – роздмухають таке! Аномалія, та ще й в нестабільній зоні! Хтозна, куди її Юпітер виштовхне, і як це вплине на пояс астероїдів? І як їм тут не згадати такі гучні фрази, як «ефект доміно», «чергове Велике Бомбардування»?
– Так-так, – з розумінням закивав Зураб. – Апокаліпсис, паніка…
– Отож. А інформації бракує щоб навіть хоча б спростувати такі вигадки.
Зураб, нахиливши голову, уп’явся пильним поглядом у Павла:
– І керівництво, звісно, не знайшло нічого кращого, як спрямувати в пащу лева старого славетного кіборга Посоха, протезованого мало не на третину?
– Та годі тобі! – посміхнувся Павло. – Ти ж розумієш, в кабіні корабля не це є головним… До того ж при мені цікава експериментальна апаратура. Свіжі розробки УФТІ** спільно з японцями. Маємо слушну нагоду випробувати.
– Ну, звичайно, і кому ж іще випробувати? Хто у нас в сорочці народився?!
Вислів про сорочку знову викликав у Павла посмішку, змусивши мимоволі пригадати випадок майже сорокарічної давнини…

…Прокинувшись удосвіта, Павло неквапом видерся з намету, лишаючи позаду солодке сопіння друзяки Зуріка. Другий намет відгукувався богатирським хропінням іще когось із хлопців. Ясна річ, усі поки що міцно сплять після довгої ночі біля багаття. Випроставшись, Павло вдихнув на повні груди прохолодну свіжість липневого світання. В сірому небі ще й досі жевріли останні зорі, а схід вже поволі насичувався вранішньою блакиттю.
Ще навіть і птахи не прокинулись, тож крізь чарівливо німу тишу можна було вловити ледь чутний шепіт степової трави. В її хащах плутались і застигали білясті пасма туману, що плинули від річки, майже суціль вкритої молочним серпанком.
Казка, та й годі!
Але всюдисуща волога нагадала про спрагу. Закортіло пити. Павло сіпнувся до каністр. Порожньо. Ну звісно, рештки води пішли на гасіння вогнища. Бо ж бігти до річки всім було ліньки, тим більш у пітьмі. А тепер – «в джунглі прийшла посуха, і слон Хатхі просурмив водяне перемир’я»! Йолопи! Прокинуться й зажадають пити. І почнуть пити кров одне з одного, вишукуючи крайнього. А крайнім врешті-решт опиниться Зурік, бо сьогодні саме його черга бути «водовозом». Байдуже, не варто будити, сам сплаваю. Буде винен. Доречно прокинувся, коли ще й на світ не зазоріло!
Хлопець кинув обидві каністри у човен, відштовхнув його від берега й сів за весла. Здавалося, що човен пливе у фантастичному білому мареві, і тільки плескіт весел, розриваючи тишу, нагадував, що під човном все ж таки вода. І хоч Павло й веслував неспішно, милуючись казковим краєвидом, та подорож все одно була недовгою. На протилежному, більш крутому березі, треба лишень трішки піднятися, біля великого чорного валуна било з-під землі чисте джерело, невеличким струмком стікаючи до річки.
Діставшись джерела, хлопець в першу чергу відкинув каністри, став навколішки і спрагло припав до життєдайного холодного водограйчика.
Досхочу напившись, Павло вже збирався занурити у струмок першу каністру, аж раптом закляк на місці від побаченого. В кількох метрах по той бік джерела на чорному валуні сидів по-турецькому справжнісінький запорожець. Як годиться – з довгими вусами, з оселедцем і сергою у вусі. Тільки босоніж і з голим торсом. На шиї поруч із хрестом теліпався на шворці незрозумілий маленький мішечок. Замість шаровар – якісь сірі, схоже що шкіряні, штани. До широкого клепаного поясу-чересу приторочені піхви з кинджалом. Сидів і вдивлявся кудись удалечінь просто перед собою, гризучи довгу стеблинку і беззвучно ворушачи вустами. Павла, здавалося, він геть не помічав.
Від нереальності цієї картини хлопець не міг навіть поворухнутися, лише розглядав примару, затамувавши подих. Що то за козарлюга? Реконструктор? Але ж як він так непомітно з’явився, та ще й у такий вранішній час?
Наче відчувши на собі чиюсь увагу, козак хутко повернув голову в бік Павла і, зіщуливши очі, пронизав його суворим пильним поглядом, нібито вдивляючись у щось позаду хлопця. Потім зробив різкий рух рукою, немовби ловлячи муху, і рвучко смикнув до себе. Павло і справді відчув на собі потужний ривок. В голові на мить запаморочилося, а коли прояснішало, довколишній пейзаж якось невловимо змінився. Проте козарлюга лишився той самий.
– Ну що, бісове кодло, гадав, вирячився на козака, а сам непомітним зостанешся?! Теж мені, характерник!
– Та я… – ні в сих ні в тих пробелькотів Павло.
– Та що ж це за опудало, – захитав головою козак, роздивившись Павла з голови до п’ят і залишившись, певно, не в захваті від його гумових капців, джинсових шортів та заяложеної майки з малюнком кропу на все пузо. – Матінко божа! Кого ж ти мені надіслала?! Ну і що ти за один?
– Павло… Посох… – на автопілоті відрекомендувався хлопець.
– Цікаво! – хмикнув козак. – Мене в полку теж Посохом кличуть… А чим займаєшся?
– Та ми тут рибу ловимо… А взагалі-то я студент…
– Студент, кажеш? А більше на жебрака чи юрода схожий. І що ж ти там студіюєш?
– Фізику твердого тіла…
– Погано, мабуть, студіюєш, – знов захитав головою козак, – бо твоє фізичне тіло щось не спадає на надто вже тверде. Ну, та то – пусте. Кажи, краще, звідки родом будеш?
– З Полтави…
– Еге ж… – сумно кивнув головою воїн. – Я сам щойно звідти. Розгромили нас московіти під Полтавою. На гамуз розбили.
– Як під Полтавою?! Оце зараз?! – в Павла очі полізли на лоба, а волосся мало не стало дибки.
– Е-е, – протягнув козарлюга, зіщуливши очі, наче щось усвідомлюючи. – Та ти ж нічогісінько не добираєш. Який, по твоєму, зараз рік… від Різдва Христового?
– Дві тисячі п’ятнадцятий.
Козак схопився обома руками за голову:
– Три століття! Боже милостивий! За що ж ти так нашу неньку караєш?!
– Три століття? – розгублено перепитав Павло. – То ви це зараз про битву зі шведами?
– Хто зі шведами, хто з Московією, – скрушно зітхнув козак. – Та переможець один – московський цар… А що ж воно триста років потому, чи є ще Гетьманщина, чи й згадувати вже забули, що була колись така країна?
– Та ви що, в часі заблукали? – здивувався Павло, починаючи підозрювати недобре.
– Хто заблукав – це ще питання, та нема зараз часу про це патякати. Кажи, чи є ще Вкраїна, чи всю вже вщент пошматували ляхи з москвою й татарвою?
– Та чому ж, – знизав плечима Павло. – Стоїть Україна… Поляки наші друзі, а татари, й взагалі, – співвітчизники… Щоправда, Крим Росія окупувала, тож їм там зараз несолодко… А хтось у нас, на материку рятується… А ще Москва частину нашого сходу захопила… Обороняємось як можемо…
– Оце тобі й маєш! – і вражено, і ствердно закивав козак. – Усе змінюється, і ляхи – друзі, і татари – браття… А ці навіть через триста років ніяк не вгамуються. От лихо-лишенько!.. Та хай би там як, але якщо вже доля обрала саме цю добу… Сиди, не тікай, я хутко!
І він стрімко шугонув схилом угору й зник у кущах. До Павла долинуло тихе кінське іржання, а за хвилину козак повернувся з невеличкою дерев’яною скринькою з мідними стяжками.
– Слухай уважно, тезко, й запам’ятовуй, – вихопивши кинджал із піхов, козак Посох розпочав спритно копати ямку під самісіньким чорним валуном, не припиняючи промовляти. – Це – не просто скарб, це – святиня… Я її тут сховаю, намовлю, скільки сил стане… Ніхто не знайде… Тільки ти… І тільки зараз…
Козак продовжував щось бурмотіти, а в Павла вже заклало вуха й запаморочилась голова…
Повернувшись до тями, хлопець усвідомив, що продовжує сидіти з порожньою каністрою в руках, а перед ним – той самий чорний валун, рясно вкритий мохом. І жодних козаків. Під каменем густо зеленіла незаймана трава.
Нічого собі глюк! Це що, від води? Та пусте, не перший же день п’ємо! Либонь не виспався, а тут вимкнувся. Оце так сон!
Озираючись і прислухаючись до найменшого шелесту, Павло швидко набрав каністри й побіг, майже скотився до човна. І тільки тут заспокоївся. Начебто човен виявився чимось на кшталт якоря в реальному світі. Фу-ух!
Та в човні на нього чекав ще один сюрприз. Просто посередині човна між лавками задирливо розляглася саперна лопатка Зуріка. Взагалі-то нічого надзвичайного. Може, Зурік плавав копати хробаків і залишив лопатку в човні? Але ж як Павло міг її не помітити раніше?.. А раптом це – знак? Кажуть же, що скарби відкривають себе на межі дня і ночі. Та врешті-решт, чим я ризикую?!
Спокуса виявилася настільки сильною, що Павло, завантаживши каністри в човен і схопивши лопатку, гайнув назад до чорного каменя.
Вже через десять махів лопаткою лезо цокнуло об щось тверде.
– Кхе-кхе, – почулося десь згори. – Мабуть наживку на риболовлю копаєш?
Здригнувшись, хлопець підвів голову. Трохи вище схилом на грудці сидів, спираючись на ціпок, старий дід, невловимо схожий на попереднього козака. Хоча виглядав цілком сучасно – коротка сива стрижка і така ж сива щетина, проста картата сорочка, прості штани та сандалі.
Ще один привид? На протязі десяти хвилин – це вже занадто!
– Ну чого втупився, наче в примару? Доброго ранку!
– І вам, діду, доброго… – Павло знову відчув, що впадає в ступор.
– То, кажеш, наживку на риболовлю? Ну-ну. А отого хробака, об якого ледь лопату не зламав, ім’я та по-батькові, бува, не скарб гетьмана Мазепи? Не бентежся, я таких рибалок на наших берегах вже вдосталь надивився. Якби мені так город хтось перекопав. Хе-хе… Ну, чого закляк? Не лякайся, я справжній, хочеш помацати? – побачивши, що Павло заперечно хитає головою, дід поліз до кишені й дістав пласку металеву флягу. – Ковтнеш для хоробрості? Ні? Ну й то вірно. Це ж ліки, а тобі, молодому, що лікувати? А я ковтну.
І старий, примружившись, приклався до горловини фляги.
– Ех, цілющий бальзам! Сам гнав, сам настоював. На наших травах. Куди там та «Бехеровка»! А вода? Це ж на нашій воді, найкращій у світі, особливо для нашої людини. А знаєш, вода ж пам’ять має. Вірніше, у води вона недовга, а вся пам’ять – в землі нашій. А вода її тільки назовні виносить. Якщо перед землею навколішки встати, низько вклонитися й пити з самісінького джерела…
– І що тоді? – нагадав про себе Павло, помітивши, що старого занадто вже заносить кудись удалечінь.
– Тоді земля почне до тебе промовляти, про минуле розповідати. Тільки для цього ще той потрібен, як його в біса… резонанс, о! Щоб земля тебе своїм визнала.
– Ага, – трохи осмілів хлопець і зауважив скептичним тоном: – Тоді й видіння всілякі почнуться, і козаки до тебе промовлятимуть.
Дід нахилив голову і уважно придивився до Павла.
– А ти, либонь, так і зробив? От молодець! Аж тут тобі скарб себе й відкрив! Так чого ж ти, ріднесенький, зволікаєш? Діставай вже свій скарб. Не переймайся, я на частку не зазіхатиму. Коли вже доля так вирішила, то що твоє – те твоє!
Хлопцю нічого не залишалось, як продовжити відкопувати свій скарб. За хвилину він вже витягнув на поверхню невеличку легку скриньку, точнісінько таку, як бачив у видінні. На диво цілу-цілісіньку, навіть бронзові стяжки не надто потемніли. Відкинувши кришку, Павло дістав зі скрині шкіряний мішечок. Легкий, майже невагомий. Що то за скарб?
Розв’язавши мотузки, Павло з подивом не знайшов в клунку нічого, окрім білої ганчірки. Вийнявши й розгорнувши її, він побачив, що це сорочка. Настільки рвана й драна, що майже не було живого місця. А там де було – там у безладі нагромаджувалися геометричні візерунки білої вишивки. З тих символів хлопець впізнав хіба що восьмикутний Алатир та схожий на тризуб Руєвіт, усі інші, що так чи інакше нагадували комбінації свастик, були незнайомі.
– Оце так скарб! – у розпачі прошепотів Павло. – Драна сорочка, та ще й така старезна, що навіть вишивка повицвітала.
– Та це не вишивка вицвіла, – відгукнувся дід, що пильно стежив за діями хлопця. – Це в когось, мабуть, тями не вистачає. Білим по білому – це стиль такий. До речі, нашим, полтавським прозивається. Хоча насправді він набагато древніший.
– Білим по білому? – перепитав Павло. – А сенс?
– А ти думав, що заради краси? Причепуритися й хизуватися? Ба, ні! Кожен символ глибинний сенс має… А що драна – то зрозуміло, якою ж вона в наші часи має бути? Е-хе-хе, – раптом зітхнув дід. – Та ти ж все-одно нічогісінько не зрозумієш. Доведеться розповідати все од самого початку. Ну то слухай.
У давні-прадавні часи, коли ще й самого часу не існувало, великий ткач Род виткав полотно світу. Нитка до нитки. Але здалося йому воно надто одноманітним і нудним. Тоді до справи заступили його діти. Кравець Чорнобог почав краяти полотно на шматки, а швець Білобог – зшивати ті шматки між собою. Але й тоді, не було в тих витворах життя, бо не було долі. Тоді доньки Рода – вишивальниці Доля і Недоля взялися вишивати всьому сущому його долю. Отак і з’явилися вишиванки. Була така і в нашої землі. Та тільки люди, нерозумні й жадібні, увесь час тягнули полотнину кожен до себе, спричиняючи розриви й дірки. І як вишивальниці не латали й церували, а люди знов і знов дерли-роздирали рідну вишиванку. Аж ось якось один славетний гетьман призвав до себе козака-характерника і наказав тому надійно сховати ту подрану сорочку від ворога. Щоби ніхто до неї не дістався аж до кращих часів. І з тих пір нічого не чутно ані про козака, ані про вишиванку. І нема в цієї землі своєї долі. Вона нібито є, а нібито й нема. Неначе поснула десь довіку. Така от історія, хлопче…
– Цікава легенда, – дослухавши до кінця, зауважив Павло. – Та тільки що мені з цим скарбом робити?
– Тримати і дбати, – знизав плечима старий. – Врешті-решт – дати раду.
– Та як же тут даси раду?! – запротестував хлопець, знов розглядаючи дрантя. – З таким занепадом жодна швачка не впорається. 
– А ти не квапся, синку, не квапся. Всьому свій час. Справа в тім, що тут не швачка потрібна, такі дірки латаються не шиттям, а життям.
– Тобто? – не зрозумів Павло.
– Тобто як драли, так і латати – справами. Якщо житимуть люди в злагоді, одне одному не заважаючи – і то вже користь буде, а якщо ще й допомагатимуть, ниточку до ниточки складатимуть, дивись – і стане наша вишиванка до ладу. Як там на нашій Білій альтанці написано? «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона».
Останні слова дідусь промовив, замріяно вдивляючись кудись удалечінь. А потім посміхнувся:
– А збудували її, до речі, до двохсотої річниці Полтавської битви, а відбудували на честь трьохсотої річниці приєднання до Московії. Ротонда дружби народів. Така от іронія… Долі… Ну, годі вже, що мав – те сказав, час мені вже й рушати. Щасти тобі, хлопче!
Дід важко піднявся, спираючись на ціпок, і зашкандибав схилом угору. Вже коли він майже зник в галуззі кущів, Павло із запізненням вигукнув:
– І вам щасти!
– Дякую, – озвався старий. – А щодо лахміття – сам вирішуй, це ж твоя спадщина. Хочеш – викинь на смітник, та й тікай світ за очі. Бо не буде тут долі. Але спершу спробуй уявити собі, як би мав виглядати стародавній к’ю-ар-код для божого сканера?
К’ю-ар-код? Для божого сканера? Нічого собі просунутий дідусь!
Хвилину потому хлопцю почулося звіддаля тихе іржання й кінський тупіт.
Ошелешений і розгублений, Павло обернувся до річки, втупивши в неї розсіяний погляд. Там, над водою, суцільний потік білого мороку вже майже розвіявся, перетворившись на неквапний плин окремих білих хмаринок. В одній з них хлопець впізнав козака-вершника, що беззвучно летів над водою, за течією – кудись убік Дніпра. А в голові тим часом, звідки й узявся, тихо, але напосідливо лунав «Козацький марш»…

…Готуючись до вильоту, Посох дістав свою вишиванку і прискіпливо роздивився. Він завжди надівав її в найважливіші моменти життя. Тим часом сорочка впродовж десятиліть непомітно для ока поступово змінювалася так, що тепер навіть і не пригадати, якою вона була спочатку. Та допевне, вже точно не такою, як зараз. Дірки та розриви геть зникли, навіть жодної латки не залишилось. Тканина виглядала цілою і неушкодженою, як нова. Та й візерунки-символи наразі вишикувались у більш логічний лад, милуючи око своєю гармонійністю.
«Кажеш, в сорочці народився? – усміхнувся Павло, пригадавши слова Зураба. – Та не так вже це й далеко від істини. Не народився, звісно, але ж скільки разів ми одне одного рятували!»
Залишившись задоволеним оглядом сорочки, чоловік натягнув її на голе тіло, відчувши, як всі протези стають ще більш живими, наче рідна плоть. І нехай під комбезом, а тим паче під скафандром, її ніхто не бачить. Ну то й що? Вишиванка ж не для того. Вона ж для сканера божого…
Думки Павла перервав відео виклик. Це був Зураб.
– Ну що, супермен, не передумав? А то б навісили твою апаратуру на наш автомат, і горя б не знали…
– Зуріку, друзяко, – перебив його Посох. – Я ж тобі казав. Там вже три зонди зникло. Навіть якщо в тебе є зайві автомати, то в мене немає зайвого обладнання. І взагалі, не переймайся, все буде гаразд!
– Ну й грець з тобою, чортяко впертий! Тобто, щасти… Тобто, ні пуху…
– Під три чорти, Зуріку, під три чорти…
Переліт до Головного поясу астероїдів виявився, як і очікувалось, нудним і нецікавим. Навіть гра з бортовим комп’ютером в тривимірні шахи встигла набриднути, хоч і чергувалася з читанням свіжої української фантастики і перечитуванням «Енеїди». Аж ось нарешті й місце призначення.
Сконцентрувавшись, Посох ввімкнув все спостережне обладнання і став чекати. Спершу апаратура нічого не фіксувала, і Павло знов занудьгував. Аж раптом в одну мить всі прилади наче показилися і почали нести якусь нісенітницю. Навіть суперзахищений і безвідмовний навігатор загубив себе в просторах Всесвіту і панічно видавав «на гора» повну маячню.
Посох гальмував на межі фізичних можливостей, чи навіть за межею. Врешті-решт, чи то від перевантажень, чи з якихось інших умов, перед очима попливли темні кола, і він втратив свідомість.
До тями Павла привів голос шефа:
– Ё-моё, Посох, ты опять дрыхнешь на работе! С бодуна, что ли? А вчера опоздал. А в последней отгрузке на Белгород сразу два пересорта! На складе срач, на полках пылища в три пальца!
– Так я же один, я не успеваю! – не впізнаючи свого голосу відповів Павло. – Вы же месяц назад второго кладовщика сократили. И помощи никакой!
– Напарника тебе? Будет тебе напарник! За половину твоей ставки. Как раз на минималку выйдешь. А ты на большее и не нарабатываешь! Вон, гейропцы с пиндосами уже Марс осваивают, а мы буксуем и буксуем. И всё из-за таких работничков, как ты! Протри хотя бы стол приёмочный, через час сдача готовой продукции.
І шеф жбурнув Павлові якусь сіру ганчірку. Придивившись, Посох розгледів крізь бруд драного лахміття розкашлатані залишки вишивки… І опритомнів.
Гальмові двигуни продовжували розмірено працювати, потроху відносячи корабель від небезпечної зони. Фу-ух, оце так зачепило! Ну, хоч прилади й мало що здобули, але ж маємо тепер прийнятну робочу версію. А там, дивись, з божою поміччю й допетраєм, як нам цю діру залатати. От тільки братів-паралельників шкода. Щось у них там не все гаразд. Та що поробиш? Зрештою, кожен сам свою долю обирає.
***
*IAIA – International Aeronautics and Interstellar Administration (Міжнародне управління з аеронавтики і дослідження міжзоряного простору)
**УФТІ – Український фізико-технічний інститут (нині – ННЦ ХФТІ – Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут»)
    

  Время приёма: 20:01 22.06.2015