Зриви в Чорнобая бували рідко. Але вже коли траплялися… Часом це набувало, без перебільшення, статусу НП регіонального масштабу. Й тоді доводилося довго і нудно залагоджувати скандали з різними відомствами. Позаяк герой Першої Зоряної, а нині новоспечений очільник Ради Землі до рутинних справ ніколи не сходив, уважаючи, що сплачений штраф знімає з нього всю відповідальність за будь-який переступ. Як завжди, він витав у своїх персональних емпіреях і зовсім не зважав на довкілля і ближніх. «Професійний егоїзм» усе ще залишався хибою великих шишок із найвищих ешелонів влади, котрі охоче приймали всілякі закони, але щиро вважали, що їх вони не стосуються.
Тож коли стало відомо про Прокульський інцидент і зникнення Координатора Чорнобая в невідомому напрямку, я приблизно знав, де шукати. Перше-таки поліційне зведення сповістило, що в Карпатському заказнику зафіксоване несанкціоноване проникнення житлово-транспортного модуля. Зухвальство нечуване! Туди навіть дослідницькі експедиції пускали за квотами, а тут якийсь нахаба, нехтуючи всі заборони, свавільно оселився на одній із заповідних вершин!
Хто ще міг таке встругнути, крім Чорнобая? Тож я миттю вскочив у відомчий строболіт і помчав за зазначеними координатами, щоб устигнути раніше від дільничного інспектора. Чорнобай зараз був у такому стані, що могли виникнути серйозні проблеми.
Карпати я люблю, особливо гірський масив Горгани, характерний своєю дикою красою. Проте цього разу на милування погідними панорамами не було часу: піднявшись над кам’янистими лисинами вершин, доводилося напружено вишукувати місце Чорнобаєвого пристановища.
Це виявилося нелегкою справою - зважаючи на настрій мого друга, я чомусь вирішив, що він приткне котедж на якомусь прискалку чи крутосхилі, й оглядав саме такі місця. Та цього разу чуття мене підвело. Тож лише через годину, та й то випадково, випало помітити яскраву червону пляму на одній з безіменних кичер.
Гора була невисока, поросла дрімучим лісом. Перспектива посадити там строболіт виглядала вельми примарною. Та я таки впорався, надихаючись думкою, що мій друг якось же зумів приземлити тут озію житломодуля.
Червона пляма виявилася патрульним катером. Сам інспектор - молодий і суворий - уже піджидав мене з казенним виразом обличчя і планшетом напоготів.
- Ви порушили межі заказника, про що не могли не знати - тут усюди стоять попереджувальні радіобуї, - сухо повідомив він, представившись. - Прошу документи й кредитну картку.
Я мовчки простягнув карт-бланш Ради - ця перепустка була дійсною в усіх куточках Землі. Інспектор кивнув, змірявши мене поглядом, тоді хитнув головою кудись позад себе.
- Ваші колеги? Боюся, навіть карт-бланш, якого в них, до речі, немає, тут не зарадить. Витівка кричуща, і в даному випадку тягне…
Я пояснив, у чому річ. Інспектор слухав незворушно й, вочевидь, не розчулився.
- Гаразд, протокол не складатиму, - єдине, чого вдалося мені добитися. - Але штраф упаяю по повній програмі. З урахуванням усіх обтяжливих обставин.
- Паяйте, - лицемірно зітхнув я. - А що за обставини?
- Власник модуля не зволив спілкуватися й категорично відмовився покинути територію заказника.
- Він що, нагрубив?
- Ні, я розмовляв із жінкою - дочкою чи онукою правопорушника.
- Зараз усе владнаю, - запевнив я служителя закону. - Максимум за годину нас тут не буде.
- І свою машину заберіть! - крикнув він мені вслід. - Особисто перевірю!
Житловий модуль примостився на крихітній прогалявині, утвореній кількома поваленими вітром смерековими стовбурами. Кріпився він до землі не стаціонарними кітвами, а тимчасовими колонками-підпорами - достоту хатинка на курячих ніжках. Довкола лунко гула непрохідна смарагдово-сиза хаща.
На відкритій веранді в плетеному кріслі сиділа дівчина в білій сукенці й преспокійно пила чай. Довкола щирився лише зелений шум та свіжий супокій безлюддя. Жодних слідів розлютованого Координатора.
- Галю, не стріляй, це я! - крикнув я з претензією на дотепність. - Чи можна зайти до цієї колиби?
- Заходь уже, раз мимо проходив, - милостиво дозволила господиня - не дочка й не онука Чорнобая, а щонайзаконніша його дружина. - Оце, називалися, шукали спокою й самотності.
- Не там і не так шукали, - дорікнув я, плюхаючись у сусіднє крісло. - Його ідея?
- А то чия ж? - Галя налила мені чаю, підсунула тістечка. - І виконання також.
- Тяжко тобі з ним, душогубом. Ну, та така доля всіх дружин, мужайся.
- От іще, - Галя безпечно махнула засмаглою рукою. - Дай час - цей тип у мене по струнці ходитиме.
- Овва, - не дуже повірив я, не заглиблюючись, проте, в делікатну тему. - Як він там? Бушує?
- Намірявся. Але… як би це сказати… не знайшов удячного слухача.
- Посуд трощив?
- Хай би спробував! Мусій Чорнобай уже не колишній мугир, Василю.
- Овва, - знову не повірив я. - І де вони даної миті?
- В персональному лігві, - Галя кивнула позад себе.
- Самоїдствують?
- Не знаю. Гадаю, розмірковують над своєю поведінкою. Зі мною спілкуються через двері - очі свої безсоромні показувати совістяться.
Я підвівся.
- Смачний чай, спасибі. Я зайду до нього? Побалакати треба.
- Ну, ризикни, - непослідовно пригрозила Галя. - А я медпакет приготую.
- Приготуйся краще до відльоту. Ваш нинішній вояж улетить Мусієві в півроку невсипущої праці на благо людства.
Піднявшись на другий поверх, я постукав у двері кабінету.
- До біса! - почулося звідти. Але голос, на диво, не був сердитий. Чорнобай зазвичай реагував так, коли його відривали від роздумів. Невже справді філософствує на відлюдді?
- Це я, відчиняй! Справа є, - зажадав я.
- І тут від тебе не спочинеш, пролазо…
Чорнобай таки розблокував замок, не підводячись із канапи, де, вочевидь, і провів сьогодні більшу частину часу. Виглядав він стомленим, але хворобливого збудження не було й сліду. Ну, не те, щоб він був цілком спокійним, але до кондиції зриву явно не дотягував.
- Одруження тобі явно йде на користь, - відзначив я, пройшовшись кімнатою й зазираючи долі схилом крізь прозору стіну-вікно. - Людське начало поволі починає домінувати.
- Ти чого заявився? - поспитав Координатор нелагідно.
- Не хочеш пояснити свою поведінку?
- Ні.
- Тоді якого ката…
- Ти вже чув?
- Усі чули. На Прокулі якесь лихо. Цивілізація не межі загибелі. Вчені всього світу ноги відбігали й голови віддумали, чим би зарадити, а ти…
Чорнобай сів, глипнув на мене своїми очима-вуглинами.
- Тобі не збагнути… Я їх відкрив, розумієш? Вони ж для мене як…
- Що ти верзеш! - сприкрено поморщився я. - Скажи ще, що ти їхній хресний тато.
- Я довів людям, що ми не єдині в Космосі, дав надію на швидку зустріч із братами по розуму, - не слухав мене Чорнобай. - І ось усе летить в тартарари…
- Добре, мотив зрозумілий. Кому, як не мені, знати, що клепок у тебе некомплект, зате комплексів - цілий букет. - Я відвернувся. - І що робитимеш?
Чорнобай знову завалився на канапу.
- Не знаю. Думаю ось.
- Оригінальна позиція. Поділишся міркуваннями?
- Треба летіти туди.
- Як влучно підмічено! - захоплено клацнув я язиком. - Ну а далі?
- Не клей дурня! - розлютився Чорнобай, проте миттю здувся, сторожко покосившись на двері. - Мусимо рятувати хоч тих, хто вцілів. Не можна ж…
- Поки ти тут релаксуєш, - безжально повідомив я, - по всій Землі йде жваве обговорення ситуації. Друга експедиція на Прокулу буде однозначно. Але щодо її керівника я вже не певен…
- Спустити тебе сходами? Щоб переконався, в якій я формі? - Чорнобай звільна встав, упер руки в боки.
Я також підвівся.
- В ролі безутішної вдови чи доглядачки інваліда Галя виглядатиме не так ефектно. До того ж, хтозна, раптом тобі таки доручать командорство? Сумнівно, але раптом? Мені ж доведеться відповідати за провал місії. Не хочеться псувати кар’єру, знаєш-бо.
- Базікало, - всміхнувся Чорнобай. - Уже, либонь, узгодили склад екіпажу, інакше б ти тут не вився.
- Ну, дякую, що так високо цінуєш якості своїх друзів, - я був ображений, але не надто - це ж Чорнобай! - Так, екіпаж майже затверджений. І я згарячу поручився за одного істеричного, грубого, невдячного…
З радісним ревом Чорнобай згріб мене в обійми й вивалився з кабінету.
- Галю, мчимо додому! - гаркнув він зі сходів. - Стирчати в цій дірі смерті подібно!
- Спочатку сніданок, - долинув спокійний голос Галі. - Раніше з місця не рушимо.
Координатор випустив мене й затягнув назад до свого барлогу.
- Ти щось казав про обговорення… Я тут сам дещо намізкував, але хотілося б послухати й інші думки.
- Та ввімкни канал Ради й переглянь записи конференцій, почитай стенограми, - невинно порадив я.
- Ти мені зараз резюме надаси, - показав кулак Чорнобай. - Розумієш, не хочу зараз нікого бачити. Тебе теж не хочу, та на це нема ради. Тож викладай.
- Так і бути, слухай, - знизав я плечима. - Загалом, є дві версії того, що трапилося. Перша очевидна: пандемія…
- Причини?
- Шукають. Підняли всі привезені вашою експедицією дані про Прокулу й систему Бунгула взагалі. Більшість науковців схиляються до думки, що планета в силу своєї складної орбіти все ближче підходить до Альфи Центавра Б. Підвищення середньої температури на Прокулі не викликає сумнівів, і така тенденція зберігатиметься. Можливо, саме це спричинило спалах якоїсь пошесті. Або згубно вплинуло на психіку аборигенів.
Чорнобай трохи подумав і заперечно замотав кучматою головою.
- Це ж не перше зближення з Бунгулом, подібні рандеву мусили регулярно відбуватися й раніше. Проте цивілізація прокулян - досить давня, судячи з вигляду мегалітичних Міст, - щасливо переживала знегоди. Чому ж епідемія вразила тубільців лише тепер?
- Питання не за адресою. Та не думай, що лише ти такий кмітливий. Цю невідповідність помітили, відтак виникла друга версія: відповідь треба шукати в релігії прокулян.
- Тобто?
- Скажімо, саме на зараз у них призначено кінець світу.
Тут Галя гукнула нас до столу. Поки Чорнобай мовчки й неуважно змітав із тарілок наїдки, я, відмовившись від повторного частування, займав її пустопорожньою бесідою. Проте думки казна чому продовжували витати довкруг предмета нещодавньої розмови; я все частіше відповідав невпопад і страшенно конфузився. Це не пройшло повз Галину увагу.
- В чому річ? - ураз замовкла вона на півслові, дюхнувши ліктем благовірного. - Тепер ви обоє неадекватні.
Чорнобай розхлюпав каву, хотів було розсердитися, але передумав і лише махнув рукою, продовжуючи замислено жувати.
- Не звертай уваги, наші щоденні клопоти, - пояснив я. - Прокула, хай їй грець.
- Є якісь новини? - Галя збентежено постукала нігтем об стільницю, змахнула кілька хвоїнок.
- Час від часу приймаємо передачі від «Скаутів». У кожному Місті загалом відбувається одне й те саме. - Я помовчав. - Аборигени збираються на обгородженому стіною полі й починають…
- Покажи їй, - буркнув Чорнобай, не підводячи очей.
- Далебі, не варто, - засовався я на стільчику. - Видовище не для жіночих очей.
- От іще! - фиркнула Галя. - Я ж хірург, коли ти забув. Майбутній.
Знизавши плечима, я дістав з кишені накопичувач і встромив у гніздо візгола. Пробігшись пальцями по оптичній клавіатурі, вибрав один із фрагментів. Над столом виникла об’ємна куля, в якій попливли неозорі панорами Прокули, зняті з великої висоти. Відтак зонд опустився нижче й полинув уже під хмарами. Внизу замигтіли деталі поверхні.
- Скелі... Гірська гряда… Ліс… здається. Схоже на зарості рослин… - Щоби приховати хвилювання, я мимоволі коментував зображення. - А це річка… Пішла рівнина. Ось зараз…
Крайнеба виринув плаский конічний горбик, стрімко розрісся у щось на кшталт гори зі зрізаною вершиною. Ще за хвилю стало очевидно, що ніяка то не гора…
- Місто! - видихнула Галя.
- Так би мовити, - поправив Чорнобай. - Один із багатьох штучних утворів, виявлених нами на Прокулі.
Змістившись із обрію на площину видноколу, гора різко змаліла, перетворившись на неперервну кам’яну стіну, що утворювала кривулясте коло. Всередині замкнутого простору громадилися якісь незрозумілі будівлі, жодна з яких не мала покрівлі - немов глечики без дна! Ні вулиць, ні майданів не спостерігалося, за винятком чималого поля майже в центрі «Міста», - «амфітеатру», обнесеного стіною, чи не вдвічі вищою від зовнішньої.
Місто було порожнє, мовби вимерле.
Зображення автоматично збільшилося, й усе поле зору зайняв обгороджений муром простогін.
А на ньому…
Галя прикусила губу, стиснувши побілілі пальці. Навіть мені мороз продер по шкірі, хоч я вже бачив ці кадри.
В амфітеатрі кипіла шалена, безкомпромісна січа.
Бугурт - так, здається, називалося це на Землі в часи середньовіччя. Битва, в якій кожен воював проти всіх, аж поки перемога не діставалася найдужчому.
Тут було щось вельми схоже. Тисячі тубільців стиналися на смерть у кривавому побоїщі.
Судячи з кадрів відеозйомки, мешканці Прокули були гуманоїдами: мали дві ноги, дві руки й чималу кулясту голову. Жодного одягу чи обладунків вони не носили, й лише зброя - ребристі булави-пірначі, насаджені на короткі держаки - опосередковано натякала, що б’ються розумні істоти. Втім, тієї миті нічого розумного в їхньому вигляді не було.
В лавах войовників не спостерігалося жодного ладу, це була безладна юрба, в якій кожен намагався розтрощити голову сусідові. Ніхто не ухилявся й не захищався від ударів, але й не щадив ближніх, що опинялися в межах досяжності булави. Смерть повсякчас збирала рясний урожай, і було ясно, що бойовище не триватиме довго. Результат його був відомий наперед…
На щастя, зонд хутко промайнув над Містом і помчав далі, запинаючи страшну картину райдужним серпанком відстані…
Я похапцем вимкнув візгол, картаючи себе, що послухав Чорнобая, зазвичай далекого від тактовності.
- Безумство якесь! - вихопилося в Галі. - Всі-бо гадають, що там якесь стихійне лихо!
- Наразі Рада не ризикнула оприлюднити правду. Як бачиш, це надто жахливо і… незрозуміло.
- Там же війна!
- Гм… Ні, дорогенька, - відсунув тарілку Чорнобай, забувши подякувати. - Різанина в усіх випадках відбувається між жителями одного Міста. Ніхто на них не нападає. Вони самі…
- Зачекайте, але ж Міста оточені кріпосними стінами, - нагадала Галя. - Будувати їх - тяжка праця цілих поколінь. Значить, є в них якісь вороги, от вони й могли…
- Ми, звісно, не можемо спостерігати за Прокулою безперервно, проте наявні матеріали дозволяють стверджувати напевне: в побоїщах беруть участь лише містяни, - заперечив я. - Стіни ж цілісінькі, як ти помітила. А під час війн їх зазвичай руйнують.
Чорнобай обіруч розкуйовдив чуприну й зажмурився.
- Це нестерпно! Шукали братів по розуму, а знайшли якихось потвор…
- Ну, люди в минулому були не кращими, - заступився я за прокулян, але він роздратовано перебив:
- У наших предків проглядала хоч якась мета - боротьба за виживання, скажімо. Ці ж убивають себе без жодної цілі! Цивілізація самогубців!
- Зачекай, це ще зовсім не факт, - спробувала заспокоїти його дружина. - Що ми знаємо про них, щоб таке стверджувати?
- Ще трохи, й уже нічого не взнаємо, - буркнув Чорнобай.
- А, може, це таки якась хвороба? Масове божевілля?
- Ага, вірус ненависті, бацили розбрату і все таке. Фантастики треба менше читати, люба!
- Хто б казав!
- Не можна виключати й релігійний фанатизм, - підлив я олії в дискусію.
Чорнобай зневажливо тюгукнув. Галя також повільно похитала головою, вперто повторивши:
- Думаю, треба шукати суто об’єктивний фактор, інопланетна психологія тут ні до чого…
- Іще б довести це, - невесело посміхнувся я. - Тим часом, екзотичних припущень на цю тему й без нас понавигадували цілу купу…
- Ану, ану…
Я скоса зирнув на годинник, заспішив.
- Хіба в двох словах… Я обіцяв інспекторові, що за годину нас тут не буде… Ну, робоча гіпотеза номер один: ми маємо справу не з розумними істотами. Високорозвинені мешканці - будівничі Міст, - жили тут раніше, але давно вимерли. Поселення з часом заполонив місцевий різновид приматів, а чому мавпи поводяться по-звіриному - хай пояснюють біологи.
- Дика спекуляція, звісно, - силувано засміялася Галя.
- Гіпотеза номер два схожа: збудували Міста таки аборигени, але вони - нижчі створіння, об’єднані в колективний організм, щось на кшталт наших мурашок чи термітів. Міста - їхні мурашники або там якісь вулики. Все решта - див. гіпотезу номер один.
- Дурниці! - Чорнобай аж підвівся, розмахуючи руками. - Соціальні… гм, комахи мусять чимось годуватися, місцеві ж жителі зовсім не покидають Міст… - Він раптом затнувся і вражено звів погляд на Галю: - Трясця, що ж вони їдять?
Ми перезирнулися: прокулян і справді жодного разу не бачили за межами міських стін. Та їм там і не було що робити: всі без винятку Міста стояли посеред незайманих рівнин.
- Слушно. Збиральництво, полювання й землеробство сходу відкидаємо. Щоправда, залишається ще рибальство: поблизу Міст неодмінно протікає річка…
- Жити з самого рибальства багатотисячні Міста не в змозі! Так що питання відкрите!
- Тоді гіпотеза номер три, - я також підвівся, обсмикуючи куртку. - Міста - це тубільні кладовища! Самі прокуляни живуть десь інде, а туди приходять…
- Щоб дружно склеїти ласти! - ущипливо закінчив Чорнобай. - Геніально! За безглуздям це припущення далеко переплюнуло обидва попередні.
- Але ж у них направду нема цвинтарів! - уражено сплеснула в долоні Галя.
- Може, вони спалюють трупи, як наші зороастрійці. Або лишають на розтерзання звірині. Або кидають у річку…
- Прокуляни не знають вогню! - задля справедливості доточив я.
- Неважливо.
- Гаразд, досить, - спинила перепалку Галя. - Ми ходимо по колу - замість відповідей з’являються лише нові питання. Це називається безпредметним блягузканням. І ви мені набридли. Хочу додому, до цивілізації.
Я поплескав її по плечу й, не прощаючись, попрямував до свого стробольота.
Десь на півдорозі Чорнобай прогорлав мені в спину:
- А ось гіпотеза номер чотири! Що змушує лемінгів топитися, а китів викидатися на берег? Тайна сія велика єсть!
- Ну звісно, тільки містики нам і бракувало, - промимрив я, не озираючись.
***
Прокула зустріла нас молочною імлою.
Було гаряче й парко.
Насторожені постаті моїх напарників скульптурно завмерли у ворухких хвилях туману. На обличчях під прозорими кулями шоломів читалося легке замішання впереміш із цікавістю. Руки розслаблено лежали на рукоятках «універсалів». Погляди, навпаки, були напруженими, допитливими.
Нічого не відбувалося довкола. Серпанок глушив звуки, розпросторював дзвінку тишу. Звідусіль стирчало кордубате коріння; товстелезні приземки, схожі на пазуристі пташині лапи, жадібно грузли в пухкому червонуватому ґрунті; криві замшілі стовбури невисоко здіймалися над землею, повсякчас галузячись і сплітаючись у химерні склепіння, з яких безперервно мжичило й сіявся дрібний потрух. Уранішнє світло заледве пробивалося крізь це мереживне шатро, лише подекуди досягаючи землі вузькими паралельними снопами перлистого проміння.
«Джунглі як джунглі, - подумав я, роззирнувшись. - Майже як на Землі».
І з таким твердженням важко було б не погодитися, якби не одне «але»: ніяких заростів тут не повинно було бути! Ми вибирали місце посадки на основі найсвіжіших знімків картографічного зонда, а ті засвідчували, що в цьому районі наявна лише гола безліса рівнина. Тим-то, наткнувшись останньої миті на праліс унизу, катер уже не мав часу зманеврувати, й посадка лише дивом не закінчилася катастрофою.
І ще невідомо було, що чекає нас у цьому чужопланетному скребі дорогою до Міста.
- Здається, чисто! - обмінявшись умовними жестами з Веллсом та Вуковичем, урешті озвався я. - Можна виходити.
З люка тут-таки вигулькнула друга тріада, так само з «універсалами» напереваги. Катер відразу було оточено, в землю встромилися металічні палі, й за кілька хвилин запрацював енергетичний бараж.
Аж тоді вийшла третя тріада на чолі з декархом - Координатор Чорнобаєм власною персоною. Ці були навантажені приладовими валізами та контейнерами для зразків.
Ретельно, без поспіху, всі взялися до праці. Наші дії були сплановані заздалегідь, тож кожен знав, що і в якій послідовності робити. Щоправда, оскільки все з самого початку пішло не за планом, у поведінці своїх підопічних Чорнобай не міг не помічати певну нервозність - рвані фрази, косі погляди через плече, різкуваті жести. Це трохи злило Координатора, передусім тому, що в цьому він не відрізнявся від решти. Проте від будь-яких суджень новоявлений декарх наразі утримався.
Ми були на Прокулі першими з людей, однак у завдання наше не входило безпосереднє дослідження планети. Так, збір попередньої інформації про довкілля, не більше. Мета полягала в іншому й була наскільки делікатна, настільки важка та небезпечна. Й ми не мали права дану місію провалити.
Мабуть, саме цим пояснюється незбагненна стриманість кожного з нас. Звідусіль лізли в очі дивовижі чужого світу, а ніхто не відвертався від своїх обов’язків, не вигукував захоплено й не демонстрував надміру емоцій. Люди взагалі майже не розмовляли, коли в цьому не було потреби.
- Сперроу! - покликав Чорнобай старшину другої тріади. - Бери своїх орлів і розвідай дорогу до об’єкту «Брама». Зброю не застосовувати, в конфлікти не встрявати, при першій-таки небезпеці повертатися.
Сперроу кивнув, і хлопці зникли в хащі. Та не встигли всі відвернутися, як вони вже вивалилися назад. Двоє волокли Сперроу. Врешті той відштовхнув їх і став, гидливо розчепірившись. Весь його скафандр був обліплений слизькою грудкуватою поганню.
- Тьху! От гидота! Щось у мене плюнуло, - нервово реготнув він.
- Це дерево, - пояснив один з десантників. - Мабуть, ми щось зачепили по дорозі, й воно зреагувало.
Чорнобай пограв жовнами, з зусиллям перекушуючи ущипливий коментар, ладний зірватися з язика.
- Дослідити склад слизу, - розпорядився він. - Потім усій тріаді змінити скафандри. Полячику!
- Слухаю! - гаркнув я. - І скоряюся, - додав, не втримавшись. Але ніхто не засміявся.
- Завдання попереднє: розвідати дорогу до брами. І дивитися під ноги.
- Й довкола, - уточнив я.
- Виконуй!
- Речовина нешкідлива, - в цей час повідомив наш біолог Званцев. - Слабкий кислотний розчин. Можливо, травний сік. Але для скафандрів це нестрашно.
- Обпльовані можуть продовжувати виконання завдання, - кинув Чорнобай нам услід.
Уточнення виявилося доречним, бо не минуло й хвилини, як ми буди по вуха вкриті клейкою пакістю. Чвиркали нею направду тутешні рослини. Деякі ще й стріляли пригорщами дрібного насіння - без жодної, звісно, шкоди для нас. Скидаючись на виваляні в полові боввани, ми продовжували шлях, добре що інших живих істот не зустрічалося.
Стіна довго не показувалася, ми вже було почали сумніватися, чи направду йдемо куди слід. Але вона виявилася на місці - висока, метрів на десять, змурована з багатотонних обтесаних брил, складених, проте, абияк, не рядами, як заведено в людей. Що не заважало їм зливатися в практично суцільний моноліт. Мокрий, замшілий від часу мур справляв похмуре, гнітюче враження, особливо в обрамленні диких джунглів, що підступали до нього майже впритул.
- Мабуть, щось серйозне криється в цьому пралісі, - поділився я з хлопцями міркуванням. - Для чого такі стіни?
- Ха! - скептично вишкірився Веллс. - Міста ж усі на рівнинах, до найближчих лісів - кілометри шляху.
- І все ж ліс тут. Звідки? Ще кілька днів тому його не було й сліду.
- Насіявся, - припустив Вукович. - Мабуть, ці рослини страшенно швидко ростуть. Як гриби після дощу.
- А що, коли ми сіли не туди? - припустив Веллс. - Це ж може бути зовсім інше Місто. Ліс-бо явно не молодий. Гляньте на стовбури. Та їм десятки років!
Із цим також посперечатися було важко. Та все ж Місто було те саме, позаяк об’єкт «Брама» виявився на належному місці. Тож розгадку таємниці лісу довелося відкласти до кращих часів.
Ще на Землі, при підготовці експедиції, виникло питання: як проникнути в Місто? Тубільні поселення виглядали неприступними твердинями, повсталими проти всього світу. Жодних доріг чи стежок ні до них, ні від них не вело. Та все ж прокуляни якось мусили виходити назовні. Після копіткого вивчення багатьох зображень учені розв’язали цю проблему. Виявилося, що стіна лише на вигляд була суцільною. В деяких місцях її згори донизу розтинали сторчові шпари, крізь які могла пройти людина. Їх умовно назвали «брамами», свідомо уникаючи наразі питань, навіщо тоді стіна, якщо її легко можна здолати.
Отож, «брама» відшукалася саме там, де їй і належало бути, але… виявилася закладеною бриллям! Що за проява!
- Недавня робота, - відзначив Вукович.
Ми обмацали кладку - вона трималася міцно. Халепа!
Я викликав Чорнобая.
- До наступних «брам» кілометр - що вправо, що вліво, - прикинув він. - Ні, надто довго і в умовах чужих джунглів небезпечно. Розвалимо цю, і всі діла.
- Ти в нас Координатор, тобі й портулани в руки, - обережно зазначив я. - А як щодо ухвали Ради про мінімальне втручання в життя тубільців?
- От ми й утрутимося мінімально… А потім закладемо пройму назад.
Таке міг вигадати лише Чорнобай! Я ледь не сплюнув з досади, але що було робити?
Ми повернулися до катера й по власних слідах натягнули бараж аж до стіни. Тим часом хлопці з другої тріади притягли портативний енергорозрядник. Функцій у нього багато, та зазвичай прилад цей застосовують для дроблення надтвердих порід геологи.
Усі відійшли, увімкнутий розрядник сказав натужне «п-пу!», й свіжа кладка з гуркотом завалилася всередину, здійнявши хмару куряви.
Минуло п’ять хвилин, десять… нічого не відбувалося. Тиша стояла, мов на кладовищі… яким, власне, Місто на даний час і було.
- Третя тріада залишається біля катера, - розпорядився Чорнобай. - Друга пильнує «браму» та підступи до неї. Приготуйте ноші.
Сам він, звісно, очолив мою тріаду. На нас покладалося найважливіше завдання, котре на Землі довго не могли сформулювати обтічно, позаяк учений світ розколовся на гарячих прихильників та лютих противників будь-яких спроб контакту з чужою цивілізацією. Врешті всі таки зійшлися на думці, що експедиція на Прокулу навряд чи якось уплине на «поступ гинучої раси», тоді як шанс змінити ситуацію на краще не виглядав надто примарним. Загалом, настанову ми одержали приблизно таку: з огляду на реальну загрозу цілковитого зникнення прокулян нам приписувалося терміново організувати рятувальну експедицію в одне з Міст і спробувати добути кілька тіл для всебічних досліджень і забору генетичного матеріалу. На Землі планували з часом клонувати тубільців у лабораторних умовах і тим самим відродити місцевий розумний вид.
Цілком очевидно, що на ділі рятувальна експедиція перетворювалася на поховальну. Втім, усе залежно від точки зору на проблему.
Перевіривши спорядження, ми вступили в прокулянське Місто. Хоча часу було обмаль, не провести побіжний огляд ми просто не змогли. Та й хто б ризикнув нас осудити? Це ж було чужинське поселення!
Опинилися ми в лабіринті якихось циліндричних, лійчастих, конічних та півсферичних споруд, не надто високих, але масивних. Попри різницю у вигляді, всі вони мали спільну особливість - повну відсутність даху та вертикальні шпари в стінах. Всередині, на наше здивування, виявилося порожньо! Жодних меблів чи якихось речей узагалі - лише товстий шар масної землі. Така сама земля, до речі, вкривала проходи між будівлями. Що дивно: ніде ми не виявили жодного сліду, хоч ґрунт виглядав пухким, немов свіжоскопаним.
- Таке враження, що тут жили примари, - процідив крізь зуби Чорнобай.
- А тим часом усе можна пояснити з точки зору тубільного релігійного фанатизму! - спробував я розвинути недавню теорію, що так запала мені в душу. - Готуючись до обрядового самогубства, прокуляни провели ритуальне знищення всіх речей… А стежки-доріжки перерили, щоб, скажімо, їхні душі не змогли знайти шлях назад, у світ живих.
- Ну-ну, - невизначено протягнув Координатор. - Побачимо…
Ми оглянули ще пару споруд, але всюди було одне й те саме. Правда, в деяких приміщеннях зустрілися мілкі басейни, наповнені якоюсь червонуватою рідотою, але це й усе. Ніщо не свідчило, що там жив хтось розумний: ні малюнків, ні написів на глиняних стінах - нічого!
- Все, більше ні на що не відвертаємося, - розпорядився наш начальник. - Прямим курсом на стадіон.
Тут він не перебільшував: завдяки аерофотозйомці ми мали детальний план Міста, на якому заздалегідь був прокладений найкоротший маршрут до амфітеатру, що його Чорнобаєві забаглося іменувати стадіоном.
Петляючи поміж будівлями й позначаючи шлях світляними маркерами (фарба випарується через пару годин), ми хутко досягли амфітеатру, що нависав своїм стрімким муром над навколишніми спорудами. Попри побоювання, відома нам «брама» виявилася не закладеною, хоч поряд і громадилися купи будматеріалу для цього.
- Чи то не встигли, чи то терпіння забракло, - Вукович копнув ногою чималу бриляку. - На наше щастя.
Ми помовчали, намагаючись угамувати скніючий біль, що розгорався під грудьми. Знали-бо, яке видовище чекає нас усередині…
Та відтягувати неминуче не було сенсу. Чорнобай рішуче пірнув у прохід. Ми - за ним.
Як описати те, що відкрилося нашим очам? Поле бою? Бійня? Трупарня?
Все не те. Ми сподівалися натрапити на гори смердючих розкладених тіл… Поринути в незриму хмару болю і смерті, напевне притаманну бойовищам… Спізнати шок від вигляду тисяч марно загублених життів розумних істот…
Тобто ми були готові до найгіршого. Але… нічого жахливого не побачили! Не знаю, як це пояснити… На місці виявилися і трупи впереміш із знаряддями вбивства, і висохлі бризки якоїсь жовтуватої сукровиці на стінах… Та виглядало все радше як грандіозне звалище манекенів чи старих ляльок… І не відчувалося атмосфери трагічності довкола. Оце було справді моторошно! Незбагненне лякає дужче від будь-яких знаних страхіть.
«Мабуть, це тому, що прокуляни все ж не люди», - подумав я, пересмикуючи плечима. Ця думка спонукала роздивитися детальніше аборигенів цього світу. Отут я й зробив нове шокуючи відкриття.
- У них… нема голів!
Усі відразу заметушилися, являючи світові дива гарячкової активності. Виявилося, що я згаряча ляпнув незугарність. Голови в прокулян, звісно, були… Колись… Але не так давно їх акуратно відділили від тіл і кудись забрали. Мабуть, через те картина поля бою справила на нас таке враження - своєю неправильністю! Без голів трупи виглядали просто недоладними оцупками: довгі - павучі - руки й ноги, що закінчувалися не пальцями, а вінчиками гнучких кігтистих відростків, тіло ж до смішного коротеньке й маленьке, вкрите темними бляшками-наростами, схожими на луску. Видимих слідів гниття не спостерігалося: мабуть, природа наділила прокулян зовнішнім скелетом, усі м’які тканини були надійно сховані.
- От халепа! - розгублено промимрив Чорнобай, підходячи до мене. - Не брати ж нам некомплектні тіла. Що ж робити?
- Шукати, - знизав я плечима. - Як мінімум один цілий труп тут мусить бути.
- А що, коли голови їм повідтинали вже після побоїща? - припустив Веллс. - Скажімо, дикі тубільці, мешканці лісів.
- Усе можливо, - несподівано згодився Чорнобай. - Тоді земних колег чекатиме розчарування. Та спочатку давайте переконаємося.
Ми розійшлися, щоб розширити площу пошуків. Спочатку з деякою гидливістю обходили мертві тіла, потім плюнули й пішли навпростець - якщо місцеві не шанували своїх мертвих, то з якої речі робити це нам? До того ж, боятися свідків такого блюзнірства в цьому царстві смерті аж ніяк не випадало.
Поле було чималеньке, кілька гектарів у промірі. Тому, лише відійшовши від стіни метрів на двадцять, ми помітили ще одну дивність: віддалік, ближче до центру амфітеатру, земля виявилася вільною від тіл. Ба більше, вона була так само пухкою, як і в Місті. А поряд купами громадилися опуклі біласті сфероїди.
- Голови! - скрикнув Вукович, чомусь не підходячи ближче.
Я виявився менш уразливим і поспішив дослідити знахідки. Гм… Схожі радше на велетенські репнуті каштани. Ні очей, ні вух, ні носа на зовнішній поверхні… Замість них - довгі жмутки якихось схожих на пір’я стрічок упереміш із безладними розсипами крупних блискіток, подібних на застиглу смолу. Всередині ж зовсім не мозок - губчаста рожева серцевина…
- Не знаю… Не певен… - оголосив я результати огляду. - Це може бути будь-чим.
- Продовжуємо пошуки, - погодився Координатор, глипнувши на вируючі хмари.
Цілі тіла ми надибали, перейшовши скопане поле. На моє здивування, сфери таки виявилися головами прокулян - тут вони ще міцно сиділи на плечах своїх власників!
- Але як же це? - мій подив зумів оформитися лише в такому безпорадному вигуку.
- Ти хотів зустріти справжніх людей? - іронічно поспитав Чорнобай. - Це інша планета, друзяко. Дякуй богові хоч за гуманоїдів.
Він тут-таки викликав другу тріаду й розпорядився, щоб один із десантників приніс ноші. Хвилин за десять ми хутко запакували два тіла в мішки. Чорнобай хотів було захопити ще два, але трупи виявилися надто важкими.
Робити тут більше не було що, й ми вирішили повертатися. Підхопили ноші й рушили до пролому в стіні.
Наше щастя, що Чорнобай не злегковажив заходами безпеки. Веллс про всяк випадок прикривав нас, тому вчасно помітив небезпеку.
- А це що за чуперадло! - почули ми його вражений вигук і озирнулися.
З протилежного кінця поля до нас рішуче простувала якась висока постать.
- Абориген! Живий прокулянин! - схвильовано прошепотів Чорнобай. - Здуріти можна!
Постать видавалася досить незграбною, вугластою, рухалася різкими ривками, але вельми швидко. І в цій її напористій цілеспрямованості відчувалася явна загроза.
- В руках у нього кілька голів, - зауважив зіркий Вукович. - І булава.
- Мабуть, сплутав нас зі своїми одноплеменцями, - припустив я, беручись за ноші. - Давайте-но вшиватися звідсіля, поки цілі.
Ми похапцем вивалилися з амфітеатру й обережно запетляли по лабіринту Міста, заледве вписуючись у численні повороти зі своїм незручним вантажем. Ззаду почувся дивний звук - чи то свист, чи то клекіт. Відтак зойк - людський.
Тубілець якимсь незбагненним чином опинився поряд із людьми - може, знав коротший шлях, а, може, то був інший абориген. Міркувати не було часу - прокулянин напав без жодних роздумів, загиливши Веллсові булавою по шолому. Удар був страшний - небитке скло взялося тріщинами, оглушений десантник миттю обм’як. Вукович кинувся йому на допомогу, та був відкинутий дужим помахом кінцівки - нападник рухався з приголомшливою стрімкістю. Його безлика голова, обрамлена обвислим «пір’ям», справляла моторошне враження.
Чорнобай зірвав з плеча «універсал» і на ходу дав холостий залп. Тубільця змело метрів на десять, проте він тут-таки знову був на ногах і крокував до людей.
- Увага екіпажеві! - прокричав Чорнобай, ще раз пальнувши в бік переслідувача. - Приготуватися до екстреного старту. Другій тріаді зайняти оборону.
Вимушено покинувши одні ноші, ми продовжували відступ: Чорнобай стримував настирного аборигена, десантники несли труп, а я тягнув на плечах непритомного Веллса. Прокулянин, здавалося, не помічав енергетичних «лящів»: щойно звалившись, уперто підводився й сунув за нами.
Зупинився він лише біля «брами», коли хлопці вже приготувалися дати йому справжню відсіч. Чи то боявся покидати межі Міста, чи ще чомусь, але далі він нас не переслідував.
- Може, заберемо цього - живого? - без особливої надії запропонував я Координаторові.
- Досить з нас, - проявив Чорнобай керівничу розважливість. - І так дров сьогодні наламали добряче.
Стартували ми в стані крайнього збудження, проте з почуттям виконаного обов’язку. Навіть постраждалий Веллс забажав узяти участь у несанкціонованому розпиванні контрабандної пляшки шампанського. Ще б пак: загалом місія закінчилася успішно!
***
У що насправді вилилася наша рятувальна експедиція, з’ясувалося вже на Землі, коли ненаситні орди жерців Знання взялися досліджувати привезене з Прокули мертве тіло.
І Чорнобай знову зірвався. Цього разу всерйоз. Навіть Галя не знала, куди він дівся.
Але для мене душа Мусія не становила потемків - як-не-як, ми з ним разом терлися ще зі шкільної лави. Досить було, як звичайно, перевірити поліційні зведення. І трохи позіставляти.
Загалом, лихий заніс Чорнобая в саме серце Сахари, і це було добре, бо в населеніших місцях знайти його було б важче.
Грузнучи в барханах, затуляючись від курного вітру та немилосердного сонця, я проплуганився до відомчого стробольота, на чверть занесеного піском. У тіні його настовбурченою хохою сидів мій друг, аж сивий від піщаної пудри й жалю до себе.
Забачивши мене, він не ворухнувся, лише спробував сплюнути й процідив:
- Дай мені, нарешті, спокійно здохнути.
- Не діждешся, - я опустився поряд.
Помовчали.
- Ну, - не витерпів Чорнобай.
- Галя тривожиться. Мав би совість.
- Кине вона мине. Кому потрібен невдаха?
- Кине, - згодився я. - За такі вихватки і янгол послав би тебе к чорту.
Ще помовчали.
- Як там?
- Кепсько, - зітхнув я. - Дарма ти винуватиш себе. Усі хороші. Опростоволосилися по повній.
- Я ж брав у цій авантюрі безпосередню участь!
- І я, коли ти забув. Та над нами були ще й цілі легіони сивочолих мислителів, котрі все це придумали. Хай тепер світять своїми мудрими окулярами.
- Що там мислителі! Всі ж факти були буквально на поверхні! Читай, мов відкриту книгу. І обгороджені міста, й відсутність доріг та кладовищ, і позірний брак будь-яких засобів існування…
- Саме тому й проґавили, що все кидалося в очі, - мимоволі осміхнувся я. - Підвів нас дрімучий антропоцентризм. Уже вкотре, але цього разу особливо дошкульно… Хоча, погодься, намір у нас був щонайблагіший.
- Еге ж, хотіли як краще, а вийшло… Але подумати лише! Кляті розумні овочі… хто б міг навіть припустити подібне?
- Ну, зовнішність покулян також увела нас в оману. Дві руки, дві ноги… хоч насправді - ногокорені…
- Голова, яка зовсім не голова…
- А здоровенна насінина в стручку!
- Чи то пак ядерце в горіху!
- До речі, розкрили й таємницю появи джунглів під стінами Міста. Будеш сміятися, але вони прийшли туди своїм ходом.
- Не буду. Це світ вельми жвавої флори, чому ж дивуватися. Саме від дикого лісу, певне, й були оті стіни.
- Авжеж! Коли температура на Прокулі зростає, деякі рослини стають активнішими й мігрують у пошуках поживи.
- Одного я не можу збагнути, - після тривалої паузи звів на мене очі Чорнобай. - Якого біса оті стручки молотили одне одного? Таки схибнулися від спеки?
- Ні. Поки ти тут… гм, розмірковував про сенс сущого, вчені встановили, як у прокулян відбувається продовження роду. Загалом, вони не вмирають у нашому сенсі, а лише перероджуються, оновлюються, так би мовити. І от для цього необхідна фізична смерть. Після загибелі тіла проростає насінина, в якій зберігається генетична інформація про особистість її господаря. Тобто змінюється фізична оболонка, духовна ж сутність існує неперервно.
- Але побоїще…
- Тут або направду якийсь релігійний обряд, або нагальна необхідність. Мабуть, для кращого проростання насінини потрібно розколоти тверду оболонку черепа. Найпевніше, природа наділила його аж надто великою міцністю, зважаючи на вміст, тоді як тіло однаково саме припиняє в певний час свою життєдіяльність. Прокуляни просто допомагають природі, а заодно й собі.
- Але ж той живий тубілець? Простий шаленець?
- Знову ні! Мабуть, у прокулян такі особи в щонайбільшій пошані. Це доброволець-смертник, котрий свідомо відмовився від переродження, щоб охороняти міський «розсадник» і доглядати за молодими «врунами». Не знаю, можливо, молодняк перероджується лише з частковою пам’яттю, і його ще треба готувати до дорослого життя. Тоді страж може бути й чимось на кшталт учителя й порадника для нового покоління.
- Як добре, що ми і його не захопили з собою, - тицьнув мене ліктем у бік Чорнобай.
- Еге ж. Але й мертве тіло доведеться мерщій повернути на місце. Якщо вже не запізно. На Землі сім’я точно загине…
Я покосився на розколошканого Координатора:
- Хто б то очолив наступну експедицію? Як міркуєш?
- Оце вже ні! - аж підскочив мій друг. - Більше ніяких рослин! Відтепер лише стара добра плоть і кров, та й то за умови хорошої термічної обробки.
- А оту юшку, яку ми власноруч заварили, значить, іншим сьорбати?
Чорнобай затято мовчав, демонстративно відвернувшись.
Зітхнувши, я вибив йому з плечей хмару куряви й пішов геть.
Дорогою я посміхався. Бо добре знав, що в Чорнобая думок, як у пса стежок. Він неодмінно передумає! Це ж Чорнобай! |
Рассказ открыт для комментариев