 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
1
Спочатку у вольєрі загавкали пси, а вже за кілька секунд хтось почав гупати в двері. Глянув на стіну, на годинник - десять хвилин на дев’яту. Кого це так пізно носить? Комендантська година вже давно почалася.
- Степановичу, відчиняйте! – кричить несподіваний гість.
Якийсь знайомий голос. Та чий? Робити нічого, потрібно йти відчиняти. Якщо вже комусь довелося порушувати комендантську – то справа серйозна. Човгаю до вхідних дверей.
- Хто там? Кому вдома не сидиться?
- То я, Петро Климчук, помічник мера.
Відтягнувши засови, відкриваю двері, впускаю гостя до сіней. Разом з ним вривається хвиля холодного повітря. Листопад надворі - не травень. На сторонню людину одяг Петра справив би дивне враження. Суміш літніх та зимових речей, суміш кольорів, суміш стилів. Ще й на голові невідомо де відкопана жовто-червона в’язана шапка з китицею. Невисокого зросту, зате кремезний. Очиська якось по-вовчому з під густих чорних брів зиркають. Цей Петро ніколи мені не подобався. Неприємний тип. Та й слава про нього недобра ходить. Хоча про кого вона зараз ходить добра?
- Пощастило тобі, Петре, що я псів на ніч ще не випустив.
- То не мені, то вашим псам пощастило! – неприємно посміхається гість, трохи піднімаючи полу плаща, щоб показати кобуру з пістолетом. – Доброго здоров’я, Степановичу! Звиняйте, що зразу не привітався! – знову єхидно всміхається гість.
- І тобі не кашляти!
Щодо псів, то, можливо, він і правий. З іншого боку, зайвий раз сперечатися з озброєним, відверто кажучи, ідіотом не хочеться.
- Кажи - що потрібно?
- Степановичу, збирайтеся, поїдемо на збори активу громади. Мер хоче вас бачити.
- Які ще збори? Мене до того активу вже років двадцять не кликали.
- Двадцять не кликали, а зараз покликали.
- Не можна було до ранку дочекатися? Чому така терміновість? Що такого сталося?
- Будемо вирішувати, що з некстами робити. Вірніше, що робити – вирішено. Залишилося тільки домовитися – як?
Тепер стає зрозуміло, чому мені випала честь бути на ті збори запрошеним. Скоріш за все, через моє сусідство з некстами. Восени щороку у нас всякі заворушення починаються. Зберуть урожай і, коли роботи біля хат немає багато, починається вирішення «політичних» питань.
- Що це ти загадками балакаєш? - перепитую, сподіваючись отримати додаткову інформацію, хоча й так зрозуміло, що ні про що хороше не йдеться.
- Ги-и-и! – сміється Петро. – То випадково! А ви, діду, збирайтеся! Часу обмаль. Нас вже, напевно, чекають.
- А вдень не можна було оті збори організувати? Та й попередити не зашкодило б. А тепер доведеться після комендантської з подвір’я виходити. Відколи це безпечно в нашому місті? Відколи це дозволено?
- Степановичу, вам скоро сто років, а ви – як дитина! Комендантська година саме для того і придумана, щоб той, кому потрібно, міг потрапити, куди потрібно, – знову сміється Петро. – Не переживайте, і для вас і для мене дозвіл мером виписано.
Кілька хвилин витрачаю на збори. Надворі холодно - слід вдягнутися добре. Пси в вольєрах деруться по гратах та гавкають. Що вдієш, без псів у наш час ніяк. Хоча доводиться щоразу прокидатися, коли вони посеред ночі починають гавкають невідомо на кого. В мене, щоправда, їх тільки двоє лишилося. Третій здох минулої зими.
Закриваю двері. Виходимо на вулицю. За воротами, запряжена парою коней, чекає бричка. Петро люб’язно допомагає мені залізти на приступку. На задній лаві вже хтось сидить.
- Доброго вечора, Степановичу! – вітається незнайомець з темноти. Впізнаю сусіда, який живе по інший бік маєтку некстів.
- Доброго вечора, Семеновичу! – вітаюся з ним по-батькові, хоча той молодший набагато. Років на 20. Але навіть шестидесятка – в наші часи то поважний вік. – І тебе на збори викликали?
- Як бачите.
- Та бачу. – Мовчимо, не знаючи, що б такого ще нейтрального сказати. Врешті наважуюся спитати «в лоба»:
- То це тобі нексти жити не дають?
- Та я що? Я ж нічого такого! – починає схвильовано виправдовуватися сусід. - Що мені ті нексти? Я з ними нічого маю? Товаришувати - не товаришую, самі знаєте. Ворогувати – ніби теж не ворогую. А ви отак зразу – «жити не дають».
- Та я просто для жарту спитав, не переймайся, ¬- заспокоюю його.
Ех, Семеновичу-Семеновичу, 60 років прожив, а брехати не навчився. Вправно брехати – то ціла наука. А може й вроджений талант. Цікаво, чи колись це хтось досліджував? Та де зараз про такі речі прочитати? Інтернету зовсім нема. Вже ніхто і не знає, що то таке. Книжок – майже нема. Зате вогнепальна зброя та боєприпаси є. Хоч поля тим добром засівай. Коротше кажучи, звичайнісінький постапокаліпсис. Все як в книжках написано. Колись давно-давно, ще пацаном, читав про таке. Чи фільм бачив? Уже й не згадаю.
- А я б на вашому, Семеновичу, місці не виправдовувався, – втрутився в розмову мерів посіпака. - Цяцькаємося з тими некстами. Ходимо перед ними на задніх лапках. Просимо, кланяємося, вмовляємо. А вони носом крутять та викаблучуються: цьому допоможемо – вилікуємо, а цей – нехай помирає.
- І не кажи. Важко згадати, коли востаннє когось з дорослих лікували. Тільки дітям допомагають! – вставляє свого п’ятака Семенович.
- Не подобаються вони мені змалечку. Ходять собі такі красиві, ніби на плакаті намальовані – не вгаває Петрусь. - Два метра висоти, біляві-синьоокі, старіти – не старіють, хворіти не хворіють, радіація – їм не шкодить. Саме їхнє проживання в нашому місті – то справжнє знущання над простими людьми. Хай шурують за периметр. Там таких як вони багато. Будь моя воля – я б взагалі розстріляв їх. Щоб справедливість була.
Кілька секунд мовчимо.
- А ви чому, Степановичу, мовчите? – врешті, не витримує Петро.
- Та трясе бричкою незлецьки. Боюся язика прокусити, коли в чергову яму вскочимо! – взагалі, дивно як нашій бричці вдається просуватися майже в абсолютній темноті, та ще й з пристойною швидкістю? Часи коли ці дороги востаннє освічувалися вуличними ліхтарями, минули вже років як 100.
Раптом колеса брички провалилися в більшу аніж зазвичай яму, і ми з Семеновичем ледь втрималися на лаві, щоб не вилетіти кудись в космос, а можливо, трохи ближче – під колеса. Накаркав я, як то кажуть.
- Повільніше, Петре! Не дрова везеш! – прошу візника.
- Ми й так уже запізнюємося. От якби нексти дорогами їздили, то і дороги були б відремонтовані. Але ж ні, вони на квадрокоптері літають. Доріг їм не потрібно.
З Климчуком дискутувати – марна справа. Задавши риторичні питання: «Чому електрика тільки в них? Чому квадрокоптер тільки в них? Чому тільки вони за периметр літати можуть? Чому обладнання для лікування пухлин тільки в них?», Петро вмовкає. Деякий час їдемо мовчки. Хоча швидкість він таки трохи зменшує. Не треба бути пророком, щоб здогадатися про те, що, якби нексти їздили дорогами, а не ховалися за високим парканом та зграєю собак, то оте зібрання для вироблення плану як їх позбутися, ніхто б не збирав. Засідку в безлюдному місці влаштували б та й усе. Ще й списали б на невідомих вбивць-терористів, або розбірки між некстами.
Часто думаю про цих некстів, а ще про людську заздрісність та агресивність. Що вдієш, наші вади не в силах виправити ані технічний прогрес, ані гіркий історичний досвід. Шукати ворога і об’єднуватися для боротьби з ним – це так по-людськи. Ніяк у гомо сапієнс не виходить жити тихо-мирно, інших не чіпаючи. Хоча некстів тільки двоє їх в нашому містечку - чоловік та жінка, і живуть уже здавна – місцеві, можна сказати, а все одно - ніби кістка в горлі для всіх. І для мера: бо живуть самі по собі, не звітуючись і не підкоряючись йому. І для священника: генна інженерія це не божа справа, зовсім навпаки; нексти, відповідно, не божі творіння і мають бути знищені. Ненавидить їх і значна частина міщан (а може і більшість): когось не полікували особисто, чиїхось не врятували родичів. Відверто кажучи, мені теж вони відмовили. Так і ходжу з гулями під пахвами уже років за п’ять. Гулі потроху ростуть. То ж, недовго, мабуть, ходити лишилося. Та я на них зла не тримаю. Життя довге прожив. Як то кажуть: дай Бог кожному. Не скажу, що безгрішний і крові на моїх руках нема. В молодці роки усіляке бувало. Але що було робити? Живемо ж в джунглях: або ти або тебе. Тому може і не вартий я того лікування. Гірше коли молоді від отих пухлин помирають, чи діти. В кого ще все попереду. Хай краще їх усіх вилікують. Але, будемо відвертими, не було б некстів, знайшлися б інші об’єкти для концентрації войовничості натовпу. Може навіть я або Семенович на цю роль згодилися б.
- Куди це ми так довго їдемо? - пробую, змінити тему.
- До мера на дачу, от уже й приїхали. Степановичу, заждіть хвильку, допоможу вам на землю злізти – відповідає Климчук. – Тпру-у-у-у! Стійте, кляті! – зупиняє він коней, зіскакує першим на землю та допомагає мені.
2
- Чому так довго, - замість вітання зустрічає нас на порозі ще один «помічник» мера – Вітюша.
У світлиці чоловік зо двадцять народу. Старших за віком я знаю, молодших не дуже. Вдягнуті усі в стилі Петра – тобто, хто в що та абияк. В кімнаті досить холодно, то ж народ у куртках та шапках. Мер, червонощокий лисий мужик, на вигляд років п’ятдесяти, сидить на чолі стола. Від простих «громадян» його вирізняє майже не латана дорога шкіряна куртка бордового кольору. Праворуч від нього батюшка. Здається, тільки його не торкнулися проблеми відсутності нового одягу. Як і повинно бути згідно традиції, він весь в чорному. Те що батюшка сидить по праву руку від мера, чомусь зовсім не дивує. Хтозна, хто з них насправді керує громадою? Окрім як за столом, люди сидять також попід стінами на лавах. На одній з лав знайшлося місце і для нашої трійці. Тепер ми стали частиною так званого «активу» так званої «громади». В інші часи, з таким послужним списком злочинів усі ми проживали б у спеціально відведених місцях, під пильною охороною та ще й довічно. Хіба що мені, за давністю скоєного, може б пробачили. Але то в інші часи. Натомість, зараз часи такі як є зараз - постапокаліптичні, і саме ці люди є елітою нашого містечка, і саме вони вирішуватимуть долю некстів.
- Доброго вечора, Степановичу! Доброго вечора, Семеновичу! – вітається мер.
- Доброго вечора товариству. – відповідаємо майже хором.
- Петре, чому так довго? Тебе б за смертю посилати!
- Та боявся, щоб з них порох не розсипався! – віджартовується наш візник. Дехто з присутніх засміявся, інші, навіть батюшка, посміхнулися.
- На чому ми зупинилися? – мер обвів присутніх поглядом. – Хто говорив?
- Я говорив. – з лави підвівся якийсь молодик.
- Продовжуй.
- Терпіти некстів більше не можна! Вони поставили себе вище нашої громади. Тому давайте проженемо їх з нашого міста. За периметром їм місце. Там таких виродків багато.
- А можна батюшку спитати? – підводиться інший сусід молодика по лаві.
- Питай, сину мій, - дозволяє священик.
- Вбити секста гріх чи не гріх?
- Якщо некст не кориться людині, чи є для неї небезпечним, то людина має право захистити себе. І якщо, захищаючись, вб’є ненароком, то, значить, на то воля божа.
- А я чув, що в сусідньому місті, батюшка на проповіді закликав знищити всіх некстів без усіляких отаких, як ви зараз кажете, хитрощів.
- Може у сусідньому місті нексти ще гірші за наших, тому і священик по-іншому говорить. Якби не було, пам’ятайте: хоч вони виглядають як люди, вони не люди насправді. Не з утроби жіночої народжені. Пробірка їх породила. Пробірка, насправді, не що інше як ще один плід дерева пізнання. Пробірка - то ще одна сатанинська спокуса. За ті пробірки, за ті диявольські знання – наших батьків та дідів покарано, нас покарано, наших дітей покарано. Богом покарано. Покарано жити на отруєній землі та в муках вмирати, покутуючи провину спокушених пробіркою. Боже, прости нам наші гріхи! Амінь!
Після священика виступило ще кілька ораторів, але нічого нового чи цікавого вони не повідомили. Всі хотіли смерті некстам та торжества справедливості. Нехай і ціною здоров’я дітей. Який туман в голові цих людей? Шкода, та тільки добрим словом переконати їх в мене вийде. А от добрим словом та автоматом, як казав інший персонаж… Та для автомата я застарий.
- Може, досить слухати тих хто хоче позбутися некстів. Може, хтось має іншу думку, інші пропозиції? - питає мер. Усі мовчать. Люди переглядаються. Бажаючих висловитися в захист некстів не густо. Змовчати й мені? Чи не змовчати? Варто було дожити до вісьмидесяти чотирьох, щоб ставити собі такі питання? Чи потрібні мені на старості, на краю могили, ці проблеми? Чи все ж варто окрім зла і підлості зробити щось добре, після чого і вмирати буде не соромно? Мабуть, пізно мені чогось в моєму віці боятися. Тому набираю в старечі легені побільше повітря і стараюся сказати так, щоб почули всі:
- Є!
- Степанович?
- А вам не спадало на думку, що, можливо, від деяких хвороб у них просто немає ліків? Чи, можливо, коли ми звертаємося за лікуванням – хвороба уже на надто пізній стадії, невиліковна?
- Ти ба, захисник некстів знайшовся.
- Може його за некстами відправити – за периметр цього світу?
- Тихо – нехай скаже.
- Захисник некстів, кажете? Мені особисто нема за що їх захищати. Мене ж вони не вилікували. Ходжу з пухлиною. Можу показати. Невідомо ще скільки залишилося. Добре, що в старечому організмі пухлина розвивається повільно. Мене не вилікували, зате згадайте - скільки дітлахів нексти вилікували. – Колись, за дідів,у нашому місті скільки людей жило? Сімдесят тисяч. А зараз? Сім. А якби не допомога некстів то було б ще менше.
- Це все, що ви, Степановичу, хотіли сказати? – перебиває мер.
- Ні, не все. Ще одне додам. Хай кожен, хто йде за допомогою до некстів, сам себе спитає – чи вартий він тої допомоги? Що він доброго зробив за своє життя, чи що добре зробить у майбутньому, після того як вилікується?
- Повільніше-повільніше, нехай батюшка запише, щоб потім цитувати. – перебив мер.
- Давайте й нашого доктора заодно покараємо. Чому він нікого не лікує. Робити нічого не робить. А їдою його забезпечуй. – запропонував якийсь молодик, що сидів на лаві у кутку.
- Як це нічого не робить. Самогон робить навіть дуже таки не поганий. – парирував його сусід.
- Та він п’є, стільки його що не встигає гнати. Доводиться ще й у хворих брати.
- До речі, а чому доктора нема? – спитав мер.
- Я заїжджав до нього, - почав виправдовуватися Климчук. – Але він в такому стані, що …
- Зрозуміло.
- Дайте мені закінчити, - спробував вклинитися я.
- Думаю, що ми вже зрозуміли все, що ви, Степановичу, хотіли сказати. Ви вважаєте, що ми банда головорізів. Не буду сперечатися, можливо, для того є підстави. Але, з іншого боку, ми покликали вас та дали можливість висловитися.
Далі почали обговорювати деталі ліквідації некстів: як поділяться на три загони: перший виведе з ладу квадрокоптер, другий зайде через підкоп з боку Семеновича, третій зайде через підкоп з мого боку. Якщо не вдасться виманити некстів та застрелити їх, то підпалять будинок. Мер наголосив, що будинок підпалювати в крайньому випадку. Мабуть, матиму нового сусіда – зрозумів я.
По домівках роз’їхалися далеко за північ.
3
Дорогою додому всі думали про щось своє, їхали мовчки. Навіть Климчук не «радував» полум’яними промовами.
І що ж робити? Як бути? Попередити сусідів, щоб збирали пожитки та втікали? Чи робити вигляд, ніби нічого не відбувається? Навіщо мені ці пригоди на старості років? Хай діється воля Божа. А я сидітиму на печі та їстиму калачі. Шкода, ані печі, ані калачів немає. Нема кому їх пекти. Сам не вмію, а половинка моя – вже давно на цвинтарі спочиває.
Нарешті приїхали. Загавкали мої пси. Підхопили естафету сусідські та некстівські. Климчук знову допоміг злізти з брички. Розпрощалися.
Я зайшов у двір та почовгав до хати. Пси, впізнавши, почали радісно скавчати. Це ж вони вже давно мали б бігати подвір’ям, а я через ті кляті збори їх не випустив. Зараз я вас звільню, мої песики. Відкрив вольєр і вони одразу ж дременули по якихось своїх справах. Садиба в мене хоч і разів зо п’ять менша аніж в некстів, але теж чималенька.
Поки їхали – зовсім замерз. Треба чаю випити. А то простуджуся та вріжу дуба швидше за некстів. Добре, що вони до мене кабель провели та кип’ятильник подарували. Їм не шкода, потужності сонячних батарей вистачає.
- Тільки нікому не хваліться! - ніби жартуючи просив Макс - так звуть некста.
А хто б хвалився? Заздрісників та проблем потім не оберешся.
Гарна річ – кип’ятильник. Інакше б грів ту воду до ранку. З мріями про гарячий чай піднявся сходинками до вхідних дверей. І тут ніби щось в голові клацнуло. Розвернувся. Цікаво, чи світиться в некстів. З двору не видно – паркан високий, а от біля дверей видно вікна першого поверху. В некстів темно. Вже сплять. Сплять, ні про що не підозрюючи. Та чи зможу я заснути, знаючи про те, що станеться завтра?
Якщо йти попереджати, то тільки зараз. Завтра зранку уже слідкуватимуть і за мною і за некстами.
Слідкуватимуть, куди ходжу. Сьогодні варту поставити не додумалися. Хоча, можливо, мер додумався, а Климчук вчинив по своєму, і замість того, щоб слідкувати за мною, поїхав спати додому. Дисциплінованість - теж, як то кажуть, «не наше».
Копати почнуть після обіду. Хоча б дощ пішов, чи що. В дощ ніхто не копатиме. Хоча від наших людей можна всього чекати. Та й не схоже, що дощ буде. Кості не крутить на зміну погоди.
І скільки оце я на порозі стоятиму? Краще постояти біля хвіртки некстів. У них, як в старі добрі часи, кнопка дзвінка на вулицю виведена. Подзвоню, а не почують - не прокинуться, то й нехай. А моя совість буде чистою.
Старість – не радість. Колись, років навіть десять назад, я б під їхніми воротами був за секунду. А зараз ніби на край світа - йду, йду і ніяк не дійду. Врешті – ось мета. Ще б кнопку дзвінка намацати. Намацав. Пси поприбігали. Стрибають, гавкають. У некстів їх з десяток, а може і більше.
Разу уже дошкутильгав – то дзвонитиму довго. Куди поспішати? Здається (пробую зазирнути крізь шпарку у воротах), ніби світло ввімкнулося. Хтось іде. Напевно, Макс.
- Хто там?
- Доброї ночі! То я, Степанович, сусід ваш.
- Доброї! Що сталося?
Сподіваюся, він чує мене крізь собачий лемент.
- Тут така справа, сьогодні мер збори збирав. Завтра вночі збираються на вас напасти. Трьома загонами. Вбити. А не вийде – то спалити будинок. Так що якось отак. Тікайте, поки не пізно.
- Дякую, Степановичу. Йдіть спати. Не переживайте. Все буде добре.
Врешті зайшов до себе. В хаті холодно. Закип’ятив чай, потім ще у грілку гарячої води набрав. Половина на четвертої. Загуляв ти сьогодні, Степановичу, загуляв. Подумалося, що не буде некстів – то не буде електрики. Кип’ятильник стане непотрібним. Невесела перспектива.
Нарешті, перевдягнувся та заліз під ковдру. Чому ж так холодно? І грілка не допомагає. Накрившись з головою, якось зігрівся. Як завжди, крутився з боку на бік, думав про сьогоднішні (чи то вже вчорашні) події. Але тільки-но заснув, як одразу ж прокинувся від гуркоту квадрокоптера. Все-таки, нексти мене послухали. Зробив, значить, добру справу. Нормальні вони люди. А люди людям повинні допомагати. |
|
|
|
Время приёма: 11:16 25.01.2015
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев