09:45 09.03.2019
Отпечатан тираж 38-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


10:02 03.02.2019
Поздравляем победителей 48-ого конкурса!
1 Юлес Скела ak003 Таємниця Живени
2 Ліандра ak024 Всі діти світу
3 Нездешний ak002 Подпольщики


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 48 (зима 19) Фінал

Автор: Ліандра Количество символов: 22185
Конкурс № 35 (весна) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

x023 Практика


    Вже ніхто не пам’ятає кому і коли прийшла в голову ідея використовувати для вторинного дослідження нововідкритих планет екіпажі із студентів-практикантів та їхніх викладачів. Подейкують, що це була спільна ініціатива Міжпланетної Асоціації вищих навчальних закладів та Центру Космічних Досліджень. Одним набридло постійно випрошувати місця для практикантів у приватних експедиціях, а інші були незадоволені низькою якістю досліджень проведених цими групами, скупими і поверховими звітами, часто зробленими аби-як.
    Зараз Міжпланетна Асоціація ВНЗ могла похвалитися значною флотилією дослідницьких суден, а навчальні дослідницькі групи стали типовим явищем, витіснивши приватників-любителів майже зовсім.
    Звісно, студентам для практики пропонувалися найбільш безпечні та безперспективні в ресурсному значенні об’єкти: у світи зі шкідливими умовами навчальні експедиції не допускалися, а цінні промислові планети діставалися великим компаніям, що спеціалізувалися на широкомасштабних промислових виробітках.
    ***
    Кают-компанія навчального зорельота групи вторинного дослідження була переповнена. Зліва від входу сиділи і нудьгували геологи, справа щось гарячково в пів-голосу обговорювали хіміки. Місце біологів та зоологів пустувало — вони от-от мали повернутися із чергової «вилазки на піддослідну планету». Біля геологів прилаштувалася з портативним комп’ютером Валентина Задорожна, студентка університету ксенопсихології. ЇЇ напарник Юрко Скачистрибайло знову ухилявся від своїх обов’язків. Валандається, певно, у технічному відсіку із механіками чи пілотами. І як тільки він туди пробирається?
    — Знаєте, що я вам скажу? — Юрко, як завше, не ввійшов, а влетів до кают-компанії, — Там біологи повернулися. Вони віднайшли таке-е-е! Ходять поважні, носи позадирали. Так і чекай — перечепляться через щось, бо нічого крім стелі не бачать. І це — ботаніки! Ви бачили тих ботаніків?
    Майже десяток пар очей зацікавлено звернувся до Юрка.
    — Що ж вони розкопали? — красуня-білявка Лайра з геологів висловила запитання, яке цікавило всіх.
    Юрко, відчувши себе в центрі уваги, одразу ніби повищав. Картинно пройшовся каютою, зберігаючи мовчанку та зухвало розсівся біля тієї ж Лайри.
    — Та пусте! — осідлав він улюбленого коника. — Рослинку якусь. З цінними лікарськими властивостями! — Скачистрибайло демонстративно закотив очі, явно перекривляючи когось із біологів. — ЇЇ можна буде використовувати як сировину для лікарських препаратів. Подумаєш, теж мені відкриття!
    — Юрку, не заздри! — осадила його Валя. Вона мала нещастя проходити практику разом із ним, і його витівки вже достатньо її дістали. Університетом блукали чутки, що Юрія Скачистрибайла не хотів брати жоден з викладачів до себе у групу, і тому їм довелося тягти жереб. Валя дуже жалкувала, що вибір долі припав на Віктора Івановича. І на неї.
    — Хто заздрить? Я? Та нізащо! Було б чому заздрити. Колись! Може! Можна буде! Використовувати! Це якщо її собівартість буде нормальна. А раптом вона ніде більше і рости не зможе, а тільки тут? А з цього краю її не навозишся. Шкірка вичинки не варта, як казали мої славні пращури.
    Юра постійно ввертав якісь словечка і вирази, які багато хто не дуже розумів, посилаючись на загадкових предків, великих воїнів, сильних і спритних вихідців із Землі.
    — Щось ти забагато про біологів торочиш, ні на хвилину не вмовкаючи. Біологи те, біологи се. Ти впевнений, що правильно фах обрав? Здається мені, тебе все ж більше тягне до біофаку. — не залишилася осторонь Лайра.
    — Після того, як я десять років прожив на планеті з лукорійцями, місце на факультеті ксенопсихології мені було гарантоване. Та мене ледь на клапті не роздерли усілякі професори! — бундючився Юрко. — А як мене просили, щоб я вступив на факультет?!
    — Певно лукорійці дуже зарозумілі, чи це в тебе зроду? — Лайра, видно, була не проти влаштувати словесну перестрілку.
    — Ти б енергію свою не на балачки з біологами витрачав, а на підготовку до завтрашньої експедиції. Тоді може і нам знайшлося б чим похвалитися. — Валя поставила Скачистрибайла на місце.
    — Ой, та що там готуватися. — не вгавав він. — Нудьга одна! Та й навіщо витрачати час і сили на те, що за тебе швидше і краще зроблять інші?
    — Ну ти й лінюх! — донеслося від хіміків.
    — Не лінюх, а — раціоналізатор. — Юрко спогорда скочив з місця і завмер: руки в боки, одна нога відставлена, підборіддя високо задерте.
    — Це не раціональність, а безсовісність!— захихотіла Лайра.
    — Та тихше вже! — роздратовано шикнув хтось із хіміків.
    — А що таке? — скипів Юрко. — Може ми вам заважаємо? Так йдіть до своєї лабораторії. В кают-компанії треба відпочивати і спілкуватися.
    — А у вас і того немає. — в’їдливо відсварювалися хіміки. — Ксенопсихологія певно і не наука, якщо лабораторія не потрібна.
    — Пішли, Юрку, нас вже Віктор Іванович чекає. — Валя вчепилася і потягла геть напарника, обличчя якого миттю вкрилося червоними плямами, брови згромадилися над очима, а губи зімкнулися у ледь-помітну лінію.
    — Ні, ви тільки подумайте! — бурчав він дорогою — Звідки вони взяли, що ксенопсихологам не потрібна лабораторія?
    — Та вгамуйся вже! — здавалося, Валине терпіння от-от лусне. Оскільки кают на кораблі було обмаль і справжньої лабораторії не передбачалося, то лабораторією ксенопсихологічних досліджень неофіційно стала каюта керівника їхньої практики Віктора Івановича. Їй і самій не подобалася така дискримінація. Але, якби Юрко не так болісно реагував на подібні кпини, то навряд чи б хто на цьому зациклювався. А так всі, майже на кожному кроці, про це згадують.
    Коли вони ввійшли, Віктор Іванович Бриль, професор ксенопсихології та керівник їхньої практики, терпеливо гортав «Азбуку ксенопсихології» — паперовий варіант. І де він тільки її доп’яв?
    — Ну що, готові? — запитав, відклавши книжку та огладжуючи тім’я, на якому почала пробиватися лисина. Він часто так робив, немов постійно перевіряв чи на місці вона, чи не зникла часом. Його «майже лисина» була візитівкою Житницького Університету Міжпланетних Відносин, де він викладав і де мали за честь навчатися Валя з Юрком. Професор Бриль категорично відмовився коректувати облисіння, тому залишався ледь не єдиним лисіючим гуманоїдом на Житниці, окрім звісно тих рас, для яких відсутність волосяного покриву голови була природньою.
    — Та, мабуть — невпевнено проговорила Валя, накрутивши на палець русяве пасмо волосся, що постійно падало на очі. — Особисті речі, одяг — взяли. Аптечки, спорядження — теж. А от із типовим набором для контакту ще не визначилися. Юрко наполягає на варіанті Альфа. А мені здається, що варто використати Бету чи Гамму. — Валя завжди була сумлінна, через що часто вагалася і не поспішала із висновками. Коли вона в чомусь сумнівалася, то прискіпливо аналізувала все, до найменшої дрібниці, і не зупинялася, поки не розуміла, чим саме викликані її сумніви і наскільки вони виправдані. На відміну від Юрка, який часто діяв імпульсивно і не особливо вникаючи в деталі.
    — Та їм до Бети ще розвиватися і розвиватися, не кажучи вже про Гамму. — Юрко емоційно відстоював свою позицію.
    — Не можу з тобою погодитися. Ну ніяк. — Валя старанно заправила неслухняний завиток за вухо, а він знову вислизнув — вона завжди теребила волосся коли нервувала. — От подивись, — вона схилилася над протоколами спостережень і фотографіями, зробленими дослідницькими зондами. — В них щось схоже на соціальний устрій. Вони між собою спілкуються, разом проживають, турбуються один про одного. Допомагають слабким чи пораненим. Ось тут добре видно як вони приносять їм їжу. Правда, ми не спостерігали, щоб вони використовували якісь знаряддя, ще не доросли до цього.
    — Он, земні мурахи теж разом проживають і між собою спілкуються. Може і їх віднесемо до розумних істот. — не здавався хлопець.
    — Знаєш, іноді мені видається, що ті мурахи — значно розумніші за декого.
    — Валю, Юрку, припинили непродуктивні суперечки! Спробуймо розібратися! Пройдемося основними критеріями. Що нам точно відомо?
    — Тубільці живуть невеликими колоніями від п’ятдесяти до ста п’ятдесяти осіб. — відрапортував Юрко, дивуючи Валю, яка вважала, що він зовсім далекий від реалій практики. — Здебільшого селяться на берегах водоймищ. Тут усі береги всіяні пляжами з надзвичайно зручними бухточками. М-м-м! Яка б планета для туризму була, якби не наші тубільці.
    — Як такої ієрархії не визначено, але ми можемо бачити, що вони піклуються одне про одного, неагресивні — продовжила Валя. — Про моральний розвиток важко судити. Вони не мають одягу, отже у них нерозвинене почуття сорому, що свідчить про низький рівень моральної сфери. Але вони видають якісь звуки, спілкуються один з одним! А спілкування одна з основних ознак Гамми.
    — Так! — погодився Юрко, і тут же заперечив, — Але основних ознак має бути хоча б три!
    Валі здалося, що він хотів показати їй язик, але стримався в останню мить. Як вона могла так помилитися? А Скачистрибайло продовжив, кожним словом утверджуючи свою перемогу:
    — Як для Гамми у них немає спільної виробничої діяльності і жодних! знарядь праці.
    — Отже, що ми маємо? — професора забавляла суперечка студентів. Молодість! Запальність! — Відсутність знарядь праці, ознак спільної діяльності, відсутність моральної складової — це все вказує на недостатній розвиток. Ми маємо перед собою класичний приклад зародження цивілізації. То до якого рівня віднесемо?
    — Альфа. — зітхнула Валентина.
    — Альфа! Я ж казав що Альфа. А ти Бета-Бета! Навіть Гамму розглядала. Добре, що я набір ще не підготував. А то був би конфуз. — Юрко піддражнював Валентину, вона намагалася робити вигляд, що його шпильки не досягли мети, але червоні щоки зводили нанівець усі її старання.
    — Юрію, що входить до типового контактного набору Альфа для гуманоїдних цивілізацій?
    — Стандартний контактний набір орієнтований на органи чуття.— чітко відповів Юрко, знову дивуючи Валю. — Основними, відомими нам, органами чуття у тубільців є: слух, зір і смак. Вони видають звуки, причому досить мелодійні, їдять деякі кисло-солодкі фрукти, наприклад, червоні та фіолетові і не їдять гіркуватих — жовтих, які до того ж містять отруйні речовини. Можна припустити у них наявність нюху. Тому в набір увійдуть дзвіночки, брязкальця, музичні та звукові іграшки, прикраси, буси різні, скельця, дзеркальця, запальничка, цукерки та приправи.
    — Залишилось лише відпрацювати промову — і в путь! — задоволено посміхнувся Віктор Іванович, торкаючись своєї лисини. — Ми з Валею прорепетируємо, а ти, Юрку, іди, збирай свої буси!
    Валя почувалася досить кепсько. Їй неприємно було, що вона настільки помилилася у своїх висновках відносно тубільців. Віктор Іванович пояснив, що вона відчуває до них певну симпатію, і тому її сприйняття дещо викривлене. Їй хочеться бачити їх розумнішими і досконалішими, ніж вони є. Не зважаючи на неприємні думки, вона старанно налаштовувалася на завтрашній контакт. Взагалі перша зустріч із тубільцями дуже важлива. Від того наскільки майстерно і благополучно її проведуть, залежить як розвиватимуться відносини між планетами у майбутньому. Звісно, якщо трапиться невдача, завжди можна спробувати в іншому місці з іншими тубільцями, але Валі не хотілося завалити перший свій контакт.
    — Ну що, почали? — Віктор Іванович підсунув дзеркало ближче до Валі, щоб вона могла бачити вираз свого обличчя.
    — Ми друзі. Ми будемо жити поряд і допомагати вам. — орієнтуючись на низький рівень розвитку корінного населення, Валя старалася говорити якомога простішими словами, але це їй не завжди вдавалося. — Ми навчимо вас робити одяг і будувати будинки, щоб захиститися від холоду і небезпек.
    — Валю, які будинки? Пам’ятай, що їхній словниковий запас дуже обмежений. Житла! Там де живуть. — зауважив Віктор Іванович.
    — Я ніколи раніше не працювала з настільки відсталою цивілізацією. — Валя відчувала, як її охоплює паніка. Раптом вона не справиться і все зіпсує? — Ми навчимо вас робити теплі житла. — слухняно виправилась вона.
    — Так краще!
    — Можливо, ви стикалися із такою проблемою, що не можете передавати знання. Багато чого губиться. Ми навчимо вас письму. Це така система знаків, щоб записувати, зберегти, і передавати знання. — Дівчина передбачала захоплення з яким тубільці слухатимуть її, ловитимуть кожне слово, розглядатимуть речі. — Кожен зможе записати те, що знає і донести іншим. Боже, вони такі відсталі, що я навіть не знаю, як їм це пояснити. — спостережний зонд кілька днів записував розмови тубільців, а спеціальна програма розробляла переклад, і дівчина надіялася, що у їх мові достатньо слів, щоб перекласти все, що вона хоче до них донести.
    Прочинилися двері і до каюти прослизнув Скачистрибайло. Швидко справився.
    — Ви зможете долати великі відстані швидко і без зусиль. Побачити, що знаходиться за он тими горами — Валя махнула рукою, а потім звернулася до професора Бриля. — А гори там ліворуч чи праворуч?
    — Хіба ти по ходу не зорієнтуєшся? — підколов Валю Юрко, активно сигналячи бровами: «Давай уже швидше! Скільки можна?»
    — Та зорієнтуюсь, але хотілося б відпрацювати. Раптом щось наплутаю.
    — Не наплутаєш. У тебе все дуже гарно виходить. — підбадьорив її хлопець. — Твоя зовнішність приємна, ти дуже гарно переконливо говориш. Я навіть сам хочу, щоб мене включили до міжпланетної програми розвитку після того, як ти все розкажеш.
    Валя посміхнулася не дуже вдалому компліментк, зібралася і продовжила.
    — Загалом непогано. – похвалив її професор. – Будь привітною, слідкуй за мімікою. Не хмур брови, їм може здатися, що ти сердита. І більше щирості в голосі. Вони скоріше інтонації вловлюють, ніж зміст, як немовлята.
    — Ми навчимо, ми покажемо. — покривлявся Юрко — Невже ми все це дійсно збираємося їм дати.
    — Певною мірою. — Віктор Іванович простягнув руку до маківки, збираючись почухати лисину, але, помітивши як змовницьки переглядаються студенти, передумав. — Головне, щоб вони дозволили нам приходити до їх селища вивчати все.
    — Але ж це якось не чесно. — заперечила Валя.
    — Зате раціонально, — наголосив Юрко — бо давати дикунам допуск до всіх знань людства було б дуже небезпечно. Це теж саме, що малюку вручити знаряддя праці чи інструменти, якими він може поранитись чи нанести шкоду іншим. І не суттєво матеріальні ці інструменти чи ні.
    ***
    На відміну від студентів інших спеціалізацій, ксенопсихологи спускалися вперше. До цього вони лишень вивчали звіти групи первинного дослідження, що відкрила цю планету, та спостерігали за корінними жителями через дослідницькі зонди. Приховуючи хвилювання, хтось за пустослівною бравадою, хтось за мовчазною зосередженістю, майбутні ксенопсихологи всілися у крісла човника, який мав доставити їх на планету і ретельно пристебнулися.
    — Значить так: повторимо техніку безпеки на неосвоєних планетах… — закомандував Віктор Іванович.
    — Ніхто нікуди не ходить сам і без дозволу — завчено почала Валя.
    — І без маячка. — додав Юрко.
    — І аптечки. — нагадав Віктор Іванович. — Роздягатися та купатися не раджу. Хто-зна, що тут ще водиться.
    — Ну що, всі готові? Нічого не забули? Юрку, набір для контакту захопив?
    — Ображаєте, Вікторе Івановичу? — протягнув Юрко і самовпевнено відрапортував — Буси на місці!
    З ілюмінаторів човника відкривалися дивовижні картини. Від захоплення Валя забувала дихати, а Юрко — торохкотіти. Здавалося, немов якісь надприродні сили з любов’ю вималювали лінію суші мереживом бухточок і заток. Кожна бухта була ніби спеціально відгороджена від громади океану рядами скель, острівців чи піщаних кіс, які гасили буйну міць стихії.
    Колонія тубільців розміщалася на мальовничому піщаному пляжі. Дійти до неї не вдалося. Кілька тубільців, певно зацікавлених посадкою човника, поспішили їм на зустріч. Так навіть краще. Тримати в полі зору кілька осіб легше, ніж усю колонію. Та й, можливо, без відволікаючих факторів контакт пройде легше.
    Довготелесі худющі тубільці, як і слід було чекати, виявилися зовсім роздягненими. Жодних тобі пов’язочок чи листочків, хоча б на причинних місцях. Навіть прикрас немає. Валя поморщилася, відводячи погляд.
    Під сіруватою шкірою, що здавалося випромінювала майже непомітне сяйво, або просто відбивала сонячні промені, вгадувалися м’язи та сухожилля. Голови рясно вкриті скоріше шерстю, чим волоссям, що збігала по хребту до самих сідниць чи тим, що ними мало бути. Верхні кінцівки, значно гнучкіші, ніж у людей, постійно перебували у русі, чи то від емоційного збудження, чи, можливо, це було елементом їхнього спілкування. Валя надіялася на перший варіант, тому що можливість спілкування тубільців за допомогою рухів і звуків не розглядалася. В іншому випадку перекладач може значно викривити інформацію, адже передати голосом рухи неможливо. Тоді головне їх не налякати, а рухи засвоїти і спілкуватися вже без перекладача.
    Валя дуже хвилювалася, але варто було їй почати говорити, як з’явилася внутрішня впевненість і переконання, що все вдасться. Найбільше її здивувало, що вони зовсім не звернули увагу на механічний перекладач, який дзюркотів їхньою незвичайною мовою, ніби розуміли, що це вона з ними говорить, а не ця штукенція. Спершу тубільці здивовано зажестикулювали і зацвірінькали, а потім прислухалися і замовкли. Валентину спантеличувала відсутність жодних емоцій на обличчях. Їй важко було прослідкувати наскільки вони її зрозуміли і чи не варто відкоригувати по ходу свої слова, інтонації і жести.
    В один із моментів, коли здалося, що певно нічого не вийшло, вона у пошуках підтримки поглянула на Віктора Івановича і, побачивши схвальну посмішку, трохи заспокоїлася. Дівчині здалося, що вона говорила цілу вічність і, коли врешті закінчила, то відчула величезне полегшення. Все! Тепер черга Юрка. Зараз він спробує зацікавити їх різними дрібницями.
    Раптом тубілець, що був попереду зробив крок, простягнув долоню і взяв Валентину за руку. Валя скоріше відчула, чим побачила як напружились Віктор Іванович із Юрком, а пілот, що їх супроводжував, підготував паралітичну зброю.
    Перед внутрішнім зором Валентини завирували безліч образів і думок. Вона відчула радість від народження нових життів, і смуток за тих хто відходить, біль у ранах і радість закоханих. І багато-багато інших відтінків емоцій, настроїв і думок для яких у людській мові не було відповідних слів. Несподівано дівчина зрозуміла, що це не її думки. Вона ніколи б не могла так думати і таке знати. Відчувалося, що не одна вона знаходиться у власній свідомості, а безліч інших істот, всі одночасно і жодна з них. Вони з цікавістю зазирали у неї, вивчали її і від них неможливо було закритись.
    Валя відчувала як у всепланетній надсвідомості (так вона це для себе сформулювала) відбувалося бурхливе обговорення того, що вона тільки що їм розповіла. Зацікавленість, іронія, сарказм, виклик, і материнська ніжність, любов до непутящої дитини.
    Валя сама відчула якими абсурдними здаються їм її пропозиції. Ніщо з того, про що вона розповіла, їх не зацікавило. Навіщо їм житла чи одяг, коли кожен із них з народження володіє надзвичайною терморегуляцією, постійно підтримуючи потрібну температуру тіла. Валя відчула-побачила, що сяйво шкіри, яке її так захопило, ні що інше, як результати роботи терморегуляції.
    Вона мов би побачила безліч енергетичних ліній, які з’єднували всі частини планети. Не зрозуміло звідки прийшло знання, що ці енергетичні лінії зв’язують між собою усіх істот. Якими примітивними здавалися людські способи оперувати інформацією, коли набагато краще зберігати її в єдиному інформаційному полі, у спільній свідомості. Всі знання отримані кимось одним миттєво передаються іншим. Про це людству поки що залишається тільки й мріяти.
    Валя відчула з якою огидою жителі цієї планети, тепер їх тубільцями язик не повертався назвати, споглядають на шумні, просочені запахами мастила і вихлопних газів всюдиходи. І розділяла їх ідею про недоцільність користування громіздкими незручними приладами, якщо можна силою думки миттєво перенестися у будь-який куточок світу.
    Не встигла у Валі мелькнути недовірлива думка, як її свідомість раптом рвонула кудись убік, здається до гір, недаремно вона відпрацьовувала жестикуляцію. Перед її очима промчали луги, промайнули такі далекі до цього гори, а за ними відкрилося неймовірне море, що сяяло усіма можливими і неможливими відтінками блакитної зелені і зеленої блакиті. На піщаному березі в різноманітних позах відпочивали тубільці, огорнені енергетичним коконом. А вона їм щось про теплі житла розповідає. Дійсно, так значно краще подорожувати. Жодна подорож у човнику чи кораблі не зрівняється з такою подорожжю. Валя ще раз залюбувалася бухточками, їх гармонійністю і довершеністю. І раптом до неї прийшло знання, що вони штучні. Перед уявою пропливали картини, як безліч жителів об’єднавши зусилля, силою думки формують обриси берега і вразилася їх можливостями.
    Зробивши коло над пляжем, Валина свідомість здійснила зворотній шлях вже значно нижче, над самою землею. Кожнісінька травинка, грудочка землі, дрібна живність, що ворохобилася у траві були як на долоні. Чи це побачиш, сидячи за металевими стінами? Хіба вчуєш комашині турботи і радості? Ні! Лише промчиш, важкими колесами розтовкуючи чиєсь життя на скалки, і навіть не помітиш цього.
    Як тільки він відпустив її руку, Валя виринула із цього стану надсвідомості, і похитнулася, не втримуючись на ногах. Перед очима все пливло, а голова починала шалено боліти, руки і ноги тремтіли.
    — Він тобі щось зробив? — Юрко миттю зреагував, підхопив її і повільно опустив на землю, турботливо поправив волосся, що впало на очі.
    — Ні-ні! Все гаразд. Просто я трохи не при собі. — Валя швидко приходила до тями.
    — Ну добре, тоді я показую буси.
    — Які буси? Юрку, не ганьбися… потім поясню.
    — Валю, що трапилось? — заклопотано схилився над нею Віктор Іванович.
    — Омега… Вони — омега. — прошепотіла Валя — У них спільна свідомість.
    — Омега? Цивілізація найвищого рівня розвитку, яка досягла гармонії та рівноваги у всіх сферах життя? Ти що жартуєш? — не вірив Юрко. — Вони ж існують чисто теоретично.
    — Неймовірно… — Віктор Іванович торкнувся своєї майже лисини. Цей звичний домашній рух розвеселив Валю. Ну, раз лисина Віктора Івановича на місці, то все гаразд.
    — Коли він торкнувся мене, я ніби стала частиною їхньої свідомості. Я відчувала і думала як вони, а вони, певно, змогли охопити мої думки і емоції. Ми з ними немов обмінювалися знаннями. Надіюсь, я не посоромлю честь людства.
    Раптом Валі стало соромно за свої думки. Вона таке про них думала. Жах! І відчула, як заполум’яніли щоки.
    Тубілець торкнувся її щік.
    — Якщо согр-р-ромно — то ще не все втгр-р-рачено. — сказав він незвично рокочучи, але цілком зрозуміло.

  Время приёма: 16:18 15.04.2015