 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
У небі палають рукотворні вогні там, де повинні бути Нікта та Гідра. Надто яскраво, щоб бачити довкола ще щось крім них, доводиться калібрувати сприйняття, відсікаючи заодно гострі цятки зірок. Кажуть, колись на прабатьківщині небо було блакитним. Правда, мабуть, недарма ж стелі хабітатів так фарбують. Хоча, на Хароні стелі майже всюди білі, крім тих місць, де вони зелені та бежеві. А, біс із ним, яке було те небо забутої Землі!
Відволікаюсь від думок та швиденько переглядаю звіт по обладнанню – все нормально, все зелене, автомати вколюють, штучний інтелект відпрацьовує заданий алгоритм не надто відволікаючись на дозрівання, все що повинно ремонтуватись – ремонтується, все, що повинно відвантажуватись – відвантажується і потім вистрелюється електромагнітною катапультою на потрібну орбіту, там їх підхоплять монтажні автомати, міріади наноботів почнуть ліпити із матерії щось потрібне людині. Можливо, новий хабітат чи космічний корабель, а, можливо, столові прибори.
Рутина.
З-за обрію виринув Харон – вічний суперник та вічний союзник. Якщо придивитись, то яскрава пляма розпадається на сонм вогників: хабітатів, заводів, доків – усього того, з чого складаються звичайні людські поселення.
І зверх цього велетенська ромашка надпотужного телескопу.
Як це все можна було б побачити неозброєним людським оком годі й гадати: світла від далекого Сонця замало для того, щоб роздивитись бодай щось крім байдуже-холодних зірок.
«Та-ра-рі-ра-ра», – м’яко пролунав сигнал виклику і тут перед моїм поглядом розгорнулось віконце комунікатора.
– Привіт, внучку!
Голос діда, як завжди, сочиться грубуватим гумором.
– Привіт, діду, – відповідаю. – Ще не помер? Збирався наче. Чи хочеш знову на похорони запросити? Не переживай, я не забув.
– Внуче, – обличчя діда, а я вірю, що бачу все-таки його обличчя, а не синтезовану комп’ютером маску, посерйознішало. – Радий, що ти в гарному гуморі, проте не сприйми сказане далі як жарт.
– О-го-го! Одразу впізнаю чорнильну душу. Покірно прошу не сприймати сказане інакше, оскільки, як зазначено вище, нижченаведені подробиці… Діду, ти що, знову щось надумав? Хоча після минулого запрошення на похорони я вже нічому не здивуюсь.
Дід затнувся і у мене по спині уявно потік струмочок холодного поту. Щось таки задумав!
– Коротше, внучку, помирати я передумав. Тому чекаю тебе в гості, потрібна поміч.
– Так, зупинись, ти наче забув, як я повільно думаю. Що означає передумав? А промова? А гості? А, врешті-решт, старання лікарів? Вони ж точно наплюють на твої бажання, – уже здогадуючись, що почую, я схопився за соломинку блазнювання.
– Внучку, серйозно. Я вибрав життя вічне, тому потрібна твоя згода та участь. Лікарі дають мені три дні гарантовано, чекатиму тебе.
Зображення зникло. Ага, він мене чекатиме! Відповіді, значить, не чекає, а мене чекатиме. Життя вічне. Здурів, старий, точно здурів. А, найгірше, що ніщо у Всесвіті не змусить його поміняти рішення. А, отже, я стану його опікуном, тим, хто стежитиме як він втрачає залишки особистості й, врешті-решт, тим, хто припинить існування того, що від нього залишиться.
Дякую, діду.
На периферії зору зелений вогник змінився брунатним, спрацювала система охолодження, і зі спеціальних отворів запарував хладагент. Якщо довкола азотний сніг, то хоч-не хоч доводиться остигати.
Символічно, еге ж? І доречно.
Мене завжди дратувала помпезність дідового житла. Оті всі масивні меблі, репродукції репродукцій стародавніх і давно забутих витворів, незмінність та нефункціональність речей. В дитинстві я думав, що це пережитки моди його часу, проте подорослішавши та порозумнішавши, заліз в архіви та переконався, що мода за кількасот років змінилась не надто сильно. Схоже, дід ще з молодості любив повипендрюватись. Можливо саме тому в моїй невеличкій каюті на протилежному від діда кінці хабітата меблі відсутні взагалі. Мені в них якось немає потреби.
Пам’ятаю, колись я переписав програму візуалізації так, щоб із накладеного на реальність віртуального відображення кімнати зник отой весь непотріб. Дід тільки посміявся, дивлячись, як я шпотаюсь об «прибрані» меблі.
З тих пір, як я востаннє відчиняв ці двері минуло десять років. Ні, ви не подумайте, ми з дідом спілкувались і чимало, проте раніше для цього цілком вистачало віртуального простору і навіть дідова смерть не змусила б мене прийти сюди ще раз.
– Кхи-кхи. Таки прийшов, внучку. Дякую.
Кімната все-таки змінилась: безглузда масивність статичних меблів доповнилась медичними модулями, не менш масивними та менш безглуздими. Дід давно вже жив у лялечці життєзабезпечення, зараз він дивиться через камери а говорить через динаміки. Добре говорить, заплющивши очі можна можна уявити, що він кашляє насправді.
– Діду, ти таки здурів? Чи мене вважаєш геть дурним? Я не робитиму цього!
– А ти послухай, послухай мене. Ти ж знаєш, чим я займався все життя? Хоча ні, давай я розкажу. Послухай старого, час у нас є.
Сперечатись я не став: якщо хоче поговорити – хай говорить. Та й мені варто зібратись думками. Серед засвоєних мною курсів машинної психології чимало годин присвячувалось тому, як себе вести з машинним інтелектом, якщо той втрачає психологічну стабільність. Вам не здається, що переконувати комп’ютер не вчиняти самогубства – не те саме, що переконати людину утриматись від сурогату життя вічного?
– Готовий? – дідова звичка розпочинати будь-яру розповідь питанням теж мене завжди дратувала.
– Діду, ти ж морочиш голову, так?
– Отже не готовий. А ти знаєш, що я, ймовірно останній з людської Ойкумени, хто бачив справжнє блакитне небо Землі? Хто пам’ятає, як червоною планетою називали не Седну, а Марс?
– Точно. І коли сталась катастрофа, твої батьки, лідери планети, відправили тебе в маленькому кораблику в останній момент, заповідаючи… Ну діду, яке значення має, вірю я в це чи не вірю? Яке це взагалі має значення?
Здається, мені таки вдалось спантеличити старого. Ненадовго, правда.
– Ну гаразд, підійдемо з іншого боку. Про космічну колиску, до речі, дарма іронізуєш, майже так і було. Нас, дітей, занурили в гібернацію та відправили майже навмання в бік Плутону. Тут була велика станція, обсерваторія, доки. Пам’ятаю, у нас тобі була марсіанська екскурсія… я туди полетів заради однієї дівчинки… Проте, ти правий, це майже не має значення.
– Чого ж ти про це згадав? Блакитне небо, тра-ля-ля…?
– Але те має значення, що нас таки піймали на Плутоні, на той час уже обжитому та самодостатньому. Так що мені, насправді, менше років, ніж ти подумав, мій любий внуче. Не повірю, що ти не поцікавився точними цифрами. Цікавився, адже так?
– Ну так, – я все ще не міг зрозуміти куди хилить дід і це мене дратувало. В дитинстві я думав, що колись навчусь здогадуватись сам, не чекаючи його очевидних пояснень.
Не навчився.
– Тоді пригадай історію – порівняй час існування найдавніших хабітатів та мій вік. Скільки років уже існувала Аномалія на той момент, коли піймали, як ти її назвав, космічну колиску?
З цими словами у мене в мізках неначе щось перемкнулось.
– Отже, зрозумів, – прокоментував мою реакцію дід. – Всі дані говорять, що Аномалія виникла несподівано і дуже швидко зжерла всю Систему аж до Нептуна включно. Зонди не повертаються, сигнали губляться ітд, ітп. Адже так? Внучку, не лізь в інфосферу я сам тобі розповім. Захочеш – перевіриш потім, добре? Отже, як ти знаєш, я все життя вивчав Аномалію. Отой велетенський телескоп – він теж один з моїх проектів, це пізніше на нього вояки наклали лапу. Була ідея зазирнути оптикою на планети.
– Щось розгледіли?
Старий зітхнув. Не насправді, насправді він навіть не ворухнувся у своїй лялечці, проте я закрив очі в уявив, що почуті з динаміка звуки супроводжуються промовистим рухом старечої руки.
– Важко сказати. Континенти, наприклад, на місці. Рукотворних об’єктів помітити не вдалося.
– Тобто їх немає?
– Незрозуміло, – голос дід посуворішав. – Кілька разів наче щось було. Різні знімки показують різне. Та не це найцікавіше. Дивно, але люди не задумуються над космографією системи. Вважається, що орбіта по Нептун включно всередині Аномалії – і все, хоч кувалдою по черепу гати.
– Е… – тут я відчув себе дурнем, та все ж запитав. – Мені це заскладно, не розумію. А що, це не так?
– Не переймайся, ти не один такий. Не тільки тебе не бентежить, що за певних умов система Плутон-Харон опиняється ближче до Сонця, аніж Нептун? Питання риторичне, не відповідай. Так от, Нептун час від часу виринає з Аномалії, до нього споряджали експедиції, залишали маяки та зонди. Сподівались потім повернутись та підібрати. Звичайно, не знайшли ані сліду. Власне, більшу частину життя я присвятив винаходженню чергових способів дізнатись, що ж там всередині.
Аж тепер мене пронизав здогад.
– Так от чому ти передумав помирати!
– Саме так, внучку, наші сенсори зареєстрували об’єкт штучного походження, що виринув з Аномалії. Я просто не можу дозволити собі зараз померти. Повір, що це не спроба втекти від смерті, це просто незакінчена робота. Розумієш? Допоможеш мені?
Я уже знав, що погоджусь, проте поки що не наважився промовити це вголос.
– Я подумаю, діду.
– Подумай. Два дні я ще маю гарантовано. І, внучку…
– Що?
– Дякую, що не забуваєш старого.
Наскільки мені відомо, людство завжди хотіло жити вічно, шукало еліксир молодості, філософський камінь та Святий Грааль. Вчилось подовжувати життя, замінювати тканини та органи. Але мозок виявився надто хитрою структурою, він погано піддається регенерації та протезуванню і, врешті-решт, відмовляється жити далі. Можна розширити пам’ять, замінити окремі тканини на свіжовирощені, можна об’єднати мізки з електронними схемами. Але рано чи пізно, а у випадку електронного чи біонічного протезування скоріше рано, ніж пізно, свідомість втрачає цілісність, особистість деградує і на виході ми отримуємо кіборга-ідіота. Загальноприйнятою вважається глибина протезування в сорок п’ять відсотків біологічних тканин мозку, але, вивчаючи дідове досьє я зі здивуванням помітив, що в його випадку ця цифра дуже й дуже занижена. Ну дід і дає…
Іншою надією на вічне життя став значний прогрес в переписуванні свідомості на електронний носій. Деякий час здавалось, що всі досягнуть безсмертя, переселившись зі стомлених тіл на електронні небеса. Це все закінчилось задовго до мене, проте деякі відголоски я все-таки застав.
Перетворившись на потоки електронно-оптичних сигналів та стани квантової заплутаності, людська свідомість втрачала щось дуже й дуже важливе. Можливо, душу. Довго, дуже довго це пояснювали недосконалістю процесу переносу, потім недостатньою глибиною деталізації віртуального світу, потім надто великою швидкістю процесів інформаційного обміну. Останнє, на мою думку, дурня: швидкість обміну інформацією залежить тільки від ширини каналу і швидкості її обробки, але аж ніяк не від абсолютних значень придуманих величин. Найчастіше ж електронні зліпки свідомості завершували життя самогубством.
Колись, ще малим, я потай відшукав одного такого в інфосфері та деякий час спілкувався із ним. Тоді я чомусь вважав, що можу їх розуміти краще за інших. Той знайомий зник, залишивши короткого вірша – на пам’ять.
Хочеться вірити, що то був таки вірш, а не передсмертні судоми згасаючої свідомості.
На жаль, я так і не знайшов помилки в дідовій логіці: переніс свідомості в пам’ять комп’ютера дійсно дозволить йому ще якийсь час пожити. Він не сподівається, що його омине безумство та деградація, але він сподівається відіграти в кістлявої трішки часу для продовження своєї роботи.
А продовжувати є що: вся інфосфера міріадами голосів обговорює дивну примару, що вигулькнула з-за пелени Аномалії. Седна, Макемаке, Ерида та Хаумеа вже вислали свої кораблі, стараючись чимдуж встигнути накласти руки на скарб. І вони вже довго мчать через простір, спалюючи в факелах двигунів реакторну масу.
Приєднались навіть ми. Двічі приєднались, як єхидно зауважили діячі з опозиції: Харон знову вирішив йти власною дорогою. Хоча наші шанси встигнути більш ніж примарні, проте – а раптом?
А дід таки злукавив. Що б йому там не обіцяли лікарі, кожна хвилина зволікання зменшує його шанси. Так він дає час мені, адже це я повинен буду його вимкнути, коли помічу… помічу що? Більшу, ніж завжди, неадекватність? Нехарактерну поведінку?
Якщо я говорю, що люблю працювати з машинами, бо люди надто часто сходять з розуму, то як я знатиму, в який конкретно момент часу мені слід буде віддати команду на стирання того, що колись було моїм дідом? І чи зможу я це зробити?
Діду, діду… Щоб тобі було пусто!
Рідко можна побачити більше трьох чоловік за роботою одночасно. Якщо розібратись, то і їх забагато, розумні машини справляються і досить непогано. Але людям подобається думати, що вони щось контролюють.
Дідові цього не потрібно, всю процедуру проведе автоматика, мені досить тільки підтвердити його команду.
Здається, я маю на це право.
Переписування свідомості на квантовий комп’ютер займає насправді не так багато часу. Психологи вважають, що при цьому люди найбільше бояться отямитись в комп’ютері, визирнути через вічка камер і побачити себе попереднього ще живого.
Ці страхи марні: свідомість, як людська так і машинна являє собою єдине ціле і простому копіюванні не підлягає. А непросте руйнує оригінал.
– Діду, ти метелик. Ось-ось вилупишся, – пробую жартувати.
– Хвилюєшся?
– А ти думаєш?
– Значить хвилюєшся, – констатував старий. – Зараз ти щось запитаєш, адже так, внучку?
Це мене в ньому теж завжди дратувало. Та він правий, запитаю.
– Діду, я колись з тобою говорив про Бога.
Він насупився, вочевидь чекав іншого.
– То було давно, проте я не можу забути. Та й ти – навряд. Ми тоді говорили, що, можливо, Аномалія – то Страшний Суд, Апокаліпсис. І там, в її нутрі Нове Небо та Нова Земля. А ми – на околиці світу, Бог просто забув про нас. Ні Рай, ні Пекло, ні Чистилище.
– Ти ж пам’ятаєш, що я тобі відповів?
– Пам’ятаю. Що ти розглядав цю гіпотезу і визнав її помилковою з ймовірністю в два сігма. Це багато, хіба ні? Чому?
– Внучку, боюсь, ти не зрозумієш.
Це серйозно. Зазвичай він витрачає купу часу, години і навіть дні, щоб розтлумачити те, що знаходиться за межею моїх можливостей. Просто для того, щоб я не відчував своєї… обмеженості.
– Діду, я знаю, що я не дуже розумний, проте спробуй пояснити спрощено, словами та аналогіями. Постарайся, від цього залежить моя згода.
Хоча інтонації в динаміку не змінились, мені здалось, що дід насупився.
– Навіть так? Тоді спрощено, дуже спрощено. Кореляція опису кінця світу при усій її розмитості не допускає того, що хтось його уникне. Це… як би сказати… це щось глобальне, всеосяжне, Аномалія ж, при всій її грандіозності та незбагненності – явище механістичне, з чітко окресленими границями.
– Добре, добре. Я вірю. Я знайшов теорію про те, що безумство людей, чия свідомість перенесена у віртуальний світ, якось пов’язане із руйнуванням їх душі. Діду…
Раптом я закінчив зовсім не так, як сподівався.
– Діду, а у мене є душа?
Старий навіть почав відповідати, проте затнувся на півслові. Його очі розплющились і він спитав своїм, не синтезованим голосом.
– Тебе ж це все хвилювало ці всі роки, так?
– Ні, тільки недавно, діду. Мене більше хвилювало навіщо ти мене створив… таким… – я простяг механічні руки.
– Ох, внучку… знаєш, дітей не питають, коли їм дають життя. Не питали й тебе. Ми проводили черговий експеримент по отриманню стабільного машинного інтелекту. Твої, так би мовити, батьки, вважали, що машинний інтелект потрібно не вирощувати а виховувати, як дитину. Кепські з них батьки, до речі. Експеримент, як знаєш, в цілому провалився, хоч і досяг певного успіху. Наразі ти повноправний громадянин, андроїд з усіма правами людини. Якби хотів, міг би навіть перенести свої керуючі контури в біологічне тіло. Проте твої батьки хотіли створити щось інше, ніж людську свідомість в нелюдському тілі.
– Тупу людську свідомість, – гірко усміхнувся я. – Діду! Мій інтелект навіть тепер не дотягує до середньостатистичного. Андроїд-дебіл з усіма правами людини-дебіла. Тепер питання. Не подумай, що я невдячний, але скажи мені, що ти це робиш не для того, аби відчути, як воно – бути машиною. І що ти не вирішив підняти мою самооцінку таким шляхом – вручивши мені свою кнопку вимкнення.
– Дурень! – цього разу дід знову відповів через динаміки. – Ти мені потрібен. Об’єкт тягнуть на Хаумеа, не знаю, як саме, але всі домовились, що дослідження проводитимуть там. Отже, мені потрібно туди – а ти летиш зі мною. Будеш моїм асистентом і наглядачем. Мені потрібно працювати і, пробач, твоя самооцінка тут ні до чого. А ти мені потрібен, щоб я несамохіть не попсував роботу, не більше. Пробач.
– Гаразд, – він, здається, думає, що я повірив. Проте він завжди вмів переконувати і завжди намагався збивати одним пострілом максимальну кількість астероїдів. – Які команди мені віддати?
– Просто скажи: «Поїхали», все інше підготовлене.
– Поїхали.
|
|
|
|
Время приёма: 16:18 25.01.2015
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев