09:45 09.03.2019
Отпечатан тираж 38-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


10:02 03.02.2019
Поздравляем победителей 48-ого конкурса!
1 Юлес Скела ak003 Таємниця Живени
2 Ліандра ak024 Всі діти світу
3 Нездешний ak002 Подпольщики


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 48 (зима 19) Фінал

Автор: Сіроманець Количество символов: 21658
Конкурс № 35 (весна) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

x024 Біорезонанс (Фото 015, Фото 017)


    

    «Час перебування у камері вийшов. Не забудьте вдягти «Таймер» та не пропускайте чергової процедури оздоровлення. Уряд піклується про ваше здоров’я. Хорошого тижня», — пролунав з динаміка записаний жіночий голос, коли скляна кришка камери, схожої на ящик, почала з’їжджати у бік.
    Богдан потягнувся. Після доби проведеної у лежачому положенні всі м’язи затерпли і хотілося розім’ятись. Він не любив цієї камери. Так, він знав, що це необхідна процедура, яка допомагає зберігати здоров’я, але все-одно не любив.
    Забравши з ящика для речей випраний одяг і «Таймер», схожий на звичайний електронний ручний годинник, Богдан одягнувся. Цей «Таймер» проходив щотижневу профілактику, під час якої налаштовувались правильний час та сигнали нагадувань, завдяки чому користувачам навіть не було необхідності занурюватись у принцип роботи складного механізму. Богдан ніколи не чув, щоб пристрій у когось ламався. Профілактика здійснювалась під час процедури оздоровлення, яка так само проходила кожного тижня.
    Богдан вийшов на вулицю. Його обличчя обдував теплий зимовий вітерець. Зими перестали бути холодними ще за молодості його батьків. Він ніколи не задумувався як це, коли холодно. Роботизоване таксі дуже швидко домчало його до будівлі, де розміщувалась та коробка, яку всі називали офісом. Його робота. День пройшов звично. Якби він і захотів, то не згадав би нічого, що вирізнило хоча б один з його робочих днів з поміж інших.
    Вдома Богдан, за звичкою, швидко зробив рекомендовані фізичні вправи та швидко поїв, паралельно слухаючи урядовий канал по телевізору. Насправді, він уже багато років не заглиблювався у суть сказаного. Як завжди, хтось порушив режим оздоровлюючої камери, в наслідок чого захворів і довго та складно лікувався. Але зараз, як завжди, все добре і ця людина вже здорова. Завдяки піклуванню уряду, звісно. Після цих новин, почувши обов’язковий сигнал нагадування від пристрою, він ліг спати і швидко заснув, адже завтра вставати о шостій, коли його знову витягне зі сну цей «Таймер».
    Зранку «Таймер», як і кожного дня, нагадав о котрій необхідно починати вдягатись, о котрій необхідно вийти з дверей. З цим пристроєм він не розлучався з дитинства — це було нормою в його суспільстві. Як все добре організовано і всі задоволені.
    Субота, яка в його організованому житті взяла на себе роль останнього робочого дня тижня,теж пройшла звично. Він був привчений до цієї одноманітності.
    Дорогою до центру оздоровлення, таксі зламалося на незнайомій Богданові вулиці. Звісно незнайомій, бо не зважаючи на те, що проїздив він нею багато разів, бачив її завжди лише з вікна машини. Дорогу він приблизно пам’ятав і вирішив пройти пішки, адже знав, що найбільше навантаження на центри оздоровлення припадає саме на неділю, а на міське таксі — сьогоднішній, суботній вечір, тому чекати нове таксі можна було дуже довго. Вулиці були  занурені у темряву, яку йодистим світлом розбавляли високі ліхтарі. Як давно він не ходив пішки вулицями міста! Богдан подумав про те, що може спізнитись на процедури. В цей момент розірвалась лампа на стовпі і овальна пляма світла навколо нього розчинилась у темряві. Він по інерції ступив ще крок, перечепився і впав, перелетівши через невисоку огорожу в глибоку канаву з водою. Цього тижня дощ лив майже кожного дня і Богдана з величезною швидкістю підхопило потужним струменем. Можливості зачепитися за щось не було, адже високі бетонні стіни канави були слизькими. Ось, можливо, ця гілка врятує його! Він вчепився з усіх сил, які ще не полишили його і, якби не шум води, почув би тріск стовбура, який зламався і впав у воду. Богдан тримався за гілку, як за останню надію. Це дерево допоможе йому залишитись на поверхні, думав він. Не те, щоб він так добре орієнтувався в таких ситуаціях, скоріше це було підсвідомо. Він підтягнувся до стовбура, який разом із ним затягло у величезну стічну трубу.
    На щастя, труба була недовгою, як і подорож нею, тому Богдан швидко відчув, що їх із деревом винесло на відкритий простір, а потік значно вповільнився. Але через хвилин п’ять, коли ейфорія від того, що він залишився живий минула, йому почало доходити: він за межами міста і пливе по широченній річці, в яку стікала вода з канави. Він не знав скільки часу провів пасажиром цього незвичного транспорту у вигляді деревеняки, але підпливати до берега було приємно. Вдалині виднілися вогні міста, а навколо нього була темрява. В якій він один. Богдан розумів, що навіть якщо він закричить його не почують. Він один. Один тут, у всесвіті — яка, до біса, різниця? Один. Але в цю мить показалось світло ліхтарика і жахаюча темрява відступила, налякана таким безсовісним втручанням у її темні справи.
    — Доброго вечора. А воно звісно, для вас саме таке, — пролунав з темряви низький чоловічий бас, коли Богдан вийшов з води.
    — Здрастуйте, — тремтячим від холоду голосом відповів Богдан, він вже починав замерзати.
    — Корній, швидше веди його до вогнища! Він мокрий до останньої нитки! Здрастуй, — почувся вже жіночий голос.
    — Здрастуйте.
    Коли джерело світла було вже поряд, Богдан розгледів дві людські фігури, які повели його від річки у ліс дерев, де, як він впевнився, горіло вогнище. Поряд, дивлячись на вогонь, сидів молодий чоловік.
    — Сідай біля вогнища. Мене, до речі, звати Вевея, — посміхаючись промовила дівчина.
    — Богдан.
    — Цього повелителя світла ліхтаря звати Корній, а хранителя вогнища з кривим дрючком у руці — Орест.
    — Хто ви такі? Я думав, за містом немає людей…
    — Більшість городян так думають. Хоча заради справедливості, — показав крізь бороду зуби Корній, — варто зазначити, що ми теж жителів тут не зустрічали. А ми мешканці міста, як і ти, судячи з зовнішнього вигляду.
    Тепер Богдан помітив, що на їхніх зап’ястках майорять «Таймери». Він одразу згадав про свій і занепокоєно поглянув на нього. Той був цілий.
    — Не хвилюйся, — перехопила його погляд Вевея, — вони доволі міцні. Треба дуже постаратися, щоб його зламати, — заспокоїла вона і повернула обличчя до Корнія: — Помітив — у нього вже починає проявлятись хвилювання.
    — Як ти потрапив у річку? — спитав Корній.
    — Впав у стічну канаву. Історія майже нереальна. А ви?
    Далі Богдан розповів свою історію і з жадібністю вислухав те, як вони майже кожного тижня замість оздоровлюючих процедур, які у них за графіком у неділю, вибираються за місто через закинутий колектор.  Як дізнався далі, його нові знайомі знайшли вихід з міста давно, кожний за різних обставин, але це довгі історії, в які Богдан був готовий повірити без жодного сумніву, враховуючи свої обставини. Їм відомо, що іншого ходу з міста немає, якщо не враховувати того, яким сюди потрапив Богдан, хоча цим ходом можна було тільки вибратися назовні, а залишитись цілим при цьому лише з незначними шансами, які в повній мірі сьогодні використав Богдан. І про той колектор, на щастя, нічого не відомо уряду через самонадіяність та обмеженість посадовців. Нові Богданові знайомі часто пропускали процедури оздоровлення, але ніяких поганих наслідків від цього не відчули. Хворіти і почувати себе гірше вони не стали. Але змінилося багато. Змінилося їхнє мислення. Вони замість камери проводили час у цьому лісі.
    Далі їхня розмова пішла про одноманітність життя людей, про розписаність кожного моменту до хвилин і про «Таймер».
    — Хіба погано, коли тебе повністю обслуговують автомати? Не треба витрачати такий дорогоцінний час на побутові дрібнички, — дивувався словам своїх нових знайомих Богдан.
    — Так, — важко зітхнув Корній. — Але ж як ти витрачаєш цей, як ти висловився, дорогоцінний час? Дивишся урядові канали? І що ти там бачиш? У тебе, якщо я не помиляюсь  дванадцятигодинний робочий день плюс кожного дня дві «обідні» перерви по годині. Виходить чотирнадцять годин на роботі. Встаєш ти о…
    — Шостій.
    — Шостій, як багато в нашому місті. Лягаєш тоді о десятій. І це є однією з головних вимог роботодавців, адже для вдалого виконання своїх обов’язків тобі необхідно спати по вісім годин на добу.
    — Не для виконання обов’язків по роботі, а задля вдалого проходження процедури біорезонансного оздоровлення.
    — Так. Запитай кожного, скільки він працює, спить і чому саме. Ти почуєш: дванадцять годин на роботі, вісім годин сну на добу, задля того, щоб вдало пройти всі процедури.
    — Так, звісно. Всі це знають.
    — Або комусь треба, щоб всі так думали. Скільки, до речі, у тебе вихідних днів на тиждень?
    — Як і у всіх, один вихідний.
    — І той ти проводиш у камері оздоровлення, а зранку знову прямуєш на роботу.
    — Так.
    — Чудово. Дуже багате духовне життя. Таке різноманітне і цікаве. Це мені нагадує цуцика на прив’язі, який звик майже з народження не відходити від своєї будки далі, ніж довжина ланцюжка. Без образ. А ти знаєш, що в останній редакції тлумачного словника відсутні слова «різноманітність», «хобі», «свобода» та багато інших, між іншим. Правда, дивно? Ні, звісно, можна припустити, що ці слова застаріли на сьогодні, але ж це жахає іще більше.
    Посеред розмови Богдан згадав, що він не у зовсім звичному становищі, про те що він вперше за межами міста, перший раз пропускає процедури. Але нові знайомі заспокоїли його. Він їм вірив, хоча ніколи не знав, що таке справжня дружба, але в оточенні цих людей, яких знав всього декілька годин, йому було приємно і спокійно. Йому сказали, що на нього завжди будуть чекати тут в суботній вечір, пояснивши в які дні можна сюди приходити, тобто в які дні можна пропускати процедури без шкоди для себе. Також Орест попросив Богдана зняти «Таймер», щоб записати в нього інформацію про те, що Богдан пройшов процедуру цього тижня. Цей запис робиться автоматично під час профілактики, і кожного тижня на підприємствах перевіряється у всіх. Але кількість населення міста величезна і, незважаючи на розвиток технологій, єдиним місцем, де відмічається, що людина проходила процедуру, є карта пам’яті у «Таймері», а Орест так майстерно прописував комп’ютерний код, що вони досі не викликали підозри. З приводу свідків, Корній теж радив не хвилюватись. В центрі, заради зменшення часу спілкування між людьми, все було організовано так, щоб ті хто заходить і виходить, користувалися різними проходами і ніколи не стикалися один з одним. Все було роботизовано на стільки, що навіть на вході не було персоналу. Тепер Богдан розумів: вся автоматизація і роботизованість різних сфер життя у його місті була спрямована на максимальне обмеження їхнього вільного часу, а не навпаки, як він вірив до цього. Вевея з Корнієм запропонували завтра роздивитися навколо. Богдану стало дуже цікаво. Це помітили його нові друзі, зауваживши, що в нього починають проявлятися емоції та почуття, які пригнічувалися апаратом і тепер він навряд зможе бути так само байдужим до всього, як до цього.
    — Тоді чому б не зробити процедуру оздоровлення примусовою? Адже зараз вона добровільна, — висловив Богдан питання, яке його хвилювало.
    — Це зробити доволі складно, зважаючи на величезну кількість населення міста. Тоді б довелося сильно збільшувати кількість поліції, яка б займалася цим. Та ще, як мені відомо, ця страшна машина з промивки мозку працює лише коли їй, так би мовити, дозволяє сам мозок.
    — Точніше, не заважає, — зауважив Орест.
    — А варто людині почати мислити інакше або опиратися, ця машина втрачає свою ефективність. Щоб відсіяти тих хто може нести загрозу такій організованості, кожного року проводять ретельний, так званий, профілактичний огляд.
    — Я теж проходжу його кожного року. Так підприємство піклується про нас…
    — І паралельно перевіряє чи відповідає твоя думка загальноприйнятим нормам у цьому суспільстві. А за моїми спостереженнями після порушення режиму перебування в цій камері, у людей спостерігається суттєве підвищення активності мозкових процесів. І тепер нам не складно вводити в оману комп’ютери, які проводять щорічну перевірку. А загалом, здоров’я дуже важливе для ефективного виконання роботи на підприємствах?
    — Так, і ми здорові завдяки процедурам.
    — Чи завдяки процедурам? Люди не перестали хворіти зовсім. Просто хворих зразу прибирають з суспільства. Ні? Їх не відправляють на лікарняний по справжньому. Ти звертав увагу, що всі, співробітники, які не виходили на роботу, і за офіційною версією були на лікарняному, після нього раптово, жодного разу не виходячи на підприємство, переїжджали в інше місто і їх ніхто ніколи не бачить. І зв’язок з ними втрачався назавжди. Нагадує штучний відбір. Страшно припустити, що з ними зробили.
    Вони говорили доволі довго, після чого Богдану дали один зі зроблених Вевеєю спальних мішків і він міцно заснув. Йому щось снилося. Снився нічний ліс, чорна від темряви річка і блакитне небо, яке він бачив удень тільки у межах міста. І все це об’єднав разом, його працюючий з новою силою, мозок. Хоча єдиний раз, коли він бачив ліс та річку був сьогоднішній вечір. Щось снилось! Останнього разу він пам’ятав сни у підлітковому віці. Потім йому завжди казали, що після міцного і здорового сну, сни не пам’ятають. Це було щось дуже дивне і незвичне. Можливо це наслідок довгої розмови біля вогнища. Він ніколи раніше не сидів біля вогнища, а це виявилось дуже приємним і… важко підібрати, щось щоб описати ці дивні почуття. А може причина таїлась у тому, що він перший раз у житті пропустив процедури та порушив режим, адже у запалі розмови він не звертав уваги на сигнали. «Таймер»… «Таймер» нагадував, коли прокидатись, коли виходити з дому, коли іти на обід. Нагадував про те, що треба пройти процедуру омолодження. Все життя, починаючи з дитинства, йому казали, що не можна розлучатися з ним, хоча ніколи не пояснювали, чому ж не можна цього робити. Ніхто ніколи не питав чому саме і що буде.  Але всі знали, що так треба. Або думали, що треба. Бо комусь так було зручно. Комусь. І йому теж. Колись. Декілька годин назад ще так було зручно. Богдан з острахом викинув ці думки з голови. Але як можна не думати про зміст буття, адже метелик не влізе у залишений кокон. Це відчуття страху, з яким він хвилину назад намагався прогнати думки зі своєї голови — це теж було щось нове… Хоча ні. Якщо проаналізувати — якраз страх і був ключем до всього. І це точно не було нове відчуття. Новим було розуміння того, що це неправильно. Неправильно відчувати таке постійно.
    — Богдане, ранок настав, — почув він крізь сон голос Вевеї. Це було знов незнайоме відчуття. Дивними були думки крізь сон, що линули до цього. Приємним було чути такий ніжний та живий дівочий голос. Ті відчуття, яких він не знав до цього.
    Сьогодні вони повели Богдана ще далі від міста. Шлях проходив через якесь давно покинуте поселення. Великі одно- та двоповерхові будинки, напівзруйновані гаражі та покинуті машини. Богдан не бачив такого ніколи, тільки пам’ятав шкільні підручники, де коротко були описані такі села, їх побут, були надруковані фотографії. Одразу за останнім будинком знову почався ліс. Чим далі вони поглиблювались у нього, тим менше сонячного світла доходило до них. Такого різноманіття рослинного світу Богдан не бачив жодного разу у житті, в якому його завжди впевнювали у тому, що люди дихають завдяки уряду, який докладає величезних зусиль для вироблення кисню на спеціальних заводах. Побачивши здивоване обличчя Багдана, Вевея посміхнулась. Вона припустила, що її обличчя висвітлювало не менше здивування, коли їй вперше показували ці місця, які були сховані задля існування міфу про кисневі фабрики, які обходяться дуже дорого і є єдиним джерелом кисню. І ніколи до того, як вийти з під впливу процедури, жоден з них не задумувався, що є за межами міста.
    Раптом ліс закінчився і вони вийшли до схилу. Вид, який відкрився перед ними, потужним виглядом діяв на уяву… Уяву, яка тепер прокинулась у Богдана. Повстала після багатьох десятків років сну. Сну, а не смерті уяви. На щастя.
    Спустившись схилом, вони розвели вогнище та почали смажити свіжо-виловлену Корнієм рибу, який чекав на друзів тут. Орест з Корнієм. почали доволі філософську дискусію Слухати їх було цікаво і Вевеї, і Богдану, який поналивав з каністри чисту воду всім у склянки.
    — Чи вистачить енергії у величезного механізму всесвіту на все, що буде думати людство, — закінчив думку Орест та почав пити воду зі склянки.
    — А що далі? — запитав Корній.
    — Що далі?
    — А по-друге?
    — Слухай. Як це в тебе виходить? Я роблю драматичну паузу. Випиваю склянку води, до речі пити мені не хотілося зовсім і зробив це для трагічності сказаного, розраховуючи на багатозначний фінал. І сказати мені немає чого більше. Зате через твоє «що далі» драматичності ніякої, солідності теж, на додачу повний шлунок води, а пити, як ти розумієш, я не хотів.
    На превеликий жаль їм треба було повертатись, щоб встигнути у табір до заходу сонця, адже зимовий день короткий.
    Уже у таборі Орест дав Богдану пристрій, схожий на маленький годинничок. Він пояснив, що це «Антитаймер», як його називали всі, хто знав про нього.
    — Прикріпляти його треба лейкопластиром в непомітне під одягом місце на тілі. Він будить людину  до початку процедури очистки мозку, вловлюючи сигнал апарату, одразу після процедури оздоровлення та перед початком промивки, — пояснював Орест. — Насправді процедура оздоровлення проходить за півгодини, а весь інший час необхідний для впливу на свідомість людини. Для цього використовуються різноманітні хвилі. Це щось на зразок біорезонансної терапії. Багато років назад інститут атомістики імені Демокріта, вивчаючи хвилі та їхній вплив на живі клітини, розробив методику оздоровлення. На сьогодні достатньо півгодини на місяць для оздоровлення.  В тому самому інституті було розроблено пристрій для впливу на свідомість людини. Обидві технології, на жаль, не досконалі. Або на щастя…
    Зранку вони встали до схід сонця.
    — Пішли, вже час, — сказав Корній. — Якраз встигнеш переодягтись і — на роботу.
    Вони показали Богдану хід, проінструктували та направились до своїх місць роботи.
    Повернувшись ввечері додому він не ввімкнув, як завжди телевізора. Богдан пішов у душ. Якби у нього був вибір, він би прийняв ванну, але ванної у нього не було. В ній не було необхідності, адже часу її приймати він все одно ніколи не мав.
    Робочий тиждень ішов повільно. За рекомендацією Ореста в цю суботу він направився робити процедуру. Після ночі його розбудив даний йому новими друзями «Антитаймер». Богдан прокинувся в недільний ранок, вдруге за багато років, і в перше — у «оздоровлюючій» камері. Він знав, що промивка мозку тепер не діє, адже він не спить. Богдан напружено думав. І ніяк не міг вирішити, що йому це дало, щастя чи розчарування, але почував себе бадьоро та піднесено.
    Навчитись мислити. Таке головне завдання. А дійсно, Богдан не міг згадати жодного зі своїх колег, які б повернулися назад в офіс після хвороби. Йому не вірилось, що таке жахіття можливе, але чим більше він про це думав тим логічнішою і страшнішою здавалась ця можливість.
    Просигналив «Антитаймер», повідомивши, що можна розслабитись і якщо захочеться — заснути, адже активну фазу доступу до свідомості закінчено і промивка тепер на нього не подіє. Він довго лежав розмірковуючи і не помітив, як заснув.
    «Час перебування у камері вийшов. Не забудьте вдягти «Таймер» та не пропускайте чергової процедури омолодження. Уряд піклується про ваше здоров’я. Хорошого тижня», — почувши такий знайомий йому голос, Богдан зрозумів, що навіть не поглиблюється у суть сказаного. За багато років він вивчив ці слова. Але сьогодні зрозумів, що ця фраза йому набридла. Щось дійсно змінилося. Ні, це не хвороба. Або точніше, судячи з сучасних уявлень, хвороба. Хвороба самостійного мислення. Виконуючи ритуал вдягання, який теж був таким звичним, він думав. Це теж було щось нове. Він весь час думав. Інтелектуальний вакуум кудись зник, немов у скляній колбі електричної лампи зробили отвір, крізь який вона почала наповнюватись молекулами повітря.
     Він вийшов на вулицю та сів у міське роботизоване таксі. Жах. Зараз навіть нікуди не спізнишся.
    Тиждень тягнувся. Він розмірковував. Постійно думав і чекав на суботній вечір коли зможе вийти за межі міста. Інколи його турбувало, що його життя вже ніколи не стане таким як було до цього. Насправді це було розуміння того, що до цього все здавалося таким хорошим. Але він прекрасно розумів, що це як льодяник: він може бути до жахіття смачним, але ні краплини поживним. Богдан спіймав себе на думці, що страшенно скучив за теплом вогнища.
    Нарешті суботній вечір. Він, як його вчили, зупинив таксі і вийшов з нього на безлюдній вулиці недалеко від входу у колектор.
    Коли Богдан з саморобним ліхтарем, що дав йому два тижні тому Корній, дійшов до галявини, то побачив Ореста. Той підкидав дрова у вогонь, який палахкотів та потріскував. Але вогонь не заспокоїв гарячково працюючих думок, які блукали по темним коридорам невирішених питань.
    Після смачної вечері вони сиділи на стовбурі колись давно поваленого вітром дерева. Корній розповідав Оресту те нове, що він зміг дізнатись.
    — Не багато наших сучасників мають можливість забратись у думки та прогулятися там.
    — Ми втратили важливість кожної особистості давно. У нас навіть адреса починається з країни, потім іде місто, вулиця, дім, і, нарешті, та суміш літер, яку ми звикли вважати своїм ім’ям, — з показною байдужістю промовив Корній, хоча по ньому було видно, що він дійсно всією душею переживає сказане. — Тіло живе тільки для себе. Тільки для того, щоб пити, їсти та чекати сну. А дух народжений від сонця. Чи можна порівняти тіло, цю фізичну оболонку, з тим, що повинні давати нам сонце та розум? Ваша перевага не у силі та знаннях. Ви тепер кращі за інших не тому, що розумніші. Ви морально вищі за них — ви тепер не боїтеся визнати свої недоліки і боротися з ними. І таких, як ви, може бути набагато більше.
    Неділя пройшла швидко і коли на ранок понеділка вони підійшли до їхнього проходу у місто, то виявили, що він забетонований. Але у жодного з них не виникло сумніву, у тому що вони нічого не втратили від цього. Це місто, в тому вигляді, в якому воно є, втратило їх. А вони виграли і знали це напевно.

     

  Время приёма: 22:03 08.04.2015