 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Коли слуга вийшов за двері, Мелерін встав з ліжка і протер очі, проганяючи залишки сонливості. Поспіхом дістав із шафи темно-зелені штани, з гачка зняв чорний каптан. Одягнувшись, гепнувся на стільчик і натягнув чоботи. Після чого провів розчепіреними пальцями коротким волоссям і покинув кімнату.
В коридорі горіла лише одна масляна лампа. Мелерін зняв її зі стіни і рушив сходами вниз, у головний зал. Його тінь змією сповзала сходинками, лункі кроки віддавались в голові, накладаючись на ритм думок. А їх назбиралося вдосталь. Чому наставник послав за ним посеред ночі? Невже Мелерін якось завинив? Та яким чином, якщо йому не довіряють навіть найпростіших завдань? Тут щось інше. Невже його доводи і благання, нарешті, подіяли?
Із залу він пройшов до ще одного коридору і коли за поворотом показалися двері кабінету наставника, серце Мела зрадливо бухнуло, нетерпіння та радість розтягнули кутики губ. Він себе осадав. Скільки раз його надії ось так розбивалися? Все життя він провів у школі, та попри всі старання її стіни так і залишилися просто стінами. Решту В’язальників, здавалося, заперечували саме його існування. А все тому, що Мелерін надто від них відрізнявся. Його не вважали особливим – скоріш не таким, як вони, якоюсь помилкою. В такому випадку сім’єю для тебе стаєш ти сам, а єдиним другом – самотність.
До нього здібності В’язальників чітко поділялися – одні лише для захисту, інші – атакуючі. Та всі уміння Мелеріна зводилися до розпізнавання таємного слова, необхідного для використання сили, хоча вголос його ніхто й не говорив. І скоріш навіть не слова, а його о́бразу, тому якщо самі слова у різних людей й спідпадали, не становило особливих труднощів їх розрізнити. Скидалося на те, що у них були обличчя, і як людське обличчя з віком змінювалось, так з часом змінювалися й слова.
Та свого у Мелеріна не було, натомість він бачив чужі, варто було лише глянути на створений кимось бар’єр або атакуюче закляття. А знаючи слово, хлопець міг віднайти його власника чи створену ним перешкоду із сили, де б вони не знаходилися. Виглядало все так, ніби він вивідує їх найсокровенніші таємниці, що, до речі, так і було – слова відзеркалювали найдорожчі, заповітні бажання і мрії. А як би він почувався на їх місці?
Його не взяли ні в течію атаки, ні в течію підтримки, але Мелерін просто не міг все так залишити. Він хотів довести їм і передусім собі, що чогось вартий. Заслужити повагу, для прикладу, очоливши нову течію. Та наставник не сприймав Мелеріна всерйоз. «Яка користь з пошукових здібностей, – казав він, – якщо всі, хто володіє силою зібрані у школі?» І Мел не міг з цим не погодитись, тим більше, що виходити за її межі майже не дозволялося.
Він зітхнув і відчинив двері. Кабінет наставника зустрів тьмяним світлом. В срібному канделябрі, що стояв на комоді поруч з невеличкою шкатулкою, горіла лише одна свічка. Волто Нес сидів за столом, спиною до вікна. Поруч, в м’якому глибокому кріслі, розташувалася фігура в плащі з глибоким каптуром, натягнутим так, що обличчя ховалося в тіні. «Навряд чи справа в мені» – подумав Мелерін і подавив розчароване зітхання.
– Нехай Пелерат обійме ваші душі, – сказав він і поклонився – значно нижче, ніж того вимагав етикет. Потішити чуже самолюбство ніколи не завадить.
– І тобі благодаті божої, – відповів незнайомець. Наставник кивнув.
Мелерін відкрив рота і в останню мить, схаменувшись, прикусив язика. Голос, що долинув з-під каптура він одного разу вже чув – коли мимоволі підслухав уривок розмови наставника з імператором. В ній йшлося щось про нестачу перснів і обмаль часу. Та чому імператор покинув Громовий палац посеред ночі? «Не моя це справа» – запевнив себе хлопець і криво всміхнувся. «А хіба моя присутність тут не вказує на протилежне?» Перед ним зазоріла слабка надія на власну течію.
– Дві години тому Селлі Тром втік із школи, – сказав наставник. Голос звучав змучено і відповідав зовнішності – п’ятидесятирічний наставник виглядав на всі вісімдесят.
Мелерін запхнув надію якомога глибше. До горла підступив гіркий клубок. Нечувано. Зі школи ще ніхто не втікав! А Селлі… Чотирнадцятирічний хлопчик з копицею русявого волосся – він єдиний, хто хоча б недовго спілкувався з Мелеріном. Навіть зробив йому подарунок – чудовий меч без гарди, що допомагав концентруватися під час використання сили. Селлі належав до течії захисту і створення таких речей давалося йому дуже легко. Правда, меч забрали наступного ж дня. Мелерін навіть думав про Селлі як про молодшого брата. Перед очима постало обличчя Каренса – рідного брата-монстра і Мел скривився.
– Я знаю його слово… – почав він, та наставник не дав закінчити.
Мелерін відвів погляд – якщо не хочеш нажити неприємностей, в таких випадках завжди за краще промовчати. Такі, як Волто Нес не люблять, коли хтось перехоплює ініціативу.
Наставник вийшов з-за столу, поманив Мела пальцем і рушив до бокових дверей, прихопивши з комода шкатулку. Хлопець поспішив слідом. Вони увійшли до тісної комірчинами, де єдиним джерелом світла слугували бар’єри у формі куль, рівномірно розподілені між рештою – з матовою поверхнею найрізноманітніших кольорів. Вони рядами лежали на двох стелажах вздовж стін. Перед Мелеріном постала мішанина слів.
Волто Нес пробрався вглиб, наказавши чекати в дверях, і повернувся з якимось предметом, поставленим на кришку шкатулки. Придивившись, Мелерін упізнав свій меч – спірально скручений, наче змія. Цю особливість Селлі додав спеціально для нього. Через центр кільця проходило слово “мама”, видиме лише йому – воно світилося м’яким голубим світлом. «А слово то змінилося» – подумав хлопець. Звідси випливало, що Селлі бажає зустрітися з рідними, що, на жаль, було неможливо – своїх батьків не знав ніхто.
Перші В’язальники і їх брати-близнюки Незрячі з’явилися близько тридцяти років тому. Вони становили небезпеку для суспільства, тому для них побудували дві різні школи і забирали із сімей одразу ж після народження. Виродженню піддавалися лише близнюки, але не всі – виключно хлопчики, переважно із столиці Громової імперії. Люди вважали їх монстрами, мерзенними недолюдками, недостойними обійм Пелерата, та про В’язальників Мелерін так не думав. Натомість Незрячих зневажав та ненавидів.
З дитинства В’язальників вчили рукопашному бою, володінню зброєю і воєнній справі. Це окрім постійних занять з відточування атакуючих заклять і плетіння бар’єрів. Донедавна Мелерін не розумів для чого, та одного разу наставник зібрав їх усіх і розповів, що причиною появи Незрячих та В’язальників була Сонячна імперія, значно могутніша і багатша, і їх готують до вторгнення, щоб попередити подальшу агресію і помститися за те, що їх перетворили на монстрів. А здібності В’язальників послужать знищенню Сірих Душ, чим би вони не були, з допомогою яких імперія і продовжує проклинати вагітних жінок.
Мелерін взяв меч за навершя і подумки наказав розпрямитися. Той обм’як, випрямився і знову застиг. Виступили гострі краї.
– Знайди його, – в голосі наставника відчувалося нетерпіння.
Мелерін заплющив очі, передав образ слова “мама” в клинок і той злегка нагрівся. В темряві загорілися три точки: дві десь в околиці Громового палацу, інша – відповідала мечу.
– Є два джерела поряд з палацом – Селлі і створений ним бар’єр. Інші він розпустив.
«Тільки чомусь залишив мені меч»
Наставник нахмурився:
– Селлі вбити, – наказав він. І, задумавшись, додав: – Що б не опинилося всередині бар’єра – знищити.
– Слухаюсь, – Мелерін розплющив очі. – Та проти нього я не маю жодних шансів.
– І саме тому ти ідеш не один, – сказав наставник, – хоча і це навряд чи допоможе.
Він відкрив шкатулку і дістав срібний перстень. Повагавшись, протягнув Мелеріну.
– Що це? – запитав Мел, коли холодний метал торкнувся шкіри.
Очі наставника зблиснули і крізь гнів він прошипів:
– Сіра Душа.
Сенс слів не одразу дійшов, але коли це сталося, Мелерін здригнувся, впустивши перстень – той застрибав кам’яною підлогою. Останній звук затих і хлопець видавив:
– А де…
– Не твоя справа, – відповів Волто Нес і було видно, що він жалів про сказане раніше. – Ним ти розіб’єш бар’єр..
Наставник поспішно вийшов, а Мелерін присів, з гидливістю взяв перстень і заховав до кишені, після чого повернувся в кабінет.
І вражено застиг – посеред кімнати стояв Каренс. Не дивлячись на однакові обличчя, їх важко було сплутати. Від брата, значно ширшого в плечах, віяло силою. Волосся кучерями спадало на лоб, неприродньо біла шкіра надто виділялась на його тлі – від світанку до сутінків Незрячі не могли знаходитись ніде, окрім своєї школи, лише її стіни захищали їх від впливу сонця. На сонці їх очі починали сльозитися, згодом зсихалися і все, що залишалося – порожні очниці із рваними білими залишками в калюжках із кривавих сліз. Та цього можна було уникнути, випивши крові. Правда, існувала одна заковика – годилася лише кров брата-в’язальника.
– Хай обійме твою душу Пелерат, брате, – привітався Каренс.
– І тобі його благодаті, – відповів Мелерін, тамуючи відразу. Перед наставником та імператором краще поводитись пристойно, навіть якщо доводиться посміхатися монстру.
Каренс кивнув. Мел подумки побажав йому смерті. І не тільки йому, а й решті потвор. Хоча насправді цього не хотів. Коли помирав Незрячий – одразу ж помирав його брат, шкода, що не навпаки. На щастя, Незрячого міг вбити лише інший Незрячий.
– Елен Тром? – поцікавився наставник.
– Зник. Я особисто простежив, щоб усі входи та виходи надійно охоронялися і не уявляю, як Селлі проник всередину і викрав брата, – Каренс знизав плечима.
– Ну, це не так вже й важливо. Просто знайдіть Селлі та вбийте.
– Слухаюсь, – відповів Каренс.
– Коней вже мали осідлати. Мелеріне, – заговорив наставник, – можеш йти. Нам з Каренсом потрібно поговорити.
Мел поклонився і вийшов. Що це в них за секрети? Хоча й не дивно – Каренса вважали найкращим учнем школи Незрячих. Може наставник і йому дасть Сіру Душу? Хоча навряд чи він мав дві. Мел мивоволі потягнувся до кишені і відсмикнув руку. Як наставник дістав таку річ? І що такого зробив Селлі, якщо заслужив смерті? Може викрав щось цінне? Або разом з братом служив ворожій імперії і Сіру Душу знайшли у нього? Це б пояснило його втечу, хоча й Мелерін не хотів у це вірити.
З такими думками він дійшов до конюшні, де вже чекав сонний конюх з лампою в руках і двоє осідланих коней. Згодом конюх погасив лампу – наближався світанок і пітьма помалу розсіювалася. Через декілька хвилин прийшов Каренс. Мел розумів, що Незрячі, з їхньою невразливістю, були ледве не цінніші за В’язальників у майбутній війні. «Можливо саме тому наставник проводить у їхній школі більшість часу?» Хлопець злився на себе за власну безпорадність, а також злився на брата, тому говорити з ним не хотів. Вони мовчки сіли на коней і виїхали через ворота.
Дорога тягнулася через поля і пологі пагорби. Через півгодини вони в’їхали в рідкий лісок, де широкі крони нависали сірими плямами. Сонце ось-ось мало виглянути з-за горизонту і Мелеріна пробрав страх. Він зиркнув на брата. «Скоро попросить» – подумав Мел. Для підтримки життя Незрячим кров не була потрібна, лише для збереження зору. «Чого мені від нього чекати?» Може відмовити? Та чи зупинить його відмова?
«Потрібно якнайшвидше розгромити Сонячну імперію. Щоб усе це припинилося, щоб більше ніхто не переживав такого страху» Мелерін посміхнувся. Там, на війні, він себе і покаже. Стане героєм. Очолить нову течію і заслужить всезагальну повагу.
Ліс закінчився, дорога привела до головного торговельного тракту. Десь через годину вони з братом дістануться столиці. Одного разу Мел там вже бував – всі В’язальники, старші шістнадцяти, бували – і краса тамтешніх будівель, зокрема Громового палацу, не могла не вражати.
Каренс вже давно вирвався вперед і їхав, не обертаючись. Про що він думав? Смужка горизонту починала жевріти, а крові він все не просив. Чому так зволікає? «А чому це я так переймаюся? Якщо Каренс втратить зір, вся слава належатиме мені» З допомогою Сірої Душі він упорається із Селлі самотужки. І все ж…
Мелерін пришпорив коня і порівнявся з братом – той вже мружив очі.
– Кров потрібна? – буркнув він і сам собі здивувався. Та що на нього найшло?
– Потрібна, – Каренс кивнув.
«Що це, полегшене зітхання? І його голос…»
Вони спішились. Мел засукав рукав і підставив руку – короткий спалах болю, від місця укусу розійшлося тепло. Хлопець відвернувся, бридливо морщачись і став проклинати себе за дурість.
– Дякую, – Каренс посміхнувся і облизнувся.
Рана миттєво затягнулася. Мел послинив пальці, розтер залишки крові. Решту шляху вони проїхали не вимовивши і слова.
Сонце вже повністю показалося, коли з вершини пагорба відкрився вид на Нерапатар – столицю Громової імперії. Каренс насолоджувався сонячними променями, час від часу хворобливо мружачись. І не дивно – все його життя суцільна темрява. Вдень – гнітючий морок шкільних кімнат, вночі – обширний світ під покровом пітьми. Що гірше: не бачити взагалі нічого чи вдовольнятися блідою тінню?
Громовий палац височів у центрі міста, посеред широкої площі, в кожному куті якої стояло по величезній статуї. Кожна із них тримала в руці довгий спис, вістря якого вказувало на купол палацу. Місто розходилося широкими брукованими вулицями і зеленими алеями, будинки, по мірі наближення до центру, були все багатшими.
Мелерін знову розгорнув меч – Селлі залишався у тому ж будинку, а поряд так і стояв якийсь бар’єр. Дії втікача здавалися нелогічними. Чому той залишається на місці? Не міг ж він забути про пошукові здібності Мелеріна? А якщо так, чому залишив йому свій подарунок? Може Селлі заважав бар’єр? Той, на відміну від хлопця залишався нерухомим, а значить Селлі не носив його з собою. Що такого там сховано?
Коней вони з Каренсом залишили на найближчій конюшні. Будинок, в якому переховувався Селлі, відшукали доволі легко – виглядав він покинутим, що робило його ідеальним варіантом. Меч Мелерін більше не згортав.
– Я перший, – сказав Каренс і взявся за ручку дверей.
«Правильно, раптом там брат Селлі?»
Двері були не замкнені і через мить Каренс зник всередині. Мел хотів вже послідувати за ним, та раптом згадав про перстень. Він поліз до кишені і про всяк випадок надів його, після чого шмигнув за братом.
На нього, наче хвиля, покотилася стіна світла висотою десь з півметра. Мел інстинктивно відсахнувся, пригнувся і підняв праву руку – бар’єр, який, очевидно, мав його знерухомити, розлетівся розсипом іскр, крізь які він побачив ошелешені обличчя Каренса та Селлі. Тут його погляд впав на Сіру Душу, що красувалася на пальці правиці – слово “покірність” світилось на ній маленькими ліловими буквами.
– Стій, – зупинив Каренс Селлі, який збирався повторити спробу.
– Як ти це зробив? – запитав Селлі.
«Непідходящий час для запитань» Натомість, саме час отримати деякі відповіді.
– Так ви заодно?
Мел наставив на них вістря меча, хоча й розумів, що проти брата це не допоможе, а в думках раз за разом прокручував слово з перстня. Чому він не бачив його раніше? Що змінилося?
– Ти повинен нас вислухати, – сказав Каренс. – Сонячна імперія…
– Я не слухаю зрадників.
Мелерін зробив випад, цілячись в Селлі, та рука брата блискавкою майнула в повітрі, зімкнувшись на чорному клинку. «Ну звичайно, – подумав хлопець, – крім іншого Незрячого брату ніхто не зашкодить» А згодом почув здивований викрик. Каренс відступив, з порізу на долоні сочилася кров.
– Як… – видавив він крізь стиснуті зуби.
– Як? – перепитав Мел, не до кінця розуміючи, що відбувається, та згодом підняв праву руку. – Впізнаєте Сіру Душу? О, звичайно ж впізнаєте. І скільки ж ворог платить за їх розповсюдження?
В душі Мелерін тріумфував. Схоже, надівши перстень, він позбавив їх з братом здібностей. І тепер у нього перевага – Незрячі ж б’ються лише голими руками. Як наставник винагородить за розкриття зради?
Та його слова не справили належного ефекту. Каренс і Селлі з жахом слідкували за маленьким перстеником.
– Сіра Душа… Ти… – Селлі не міг видобути чогось зв’язного, Каренс мовчав. Мелерін злегка сторопів – не такої реакції він чекав.
– Ми думали, що Сірі Душі – вигадка, – сказав нарешті Каренс.
– Вигадка? З чого б це їй бути вигадкою? – запитав Мел. Він міг швидко з ними покінчити, але чомусь тягнув час.
– Бо їх ніхто ніколи не бачив, – вклинився Селлі. – Ми впевнені, що Сонячна імперія взагалі не причетна до нашої появи. Яка вигода створювати силу, що врешті-решт допоможе тебе розгромити? Це справа рук нашого імператора, а ключ до всього – Громовий палац. Можливо, там ми знайдемо потрібні відповіді, або навіть джерело проблеми. Не дарма ж таких як ми знаходять лише в столці, не так вже і далеко від палацу.
Селлі нарешті замовк, а Мелерін усвідомив, що заворожено його слухає. Хіба все, що він сказав, не маячня? Та черв’ячок сумніву вже затесався в клубок думок і Мел не міг не признати, що слова Селлі звучали переконливо. Чому він сам над цим ніколи не задумувався? Відповідь хлопець знав – йому просто було байдуже. Все, що він хотів, це навіть не влада, лише трішки підтримки та розуміння.
– В одному ви помиляєтесь, – несподівано для себе сказав Мелерін. – Сірі Душу існують.
Вони переглянулися, після чого Каренс запитав:
– А де ти… Звідки у тебе ця…річ?
– Від наставника, – відповів Мелерін і раптом картинка в голові склалася. Розмова, яку він підслухав, наказ про вбивство Селлі, який, очевидно, забагато рознюхав, Сіра Душа в шкатулці Волто Неса. Та хіба не ризиковано було давати Сіру Душу Мелеріну?
Каренс та Селлі стали наближатися, та він не рухався, опустивши зброю. Вони йому не зашкодять і причина не в тому, що не можуть. Хлопець заглянув їм у вічі і погляди, спрямовані на нього, аж ніяк не могли належати монстрам. Несподівано для себе, Мел розповів їм усе.
– Ясно, – сказав Каренс, та байдужий відсторонений тон контрастував з вогнем в очах.
– Якщо у перстня є слово, ти можеш відслідкувати того, хто його створив? – запитав Селлі.
– Скоріш за все, – відповів Мелерін, але впевненим не був. Сіра Душа надто відрізнялася від звичних бар’єрів. Та все ж вирішив спробувати. Він зняв перстень, адже той блокував здібності, а коли ті повернулися, послав образ слова в клинок, заплющивши при цьому очі.
В темряві спалахнули два десятки точок.
– П’ятнадцять зібрані в Громовому палаці на одному місці, нерухомі. Напевне, якийсь склад. Чотири розсіяні містом. Одна – у школі В’язальників.
– Все-таки наставник, – підсумував Селлі. – Крім нього за віком в школі більше ніхто не підходить.
– А ті що в місті? – Мелерін розплющив очі і звернувся до Селлі.
Той трохи подумав і сказав:
– Напевне була причина, чому їх зробили у формі перстнів. Що, як Сірі Душі продавали замість обручок? А коли діти народжувалися, сила перстня передавалась їм, втрачаючи при цьому свої властивості?
Скоріш за все, так і було. Мелерін кивнув, погоджуючись. Повиснула незручна пауза і він поспішив її заповнити.
– До речі, чому ти залишив мені меч?
– Я його попросив, – відповів Каренс.
– Для чого?
– Поза школою Селлі ніколи не бував і не міг знати, де сховається в Нерапатарі. З твоєю допомогою я зекономив час на пошуки.
– А як ви могли змовитись? Така змога навряд чи була.
– Так сьогодні і змовились, – посміхнувся Селлі.
– О, я вже давно підозрював щось подібне. А упіймавши Селлі, коли той пробрався до нашої школи і почувши його відчайдушні спроби донести до мене правду, зрозумів, що його здогади співпадають з моїми. Тому і вирішив допомогти. Елена одразу б вбили, а тоді помер би і Селлі, тому я допоміг його вивезти. До наставника я вже давно втерся в довіру, інколи виконуючи не зовсім правильні завдання, тому знав, що той пошле мене, а заодно і тебе. – Тут Каренс злегка відвів погляд.
– Ти сказав не все?
Той потупився:
– Наставник наказав тебе вбити. Після завершення місії. Тепер зрозуміло чому. Можливо, мене також вбили б, адже існував ризик, що і я дізнаюся про Сіру Душу.
– Зрозуміло… – хлопець знітився. – А чому одразу не розповів правду?
– Спочатку хотів впевнитись…
– У чому?
– Що ти мій брат.
Мелеріну стало соромно. Так ось чому він так довго не просив про крові…
– То що тепер робитимемо? – запитав Мелерін, поспішивши змінити тему. В його душі зароджувалося якесь дивне відчуття. Можливо, відчуття “потрібності?”
– А що стається, коли помирає В’язальник? – запитав Каренс.
– Ну.. всі його бар’єри зникають.
– Тоді наставник мусить померти.
З цим погодились всі троє. Мел знову надів перстень і раптом усвідомив, що вже деякий час на кінчику язика крутиться одне питання.
– Селлі, а де ж тоді твій брат?
Селлі посміхнувся і провів їх до сусідньої кімнатки, підлога якої рясніла найрізноманітнішим сміттям. На стінах, наче гобелени, виднілись плями моху, павутиння слугувало їм срібною вишивкою. А в самому центрі стояв темно-сірий бар’єр у формі квадрата.
– Коли ми поділилися з ним здогадами, він не повірив. Назвав нас брехунами, зрадниками. Тому ми і вирішили зібрати більше доказів, щоб більше ніхто не засумнівався. І тепер вони у нас є.
Селлі зітхнув, його лоб прорізала морщинка і через мить бар’єр зник – до них долинув обривок крику. Цікаво, виходить повітря він пропускає, а звук – ні. Елен по черзі обвів їх поглядом, але так нічого й не сказав. Натомість якось дивно примружив очі, щоками потекли сльози.
– Крові, – Каренс одразу здогадався в чому справа. Виходить, бар’єр захищає від прокляття Незрячих?
Селлі підбіг до брата і протягнув йому руку. Елен зволікати не став. Він пив, а Селлі водночас говорив, а коли нарешті закінчив, обличчя Елена нічого не виражало. Він витер кутики губ і тихо сказав:
– Виходить, наше існування просто помилка?
«Виходить що так» Мел і сам так вважав – помилка є помилка і, незважаючи ні на що, її потрібно виправляти. А що робити із власним існуванням? Відповідь очевидна.
– Було помилкою. Та коли ми позбудемось цієї проклятої сили – почнемо все з початку, надамо життю новий сенс.
– Без наших сил – ми ніхто, – сумно проказав Селлі і його обличчя стало рішучим, ніби він прийняв якесь рішення. – Коли ти не знаєш, що зробив помилку, для тебе це не помилка.
Осмислити сказане Мелерін не встиг. Елен кинувся вперед і наступне, що хлопець побачив – закривавлена долоня, що наче лезо меча виходила із спини Каренса. Здавалося, на обличчі Елена майнув подив – якби не Сіра Душі на пальці Мела, той навряд чи переміг би Каренса – старшого і сильнішого. А Мел ніби примерз до підлоги, обхопивши перстень. Коли Елен висмикнув руку і тіло Каренса впало на підлогу, пролунав приглушений стогін. «Брат ще живий! Що як я зніму перстня? Каренс зцілиться? Чи я помру слідом?» Ще один стогін і Мел, так і не наважившись, кинувся до брата.
На Елена, що так і стояв над тілом, він не зважав. Схилившись над Каренсом, взяв його за руку. На периферії спалахнуло якесь світло. Обернувшись, Мел побачив сітку сили, що летіла у їх напрямку – Селлі хотів зупинити свого брата. Та бар’єр розбився об Сіру Душу. Елен здивувався, та згодом сумно посміхнувся, дивно вивернув руку і пробив собі груди. На землю одночасно впали два тіла, а Каренс помирав на Мелерінових руках. Напевне Елен думав, що помруть всі четверо. І хто сказав, що він був неправий? Чи розривала Сіра Душа зв’язок між ними? «Може, поки Каренс живий, зняти перстень? Може це врятує їх обох?» Та вирішити він не встиг – тіло Каренса обм’якнуло. Мел став переконувати себе, що нічим не допоміг би. І майже переконав.
На підлозі, серед трьох мертвих тіл, він просидів доволі довго. Знімати Сіру Душу не наважувався. Що йому тепер робити? Він нарешті знайшов те, що так довго шукав, і майже одразу ж втратив. Чи є сенс жити далі?
«Є. Завжди є. Ми не помилки і не монстри. Єдиний монстр – це війна. Війна за владу, війна за справедливість, війна із самим собою – переможців на війні не буває. Хтось завжди помирає. Та не потрібно здаватися – просто пам’ятай полеглих і продовжуй їх справу»
Мел все для себе вирішив. Вдень повертатися немає сенсу – наставник приходить до школи В’язальників лише після вечора. Тому виїжджати потрібно за темряви.
Мелерін рушив в дорогу, коли вже не зміг розгледіти на підлозі тіла. Місяць ховався за хмарами, їхав він помалу, та його ціль, здавалося, висвітлювала шлях. Ніхто не знав, що він покинув школу, тому пробратися назад буде не важко.
Після смерті Селлі меч став просто мечем, тому перевірити місцезнаходження Волто Неса змоги не мав. Проте сумнівів бути не могло. Через ворота школи його пропустили без жодних питань. Він залишив коня на конюшні і рушив просто до кабінету наставника. Ніхто його не зупиняв і Мел, мить постоявши перед дверима, сповнений рішучості, відчинив їх.
Наставник сидів на звичному місці і, побачивши Мелеріна, швидко підхопився.
– Ти що тут робиш? – крикнув він, та його очі видавали стурбованість.
– Не очікували побачити мерця?
Волто Нес відступив, поглядаючи на клинок у руці Мела. Тут хлопець помітив, що у кріслі, як і тоді, сидить імператор.
– Я знаю правду, – сказав Мел.
Та це їх не здивувало.
– Чого ти хочеш? – запитав наставник і, набравшись впевненості, став наближатись. – Хочеш власну течію? Чи може очолити дві існуючі? Так навіть простіше. Ти ж завжди хотів влади? Ти її отримаєш.
Наставник зупинився в метрі від нього. Ідеальний шанс. Один удар меча і з усім буде покінчено. «То чому я вагаюся? Смерть брата на його совісті. Чому я вагаюся?»
Наставник посміхнувся.
– Я знав, що з тобою можна домовитись.
Мелерін опустив меча. І правда, що йому робити після смерті Волто Неса? Брат помер, він знову самотній. У нього знову нічого немає. А тут , хоча й не рівноцінна, заміна його мрії. Можливо його стануть поважати? Вищих за себе, не дивлячись ні на що, ніколи не вважають не такими, не кажуть, що вони виродки. Їх вважають особливими.
Отямившись від солодких мрій, Мел побачив лезо кинжала, спрямоване йому в живіт. Інстинктивно підняв меч, і наставник, що кинувся на нього, налетів на клинок. Кинжал випав з худих рук, а слідом впав і наставник. Помер він миттєво. Імператор з жахом дивився на мертве тіло, та не намагався нічого зробити. Мелерін осів на підлогу.
Як так сталося? Він ледь не зрадив пам’ять про Каренса. Про що він думав? Хіба зрадники можуть бути щасливими? Що б то не було, отримане шляхом зраду воно ніколи не принесе нічого, окрім лиха.
Та наставник мертвий, а значить вони вільні. Всі В’язальники та Незрячі. «Чи можна тепер зняти кільце?» Хоча, якщо його творець мертвий, то воно і так втратило всі властивості. Мел зняв Сіру Душі і шпурнув через всю кімнату. І з жахом усвідомив, що сила все ще при ньому.
«Може, наставник не помер?» Ні, такого не може бути. Хлопець схилився на його тілом і переконався, що серце не б’ється. Вони чогось не врахували, не помітили щось дуже важливе. Мел обшукав кишені Волто Неса, і знайшов Сіру Душі. Так ось чому вони подумали на нього. Та хто тоді?
Він глянув на імператора, згадав скупчення перснів в Громовому палаці і раптовий здогад прохромив його мозок, наче розпечена голка.
– Ви підете зі мною, – сказав Мелерін, наставивши зброю на правителя імперії.
Через дві години Мел стояв перед палацом, приставивши до горла імператора лезо меча. Варта стояла по боках, та завдяки назазу, нічого не робила. Хлопець спокійно рушив до палацу, туди, де бачив п’ятнадцять точок.
Порожні коридори палацу тряслися від гупоту закутих в лати вартових, та Мелерін впевнено пробирався до цілі, ведучи перед собою імператора. Той майже не пручався. Потрібні двері знайшлися на другому поверсі. Хлопець вибив їх з петель, штовхнув імператора до середини і зайшов слідом.
– Так я і знав, – видихнув він і сильніше стиснув руків’я.
За столом, схожий на обтягнутий шкірою скелет, сидів брат-близнюк Волто Неса.
– Ти тут, – долинув ледь чутний голос, – а значить Волто мертвий. Ну нічого. Станеш наступним наставником?
Більше ніяких вагань. Тільки вперед. Захищати те, що, що тобі дороге. Не слухати нікого, крім власного серця. Брат наставника знову заговорив, та Мел вже не слухав, не хотів слухати. Він наблизився до столу і холоднокровно встромив клинок виродку в серце. Падіння потворного, нелюдського тіла, було тихим, наче падіння пір’їнки і як символ нікчемності, сірості людської душі з нечистими помислами, навічно закарбувався в пам’яті. |
|
|
|
Время приёма: 16:13 15.04.2015
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев