1
10.10.2015 р.
Сонячне проміння плавно линуло на підвіконня і потихеньку наповнювало весь кабінет професора. Скільки років нищив тут свої нерви Геннадій Віталійович? Скільки спроб і помилок він встиг зробити в цих стінах? Вже і не злічити. Але сьогодні йому все вдалося. Нарешті його праця буде оцінена.
В двері постукали.
- Увійдіть.
- Доброго ранку, Геннадію Віталійовичу, - привітався лаборант, - гадаю, ви бачили результати аналізів.
Лице професора сяяло - звісно, він їх бачив. Відповів з гордістю:
- Тепер головне, щоб їх побачив увесь світ!
- Телефонували з телебачення, репортери будуть швидко, як тільки зможуть. Приблизно за сорок хвилин.
Професор підійшов до шафи і дістав звідти пляшку вина.
- От скажи мені, Сергію, - налив бокал і приступив до іншого, - ти щасливий?
- Пане професоре, сьогодні особливий день. Звісно, що так.
- Підійди-но сюди, - вони стали біля вікна. - Поглянь униз, скільки їх там.
З висоти четвертого поверху добре було видно натовп людей, які, здавалось, рухались хаотично, йшли хто куди. Геннадій Віталійович продовжив:
- Поглянь. Усі кудись поспішають, всі про щось думають і хвилюються. Про щось мріють. Он той, - вказав на чоловіка в чорному пальто, - можливо, втратив декілька мільйонів цього року, а тій жінці немає за що купити черевиків і вона мусить боса ходити до церкви. Що ти з цього бачиш, Сашо?
Хлопець на мить задумався.
- Напевно, те що всі абсолютно різні.
- А скільки з них по-справжньому щасливі?
- Це питання віри і пріоритетів кожного, пане. Кожен хоче бути щасливим, можливо таким і є, але він може і не помічати цього, вважаючи щасливими інших. Хтось гроші вважає за щастя, а хтось обійми коханої людини.
- Так. Але зараз ми з упевненістю можемо сказати, що зробимо щасливими добрячий відсоток населення. Люди забудуть слово «рак».
2
04.02.2052 рік.
Дмитру повідомили, що його терміново викликає декан. Отакої! За п’ять років навчання це вперше. Нічого доброго від подібних викликів чекати не варто, але що ж тут вдієш? Треба явитись на килимок.
- Доброго дня, Іване Сергійовичу, - привітався студент, - можна?
- Проходь, Дмитре, присядь, - Іван вказав на крісло поруч столу.
Декан був кремезним чоловіком, сивим, і з залисинами. Якщо з ким і можна було жартувати в університеті, то точно не з ним.
- Якщо це з приводу гістології, - почав Дмитро, - то на тому занятті реактиви просто виявились занадто концентрованими… я ж не думав, що все так…
- Облиш, - посміхнувся Іван Сергійович. - Це тут ні до чого.
- Ні до чого?
- Цього року в тебе захист дипломної. Ти вже маєш якісь дані?
- О, так. Звичайно, - студент витягнув чорновий варіант із сумки і поклав його на стіл, - звісно, тут ще працювати і працювати, але я вже зараз з упевненістю можу сказати, що показники не втішні. Ось погляньте.
Декан натяг окуляри і швидко проглянув папери.
- Півтора мільярда? – фиркнув він. - Це вже застаріла інформація. Цього року населення скоротилося ще на сто п’ятдесят мільйонів. Як щодо хворих?
- Там ще сумніша історія, - хлопець знав напам’ять свою роботу, - з кожним роком їх усе більше. У 2015-му їх було лиш 14 мільйонів. Потім, після війни і катастроф хворіє кожен п’ятий.
- Скільки буде ще за рік, як вважаєш?
- Точно не скажу. Але, так чи інакше, але ми мусимо визнати, що людство приречене.
- От тому я тебе й покликав, Дмитре, - Іван Сергійович підійшов до прочиненого вікна і запалив цигарку, - нещодавно мені підвернулись рукописи мого батька.
- Як? Їх оголосили забороненими і знищили всю інформацію досліджень, - здивувався Дмитро.
- Всю та не всю, як бачиш, - декан дістав флешку і, під’єднавши її до ноутбука, розвернув екран до Діми, - ти ж знаєш, чим займались ці люди: твій дід, Геннадій Віталійович? І мій батько?
- Це знає кожен, пане професоре. Дід зумів довести ефективність білків теплового шоку у боротьбі з пухлинами, а ваш батько, Сергій Максимович, розробив методику лікування. Це була справа їхнього життя.
- Нам з тобою неймовірно пощастило, що ми тут, а не десь в інших місцях… - чоловік зробив дебелу затяжку. - Маючи таке «коріння». Але річ не в цьому. Рукописи дали мені надію, Дмитре. Надію на те, що наші предки були все-таки героями.
- Героями, котрі в результаті знищили, по суті, дев’яносто дев’ять відсотків людства? Ви знущаєтесь? СНІД теж виник з благородних намірів Воронова про безсмертя, і який з нього герой?
Декан накинув шкіряну куртку і жестом показав на двері:
- Ходімо зі мною, - він зупинився на мить і хитро усміхнувся. - І нагадай, щоб я гарно тебе пропісочив з приводу гістології. Як можна було спалити перуку викладача?
3
Вони стояли у підвалі університету.
- Це щось на зразок S.W.A.T., але місцевого призначення, в університеті? – запитав Дмитро.
- Ги-ги. Майже, - посміхнувсь Іван Сергійович. - Тут не такий вже й великий арсенал.
Дмитро огледівся: в кутку лежала купа бронежилетів, касок та іншого спец спорядження, на стіні висіли АК-74.
- Ти запитаєш, чи все це, - декан розвів руками, - законно? Звісно, ні. До речі, Ігоря ти знаєш?
Увійшовши до наступних дверей, Дмитро впізнав інститутського електрика. Той саме чистив автомат.
- Доброго дня, - привітався студент.
- Вітаю, - електрик не відводив погляду від дула і старанно виконував свою роботу. - Нарешті, Іване, ти вмовив його на це.
- Він ще нічого не знає, - відповів декан.
- Ха! Хлопчина нічого не знає, але склад ти йому вже показав. Дивні ви, шановні учені.
- Добре, Дімо, - проігнорував сказане Іван Сергійович, - в рукописах батька я знайшов деякі цифри. На нашу думку, це код від сейфу. Батько тримав там тільки найважливіше – результати розробок препарату. Коротше кажучи, там останні дані про його розробки і, сподіваюся, відповідь на те, чому все пішло не так. Ще - як це виправити.
- Виправити? – здивувавсь Дмитро, - як можна виправити те, що ось уже через декілька років на планеті взагалі не лишиться людей?
- Є надія, що помилки припустились не дослідники, а хтось інший…
- Кляті підприємці, - уточнив Ігор, - кажи все як є, Іване. І вони не помилилися. Вони навмисно виготовляли ті таблетки у спрощеній формі. Для чого? Та для того, хлопче, щоб зекономити. В цьому вся дурість і весь егоїзм людства.
- Дмитре, нам з тобою випав шанс відновити добре ім’я наших попередників, - сказав декан, - а заодно, вивчивши останні дані з сейфу, врятувати людство.
4
Вдома Дмитра чекала лише Кнопа – стара такса. З університету хазяїн повернувся у доброму гуморі і з такою кількістю енергії, що можна було б за вечір дописати дипломну. Та де там. Перед ним відкривалась робота всього його життя – знайти хоч когось з рідні. Надія на те, що дід живий і перебуває десь в околицях колишнього університету, залишалася. Він повинен зайти Геннадія Віталійовича.
- Тримай, - Дмитро кинув сардельку Кнопі. Не втримався від іронії. – Коли я повернусь, нас з Іваном Сергійовичем, величатимуть Спасителями, тоді я годуватиму тебе ікрою.
Пухлини. Геннадій Віталійович і Сергій Семенович присвятили все життя їх вивченню. Це були вчені з дійсно унікальними здібностями, володіли розвиненою інтуїцією. Просто кажучи, чоловіки хотіли придумати «пігулку» від раку. Зрештою, після ряду невдач, колеги сіли, почухали лисуваті голови і сказали: «Ми мало що знаємо про білки теплового шоку. Давайте вивчати їх.».
І помчало: капітальне дослідження різних видів БТШ показало, що це одні з найдавніших білків у клітинах. Вони виробляються у відповідь на тепловий шок, коли пригнічується дія інших білків. Тобто, коли клітина безпорадна, так би мовити, у шоці, на допомогу приходять благородні стресові білки, шукають причину стресу і ліквідують її. «Так вони ж доможуть ліквідувати й клітини пухлин!» - вирішив Геннадій Віталійович. «А чому б нам не створити таблетки з певним вмістом екдистерону, що викликає шок, і дати волю БТШ?» - додав Сергій.
Так і зробили. Результати виявилися неймовірними – майже всі піддослідні пацюки оклигували. Перейшли до експериментів з залученням добровольців. Те ж саме!
Еврика! Ліки від раку є. Телебачення, відкриті лекції, патенти. Геннадій Віталійович і Сергій Семенович на вершині наукового Олімпу.
Та, як часто буває, науковці в масштабних дослідженнях забувають про дрібниці. Річ у тім, що БТШ також беруть участь в утриманні клітинними рецепторами певної форми. Тобто, білки, ніби кліщами, туримають рецептори зсередини клітини. А що буде, якщо рецептори зміняться? Всередину потраплятимуть інші речовини і, відповідно, клітина сама стає іншою. Здавалося, дрібничка, але з дрібничок й складається увесь наш світ.
У першому поколінні тих, хто пив ці пігулки, порушень не було. А от коли їхні діти народжувались мутантами - знову згадали Геннадія Віталійовича і його ліки.
5
- Знайомтесь, це Славко, наш водій - Іван Сергійович вказав на чоловіка, якому було десь за п’ятдесят. – Він доправить нас до місця призначення, до руїн колишнього університету.
- Хоровиті не обіцяють теплого прийому, - зауважив водій.
- Тому ми й беремо ось це, - Ігор вказав на ріжок набоїв у себе на бронежилеті.
Червона Нива вирушила в дорогу. Довго панувала мовчанка.
- Хоровиті… Так ви називаєте мутантів? – запитав Діма.
- Еге ж, - Славко відкрив вікно і закурив цигарку. - Частенько маю справу з клятими виродками.
- У тому, що вони такі - їх вини немає. Така їхня природа.
- Справді, компадре, немає. Вина лежить на нас і на нашому невпинному бажанні змінити клятий світ на краще. Скрізь сунемо носа, але ж природа знає краще, тому й карає неслухняних довгов’язих свиней, що їх ми звемо homo sapiens, - водій криво посміхнувся.
Іван Сергійович додав:
- Хоровитих ділять на дві категорії. Мутації одних були жахливими і робили з них просто чудовиськ і дикунів, у інших відбувались мутації мозку. Проблеми були, як з одними, так і з іншими. Відрізнялись лиш методи їх вирішення…
- На місці будемо в районі восьмої, - перебив Славко.
- Швидше ніяк? Темрява нам ні до чого.
Водій промовчав, тільки сильніше тиснув на акселератор.
Експедиція рухалася у бік лісу. Лісу, яким вже давно лякали малих дітей. Хоровиті тепер існували окремо від інших людей. На початку двадцятих років їх було так багато, що доводилось будувати цілі центри допомоги цим хворим. Зрештою, знайшовся «розумник», який оголосив:
- До нас ставляться, як до скотини!
Інший додав:
- Вони зробили нас такими! Не можна терпіти ці знущання!
Закінчилось все, як це часто буває, війною.
Нива ідеально підходила для місцевих доріг, точніше для того, що від них лишилося. Снігу було небагато, тож позашляховик боровся лише з вибоями і деревами, що де-не-де перекривали дорогу.
- Кажуть, що хоровиті могли вже повиздихати, - зауважив водій. - Давненько їх не помічали. Пане професоре, може так бути?
- Хто зна, Славо. Все може бути. Можливо, навіть і так. Та чи наважишся ти, надіючись на здогадки, вийти неозброєним у ці хащі?
Слава лише вишкірив жовті від паління зуби.
Здалеку ліс здавався темною смугою, проте, коли під’їхали ближче, виявилось, що це справжні хащі. З глибин віяло тривогою і загадковістю. Ніхто не знав, що там таїться і, звісно, ніхто й не хотів це з’ясовувати. «Страх перед невідомістю – найбільший страх, що нами керує» - подумав Діма.
Проте поки-що нічого страшного не відбувалося.
- Шефе, я тобі вже казав це, скажу іще раз, - сказав Слава, - довго чекати не зможу. Ми в самому серці їх кубла. На все про все у вас не більше години.
Перед Дімою відкривалась моторошна панорама: стіни університету його діда, що колись сягали далеко у небо, були обваленими, чорними, будівля явно горіла кілька разів. Все, що було колись алеєю, зараз нічим не відрізнялось від інших лісових хащ.
Авто під’їхало до руїн, наскільки то було можливо.
- Справа наша до біса проста, - почав Ігор, - знаходимо за схемою кабінет професора, забираємо все, що можна винести і вшиваємось звідси. І швидко! Я вас прикриваю в разі чого. Слава чекає тут, в авто.
Команда вирушила. Навкруги було тихо і тримався тяжкий сморід. Оглядівшись, Діма побачив його причину. Кроків за тридцять від студента була вирита величезна яма, куди, схоже, хоровиті скидали трупи.
- Їхні традиції дещо відмінні від наших, Дмитре, - зауважив Іван Сергійович.
З цим важко було не погодитись.
Довгий коридор з обдертими стінами. Підлога прогнила, а стеля потріскалась. Саме у кінці коридору знаходився колишній кабінет Геннадія Віталійовича. На грудях у Ігоря зашипіла рація.
- Прийом, Славо, ми слухаємо.
- П-ш-ш-ш, - у відповідь рознеслося тихеньке шипіння, але й те замовкло.
- Щось сталося. Швидше! - крикнув Іван Сергійович.
Діма саме прочиняв двері кабінету, коли краєм ока помітив щось на підлозі. Це був слід. До того ж, його власник носив черевики з добрячою підошвою. Вказав Івану Сергійовичу. Той здивовано звів брови: хоровиті зазвичай ходять босі. Хто ж це тоді? Може, дід Діми все ще живий і приходив сюди, щоб щось забрати? А може й хоровиті почали носити взуття? Так чи інакше, але те, що тут хтось побував – не викликало сумніву.
Ігор лишився в коридорі, всередину рушили Іван з Дімою.
- Шукаємо сейф, - сказав декан.
З-під тумби на підлозі виднівся чорний ящик. Діма зняв з нього побиті дошки, протер пил.
- Тримай, - Іван Сергійович дав записник студенту і знайшов екран вводу на сейфі. З іншого боку декан приєднав батарею і екран засвітився тьмяним світлом. - Диктуй, Дмитре.
- Пане професоре, звідки ви знаєте, що там міститься?
- Я не знаю. Але який в цьому сенс, якщо людству лишилось недовго. Навіть якщо там і бомба, то вона тільки прискорить наш кінець. Хіба не так, Дмитре?
- Може візьмемо його з собою, дослідимо вміст і вже потім відкриємо?
- Хлопче, я людина як науки, так і віри. Вірю в те, що там лежить ключ до вирішення всіх проблем, до відновлення доброго ім’я мого батька.
- І мого діда…
Діма продиктував цифри. Загорілась зелена лампочка.
- Тепер справа за тобою, хлопче, - сказав Іван Сергійович, - бачиш, твій дідусь був людиною тямущою і здогадувався: колись його нащадок може прийти сюди. Отож сейф захищено спеціальним кодом, який розпізнає ще й ДНК того, хто хоче відкрити сейф. Тобі треба лише натиснути пальцем ось сюди.
- Вірогідність того, що закодована дідом ділянка збіжиться з моєю, дуже і дуже мала.
- Варто спробувати.
До кабінету увірвався Ігор:
- Друзі, ви маєте це бачити!
Вибігли в коридор і поглянули вниз із рами, що колись була вікном.
- Вшиваємось, - прошепотів Діма, в якого від побаченого забило подих.
Із північної сторони будівлі, покритої мохом, сунула ціла навала мутантів. Хоровиті викликали огиду і страх. Це були дикуни, навіть не дикуни, а такі собі зомбі, що почули чужих на своїй території.
Іван забіг до кабінету:
- Тисни, хлопче, немає часу на роздуми.
Діма натиснув на циліндричний отвір сейфу, палець вдарило струмом.
Код співпав.
- Вітаю, Дмитре, - сказав декан і витягнув з рюкзака пістолет, - так ми творимо історію. Герой-декан рятує людство, а відчайдушний невстигаючий студент гине на полі бою з хоровитими. Хоча, чи обов’язково говорити, що ти був тут? Для чого зайві імена в нових підручниках історії?
З коридору пролунала черга пострілів з автомата – Ігор гатив по виродках.
- Чи може тебе лишити на розправу цим потворам? – декан дивився у вікно, але не відводив дула від хлопця.
Діма закляк на місці. З усіх боків по стінах і по сходах лізли хоровиті. Деякі падали, інші, не зважали на це і просто їх затоптували. Крики озвірілих дикунів пронизували все навкруги.
- То он воно як виходить, професоре? – сказав Діма. - Ключ від сейфу? Я всього лише був ключем…
- Не сприймай це дуже близько. Нічого особистого, Дмитре.
Черга пострілів враз припинилась. Декан оглянувся і тієї ж миті отримав добрячого аперкота в підборіддя. Він гепнувся на підлогу і випадково натиснув гачок. Пролунав постріл.
Через шум у вухах Діма ледь почув: «В’яжи його!». Втім, він кинувся до декана, повалив долілиць і схрестив тому руки за спиною.
Той, хто зацідив Іванові по зубах, виявився старезним, проте вправним і моторним дідуганом. Форма була поношеною, від тіла несло потом. Дідуган накинув петлю мотузки на зап’ястя героя-декана.
- Жаль тільки Ігоря та Славу, - сказав старий, - Пам’ятаю їх. Думаю, вони нічого не знали. Обмануті, як і ти.
У обличчі старого Діма помітив щось знайоме. Він розумів, що ніколи раніше не бачив цього дідугана, але, в той же час, відчував, що це рідна людина.
- Так, Дмитре, це я.
- Ти знайшов мене, дідусю, - сказав Діма.
Хоровиті були вже в коридорі, трощили стіни, били вікна і несамовито волали.
- Мерщій, - дід Геннадій вказав на вікно, - це єдиний вихід!
Діма б не наважився на цей стрибок, та ноги вже лиш ловили повітря – дідусь його підштовхнув.
Приземлення було не з найкращих. Коли Діма поглянув під ноги, виявилось, що впав він прямо в могильну яму хоровитих.
Слідом за студентом полетів Ігор, далі Геннадій Віталійович з рацією в руках.
- Швидше, швидше до автомобіля! – дід вказував рукою у бік, протилежний будівлі.
Пробираючись по тілах, команда шукала свого порятунку.
Зі скаженою швидкістю і неймовірним кутом розвороту примчалась Нива.
- Ніколи б не подумав, що так зрадію нашій зустрічі, Славо, - вигукнув Ігор.
Вдій на ходу відчинив двері і пригальмував:
- Чого вовтузитесь в цьому багні, гайда всередину!
Всі, окрім декана, були на місці. Слава втиснув педаль газу до підлоги.
Іван Сергійович лежав без свідомості,.
Деканові, мабуть, снились обкладинки TheScianceз його портретом.
6
Було вже темно. Крики хоровитих залишилися далеко позаду.
- Зупиніть, треба вийти, - сказав Геннадій Віталійович.
Славко загальмував.
Діма вийшов з дідом:
- Іван Сергійович…
- Він був покидьком, - сказав Геннадій Віталійович, - як і його батько. Його місце серед таких, як він сам. Може зовні він і не відрізнявся від нас, та в душі, схоже, був справжнім мутантом. Це його батько обдурив мене, коли патентував пігулки. Навмисно зробив їх спрощеними. Економив, мабуть. Тепер його син хотів образити мого онука. Двічі брехні ми не потерпимо. Правда ж?
Діма уважно дивився на діда.
- Ти з нами не поїдеш? Так і будеш дикуном, як всі ці роки? Тинятимешся лісами і полями в пошуках їжі? Чому?
- Не поїду, онучку. У тому світі мені не вірять. І змінити все можеш тільки ти. Якщо вистачить сміливості. А ще… за свою надмірну довірливість і нерозважність потрібно відповідати. Доки цими лісами ходитимуть хоровиті, доти я шукатиму спосіб їх лікування. Їдь, хлопчику. Успіху тобі.
- Що ж… ми ще зустрінемось, - сказав невпевнено студент і потис дідову руку.
- Сподіваюся, Дмитре. Дуже сподіваюся.
Чорний силует старого ще довго бовванів на збіччі дороги, аж поки його не огорнула пітьма.
Діма міцно стискував флешку в кармані – єдине, що вдалося прихопити з сейфа. У всьому треба добряче розібратися. Чи вистачить сил і сміливості? А для чого тодіінакше жити? Заради слави, як декан?
- Зустрінемося, діду. Щоб відсвяткувати порятунок людства, - прошепотів Дмитро. І зітхнув. – Ще довго Кнопі їсти самі сардельками. |
Рассказ открыт для комментариев