Рудольф приїхав до Галичини на запрошення дядька – власника кількох озокеритних копалень. Вибившись у заможні промисловці, Теодор Кауфман не забував свою чималу родину, зокрема оплачував студії небожа у Віденському університеті. Повсякчасні клопоти рідко дозволяли старому приїздити в рідний Гайнцендорф, тож він дуже зрадів, дізнавшись, що в Рудольфа почалися вакації, які той збирається провести за написанням наукової роботи.
«Повір, мій хлопчику, відповіднішого місця для праці, ніж Краснопілля, тобі не знайти, – писав фабрикант у листі до небожа. – Чудова природа, гори, ріки, привітний народ – чого ще треба творчій людині? Щоправда, з розвагами тут сутужно, але для вченого хробака, що шукає відлюддя, це зовсім не хиба, чи не так?»
Для обмеженого в коштах студента-медика пропозиція була вельми спокуслива, не в останню чергу тому, що дядько брав на себе всі витрати. Тож уже через два тижні по закінченні семестру Рудольф прибув до Станіславова. Мандрівка видалася розміреною й одноманітною, і молодик із задоволенням змушений був визнати, що дядько Теодор, можливо, й не перебільшував, розписуючи приваби цього Богом забутого краю.
Та, як виявилося, з висновками не варто було поспішати.
Не встиг Рудольф ступити на вокзальний перон, як його ледь не пограбували розбійницького вигляду цигани (хоч літній жандарм, відігнавши строкату зграю, переконував, що вони просто пропонували свої послуги). Потім заледве вдалося відшукати бричку й розтлумачити візникові-русинові, куди йому потрібно. На додачу до всього, дорогою в екіпажі зламалася вісь, і фірман, пересипаючи мову експресивними слівцями, підозріло схожими на «шляхен», «траффен» та «курвус», неквапом заходився направляти вутлий тарантас.
Рудольф деякий час спостерігав за його роботою, та хутко збагнув, що лагодження затягнеться. Сонце тим часом припікало. Тож він витяг саквояж і на мигах пояснив форейторові, що має намір прогулятися й чекатиме бричку десь далі, в затінку.
Погода стояла чудова, дмухав свіжий вітерець, ганяючи хвильками траву на придорожніх лугах та куйовдячи крони поодиноких ясенів. Звідусіль кришталево розсипався передзвін пташиних співів упереміш із вібруючими руладами цвіркунів. Тепло, затишно, приємно. На душі в Рудольфа поступово розхмарилося, повернувся звичний хороший настрій.
І саме в цю мить повного вмиротворення з-за скруту дороги з оглушливим торохтінням вигулькнув огорнений хмарою куряви тарантас.
Усе відбулося блискавично. Кінь коротко заіржав під напнутими посторонками, різко шарпнувся вбік. Бричку занесло, вона дивом не перекинулася. На мить повисла дзвінка тиша. Затим огир шумно форкнув, потягнувшись до запорошеної придорожньої трави, тим часом як погонич, блідий від пережитої урази, сповз із лавки й похитнувся на ватяних ногах.
Рудольф не встиг навіть злякатися, лише переклав саквояж у другу руку й привітно кивнув незнайомцеві. Той щось промовив по-тутешньому, відтак, бачачи, що його не зрозуміли, повторив питання польською.
– На жаль, я балакаю лише по-німецьки, – розвів руками Кауфман.
Незнайомець – блідий чорноволосий молодик із короткими вусиками та в окулярах, – без запинки перейшов на німецьку:
– Прошу пана вибачити мою нерозважність! Я мало не переїхав вас…
– О, пусте, не перебільшуйте!.. Ми земляки?
– Навряд. Я місцевий, українець… Даруйте, не встиг відрекомендуватися, – молодик уже опанував себе й статечно вклонився. – Нестор Целевич, учитель.
– Рудольф Кауфман, студент, майбутній медик.
– Львів?
– Відень.
– Як же ви опинилися тут? – звів густі брови Целевич, але тут-таки лице його просвітліло. – Ага, знаю! Пан Кауфман – ваш…
– Дядько, – Рудольф скромно схилив голову. – І, як бачу, вельми відома в цьому краї особа.
– Ще б пак! У нашій глушині не так багато освічених людей… – на лице чорнявця набігла хмарка якогось спогаду, він чомусь поник, згорбився.
– Ви поспішаєте, – делікатно нагадав Рудольф, посміхаючись краєчком уст. Новий знайомий чимось дуже йому імпонував.
– А, так… – похопився вчитель, механічно проводячи долонями по запорошеній сорочці. – Виправданням мені може служити лише невідкладність справи. Бачте, занедужала одна… кгм, загалом… знайома пані, а в Краснопіллі, як на те, зараз нема жодного лікаря. Старий Йонкель тиждень як помер, аптекар ще не приїхав… А тут така біда… То я мерщій до повіту…
– Це аж так нагально?
– Не знаю, – Целевич засмучено смикнув щокою, тоді різко звів очі. – Стривайте, ви, здається, казали, що вивчаєте медицину? І гостюватимете в дядька?
Рудольф мимоволі засміявся такій безпосередності співрозмовника й ще раз уклонився. Та, схоже, Целевичеві було не до сміху.
– Благаю, їдьмо зі мною! – палко схопив він Кауфмана за рукав. – Не можна гаяти ні хвилини. Їй потрібна допомога!
– Я б охоче, бо мій екіпаж саме зламався. Але весь багаж…
Целевич просяяв. Ледве стримавшись, щоб від надміру почуттів не обняти нового знайомця, він здерся на козли й простягнув Рудольфові руку.
– Ми хутко все залагодимо. Тільки не гайтеся, прошу! Можливо, це питання життя і смерті!
Краснопілля виявилося невеличким, але мальовничим містечком. Власне, лише центральна частина з базарним майданом та кам’яницями відрізняла його від навколишніх сіл. Хвилин за п’ять Целевич із Кауфманом проминули кірху, греко-католицьку церкву, синагогу, двоповерховий муніципальний дім та костьол. Потім бричка повернула у вуличку, обсаджену старими липами, й довго котилася повз звичайні селянські будиночки, як правило рублені й пофарбовані на жовто. І лише коли забудови скінчилися, попереду замаячіла смарагдова кипінь парку, обнесеного напіврозваленим цегляним муром.
– Садиба Яблоновських, – пояснив учитель, поправляючи окуляри, і спрямував коня до розчинених навстіж воріт.
Бричка поринула в тінь дерев, густо посипану сонячними скалочками. Натомлені спекою подорожани полегшено зітхнули.
Рудольф, роззираючись із видимою цікавістю, зауважив, що парк дуже старий і занедбаний. Фактично, це була суцільна хаща, в якій порівняно недавно розчистили під’їзну алею.
– Не дивуйтеся, – ніби прочитав його думки Целевич. – Яблоновські жили тут безперервно ще з XVI століття і спочатку були вельми багатим шляхетським родом. Це вже після поділу Польщі він захирів і збіднів. Довго тут ніхто не мешкав, усе стояло пусткою…
Бричка спинилася біля чималого кам’яного будинку, зведеного в еклектичному стилі. Одноповерхова споруда була широкою, масивною, з невеликими вікнами й вузькими дверима.
– Пан Яблоновський лише реставрував родове гніздо, не вносячи якихось суттєвих змін, – прокоментував учитель здивування супутника. – Тут усе досі дихає старовиною. Але поспішім.
Він допоміг Рудольфові добути медичну валізку, відтак збіг низькими сходами й постукав калатачкою в мідну пластину при вході. Не чекаючи відповіді, розчинив двері, пропускаючи Кауфмана поперед себе.
– Однак чи зручно… – заїкнувся було молодик, дещо збентежений манерами свого візаві.
Той нетерпляче перервав:
– Зараз не до ґречностей, пане Кауфмане. В домі нема слуг, узагалі нікого немає…
– Чому? – здивувався Рудольф, зупиняючись. – А як же…
– В тому й річ! – Целевич нервово стиснув дверну клямку. – Так склалося. Довго розповідати. Досить того, що господиня цілком сама і в даний час не може подбати про себе.
Рудольф збагнув, що вчитель щось недоговорює, проте не розумів причини такої поведінки. Одначе, розміркувавши, вирішив, що це, врешті, не його справа. Як і скрізь, у цій глибинці, вочевидь, вирують свої пристрасті, до яких йому, чужинцеві, зась.
Вони хутко увійшли в дім. Усередині панувала приємна сутінь, пахло сухим пилом і чимось кисло-солодкуватим. Передпокій виявився опоряджений дубовими панелями. Обставу складали приземкуваті старосвітські меблі.
Пройшовши крізь другі – скляні – двері, Кауфман із Целевичем потрапили в довгий темний коридор. Обабіч на тлі бляклих шпалер сіріли плями глухих дверей.
Учитель упевнено повернув ліворуч і закрокував у кінець коридору. Кауфман намагався не відставати, почуваючи себе непевно і скуто. Порожній будинок справляв якесь дивне, похмуре враження.
Біля торцевих дверей Целевич спинився і, збентежено озирнувшись, несміливо постукав. Озвався кволий жіночий голос. Учитель полегшено зітхнув і сказав щось польською.
Ще пауза. Знову голос. Мабуть, Целевич почув, що хотів, бо вдоволено хитнув головою й прочинив двері. Вони увійшли.
Кімната виявилася чимось на кшталт дамського будуару. Виглядала вона дещо веселіше, ніж передпокій, головно завдяки золотистим квітчастим шпалерам та великому вузькому вікну. Зараз, проте, воно було напівзапнене парчевою фіранкою, і в кімнаті також стояв напівморок. Тому Кауфман не відразу помітив на ліжку тендітну постать, укриту ковдрою.
Чоловіки вклонилися, вітаючись. Господиня – молода світловолоса жінка з дуже блідою шкірою й пронизливо-синіми очима, хитнула у відповідь головою, вказуючи на стільці під стіною.
Целевич трохи пом’явся, потім вибачливо заходився щось їй пояснювати. Жінка всміхнулася кутиками вуст і заговорила по-німецьки:
– Дуже перепрошую панство, що не можу прийняти вас як належить, – голос її був тихий, ледь хриплуватий. – На жаль, трохи нездужаю…
– Які дрібниці! – поспішив запевнити господиню Рудольф. – Для мене честь уже бути під вашим дахом, пані. Дозвольте відрекомендуватися!
Він назвав себе й дізнався, що має справу з пані Софією Яблоновською, дружиною пана Юзефа, місцевого дідича, а нині вдовою.
Ритуал знайомства не тривав довго, бо Кауфман пам’ятав, для чого його запросили сюди. Після належних випадкові питань, запевнень і компліментів Рудольф пояснив мету свого візиту:
– Добродій Целевич дуже стривожений станом вашого здоров’я, пані Софіє. Тому я тут не лише як гість, а й як представник свого безпосереднього фаху. Запевняю, що докладу всіх зусиль, щоби побороти вашу недугу.
– Пан Нестор дуже ласкавий до мене, – кволий кивок у бік учителя. – Не знаю, що б я робила без такого вірного, безкорисливого друга.
– Далебі, це зайве, пані Софіє, – почервонів Целевич. – Мій християнський обов’язок… Кожен на моєму місці…
– Але ж не кожен… – пані Софія мляво ворухнула рукою і звернулася до Рудольфа. – Спасибі за турботу, пане Кауфмане. Але нема підстав турбуватися. Звичайне нездужання. Наснився кошмар – після смерті чоловіка я сплю геть кепсько, – от і знепритомніла мимохіть. Перелякала бідного пана Нестора, завдала клопоту вам…
– Радий чути, що з вами все гаразд, – уклонився Рудольф. – Але, раз я вже тут, дозвольте все ж оглянути вас. Гадаю, точка зору фахівця не буде зайвою.
Господиня помовчала, приплющивши очі. Нарешті озвалася:
– Здається, ви казали, що не маєте лікарської практики. Я б не хотіла…
Рудольф був трохи ображений, що хвора ставить під сумнів його професійні знання, але не подав виду. Зрештою, формально він справді ще не лікар, а пацієнтам не можна докоряти намисливістю. Тому він лише коротко кивнув.
– Розумію…
Яблоновська звела руку, немов захищаючись:
– Бачте, я вже звикла до старого Йонкеля… І потім, як жінка…
Кауфман вибачливо розвів руками й посміхнувся.
Целевич нерозуміюче споглядав цю сцену, переводячи погляд з одного на одного. Врешті зірвався зі стільця й закрокував перед ліжком.
– Пані Софіє, це… гм, дуже нерозважно. Лікаря Йонкеля нема з нами, до найближчого шпиталю далеко… Що, коли недуга ваша повториться? Благаю, не відмовляйте…
Господиня ще помовчала, щось болісно обмірковуючи.
– З другого боку, через мене зчинилася вся ота веремія, – зітхнула вона по хвилі. – Що ж, пане Кауфмане, можете мене оглянути. Але… як би це сказати… побіжно.
– Зовнішній огляд чимало скаже досвідченому лікареві, – впевнено мовив Рудольф, насправді не відчуваючи жодної певності.
Хвилин за десять молоді люди покинули хвору, залишивши на столику кілька пляшечок та пакетиків із ліками. Кауфман подякував за запрошення навідатися ще раз, пообіцявши, що зайде завтра – переконатися, що здоров’ю господині більше ніщо не загрожує.
Мовчки дійшовши до передпокою, Целевич зупинився й повернувся до Рудольфа. На його питальний погляд той лише знизав плечима.
– Загалом нічого страшного я не помітив. Виразні сліди загального виснаження. Це й не дивно, враховуючи, що вона поховала чоловіка. Пульс слабкий, але рівний. Шкіра холодна, сліди гарячки відсутні… В цілому пані Софія здорова… Правда, на горлі в неї якісь дивні ранки – мабуть, укололася чи подряпалася чимось. Але від такого, як правило, не втрачають свідомість, – Рудольф широко посміхнувся.
На його подив, учитель не виглядав зраділим. Він невпевнено тупцював біля дверей, уперто відводячи погляд.
– Скажіть, – нарешті спитав він, – чи не могла пані Софія занедужати від якоїсь… е-е… наглої урази?
– Цілком можливо, – охоче кивнув Рудольф. – Скажімо, жінки дуже хворобливо реагують на звичайних мишей…
– Ні, миші тут ні до чого, – не зрозумів жарту Целевич, допитливо глянувши на Кауфмана. – Знаєте що? Ходімо зі мною. Дещо вам покажу.
Заінтригований Рудольф сподівався, що вчитель попрямує до виходу, але той знову пірнув у сутінь коридору.
– Пані Софія дала мені запасні ключі від дому, – долинуло звідти. – Відколи слуги пішли, я єдиний, хто пов’язує її зі світом.
– Вона що, не виходить у місто?
– Після смерті пана Юзефа – дуже рідко.
Целевич спинився перед черговими дверима й поторгав ручку – замкнено.
– Хто він був, цей пан Юзеф? – знічев’я поцікавився Кауфман.
– Гм… Дивно, що ви запитали про це саме зараз, – незрозуміло буркнув Целевич, відмикаючи двері. Упоравшись, обернувся й коротко спитав: – Нерви у вас міцні?
– Не скаржуся, – посміхнувся Рудольф. – Але що…
Він затнувся, зауваживши, що Целевич зблід ще дужче. Його лице мріло у присмерку, мов туманна пляма.
– Зараз побачите.
Вчитель різко розчахнув двері, не заходячи, проте, всередину. Кауфман змушений був зазирнути через його плече.
За дверима була кімната, залита полуденним світлом, позаяк виходила вікнами на підсоння. За винятком старого креденсу із запорошеними шибками, там не було нічого – звичайне обшарпане, нежиле приміщення.
Але Целевич відсахнувся від цієї прозаїчної картини з таким жахом, наче побачив самого Князя пекла.
– Та що з вами? – труснув його за плече Кауфман.
Очі Целевича дико блукали. Коли минула перша ураза, він рішуче заскочив до кімнати й заходився сновигати там, не звертаючи жодної уваги на супутника. Перевірив гачки на вікнах, навіщось обмацав стіни, спробував на міцність фарбовані мостини, навіть зазирнув до креденсу. Результати цих гарячкових пошуків були, звісно, нульові.
– Ну і де обіцяний сюрприз? – Кауфман іронічно прискалив око.
– Га? – отямився вчитель, зупинившись посеред кімнати. Зняв окуляри, неуважно протер їх, короткозоро мружачись. – Нічого не розумію…
Кауфман кашлянув, але вже без посмішки. Вигляд Целевича почав його тривожити. Чоловік був не просто розгублений і приголомшений. Він виглядав украй переляканим. Ось тільки причин для цього Рудольф не бачив ніяких. Це трохи дратувало.
– Скажіть відверто: що вас так стурбувало? – прямо спитав він. – Це ж не через здоров’я пані Софії, чи не так?
– Пані Софії? Ні-ні… Даруйте…
Відсторонивши Кауфмана, вчитель кинувся до кімнати господині. Рудольф ледве встигав за ним.
– Пані Софіє, – забувши постукати, з порога гукнув Целевич, – до вас хтось приходив, поки мене не було?
– Н-ні, крім вас із лікарем Кауфманом – ніхто, – здивовано звелася на лікті жінка. – Ви ж знаєте, наш дім…
– Так-так… А-а… Ви, пробачте… виходили… тобто, заходили до інших кімнат?..
– Ні, не виходила… А що трапилося?
Целевич із величезним зусиллям опанував себе, навіть зумів посміхнутися:
– О, нічого! Просто хотів переконатися, що тут усе гаразд. Ну, бувайте здорові! Я ще забіжу пізніше, принесу вечерю.
– Хай благословить вас бог, добрий чоловіче!
Перш ніж покинути садибу Яблоновських, Целевич побіжно оглянув усі приміщення й прибудови надворі. Проте було видно, що робить він це лише для очищення сумління. Якась нав’язлива думка невідступно гризла вчителя. Бачачи, що супутникові зараз не до нього, Кауфман дав йому спокій.
Пошуки очікувано не виправдали сподівань пана Нестора. Повернувся він до брички засмучений і стривожений.
– Перепрошую за свою поведінку, – щиро покаявся він, усідаючись поряд із Рудольфом. – Мабуть, збоку це виглядало не вельми гарно…
– Радше ексцентрично, – віджартувався Кауфман, поплескавши вчителя по плечу. – Але, зазначу, яких лише безумств не робимо ми, чоловіки, задля гарненьких жінок.
Целевич залився рум’янцем.
– Запевняю, ви хибно все зрозуміли, – знічено пробурмотів він. – Пані Софія, вона… Ну, словом… Без мене їй…
– То за чим діло стало? – підморгнув Рудольф. – Жінка потребує захисника!
Целевич поглянув на нього якось дуже дивно.
– Більше, ніж ви гадаєте.
Кауфман збентежено пойорзав по лавці, сягнув по люльку, закурив.
– Ви не все знаєте, – тихо сказав учитель. – Те, що сьогодні сталося – лише ланка в уже довгенькому ланцюзі дивних і лячних випадків.
– Навіть так, – Рудольф задумливо пакнув, а тоді зажадав: – Розповідайте!
– Не тут, – похитав головою Целевич. – Мені потрібне сонце.
– Все почалося невдовзі після наглої смерті пана Яблоновського, – повів учитель свою оповідь, коли вони виїхали з парку й зупинилися посеред дороги. – Хоча ні, треба, мабуть, почати здалека, так буде зрозуміліше.
Рід Яблоновських збіднів давно, ще років сто тому. Більшість навколишніх сіл спочатку давалися на відкуп орендарям, а потім узагалі були продані баронові Лібіґові. Самі ж власники змушені були перебратися до Львова. Правда, родове гніздо вони зберегли, хоч майже не навідувалися в Краснопілля.
Юзеф Яблоновський був першим, хто вирішив знову оселитися тут. Саме завдяки йому будинок відремонтували, хоч і не повністю. Пан Юзеф заселився в нього два роки тому разом із молодою дружиною, плануючи вести тут якусь малозрозумілу роботу. Покажу вам його кабінет – сотні книг та інкунабул найрізноманітнішими мовами, дивні артефакти, якісь таємничі пристрої. Все вказує на високу освіченість власника, однак нічого – на рід його занять. Про самого пана Юзефа також мало що було відомо. В молодості навчався десь у Європі, багато подорожував, довго жив у Африці та Аравії, звідки повернувся зовсім недавно, якраз перед одруженням…
Знаєте, пані Софія була молодша від чоловіка років на тридцять. Злі язики подейкували, що вона й заміж вийшла за його гроші, а не з любові… Та, гадаю, це правда лише частково. Пані Софія, бачте, не шляхетського роду, в усякому разі, не з заможної родини. А нужда – кепський порадник недосвідченій дівчині. Втім, не можу сказати, що вибір її виявився надто вдалим. Яблоновський був складною людиною: владний, грубий, навіть жорстокий. І аж ніяк не Аполлон, якщо вже на те пішло… Ставився він до пані Софії зверхньо, а частіше просто ігнорував. Усі дивувалися, навіщо йому дружина – адже про якесь почуття між цією парою не було й мови…
Так от, приїхавши до Краснопілля, пан Юзеф відразу вславився як понурий відлюдько: до костьолу не ходив, гостей не приймав, цілими днями – а часто й ночами – пропадав у своєму кабінеті. Ось і пішли всілякі неймовірні поголоски – народ-бо тут темний, забобонний. Одні божилися, що стрічали дивного пана поночі біля кладовища, інші свідчили, що чули з його дому лячні звуки… Відомо, сон розуму породжує чудовиськ.
Словом, репутацію собі пан Яблоновський здобув якнайгіршу. Не дивно, що його слуги, наслухавшись усіх цих дурниць, почали один за одним звільнятися. Кількох пан зопалу відлупцював, що лише прискорило процес.
Дружину його, щоправда, всі жаліли, коли бачили зрідка на месі чи в місті. Але далі співчуття справа не йшла… Лише я заходив ще в гості, та ваш дядько, пан Теодор, часом навідувався…
Ось чому, коли пан Станіслав віддав богу душу, – здається, кров його залила, чи щось таке, – всі зітхнули з полегкістю. Гріх так говорити, але це правда. Вирішили, що тепер-бо в нашій глибинці знову запанує звичний мир і спокій.
Проте сталося інакше…
Кілька тижнів усе було гаразд. А потім почали гинути люди. На перший погляд – нічого незвичайного: що дивного у зникненні гіркого пияка чи волоцюги? Тим більше, що їхні тіла швидко знаходили потім у таких місцях, де сам чорт ногу зломить. Той упав із кручі, той утопився, той на тичку настромився… Проте знову поповзли чутки. Ну, ви, мабуть, здогадуєтеся, про що я?
– Не так давно пан Стокер написав цікавий роман, – жваво кивнув Кауфман. – Про так званих вампірів. Я не помиляюся?
– У нас їх звуть опирями. Не помиляєтеся. Почали підозрювати каверзи злого духа. А позаяк опир шкодить лише після смерті, кандидата довго не шукали: пан Юзеф – і квит! Хотіли навіть його труну в склепі відкрити – добре, що постерунковий насторого заборонив.
Целевич перевів подих, тоді вйокнув на коня, і той пішов ступою.
Кауфман не квапив оповідача, зважуючи тим часом, чи може історія про вампірів мати раціональне зерно. Як лікар він не надто вірив у кровососів, але ніколи налазливо не шельмував теорій про потойбічне життя. Світ навколо був таким величезним, що в ньому напевно мусило знайтися місце найнеймовірнішим дивам.
Зібравшись із думками, вчитель продовжив:
– Знаєте, я людина далека від забобонів. Усе-таки надворі вік пари й електрики. Думку про опирів відмів одразу як безглузду. Тому перш за все подумав: кому вигідно?
– Що вигідно? – не зрозумів Рудольф.
– Бачте, садиба Яблоновських – ласий шматок. Її не раз намагалися купити – і давніше, і вже при панові Юзефові. Та всі отримали відмову.
– Ага-а, – протягнув Рудольф, напружено розмірковуючи. – Розумію, до чого ви хилите!
– Це очевидно, – збуджено заторохтів Целевич. – Хтось вирішив будь-що заволодіти маєтком. Для цього він усунув господаря, щоб мати справу з недосвідченою жінкою…
– Вбивство! – Кауфмана осяяло. – Пане Несторе, та ви достоту Шерлок Холмс! Можу навіть прослідкувати лінію ваших міркувань!
– Зробіть ласку.
– Отже, вбивця усуває пана Юзефа, в надії, що пані Яблоновська буде згідливішою в питанні продажу. Але сподівання не справджуються. Тоді злочинець вирішує випровадити її звідси. Для цього він убиває ще кількох маргіналів, щоб залякати місцевих жителів. Мета: або Яблоновська спекається маєтку в страху перед вампіром, або її звідти виживуть містяни. Розумно придумано, нічого не скажеш!
– Досі й я вважав саме так. Бо скидалося на те, що нині вбивця пішов ва-банк.
– Хочете сказати, пані Яблоновська занедужала не просто так?
– Авжеж. Зазвичай зранку я провідую пані Софію. Коли сьогодні ніхто не озвався до мене, а двері спальні виявилися замкненими зсередини, я вломився туди і… Жінка лежала без свідомості, а поблизу ліжка валявся… труп пана Юзефа!
– О господи!
– Так, напіврозкладений труп. Я миттю витяг його зі спальні й замкнув у одній з нежилих кімнат. Потім привів пані Софію до тями й розпитав, що сталося. Спочатку вона боялася говорити, але врешті зізналася, що їй примарився кошмар. Буцімто пан Юзеф постукав у вікно й попросив його впустити. Вона послухалася…
– А ви звернули увагу: вікно було відчинене?
– Зачинене на дуже тугий гачок. Лише кватирка відхилена. Крізь неї людині точно не пролізти!
– Он як, – голос Кауфмана знову став задумливим. – Продовжуйте.
– Увійшовши, пан Яблоновський нібито обняв дружину й поцілував її в шию. Жінка відчула біль і зомліла.
– Схоже на якийсь галюциноген, – пробурмотів Рудольф. – Картина більш-менш зрозуміла. Щось було підмішано їй у їжу, щоб викликати видіння. А труп був останнім штрихом. Негідник не забув навіть подряпати жінці горло – а я-бо гадав, що то за ранки! На укус і близько не схоже!
– На щастя, я нагодився вчасно, інакше не знаю, що було б, якби пані Софія побачила поряд тіло чоловіка. Однак стан жінки був такий, що довелося в першу чергу думати про її здоров’я.
– А тим часом зловмисник повернувся в дім і забрав звідти труп. То ось що ви хотіли мені показати!
Целевич нічого не відповів. Лише по хвилі сказав хрипко:
– І тут уся струнка вибудова починає валитися. По-перше, як потрапив труп до замкненої зсередини спальні? По-друге, де він дівся із власноручно замкненої мною кімнати? Припустимо, злочинець мав відмички чи дублікати ключів. Але неможливо безшумно винести з дому мертве тіло. Та ще й серед білого дня! До того ж, за логікою, зловмисник мав би не викрадати труп, а навпаки, віднести його назад до кімнати пані Софії, щоби докінчити почате!
– Вочевидь, десь розрахунок убивці дав збій, і він вирішив попуститися.
– Нарешті, де дівся труп? Я обнишпорив усе подвір’я – жодних слідів… Але наймоторошніше – перед дверима склепу росте незаймана трава. Їх ніхто не відкривав від часу похорону!
Кауфман здивовано вийняв люльку з рота. По спині його продер мороз несусвітнього, надприродного жаху. Не показуючи, проте, виду, Рудольф із напускною веселістю мовив:
– Киньте, друже, ви ж щойно сказали, що не вірите в середньовічні нісенітниці!
– Досі не вірив. Але… в мене нема пояснення, та й усе.
Ще помовчали. Довкола плив червневий день, розсіваючи синє марево. Й тим дикішою видавалася сама думка про незриму лиху тінь, що мовби нависла над світом живих.
– Пане Кауфмане, що нам робити? – несміливо спитав Целевич.
– Іти в поліцію, ось що.
– З чим? Із казками? Без жодного певного доказу? Ви смієтеся!
– Тоді чекати. Вбивця знає, що його сполохали. Навряд чи він продовжуватиме.
– А раптом? Ризикувати годі… Знаєте що… Не знаю, чи вправі я таке пропонувати… А давайте влаштуємо на нього засідку! Сьогодні-таки вночі!
Кауфман був не в захваті від пропозиції. Йому, приїжджому, не посміхалося з ходу встрявати в цю заплутану історію. Все могло скінчитися вельми кепсько.
– Не знаю, далебі, – промимрив він із сумнівом. – Треба подумати.
– Подумайте, – швидко згодився вчитель. – Але майте на увазі: з вами чи без, я таки з’ясую, в чому тут річ. І приготую не лише револьвер, але й добрячий осиковий кілок. Про всяк випадок.
Дядько Теодор зустрів небожа надзвичайно привітно й гостинно. Вони добряче почастувалися, до темряви балакаючи про батьківщину, родичів та всяку всячину. Розлучилися лише в сутінках.
Про вчителя й недавні події Рудольф пригадав, уже лежачи в ліжку. Мляво подумав, що, може, варто було б піти перевірити, чи все гаразд із його новим знайомим. Але вилазити з-під ковдри було ліньки. Випита оковита не давала заснути, тож думки знову повернулися до теорії Целевича про хитромудрого вбивцю.
До сцени із трупом усе виглядало дуже логічно, а от потім… Еге ж, важко не скотитися до інфернальної версії. І все ж Рудольф був майже певен, що пояснення мусить бути цілком прозаїчне. Якби він, скажімо, знав інших жителів Краснопілля, то хутко вирахував би підозрюваного. Але ж зі знайомих у нього лише дядько, пані Софія та Целевич…
Стоп! Молодий Кауфман аж підстрибнув на постелі, відкидаючи ковдру. Чоло його вкрилося потом. Целевич! Палкий шанувальник, друг і безкорисливий помічник родини Яблоновських. Простий учитель, якому аж ніяк не завадила б власна садиба з земельним наділом на додачу!
Рудольф пощулився: Целевич зовсім не скидався на вбивцю, виглядав щирим і безпосереднім. Але якщо скласти факти…
Скажімо, так. У вчителя є сякі-такі кошти, він хоче розбагатіти й почати нове життя. Для цього задумує купити садибу Яблоновських. Дістає неодноразову відмову й вирішує діяти інакше. Втирається в довіру до пані Софії, відтак убиває її чоловіка, в надії, що згодом займе його місце. Але не судилося – жінка не кохає його. Тоді в хід іде план Б, так мальовничо описаний ним самим, за винятком кількох суттєвих деталей, звісно. Скажімо, про труп у домі, якого насправді не було. Можливо, мав місце маскарад, але не виключена дія галюциногенів. Адже саме Целевич носить пані Софії їжу та має другі ключі! Коли жінка зомліла, вчитель, подряпав їй шию голкою, а тоді поспішив по лікаря, котрому судилося стати свідком цієї неймовірної історії.
Тільки для чого Целевич розповів йому більшу частину правди? Чи не тому, що хотів спекатися? І саме для цього запрошував на нічне вартування?
Але… Навіщо тоді було вплутувати в цю справу сторонню людину?
І тут Рудольф зрозумів! Злочинець намірявся вбити пані Софію, а вину звалити на чужинця!
Кауфмана захлеснула хвиля люті, ще більш розпалена алкогольними випарами. О ні, не бувати цьому!
Він похапцем одягнувся, дістав із саквояжа пістолет, ретельно перевірив набої і вислизнув крізь вікно. Заблукати не боявся – шлях до маєтку Яблоновських запам’ятався добре.
– Тихі вакації в спокійному краї, – бурмотів Рудольф дорогою. – Привітний народ… Ну спасибі, дядечку Теодоре! Удружив…
Ніч була місячна. Коли Кауфман досяг будинку, годинник із його надр пробамкав другу. В жодному вікні не світилося, все огортала тиша.
Рудольф наблизився до входу й без особливої надії натиснув на клямку. Двері несподівано прочинилися. Це йому дуже не сподобалося. Плюнувши на обережність, Кауфман наготував зброю й кинувся просто до спальні.
Двері туди були розчинені навстіж. Усередині плавав півморок, але видно було, що зім’яте ліжко порожнє. В кімнаті не було нікого.
Молодик знеможено прихилився до одвірка. Він спізнився! Найгірше сталося: вбивця виявився меткішим.
І що тепер?
Треба будь-що покарати його! На щастя, Целевич не знає, що Кауфман уже тут. Сховавши тіло, зловмисник неодмінно повернеться, щоби підготувати сцену для поліції. Та його чекатиме неприємний сюрприз.
Вийшовши в коридор, Рудольф заходився обережно відчиняти всі двері підряд. Деякі були замкнені, деякі ні, але жодних слідів Целевича поки що не стрічалося.
Раптом серце Рудольфа тьохнуло – прочинивши чергові двері, він примружився від яскравого світла. Мимоволі відскочив, але нічого не трапилося, тож молодик сторожко зазирнув усередину. Певно, то був кабінет пана Юзефа. Простінки закладені книжковими стелажами, на стінах зброя, опудала та лячні маски, довкола на підставках розкладені різні посудини й незрозумілі надібки. Посередині завалений паперами масивний стіл. На розчищеному п’ятачку догорає трисвічник – вочевидь, не так давно тут хтось сидів. Але й ця кімната порожня.
Кауфман шумно відітхнув і увійшов. Авжеж, він зачекає вбивцю тут, саме сюди той повернеться, залагодивши свої чорні справи.
Знічев’я оглядаючи корінці книг та артефакти, Рудольф наблизився до масивного сейфа. Можливо, й проминув би, та зауважив, що з замка стримить ключ. Штовхнув дверцята – ті піддалися. Всередині, на його розчарування, не було нічого, крім дивної плоскої посудини з вузеньким носиком, на якому ще збереглися сліди якоїсь смоли, що її сколупнули не так давно.
Гмикнувши, Рудольф витяг посудину на світло, відзначивши, що вона срібна. З одного боку він помітив викарбувану химерну в’язь, характерну для арабського письма. Нумо! Чи дарма гер Кауфман стільки років вивчав мову великого Ібн-Сіни?
– «Вмістище зла, – поволі прочитав він. – Не знімай печаті, щоб не вирвалося лихо у світ і не вселилося… у вмістище зла».
Нісенітниця якась! Мабуть, його арабська ще відчутно кульгає. Гм, це ж треба, вмістище… Достоту як… лампа Аладдіна з «Тисячі й однієї ночі»! Стривай, а може, це вона й є? Наче подібне на олійний світильник.
Посміюючись, Рудольф іще раз оглянув посудину. Що ж, вельми схоже на стародавній артефакт. Пам’ятається, Целевич розказував, що пан Юзеф жив у Аравії. Мабуть, саме звідти він і привіз цей сувенір. Сколупнув печать, переконався, що всередині лише порожнеча, й закинув подалі.
Поставивши експонат на місце, Кауфман присів до столу. Спочатку думки були плутаними, але поступово, мабуть, під впливом стресу та особливої атмосфери цього місця, вони почали рухатися в цілком несподіваному напрямі.
А якщо в посудині щось таки було?.. Навіть припускати таке неймовірно дико, але… Що, коли в давніх легендах заховане зерно істини?
Рудольф неуважно слідкував за танцюючими язичками вогню. В якісь книзі він читав, що саме в посудинах давні чаклуни ув’язнювали полум’яних духів – іфритів, найдужчих із джинів, страшенно злих і лютих потвор, які вважалися попередниками, а відтак незримими попутниками й завидниками людей.
Чи не міг такий прадавній демон знемагати до часу в посудині пана Юзефа? Хтось через невідання зламав печать, злий дух вирвався на свободу і…
Проте напис закликає остерігатися не так звільнення зла, як його вселення в іншу посудину… Оце найбільш незрозуміло: який сенс переселятися з одного вмістища в друге?
Рудольф стиснув долонями скроні. Він відчував, що пояснення десь поряд, та ніяк не міг ухопитися за кінчик незримої провідної нитки.
Що могло б трапитися з нематеріальною сутністю, якби їй удалося потрапити в наш світ? Як це втілення зла могло б зашкодити людям? Чарами? Сумнівно, що воно аж таке всесильне, якщо дозволило загнати себе в цюпу. Може, чарівництво й дієве десь у засвітах, проте тут потрібне щось інше, матеріальніше…
Тіло! Ну звісно! Значить, вмістище для іфрита – людина, через яку дух може віднаходити плоть!
Але хіба ж людина – вмістище зла? Навпаки, вона – носій божественної іскри! І потім, дух же не вселився в пана Юзефа... Або ж спробував, та не зміг угніздитися в ньому… Значить, підходить не будь-яка людина?.. Стривай-но, здається, в книзі Буття йдеться про цілком конкретну «посудину гріха»!.. Чи не це мали на увазі араби?
– О чорт! – скрикнув Кауфман, зриваючись на ноги. – Невже?
Так, усе віднаходило сенс. Щоправда, лише в тому разі, якщо припустити, що довкілля не зовсім таке, яким здається недосконалому окові. Що пращури, озброєні не приладами, а суто проникливим розумом, осягнули світобудову краще, ніж їхні самовпевнені нащадки.
Проте Рудольф Кауфман не належав до когорти закоренілих скептиків, уважаючи, що все незбагненне має своє пояснення, просто не завжди люди володіють для цього відповідними знаннями.
Не довго думаючи, він кинувся геть із будинку. Вже знав, що вмістище зла із сейфу пана Юзефа – реальність. Як і те, хто в силу обставин став оболонкою, носієм тогосвітньої сутності. Злісної, підступної, хитрої й через те страшенно небезпечної. Яка, скуштувавши свободи і крові, нізащо не схоче добровільно позбутися свого вмістилища. І змете з дороги будь-кого, хто спробує завадити їй.
Місячна ніч омила Рудольфа прохолодою та примарним світінням. Роззирнувшись, Кауфман пригадав, куди ходив Целевич удень, і після коротких пошуків натрапив на нешироку алейку. Вона привела його вглиб парку, на невеличке кладовище, обнесене ветхим муром. Там виявилося кілька похилених кам’яних хрестів та всього три гробниці, з них дві старезні, напіврозвалені. Чавунні двері найновішої були прочинені, зі шпари пробивалося ледь помітне мигтіння.
Рудольф застиг, не в змозі ворухнутися. Висока росяна трава обліпила ноги, та він не відчував вогкості: все тіло мов обсипало крижаними скалками. Страх зчавив калатаюче серце, гомзався всередині, нашіптуючи одне: такати, тікати! Молодик відчув себе беззахисним на облитій місячним промінням галяві, в облозі вугільно-чорних тіней, що тяглися звідусіль. Але відчинені двері склепу притягували до себе, мов магніт.
Переборюючи підсвідомий спротив, Рудольф поволі підступив до гробниці. Дія трохи підбадьорила його, примусивши внутрішньо зібратися. Впевненості додавав і заряджений револьвер.
У надра склепу вели круті сходинки. Подолавши їх, Кауфман опинився в невеличкому присінку, що відокремлювався від поховальної камери грубими ґратами. Крізь них виднілася склепінчаста внутрішність гробниці, осяяна світлом самотньої свічки. Посередині тягнувся вузький прохід, обабіч якого височіли шість підвищень. Із них п’ять були зайняті масивними металевими трунами.
З першого погляду вражений Рудольф не відразу збагнув усю гротескність картини. Мозок відмовлявся аналізувати побачене, заморожений диким жахом.
Найближча домовина була розкрита. В ній виднілися моторошні людські рештки, облямовані пожовклим мереживом та плямистими шовками. З цієї гниючої купи сторчма стримів абияк обструганий кілок.
Поруч на підлозі лежала зіжмакана й забризкана чимось темним жіноча сорочка. Її край майже дотикався до черевика, безвільно похиленого набік.
Нараз черевик мляво ворухнувся. Цей рух посеред царства смерті миттю зруйнував темні чари, що сковували волю Кауфмана. Мов ужалений, Рудольф штовхнув ґрати й одним стрибком опинився у склепі.
Далі все відбувалося мов у прискореному сні. Якби молодик намагався в ту мить міркувати, він був би вже мертвий. Але діяли лише інстинкти й рефлекси. Первісна лють і дика міць, що допомагали в давні часи виживати печерним предкам людини.
У проміжку між трунами лежало нерухоме тіло. Над ним схилилося якесь неймовірне створіння. При появі Кауфмана воно рвучко, по-звіриному звело голову й вишкірило закривавлену зубату пельку. А тоді стрибнуло. Рудольф ухилився, та в польоті страховисько зачепило його кігтями, зриваючи частину скальпа.
Пекучий біль потьмарив чоловікові розум. Тепер уже він, не тямлячи себе, кинувся на почвару, завдавши їй дужого удару просто у вищирені ікла. Хруснуло, по вухах стьобнув пронизливий вереск. Чудовисько закружляло склепом, здираючись на стіни та плигаючи по трунах. Знову стрибнуло, мірячись пазурами Кауфманові в очі. Той, спантеличений натиском, спробував відступити, але наштовхнувся плечима на труну. Встиг закритися рукою, яку тут-таки мовби різонули кинджали. Інстинктивно зіщулився, рвучко розпрямився – і потороч знов полетіла сторчголов, дорогою з гуркотом змівши стару домовину.
Втретє стрибнути Рудольф потворі не дав. Один за одним пролунало шість пострілів, кожен з яких відкидав безформне жилаве тіло не цегляну кладку. Дикий виск болю перейшов у горловий рев.
Коли барабан спорожнів, Кауфман ухопив пістолет за цівку, наміряючи дорого продати своє життя. Але дивогляд чомусь не нападав. Важко опершись об стіну, чудовисько дрижало крупним дрожем. Рани його рясно кровили, та тварюка все не здихала, пропалюючи нападника ненависним поглядом. Рудольф відповів їй тим самим, мимоволі вишукуючи в кошмарній подобі знайомі риси. Але марно – створіння перед ним уже не було людиною.
Нараз потвора, мов зламана лялька, осіла на підлогу. Цей несподіваний рух обманув Кауфмана, примусив мимоволі розслабитися, відвести очі. Тієї ж миті гінко, по-зміїному, нелюдська постать спритно звинулася поза труну. Рухалася вона не так швидко, як раніше, але намір Кауфман збагнув майже відразу: в протилежній стіні гробниці виднілися невеличкі дверцята. Чудовисько хотіло втекти тим самим шляхом, яким потрапило сюди й яким тягало в дім труп пана Юзефа – давнім підземним ходом, що закінчувався десь у будинку.
На що сподівалося кошмарне створіння, Рудольф не знав. Може, вмираюче, воно хотіло сховатися назад у колишнє вмістище? Якщо так, то Кауфман не мав наміру йому в цьому потурати. Зло мусить бути покаране!
Механічно сягнувши в сусідню домовину, Рудольф вирвав звідти гострокіл, двома стрибками наздогнав потвору і щосили увігнав у неї імпровізовану зброю.
Шугнув пломінь. Осліплений і обпечений, молодик відсахнувся, ховаючись за підвищенням. За три кроки від нього з долівки під стелю звелася палаюча постать. Плоть танула на ній, наче лід під сонцем, опливаючи важкими ртутними краплями і змішуючись із вируючим палом. У лячному стугонінні вогняних язиків постать розпухала, полум’я та жар ширилися, загрожуючи охопити все довкола.
Кауфман очманіло скочив на ноги й кинувся до виходу. Біля ґрат на мить зупинився, тоді повернувся й виволік зі склепу безвільне тіло іфритової жертви. Вивалившись у холодну ніч, жадібно вдихаючи цілюще повітря, він не впав у траву, як хотілося, а продовжував бігти – геть, якомога далі від цього страшного місця.
Позаду глухо гуркнуло. Востаннє озирнувшись, Кауфман побачив, як гробниця, сапнувши вогнем, запалася й зникла в паруючій вирві.
Целевич отямився під ранок, коли Рудольф уже не сподівався, що той видряпається. Несвідомо роззирнувшись, учитель помацав кволою рукою забинтоване горло, тоді спинився поглядом на подряпаному обличчі Кауфмана. Довго мовчав, а коли озвався, перші його слова були про пані Софію:
– Вона… в безпеці?
Рудольф заспокійливо поклав долоню на його гаряче чоло.
– Так... Гадаю, тепер вона в повній безпеці.
Целевич із полегкістю заплющив очі.
Рудольф похитав головою й прошепотів:
– «Він моє милосердя й твердинямоя, фортецямоя та моя охоронамені, Він мій щит, і я до Нього вдаюся» [1]…
[1] Книга псалмів, 143:2.
|
Рассказ открыт для комментариев