x012 Ціна

    До фото 005
    
    Артем чекав біля «нори». Він трохи нервувався, адже вперше довелося виступити у ролі «сталкера». Усі, хто пройшов таким шляхом раніше, говорили – нічого страшного. Головне – розуміти, що твоя мета пріоритетна, що жертва – виправдана. Тим більше, провідник – не людина, тож про карму турбуватись нема чого.
    З одного боку, попередникам було легше – кожен час від часу бавився полюванням чи взагалі був професійним мисливцем, знався на зброї і не боявся її застосовувати. Чого не можна сказати про Артема. Втім, якось буде...
    Більше бентежив фізичний стан. Коли світ раптом починає виростати, а маленький вхід «нори» перетворюється на велике темне провалля – мимоволі відчуєш якщо не жах, то, щонайменше, трепетне благоговіння перед таємничою невідомістю.
    Звісно, специ переконували, що всі місцеві дивовижі мають фізичне підґрунтя. Тільки надто закони цього світу відрізнялися від земних. Ніби, з одного боку – все так само: такі ж небо, гори й рівнини, океани й моря, дерева і тварини. Але, коли сюди навідуєшся не в гості, а працювати, розумієш – ні, це паралельний світ.
    Парасвіт. Саме так нарекли загадкову територію на планеті Лея, і вона постійно нагадувала колоністам про свою унікальність. Особливо, її головна дивовижа – «нора».
    Найбільше вражають Хранителі. Вони, мабуть, знають усі секрети тутешнього буття. Артем підозрював – не лише тутешнього. Але ділитися потаємним не поспішають. Добре, що взагалі вийшли на контакт із людьми, ще й запропонували певні послуги. Це була надзвичайна пропозиція – хіба ж не диво, коли на твоїх очах змінюється реальність? Гори стають рівнинами, пустелі перетворюються на плодючі сади.
    Невиліковно хворі стають здоровими.
    Тільки диво не може траплятися часто. Раз на цикл. Із певною жертвою. Не людською, боронь боже! Але… Коли поселенці зрозуміли, що дари Хранителів можна використати для порятунку життя, їх берегли саме для цього. А зміна природи – не проблема! У людей вистачить своїх знань, наукових та технічних досягнень. Ось, наприклад, нині компанія проведе серію робіт, і на місці скелястого нагір’я, порослого де-не-де кактусами, простягнеться в далечінь надшвидкісна багатоярусна траса.
    У тому, що трапилось минулого тижня, винен старший інженер компанії та його пристрасть до міцних напоїв. Розгерметизація ядерного міні-енергоблоку тривала зовсім недовго – горе-спец зрозумів свою помилку й сам ліквідував аварію. Це коштувало йому життя. А ще маленька небога інженера, Маринка, та двоє її подружок, які бавилися в робочому кабінеті поряд із реакторною, отримали смертельну дозу опромінення.
    Ніхто не панікував. Час був. І була можливість звернутися до Хранителів.
    Таємничих повелителів цього світу ніхто не бачив. Зате відчути й зрозуміти могли емпати, – особи, сприйнятливі до думок і почуттів інших. Саме так перші колоністи з відповідними здібностями, скоряючись підсвідомому покликові, знайшли кілька таємничих печер, своєрідних капищ, де вперше дізналися про існування Хранителів. Від них самих. Дізналися про шанс на диво. Про його ціну. Про «нору», якою треба пройти, щоби чогось забажати. І більше нічого. Звідки таємничі володарі, чого хочуть від людей, що отримують за виконання бажань – на той час залишалося загадкою.
    Складалося враження, що в «капищах» Хранителі не чули людей. Чи не хотіли того показати.
    Єдина можливість спілкування з’являлася в тих, хто потрапляв у «нору», чи Реліку, як називали підземелля його володарі.
    Артем був емпатом. Але роль «сталкера» йому не надто підходила. В «нору» цього разу мав іти старший інженер, завзятий мисливець і рибалка. Шкода, та інших претендентів у колонії зараз не було.
    «Ну, де ж ти, мій гусаче? Нільс уже зачекався», – думав хлопець, розглядаючи склепіння печери. Права рука мимоволі торкнулася кобури з променевиком. – «Сподіваюся, ти не надто страшний».
    Почувся м’який тупіт – якась істота короткими стрибками рухалася до входу. Мить – і Артем побачив провідника. З «нори» виплигнула симпатична тварина. Вона нагадувала чи то шиншилу, чи білочку, бачених сталкером на книжкових зображеннях. Але, враховуючи висоту «нори», була меншою, та й хвіст не такий пухнастий. Утім, оцінка розміру наразі видавалась невдячною справою – «тваринка» сягала Артемові пояса й, вочевидь, була важчою. Довгі вуса тремтіли й посмикувались, чорні очі, обведені світлими смужками, вивчали сталкера.
    «Я Сальво. Я ти вести. Я провідник», – пролунало в мозку Артема.
    Як?! Вони «розмовляють», ці чудернацькі провідники?! Чому ж тоді...
    Чому про те ніхто не казав!
    Трясця! Тутешні тварини мислячі?
    Чи лише «провідники»?
    І як тепер… Як бути? Скажіть-бо, Хранителі! Вам же це відомо?
    Мовчите…
     
    ***
    Артем прибув у Парасвіт недавно і був обізнаний з місцевими чудасіями лише з книг чи відео. Ще трохи – розповіді «бувальців», які приходили до хлопця зі своїми психологічними проблемами. Парасвіт пригнічував тих, хто працював тут більше року. Саме так – спочатку захоплення й ейфорія, потім – депресія. Ситуацію можна було б виправити ротаціями – але міняти людей, які набули вже специфічного досвіду, здавалося нелогічним. Виникла потреба у психологах. Артем Сенченко пройшов складний відбір і виграв, обійшовши понад двісті конкурентів. Адже найкращий психолог – емпат.
    Особливо – для Парасвіту з його Хранителями.
    Виграв… Нині це видавалося сарказмом. Навіть адаптаційний період не закінчився – і потрапити в таку шатківницю. З її «норами», «хранителями», мислячими тваринами.
    Одну з яких доведеться вбивати…
    Де тільки взялася трагедія на енергоблоці! Однак про ризики, що можуть чекати тут, його повідомляли в угоді, тож нарікання недоречні.
    Артем знову з недовірою глянув на гризуна, що назвався «Сальво», перевів подих і вголос мовив:
    – Ну, гаразд. Сальво то й Сальво. Будьмо знайомі, кхм. Я – Артем.
    Провідник, що завмер у німому очікуванні, не зводив із хлопця намистини очей, і лише коли той договорив, смикнув головою. Вусики, мов антени, нервово ворушилися – здавалося, гризун ретельно вивчає гостя.
    «Ну, схоже, він мене чує й розуміє! Значить, не все так погано… Але ж і химерно, чорти б його вхопили! – лайнувся про себе хлопець і відразу ж подумав: – Я чую його думки. А він? Сприймає тільки мій голос, чи…»
    – Ну то рушаймо вже, Сальво. Але гляди мені… – Артем поклав руку на променевик, недвозначно натякаючи, що тримає ситуацію під контролем.
    «Сальво – вести! Сальво – провідник!» – пролунало в голові сталкера чітко і твердо, аж до незручності – тварина повідомила це так, ніби щось пояснювала дитині.
    – Добре, добре! – з поспіхом відповів Артем. – Веди, чого марно теревенити.
    Провідник розчинився в темряві нори, і хлопець на мить завмер у нерішучості.
    Йому завжди було цікаво: як там, у «норі»? Все, що про неї дізнався раніше, встигло сформувати в уяві певну картинку. Аномалія. Якесь нетипове викривлення простору, такий собі парасвіт… у Парасвіті. Інші сталкери, «бувалі», котрим випадало спускатися в «нору», описували її досить скупо. Як правило, в цих описах не було нічого спільного.
    Залежить від того, хто йде? Від його психічного стану? Чуттєвості? Уяви?
    Раптом налинув страх і хвилювання. Серцебиття прискорилося. Десь у тиші й темряві «нори» очікував нетерплячий провідник – Артем відчув його тривогу. Боїться людей – це логічно. Мабуть, ще не звик, що міг би запросто пошматувати сталкера-«ліліпута».
    А сам чого? Злякався мислячого звіра? Так, несподіванка, що й казати. Однозначно, він – безпечний. Попередники не скаржилися на провідників. Мабуть, більше бентежить кінцева мета мандрівки, зустріч із хазяями цього світу.
    З Хранителями.
    Ну ж бо, чуваче, ти не боягуз! Артем навіть сам собі здивувався – не чекав, що буде так переживати. Дивно це для нього. Емпат мусить володіти емоціями. Різноманітні тренінги даремно не минають. Треба зосередитись на внутрішньому світі…
    Не виходить. Певно, так діє на чуттєвість «нора». Можливо, саме в емпатів. Артемові пригадались якісь версії науковців про захмарно високий рівень електромагнітного поля в мить взаємодії з «норою». Як це впливає на нервову систему?
    Теорії, лише теорії. Будь-які вимірювальні прилади поряд із Релікою поводилися «некоректно». Дивно, що зброя працювала. Чи тільки на виході?
    Забагато питань, під які навіть теорій ще не підведено.
    Хлопець набрав повітря в легені й на видиху рішуче ступив у невідомість…
     
    ***
    …Ніби перетнув якийсь бар’єр. Простір напружився, зреагував на сталкера «мурашками» у спині, долонях та на щоках і – піддався.
    Артема поглинула суцільна темрява, тепла й навіть заспокійлива. Емпат зосередився.
    Ось, тут!
    Поряд уже звична зацікавленість і нетерплячість. Одразу ж у голові пролунало: «Сальво чекає».
    М’який звук руху до нього. Рука знову ковзнула до променевика, але Артем стримався – звірок міг бачити в темряві, не хотілося виказувати свою недовіру і тим паче страх.
    – Ну і як нам рухатися? Куди? Я нічого не бачу, – звук власного голосу лунав трохи неприродно, але діяв заспокійливо.
    Артем оглянувся.
    Там, звідки вони щойно йшли – морок. Зате, розтинаючи темінь, кроків за тридцять попереду з’явилося яскраве світло. Це і є вихід? Так швидко?
    Сяйво яскравішало, наступало на темряву, породжуючи то тут, то там спалахи мерехтливих відблисків, і за мить Артем усвідомив – його оточили ребристі флуоресціюючі колони. Рушивши вперед, сталкер зауважив, що ці стовпи утворені темними кристалами з невідомого мінералу, схожого на базальт.
    Сальво підбіг до «виходу» першим.
    Обернувся до Артема: «Ти йти за Сальво!»
    – Звісно. Куди ж я дінуся, – буркнув сталкер.
    Ще кілька кроків – і мандрівники потрапили у кам’янисту долину. Високі валуни сточених вітрами цегельно-червоних брил нависали над стежкою, яка зникала десь далеко поміж скель. Сонце приємно гріло спину. Яскраво-блакитне небо з плямами рожевуватих хмарин викликало здивування – Артем звик, що у Парасвіті воно безбарвне й нудне, як весняний сніг.
    – Сальво, ми вийшли? А чому не зустріли Хранителів? Що тепер? І де ми взагалі?
    Звірок не відповідав, дивився на хлопця роздратовано, здавалося, аж чорне око смикалось від обурення.
    «В тій самій «норі», телепню, – зрештою відповів сам собі Артем. – Звісно, тут усе може бути геть іншим. Не гальмуй, гайда вперед».
    – Куди там, Сальво? Веди! – гукнув до тварини, щоби приховати збентеження.
    Провідник миттю розвернувся і побіг стежиною, час від часу озираючись на хлопця. Коли сталкер відставав, Сальво зупинявся, нервово смикав хвостом і гупав по ґрунту задніми ногами. Артем прискорювався, але ненадовго: кортіло розгледіти місцеві дива. Втім, пейзаж не балував різноманіттям: навколо усе ті ж скелі, що нагадували чи то височезні руді гриби, чи згорблені фігури карликів. Тіні від них, глибокі та довгі, химерно смугували шлях. Несподівано Артем зрозумів – такі тіні властиві надвечірній порі. Але ж він до печери з «норою» вирушив із самого ранку, отож зараз мало бути близько до обіду! Виходить, «у норі» час плине по-іншому? Швидше б дістатися до Хранителів – не хотілося втрапити у ніч.
    – Сальво! – окликнув провідника хлопець.
    Тваринка спинилась і сіла на задні лапи. Схилила голову набік, демонструючи готовність слухати.
    – Чи далеко ще йти? Де вони мешкають, ті Хранителі?
    «Вони – всюди, – озвався провідник. –  Сальво веде. Ти – за Сальво».
    І, не чекаючи на Артемову відповідь, звірок побіг далі. Сталкер роздратовано сплюнув у куряву під ногами: вся ота загадковість починала дратувати.
    «Спокійно, емпате… Спокійно».  
    Нараз його увагу Артема привернула нова тінь на землі: схоже, вона щойно поворухнулась. Чи здалося?
    Ні! Ось, поряд – вир емоцій. І не просто цікавість – сталкер яскраво відчув азарт мисливця, насолоду від шумування адреналіну в крові.
    Хто? Де?
    Артем зупинився й присів. Його погляд нишпорив довкола, вишукуючи нові ознаки руху. Є!
    Онде, серед каменюк, завмер граційний звір. Щось схоже на куницю невідривно стежило за провідником, котрий устиг уже віддалитися. Хижак напружився, тіло вигнулося для стрибка, і емпат відчув жагу крові й торжество атаки.
    – Сальво! Вгорі! – Артем, не цілячись, вистрілив у валун поряд із «куницею».
    Працює!
    Щось пронизливо пискнуло, покотилось кілька невеликих камінців – і настала тиша.
    Сальво припав до землі. Артем підбіг до нього – тварина дивилася широко розплющеними очима, на носі та вусах лежав пил, сірі боки швидко здіймалися. І серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей.
    «Злякався, бідака, – подумав сталкер. – А сам? Теж серце калатає! Не дивно – на роль здобичі чудово підходив. Не так уже тут безпечно».
    Артем відчув, що дурнуватість ситуації, у якій він перебував від миті зустрічі з мислячою білкою-гігантом, поволі тане. Ось, поряд, втискається в землю нажахана тварина, якою ледь не поласував хижак. Цікаво, а чим закінчиться подорож, провідникові відомо? Того не боїться?
    Артемові стало шкода Сальво, він нахилився, м’яко провів рукою за вухом:
    – Ти, теє… краще тримайся біля мене. Гаразд? Артем захистить Сальво. Артем сильний.
    Сталкер усвідомив свої слова і розсміявся. Раптом відчув: від його веселощів напруга поволі покидає й пухнастого провідника, змінюючись чимось схожим на прихильність, симпатію.
    Чи то тільки здалося?
     
    ***
    Сонце пломеніло на небосхилі, хоча вже мало б зайти і випустити на волю темряву.
    Втім, панорама довкола змінилась. Червоні камені лишилися позаду. Артем із провідником потрапили в іншу долину, де правобіч, темною лінією краяло обрій море. Ліворуч горизонт «підпирала» велична і незрозуміла конструкція – вона виринула несподівано й була прикрита якимось маревом – деталі розгледіти не вдавалося.
    Однак саме до неї й вів сталкера Сальво.
    Дивний світ – ні істот, крім таємничої «куниці», ні механізмів; сонце, що не сідає, небо, що не змінює кольору. Трава під ногами, яка, здається, ніколи не знала ні підошви черевика, ні щелеп гусені… Втім, відчувалася тут дивна чистота і свіжість, повітря було п’янким, тиша заспокоювала, хоч і вражала незвичністю.
    На Землі давно тісно від людей, машин і звуків. Вона живе емоціями, пристрастями, розвагами. Скрізь – бурхливий розвиток технологій, за новинками годі угнатися, якщо ти ними не цікавишся. Землі треба більше місця та простору. Саме тому раптове відкриття планети з Парасвітом, помножене на доброзичливість його невидимих господарів, стало не просто віковою сенсацією. Воно давало шанс на розселення, освоєння нових ресурсів, на новий крок в екотуризмі. Але поки що Хранителі не вітали повноцінного заселення Парасвіту. Принаймні, так говорять. Та й розміри колонії – яскравий приклад. Звісно, усіх тонкощів Артем не знав: він просто психолог, якому випав шанс – один із тисячі – потрапити в програму освоєння Леї. Завдяки вродженим емпатичним здібностям.
    Вражаюча тиша знову починала нервувати.
    – А як тебе обрали Хранителі? Як визначаєш шлях? – запитав Артем раптом усвідомивши: він нічогісінько не знає про цей процес – таїнство Парасвіту.
    «Сальво готовий. Артем – вирішить…».
    Що могла означати така відповідь, сталкер не збагнув. Але пухнастий провідник продовжив, смикнувши довгими вусами:
    «Сальво – тато. Кайру – велика родина. Люди чужі. У кайру біда. Кайру бояться вас, люди. Люди – зло?».
    Люди – зло! Нічого собі! Чому?
    – Люди різні – і добрі, й лихі. На Землі воювали багато епох, і це вплинуло на цивілізацію не найкращим чином. Ми й досі конкуруємо в різних сферах… – Артем затнувся, зрозумівши, що говорить незрозумілі провідникові речі. – Я за себе скажу – не хочу зла твоїй родині. Віриш?
    «Артем – добро! Артем і Сальво – друзі. Так?»
    Від провідника війнуло теплою емоційною хвилею, наповненою довірою й щирістю, непідкупною приязню. В дивовижному поєднанні з суто тваринною відданістю.
    І ще там щось відчувалося. Дивне й незрозуміле землянинові.
    То він – знає про жертву?
    – Так, Артем і Сальво – друзі, – тихо мовив сталкер, примусивши емоції заховатися глибоко в душі.
    Тим часом конструкція на виднокраї швидко наближалася, демонструючи ще одну дивну властивість «нори» – тут важко орієнтуватися у відстані. Артем виразно бачив: перед ним – місто, але незвичне, чудернацьке, відмінне від усього, баченого раніше. Підсвічена сонцем, дивовижа мінилася і вигравала різними барвами. Вона нагадувала низку орнаментальних мушель незбагненної форми та кристалічних стел. Ярус за ярусом спиналися в небозвід, де й зникали у потаємній височині. Що ближче підходили до міста, то дужче перехоплювало подих у Артема. Зривало дах від польоту уяви невідомих архітекторів. Кортіло ще й ще роздивлятися цю коштовність, усвідомити мислення тих, хто її населяв. Жити в такому місці могли лише вищі істоти.
    Хранителі!
    – Боже… – видихнув сталкер. – Щось нереальне. Це тут?
    «Іти всередину, – повідомив провідник, по-дружньому блиснувши намистинами очей. – Сальво чекати».
    – Як я знайду Хранителів? Які вони й де?
    – «Вони всюди».
    Знову оте «всюди». Артем вагався. Попереду – ні брам, ні входів. Зненацька, ніби відчувши збентеження сталкера, одна з велетенських колон-кристалів засяяла сліпучо-блакитним. Хлопець мимоволі рушив до неї, а далі реальність здригнулася й перетворилась на велетенську коловерть. Мить – і він вже у просторому світлому коридорі, утвореному кришталевими стінами.
    Артем відчув легкий дотик до свідомості й зрозумів – ще трохи, вперед, до отого молочно-білого, з легким рожевим відтінком туману, що клубочиться в кінці галереї…
     
    ***
    – Я прийшов.
    У відповідь – тиша. Лише дивний біло-рожевий туман оточує з усіх боків. Стає густішим, добре, що не підходить упритул.
    Слухає? Вивчає?
    – Що я маю зробити?
    І тут сталкер відчув! Знову м’яко й турботливо діткнулися його свідомості. Таке собі спокійне і безболісне сканування сутності землянина кимось надвладним і всемогутнім. Затим пролунав Голос:
    – Ти вже зробив, Шукачу. Прийшов сюди. Ми тебе почули. Маєш тепер вийти.
    «Шукач? Он як вони називають сталкерів!»
    – І? Як рятувати дітей?
    – Ти виконав свою частину угоди. Ми виконаємо свою.
    – Ви і Реліка – одне єдине ціле?
    – Реліка – все, що залишилося від нашого світу.
    – Мої попередники… Вони ставили запитання?
    – Так. Запитували, що робити. Отримали відповідь.
    – І все?!
    – І все.
    Артем стомлено заплющив очі. Так і є: на Землі більшість людей – прагматики. Надто фахівці в певній галузі. Яких і посилали на Лею.
    Є завдання. Чітко сформульовані вимоги. Виконати. Все…
    – Я можу ще питати?
    – Ти ж прийшов. Питай.
    – Хто ви? Тобто – хто ви для нас? Чому допомагаєте… іноді? Що нас чекає?
    – Що чекає – залежить від вас. Розповідати про майбутнє і шлях до нього – невдячна справа. Можна повторити наші помилки.
    – Ваші? У нас кажуть – краще вчитися на чужих.
    – Краще думати, перш ніж наробити своїх. Шукачу, ти хотів почути про нас? Ви нинішні – це ми на зорі розвитку. Втім, у нас спільний початок.
    – Як це?
    – Колись Земля і Лея розвивались паралельно. Але ви поринули у війни, егоїзм, техногенність. Ми обрали шлях духовного розвитку.
    – І тому ваш світ загинув…
    – Що швидший розвиток – то ближчий фінал. У вас він ще попереду. Слухай, Шукачу.
    Запанувала тиша. Невже й Хранителям потрібен час, щоби зібратися з думками?
    – Ми припустилися помилки. Спокуса егоїзмом не оминула й нас. Оточили себе ідеальними речами. Ідеальною природою з граційними істотами. Ідеальним кліматом. Довершеними формами. Суцільна гармонія та краса. Створений нами світ видавався безмежним і мав неймовірні можливості. Ми отримували все, що хотіли.
    Без жодних втрат. Без оплати. Забули: все у цьому світі має ціну.
    – Але ж тут правда дивовижна природа. Хоча, тварин майже немає. Ну, тут, у Реліці, – Артем здригнувся, згадавши хижака. – Проте… Я вражений вашим містом. Це справжній витвір богів…
    – Це облуда, Шукачу. Всесвіт тримається на протиставленні та контрасті. Гармонія – основа рівноваги. Ми гадали, що створене нами і є вершиною Світобудови. Планета вирішила інакше. Вона почала бунтувати. Прокотилася хвиля катаклізмів. Ми в той час уже перейшли в нематеріальну форму існування, фізичної смерті не боялися. Натомість були приречені спостерігати за Домом, котрий гинув. Реліка – все, що вдалося зберегти. Простір, названий людьми Парасвітом, лише частково під нашим контролем. Іноді звідти приходять тварини. Зазвичай – вистежуючи провідника. Реліка їм не противиться… Вона продовжує вмирати, й її існування підтримувати дедалі важче.
    – А ми? Наша роль? – прошепотів Артем, раптово усвідомивши всю трагедію тутешньої цивілізації.
    – Ви? Досить сильні. Навчилися долати простір. Тепер хочете освоїти нікчемні рештки колишньої величі. Але, Шукачу, все ще бредете в темряві…
    – То підкажіть. Поділіться досвідом, знаннями! Щоби спільно перетворити Парасвіт на квітучий і гармонійний дім. Для всіх. Без винятку!
    – Земляни мають самі пройти свій шлях. А наші здобутки лише збільшать вашу гординю. І все почнеться спочатку…
    – Чому… самі не спробували виправити помилку? Зараз, коли Лея заспокоїлась?
    – Реліка – наша темниця, Шукачу. Ви маєте те, в чому ми обмежені –  свободу вибору. Ми давно вже не люди. Це людині властиво наповнювати простір довкола себе життям чи смертю, обирати між одним чи іншим. Проте, творити по-справжньому теж можуть лише люди.
    Без жодних чудес.
    Час іти, Шукачу. І – думай! У тебе й твоїх братів ще є час.
    Артем зібрався з духом і випалив запитання так швидко, ніби боявся, що його зараз «виставлять» із Міста.
    – Для чого Хранителям жертва? Для чого жорстокість і кров? Чому мої попередники не відчували провідників? Чи… просто про це мовчали? І… Без убивства – ніяк?
    – Так багато питань. Хранителям не потрібна жертва. Вона потрібна Реліці. Хочеш сказати, у твоєму світі живих істот убивають без жорстокості та крові? А попередники – так, не відчували. Чому – хто краще відповість на це питання, ніж знавець Душ?
    – Тутешні тварини – розумні?
    – А що є критерієм розуму? Чи тільки те, що властиве вам, людям? Тобі час іти, Шукачу.
    Блідо-рожевий туман розімкнувся, і перед хлопцем виявився знайомий кришталевий коридор. Артем помовчав, відійшов на кілька кроків, не оглядаючись, запитав:
    – А якщо Сальво залишиться живим?
    Так і не дочекавшись відповіді, сталкер рушив туди, де на нього чекав пухнастий провідник.
     
    ***
    Коли Сальво побачив Артема, на його мордочці з’явився вираз, схожий на усмішку.
    Це наче шмагонуло сталкера по обличчю.
    «Дурень! – лайнувся про себе хлопець. – Який же я дурень!.. Що ж тепер робити?»
    Оглядівся й усвідомив – світ навколо змінився. В небесній вишині продовжувало іскритися місто, на обрії все так же само темніло лінія моря. Але тут, у долині – справжнє буяння квіткових барв. І дерева, що аж піняться цвітом. Розкішні, казкові. Ще з’явилася вузька річечка з кришталево-прозорою водою – он як в’ється змійкою між зелених берегів!
    Ну, звісно – тут їхня вотчина. Можуть творити її якою завгодно. А може, це видиво для сталкера? Чи саме таким хочуть бачити Хранителі весь Парасвіт?
    «Сальво вести», – обізвався провідник, порушивши роздуми.
    – Так, нам час, – погодився сталкер.
    Вони рушили вздовж ріки в бік, протилежний тому, з якого прийшли. Вдалині бовванів гірський масив. А сонце тепер світило мандрівникам у вічі.
    Провідник не поспішав, Артем похмуро чвалав слідом.
    Ех, Сальво, що ж робити? Мій пухнастий… мислячий друже.
    Чому того не відчув ніхто зі сталкерів? «Хто краще відповість на це питання, ніж знавець Душ?»…
    Емоблок! Як він не здогадався раніше – мисливці-емпати не хотіли відчувати страждань жертви. Будь-який емпат здатен поставити бар’єр неприємним емоціям, якщо очікує на них заздалегідь.
    Хранителі не могли передбачити, що більшість людей – емоційно «глухі». Навіть емпати, якщо вони звикли вбивати.
    Байдуже, кого…
    – Свіііть! – пронизливо пискнув Сальво, але було пізно.
    Зверху гримнуло.
    Артем устиг побачити: скеля праворуч, здавалося, репнула, стрімкий водоспад ринув просто на нього, збиваючи в річку. Мить – і над хлопцем зімкнулися хвилі.
    Вода заповнила носа, полилася в рот. Сталкер борсався у глибині, рвався вгору, до ковтка повітря, але раптово відчув, що тіло починає зводити судомою.
    Кінець!
    Свідомість швидко покидала хлопця, все стало чорним, у вухах лунав дзвін, на боротьбу не лишилося сил…
    Щось м’яко, але наполегливо підштовхнуло його в спину, зачепило за одяг. Відчувалося – Артемове тіло вперто тягнуть до поверхні…
    Берег. Вологий пісок. Сталкер уткнувся в нього лицем. Тепла вода пішла носовим ходами, на волю рвонув хрипкий кашель, і легені почали звільнятися від зайвого. Пісок тріщав на зубах…
    Артем підвівся на ліктях, несамовито хапаючи ротом повітря. Озирнувся. Поряд припав до піску мокрий Сальво – провідник геть виснажився порятунком і просто лежав, набираючись сил.
    – Сальво, дякую, – прохрипів Артем.
    «Не можна… смерть… Артем, – пролунала у мозку відповідь. – Іти вже недовго».
     
    ***
    Цей вихід із «нори» був іншим. Ніякого темного «присінку», та й чіткого отвору немає. Тунель різко переходив у вузьку ущелину з гігантських валунів. Артем зрозумів – саме тут вершилося жертвопринесення. В останню мить перед виходом із Реліки сталкери вбивали провідників і стрімко виростали до реальних розмірів. Таємнича енергія повернення рвала стіни «нори», захищаючи мандрівника від травм.
    «Виходить, із кожною подорожжю тунель укорочується, – подумав Артем. – Реліка зменшується. Цікаво, як надовго її вистачить?»
    Сальво зупинився перед самим виходом. До чогось прислухався, здригаючись усім тілом.
    Артем поклав руку на променевик. У душі зяяла порожнеча. Хлопець сам не знав, що зробить наступної миті.
    «А якщо кинеться навтьоки? Він місію виконав. Ну ж бо, давай! А я?..»
    Сальво розвернувся. Тепер він дивився Артемові у вічі.
    «Вони казали, що я свою частину угоди виконав. Значить, дівчаток і так порятують? Жертвувати провідником – лише задля повернення сталкера?»
    «Роби. Мусиш», – пролунало в свідомості. Різко. Мов наказ.
    Артем, здавалося, втратив контроль над тілом. Дістав зброю. Рука тремтіла, і приціл танцював шалений танок, не в змозі зафіксуватися на мішені.
    «Все скінчилося. Не буває розумних тварин. Це задля місії…»
    «Роби!» – вибухнув біллю мозок.
    «Та що ж таке?! Це тварина… Просто тварина. В мене місія. Зараз…»
    – Геть звідси! Геть, звірюго! – різким криком Артем розірвав ментальний пресинг і замахнувся на провідника.
    Сальво не рушив з місця. Він, як і раніше, заступав вихід із нори. Звірок нервово смикав хвостом, настовбурчив шерсть і загрозливо пищав.
    – Чого ти, дурнику? Заспокойся. Не хочеш тікати? Зараз вийдемо на просторінь і спокійно все обдумаємо. Я обдумаю. Тихше, тихше…
    Сальво стрибнув уперед, і в той же час Артем отримав сильний удар у спину. Вже падаючи, сталкер устиг помітити: над ним промайнуло лускате м’язисте тіло, а перед очима сяйнули жовтим величезні зуби.
    Змія не встигла зімкнути щелепи на сталкерові – Сальво збив її у стрибку, і писк провідника заглушило люте шипіння. Плазун був невеликий – із точки зору нормального людського зросту. Але для «нинішнього» Артема не поступався анаконді.
    Сталкер нишпорив по землі, шукаючи впущену зброю, а над ним вирував клубок із шерсті та луски. Ось і променевик! Хлопець швидко підняв ствол і побачив, як змія, звільнивши голову, глибоко встромила зуби в шию Сальво.
    – Ні! – крикнув Артем, натискаючи на гашетку.
    І тут сталкера накрило…
     
    ***
    «….Все у цьому житті має свою ціну. І саме життя теж її має. Головне – щоби була рівновага. Отримуючи одне, необхідно віддати щось навзаєм. Поглянь, Шукачу…»
    Вранішні промінці торкнулися випаленого ґрунту. Вони ще тендітні й безпечні. Мине трохи часу, і спека повністю заллє цю місцину з суворою природою.
    Доки не почалося справжнє пекло, можна побавитися. Десятки звіряток, маленьких копій Сальво, ганяють поміж каміння й кактусів, радіючи ранковій прохолоді. Підлітки бавляться, старші спостерігають, чи немає поруч загрози, нервово смикаючи хвостами з пухнастими китичками.
    Ще один світ, ще одне життя.
    І його скоро не стане: саме через «стійбище» звірят пройде швидкісна траса, рукотворний людський монстр, що розітне віковічний устрій природи й залишить на ньому глибокий шрам…
    Усе має свою ціну.
    Сальво, обраний для порятунку сім’ї та наділений Хранителями свідомістю, це розумів. Без його жертви не буде порятунку. Сальво зробив усе що міг…
     
    ***
    «Для чого ж усе-таки жертва? Ну, Сальво жертвував собою, щоби порятувати сім’ю. А ми? Ми ж жертвуємо іншими! Де симетрія?
    Можливо, Хранителі чи їхня дивовижна Реліка перевіряють нашу здатність переступити через мораль і вбити мислячу істоту? Чи… це тест на те, що ми називаємо Людяністю?
    Якщо Хранителі хочуть зберегти Парасвіт, а люди є загрозою… Намагаються нас змінити? Навчити жити в гармонії з природою? Не руйнуючи її? А ціна – моральні страждання? Які дають Реліці енергію, щоби проіснувати ще хоч трохи?»
    Артем сидів біля нори і мружився від яскравого сонця. На його долоні лежав Сальво. Звірок ще дихав, але пухнасті боки здіймалися дедалі рідше, іноді він узагалі завмирав. Сталкер прислухався. Все?
    Ні, ось Сальво випростався, позіхнув і щільніше притулився до теплої долоні Артема, ніби бажаючи відновити те дивовижне відчуття єдності, що супроводило мандрівників у «норі».
    Більше не ворушився.
    – Все буде гаразд, друже. Все буде добре, – шепотів Артем, гладячи сіре хутро й намагаючись погамувати емоції. – З дівчатками. І з твоєю сім’єю. Я ще не знаю як це зробити, як зупинити проект. Але зроблю все, що в моїх силах. Вони повинні знати… І зрозуміти. Я розповім...