 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Я б може ніколи про це не розповідав, люди в селі знаєте які, зразу візьмуть на глум, приліплять якусь кликуху, як жуйку до килима, повік не відшкребетесь. Та бачу, ви люде серйозні, знаєте про різні там аномалії, НЛО й науковий прогрес, тому й вирішив поділитися. Ще й поштарка сказала, Ониську, за твої побрехеньки можуть на якомусь конкурсі й ноутбука дати. Але на холєру він мені здався, хіба ним виореш поле, чи гречку змолотиш? Для свого сина, вже й так куплю, - в Пилипового хлопця є, от мій і клянчить.
Ми теж не бідні й дармового нам не треба. Он, за хатою старої Пантюшки, стоїть машина, де приймають картоплю - порядні такі, приємні мужики. По копійок п’ятдесят за кіло. Гроші зразу в руки, ну, може, на кілька днів затримають платню. Але навіть свого бензину палити не треба, щоб на базар везти. От здам десять тон бараболі й куплю хлопцю китайський, хай тішиться.
Бачте, не дурні, скажу я вам, ті хлопці, китайці, скільки то всякого навиробляли, що всім вдосталь, і собі, і людям. А їх же, як каже мій друзяка, Микола Петрович, вже більше мільярду наплодилося – уявляєте?
Та я не про те, а про нашу мрію. Якось сидимо ми з Миколою Петровичем і мріємо, роздумуємо про наш «Фатерлянд». Ну ви, мужики грамотні й знаєте про шо я… Жінка моя, в місто, на базар поїхала - благодать. Вона ж бо терпіти не може тих наших розмов. Жінки, вони трохи інший мають склад розуму, їм давай миттєвий результат, а щоб так помріяти для загального блага, де там… Зразу за макогон і в плечі. Алкаші, алкаші! Які ж ми п’яниці, коли глобальні проблеми вирішуємо, а як й приймемо по сто, так це для того, щоб мозок звільнився від побутових ланцюгів, як каже мій друзяка.
Але не думайте, що жінки не мріють, в моєї жінки, теж є мрія - щоб син став президентом. Думає, поки син підросте, всю країну ще не встигнуть розікрасти, десь у закапелках, щось та залишиться. Ще й сестру свою тоді зможе десь пристроїти, прем’єрміністром, чи головою банку. Отака вона в мене практична. Проте не втямки її жіночій практичності, що в президента теж діти, куми й свояки. Але, хай собі мріє. Звичайно, я теж не ворог своїй дитині. Але то вже занадто - хоч би головою сільради. Хоча наш, теперішній, вже всю землю роздав, та якби своїм сільським, а то біс його зна кому, за ті доляри. Я на свій город вже мушу їхати через сусіднє село, бо всі дороги парканами двометровими перекриті, що біля дач крутяків виросли.
Проте, то все побутові дрібниці, ми ж, з Миколою Петровичем любимо порозмислити про майбутнє держави, особливо під добру закусь. Розумний він, скажу я вам чоловік, у двох університетах вчився. Правда, там його ідеї не сприйняли різні партократи, тому й вигнали, не підтримали його наукових підходів, не сприйняли його переживання за долю країни і всього людства. Чоловік навіть свою квартиру продав у місті, щоб займатися наукою, й поселився в покинутій старій хаті, біля Євдохи. Жінка моя, все кричить, чого я вожуся з тим алкашем, але що вона розуміє в ідеї всесвітнього благоденства. Микола Петрович якось показав мені креслення двигуна. Уявляєте - на криничній воді! І що ви думаєте, мусить ховатися бідолаха, нікому не може показувати тих винаходів і розробок. Всі ті, нафтові магнати, газові королі, просто, готові роздерти його на шмаття, полюють, ганяються за ним, щоб звести зі світу. Знаєте, як тоді їм вірветься? Наприклад, я вже не поїду до Дуськи, на «Окко» заливати соляру, булькну собі з любої калюжі в бак, і привіт… Нащо мені тоді переживати, про кризу, нафтопроводи й дешевий газ? Усікли, що то за чоловік! Показав те креслення мені по секрету, думаю ви теж не розпатякаєте, бо в них руки, знаєте, які довгі.
Так от сидимо ми, закусуємо, роздумуємо про глобальну кризу, про китайський прорив і тут мені в голову стріляє думка: а що як з’єднати наші економіки, що б і в нас був прорив. Нє, не в плані населення, мільярд то навіть для нашої землі занадто, а щоб було всьо…
І вирішили ми, з Миколою Петровичем, треба розвити інфраструктуру, налагодити тісні зв’язки, зробити транспортний коридор. Так на тому коридорі й зупинилися. Микола Петрович втомлено задрімав, а я поїхав орати тещин пай. Проте, скажу я вам, думка та не покидає мене, хочеться, щоб і в нас, на Вкраїні було не гірше чим в людей. І прийшло тоді мені на думку, а що як тунель прорити просто до Пекіну. Ми їм хліб, вони нам всьо…
Догорав я той шмат і бігом до Миколи Петровича, так мов і так.
Вислухав мене:
- Правильно мислиш, Ониську, я давно над тим питанням розмірковував, навіть зробив деякі розрахунки. Проте перевірити ще багато треба. Дістав якісь конспекти, а я тим часом до «Сотки», так магазин у нас називається, прихватив все, що треба для плідної розумової праці. Зразу ж вирішили, що повний тунель, з ескалаторами й метрополітеном, поки будувати зарано:
- по-перше, фінансово не підйомний проект,
- по-друге, що робитимемо із еміграцією, якщо той їхній мільярд до нас хлине?
Тому зупинилися на підземному пнемо-рукаві: ти вкидаєш туди пачку грошей, чи яєць, на бартер, а назад тобі готовий товар, без всяких там митниць і пдв. Микола Петрович інвесторів брав на себе. Але наш науковий керівник, Петрович сказав, що ті інвестори, то такі недовірливі люди, їм не тільки проект показуй, а й місце розпочатого будівництва. Отже ми приступили. Одне в нас викликало жарку полеміку, звідки ж тягти той підземний «шовковий шлях». Петрович був за те, щоб копати у нього, на зарослому бур’янами городі, я ж наполягав – на своїх часникових грядках, біля льоху. І так ми полемізували, що мало чубів не видерли один одному. Добре, що в Миколи Петровича лисина, бо й розумніший він - факт, тому й поступився мені. Стали ми копати, а воно ж посуха цьогоріч, земля - камінь. Я побіг, Грицька Євдошиного покликав. Довбемо, хоча й з перекурами, проте чуби мокрі. Микола Петрович креслення приніс сидить коло нас, виправлення вносить, просто на місцевості – голова! Грицька довелося знову до «Сотки» посилати, бо щось із розрахунками не сходилося. Сіли ми, гарно все обдумати, коли це несе лиха дружину з міста. І тут почалася «жара»…
- Ах ви ж, гаспиди! Лобуряки, п’яниці! Всього города мені споганили, як свині нарили, весь часник змарнували!
- Оленко, послухай, ми ж для країни стараємося. Щоб жилося всім краще. – Та хіба ж жінка слухає мудре слово.
- Я ось зараз вам постараюся! Я вам зараз пожию! – Вона хутко побігла в сіни, вхопила свою улюблену річ й макогон загуляв по спинах, по чубах, не минув і лисини. Короче, закрила вона наш проект, раз і назавжди! Чергова українська мрія засипалася назад у яму й затопталася ногами.
Та може то й на краще, бо наш пневмо-тунель уже за місяць був не актуальний, наука ж бо не стоїть на місці. Китайці з’явилися в нас, як раз за два тижні потому. Подзенькали, поменькали на своїй мові й викупили в Букині, селі біля райцентру, розвалену овочесушилку. Тепер квасять наші помідори, солять огірки й пакують у свої китайські відерця. Певне, зарази, таки випередили нас і прорили першими той чортів тунель, а може вже й метро проклали. Вони то можуть, їх же мільярд із гаком, як казав Микола Петрович, і їхні жінки не зупиняють науковий прогрес.
Але ми теж не ликом шиті, не спинилися, хто зможе заборонити нам турбуватися про долю Вітчизни? Ніхто. Заборонити мріяти нам не зможе: ні дільничний інспектор Гриша, ні олігарх, ні президент, навіть рідна дружина Олена не заборонить, хай би й макогоном. Може, правда, чого гріха таїти, відтермінувати на деякий час ту мрію.
Отож ми якось зібралися знову, уже інкогніто, в курнику Миколи Петровича.
- Я думаю, нам треба все почати із розвитку нашого регіону. – Почав Петрович.
- Так, - похитав я головою, беручи квашеного помідора із того клятого китайського відерця, хоча ще не втямив до чого він хилить.
- А регіон наш де? Це ж тут, де ми з тобою сидимо, Ониську! Звідси ми й почнемо розбудовувати нашу країну. Найперше нам потрібна інформація. Хто володіє інформацією, той володіє світом! – Ви вловлюєте, як чеше – філософ. Що не слово, то цитата.
- Щоб розвивати науковий прогрес і тримати руку на пульсі світосприйняття, нам потрібна потужна антена, тоді ми зможемо приймати всі сигнали, не тільки планетарного масштабу, а й позаземні! Навіть зможемо налагодити контакт, запишемо на диск звернення й відправимо сигнал в космос. Розумієш, Ониську, завдяки запозиченим інопланетним технологіям, ми зробимо повномасштабний прорив для нашого регіону? – Я трохи не вслідкував хід його думки, проте про антену втямив.
- Га, а де ж ми нашкребемо грошей на таку антену? Сільський голова, точно, не дасть, він хоч і продав усю громадську землю, але скупердя вірна. Знову готувати звернення до олігархів? Це ж, як мести проти вітру. Вже сорок ваших листів листоноша назад вернула.
- Ні, ми збудуємо антену самі. Нам тільки потрібно тисяча пустих бляшанок із під пива.
- Скільки? – я почухав потилицю. – Боюсь, Петровичу, нам стільки не подужати. Хіба розтягнемо на рік.
- Залучимо громаду, все патріотичне населення. Я все продумав, на цей раз все розраховано до гвинтика, збоїв не буде.
Що ж, пішов я до Кривого Гната, що тримає в селі «Сотку», розповів ситуацію. Він довго думав, шкріб за вухом, а потім пішов нам на зустріч, привіз вантажівку забиту ящиками із бляшанками «Оболоні». Ще й вирішив дати нам по оптовій ціні й на виплату – ні, є ще добрі люди!
Рік ждати, подумали ми, то надто довго, а виливати плід праці багатотисячного колективу, це ж жорстоко по відношенню, навіть до того ж виробника, просто, безбожно. Люди ж старалися готували продукт, а як кажуть в рекламі, скільки ячменю вгатили. Тому, обміркувавши всі за й проти, ми вирішили зібрати людей і попросити допомоги. Люди зійшлися вмент, бо поголос по селу про ту вантажівку розлетівся стрілою, а повірили словам Миколи Петровича ще швидше. Навіть дружину вдалося вговорити. Чогось у нас дуже вірять, коли щось дають дармове. Зібралося народу чимало, якийсь хор із району приїхав – такий собі пивний фестиваль вийшов. Начальство виступило, як же без нього? Все як за кордоном – справжня тобі Європа. Мене після випитої літри пива, пробило на сльозу, гордість пройняла за своє село, за державу. І так ми до вечора опорожняли ті бляшанки, потім уже пили, і з пляшок, і з пластикової тари. Гнат не встигав підвозити. Люди, в основному, були всі культурні й чемно здавали пусту тару. Правда, двадцять бляшанок таки було погнутих, певне від надмірних почуттів, і кілька ящиків зникло безслідно, мабуть, не повернули від забудькуватості.
І ще одна заковика вийшла: про відхоже місце то ми забули… Тому ті, кому дуже тиснуло, ходили під хлів, а інші бігли до плота під смородину. Я спочатку нервував, пробував направити той процес в потрібне русло. Але Микола Петрович мене заспокоїв:
- Ониську чого ти галасуєш - це ж чистий карбамід, тобі безплатне добриво просто в город ллється. Це тільки позитив для рослин.
Тоді я попросив народ розливати той карбамід рівномірно, проте ніхто на мої прохання не зважав і лив під кущі. Бідна смородина не витримала надмірного позитиву й зав’яла на другий же день, прийшлося її викорчовувати. А випари довкола стояли такі, що довелося перелопачувати й увесь город. Та що не зробиш заради науки й розвитку нашого регіону. Коли я, під голосні жінчині побажання мені здоровця, впорядковував свою фазенду, тобто до мозолів гепав лопатою, Микола Петрович у курнику чаклував над антеною. Звідти йшов дим і смерділо каніфоллю. Я вже переживав, хоч би не спалив тої халупи. Але за два дні, як я закінчив відбувати панщину на власному городі, Микола Петрович покликав мене до себе. Антена була вже готова: пивні бляшанки спаяні, скручені дротом докупи виглядали вражаюче, я таке бачив тільки в кіно, здається, в «Зоряних війнах». Що не кажи, грамотний чоловік, таке от спорудив за два дні. Залишилося нам, ту махину десь приладнати на висоті. Вищої точки в селі, за липу біля колишнього клубу, ми не знайшли, тому поволокли творіння наукової думки через все село, скрегочучи залізними боками антени об сільські плоти й полохаючи всіх собак по дорозі. За нами бігли гуртом дітлахи, баби висовували голови з-за тинів, а мужики, ті що не були зайняті, кидали цигарки й намагалися нам допомогти, порадами. Пусті бляшанки нібито й легкі, але коли їх біля тисячі… Ми ледь доперли до місця ту конструкцію. Клуб, що був зараз в селі за загальний туалет, Микола Петрович вирішив використати як трамплін для дальшого сходження на липу. Тут в нас знову не все склалося, бо частина бляшанок, при піднятті на клуб, відірвалася від загальної конструкції й упала в середину приміщення через поломаний дах. Відмити їх від того, що було всередині культурного закладу не вдалося, через що ми вирішили піднімати те що є. Це було й на руку - бо легше ж. Коли я, дотримуючи всіх технологій, які давав Микола Петрович закріпив таки глобальну конструкцію на вершині дерева, мій науковий керівник уже приєднував кабель до старенької чорно-білої «Берізки», переобладнаної під монітор. Вставив диска, із посланням до братів по розуму, в дисковод, який ми відібрали в Грицька, коли той ніс здавати зламаного апарата в брухт.
Народ обступив кільцем керівника проекту. Проте підключити апарат до струму не було де. Переноски ніхто не захватив, а найближча розетка була в клубі. Заходити туби без протигаза ніхто не наважувався. Проте не будь то Микола Петрович, якби він не знайшов вихід. Зверху була будка кіномеханіка і туди мало хто добирався з поганими намірами, навіть якщо йому дуже того хотілося. Там і вирішив встановити свого апарата наш «Професор», це так Миколу Петровича охрестило село, не подумайте боронь боже … наш пишеться з одним «ф». Вмостився там, кабель приєднав, живлення підключив і викрикує через зірваний шифер куди маю повертати. Крутив я вертів тими пивними бляшанками на всі боки, а Миколі Петровичу все не те. Тоді ввірвався в мене терпець, ще й оси десь взялися, певно, думали що я їм гніздівку повісив, а мо то запах від пивної тари їх приманив. Відганявся я, відмахувався, а потім плюнув і зліз - теж маю характер. Микола ж Петрович покинув свій керівний пост і подерся на дерево, він любить справи доводити до кінця. Куди було діватися, я заліз до кінобудки й витріщився на екран. Там бігали якісь хвилі, полоси, і враз гоп і все всілося, а на екрані з’явилися зелені чоловічки. Щось квінькають на своїй мові й ручкою мені махають. Я хутчій висунув голову, щоб із Миколою Петровичем поділитися.
- Є контакт! – кричу. Аж дивлюся немає його вже зверху, з ляку, під дерево глип – і там його немає. Невже викрали гуманоїди, кляті? Тільки чую, дітвора регоче і пальцями кудись тиче. Глянув туди - висить мій Микола Петрович на самій нижній гілці, на одних штанях, вірніше на тому, що від них лишилося й грішним місцем на довкілля світить. Він бідолаха перелічив усі гілки ребрами й повис не останній.
Молодички, що прибігли на гам, аж зашарілися від тої картини. Я хутко збіг, переставив драбину і зняв Петровича із тієї гілки. Легко він відбувся, всього кілька ребер зламав, ключицю вибив і щось там в тазу, так дохтор сказав. Викликали скору. Швидко, правда, приїхала за дві години. А до того наш ветеринар, Лядько все як слід зробив: шину наклав, тугу пов’язку, таку тугу, що потім медсестра не могла її довго зняти. Та нічого, слава Богу, все обійшлося. Микола Петрович всього два місяці в гіпсу лежатиме. Я вже його відвідував. Звичайно ж про чоловічків тільки йому розповів.
Микола Петрович вислухав мене уважно й недовірливо так глянув. Якщо вже він не вірить, то в селі ж засміють. Вирішив не наполягати. Петрович, же тим часом поманив мене пальцем, аби нагнувся.
- Ти, Артура Кларка читав? – шепоче й тиче мені книжку. У нас то, син виписує різні, із «Книжного клубу», але який його чорт має час читати. Проте я, щоб не образити хворого, киваю головою.
- Ліфт, космічний ліфт! От що ми збудуємо. Тепер не потрібно буде тратити пальне, на запуск космічних кораблів. Сів собі в кабінку і – гоп, ти вже на орбіті, – пошепталися ми так в палаті й наш геній дав мені завдання – підготувати матеріальну частину проекту.
Ото тепер, коли маю вільний час, сиджу в курнику Петровича й сную канати, їх то ой скільки тре, щоб від нас і на орбіту. Там причепимо до якогось супутника й тягай собі туди-сюди вантажі, а то і людей на прогулянку. Та, що я вам розповідаю, ви ж теж, певне, Кларка читали?
А з антеною нашою все гарно вийшло, хоч ніхто вже тих чоловічків й не бачив. Проте мій хлопець із такими ж пацанами, як сам, взяли десь костюм хімзахисту, респіратор, купили «Доместос», чи може «Туалетного утьонка» й вигребли клуб від смердючого «добра». А там, в кінобудці помудрували, перепаяли щось й провели кабельне телебачення по селу. Плату беруть невелику, склали із запчастин компа й інтернет-клуб відкрили, думають Нет усім підключити. Хлопці теж башковиті. Голова сільради був сунувся, заклад мов культури, тре сільській раді назад повернути, щоб в оренду… Та хлопці йому щось таке показали, що тепер десятою дорогою обходить.
От я якось чкурнув поза городами, щоб жінка менш бачила, до Петровичового курника плести канати. Хочте вірте, хочте ні: сиджу, включив телевізора, він же до тієї, нашої антени підключений, щоб новини послухати. Спочатку все йшло чітко: один плюс один, ТСН, як в нас все погано, а далі екран збіг в крапку, потім мигнуло й знову той зелений з’явився: лице таке щире, все в синіх реп’яшках, поросле сизим мохом. Лукаво глянув на мене й підморгнув зараза. А потім затарахкотів навіть не розкриваючи рота, як Грицьків віз із пригірка. Я вже хотів переключити на інший канал, а він посміхнувся й перейшов на нашу мову:
- Ми, цивілізація із планети Оріон, отримали ваш сигнал й вирішили вийти на контакт.
- Опа-на! – Я сів де стояв. - Ти, той – справжній гуманоїд?
- А хіба тобі повилазило?
- Е ні, мене так просто не підколеш. Це колись, в гаражі за відром іскри посилали, зараз я тертий калач. Певне хлопців із кінобудки граються. Докажи, що ти справжній!
- Добре, що ти хотів би почути на підтвердження?
- Ну наприклад… - я на хвилю задумався. – Розкажи мені новини років за сто наперед!
Мій новий знайомець нагнувся, щось там пошкрябав на своєму кріслі й весело вимовив:
- А зараз, Ониську, я розповім тобі новини середи 2112 року:
- Сьогодні після довготривалих дебатів у парламенті, за значної підтримки депутатів, що лобіюють інтереси дружньої держави, в східних і південних областях України була прийнята друга державна мова – китайська.
- Третій український космічний ліфт врешті запрацював і в рідному селі видатних винахідників Ониська і Миколи Петровича.
- В сузір’ї Оріона, був затриманий вантажний корабель, що стартував минулого року з українського міста Лісабону. Міжгалактична поліція запідозрила у вантажі сала підвищений вміст холестерину, та завдяки кмітливим хлопцям і літрі невідомої для оріонців рідини - «самограю», вантаж був доставлений за призначенням.
- Ізраїльський фермер, Петро Шукайвітер виростив курчат бройлерів, із чотирма ніжками. Тепер відомі всім стегенця коштуватимуть в два рази дешевше.
- І на останок. Президент, Віктор Федорович… - Мене ніби шарахнуло голубою блискавкою. Я зірвався на ноги.
- Невже, до того часу… А щоб йому! – схватив порожню пляшку й пожбурив в екран.
- Бум! – мене накрило хмарою пороху. Очуняв, телек стояв цілісіньким тільки мигав голубим оком.
Пляшка дивно зрекошетила й стукнулась в стіну, а порохно, що зібралося зверху засипало все довкола.
- Фу, приверзеться ж таке, - видихнув я, доплів ще два метри канату, вимкнув телека, сів у трактор і поїхав за село сіяти озимину. В кабіні мене мучили сумління, невже знову зірвалося й українського прориву, ще довго чекатимемо? |
|
|
|
Время приёма: 16:18 25.01.2015
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев