w011 Правильний вектор

    – Вітаємо! Щиро раді бачити найкращого біохакера в нашому тихому болоті!
    Вацлав здивовано звів брову, не відпускаючи руки симпатичної дівчини, і уважно дивився на Макса. Всі, крім Радовського, посміхалися: оце ошелешили хлопця! Хотів проявити галантність, цьомкнути дамі руцю, а тут такий пасаж!
    – Та чого ти заціпенів! – потішався велетень Макс. – Цілуй уже. Можеш навіть у щічку. Я дозволяю. І не дивуйся: ми ж не зовсім відсталі, знаємо, хто у справі чого вартий. Колеги! На наше оголошення люб’язно відгукнувся сам Вацлав Радовський, фахівець із біокодів, працював у найкращих генлабах світу, причетний до низки бомбезних відкриттів століття!
    – Не такий уже й причетний. І не такий видатний, – Вацлав швидко оговтався й усміхався незгірше від інших. – Але то приємно є, коли слава біжить попереду. Дівчино, ви є чарівні. І шеф дозволив.
    З цими словами хлопець швидко торкнувся губами щоки красуні.
    – Ліза. Її звати Ліза. Відразу звикай – ми тут усі свої, на «ти», без розшаркувань. Так, я на Лізі зупинився, нашій красунечці. А це – Артем. Це – Віталій. Я – Макс, керівник цих нероб, як ти вже, мабуть, зрозумів. Ану, ша! Чого загелкотіли? Сказав – нероби, значить, такі й є. Мені видніше. Може, перед новачком посоромитесь шлангувати? Добре, давайте в «нору».
    «Нора» виявилася досить тісною, хоч більшою від «вітальні». «Як вони тут примудряються не просто розміститися, а ще й працювати?» – подумав Вацлав.
    – Що, не вражає? – помітив здивування гостя Макс. – Дарованому коневі в зуби не дивляться. Чув таку приказку? От. У коштах ми обмежені. І так добре, що виграли грант. Невеликий, але ж від держави. Підтримують прогресивну молодь – чудово! За оренду приміщення не платимо, НДІ, в якому Артем працює, допоміг. Колись тут склад препаратів був, навіть витяжка залишилась. Діюча! І вхід окремий. От. То щодо оплати: друже, якщо ти звик до великих гонорарів – вибач. Це не до нас. Ми й у оголошенні вказували. Чи не звернув увагу?
    – Та все є добре! Коли маю інтерес до роботи, оплата не саме важливе.
    – От і чудово. На комплексні обіди вистачить. Ти з житлом визначився?
    – Так, дякую.
    – Тоді – до справи!
     
    ***
    Коли Вацлав покинув лабораторію, надворі вже вечоріло. Світло вуличних ліхтарів доповнювала яскрава святкова ілюмінація. Чарівні ліхтарики мерехтіли і ритмічно чергувалися, створюючи неймовірне мереживо.
    Таке ж мереживо думок панувало в голові Вацлава, коли він неспішно крокував тихою київською вулицею до станції метрополітену.
    Грант, безкоштовна оренда – все це чудово. Але! Приміщення якесь патріархальне, зі старими вікнами та скрипучими дверима, безбарвною керамікою на підлозі. В кутках кімнат, здавалося, причаїлися привиди минулого. Облаштована лабораторія разюче відрізнялася від ідеальних стерильних грандфармівських, така собі кімната біології та хімії нормального європейського коледжу. Невже хтось гадає, що в цих умовах можливо зробити світове відкриття? Вацлав аж скривився від такої думки. Помиляються боси, ох, помиляються!
    Проте моральна атмосфера – на висоті, з цим не посперечаєшся. Народ молодий, завзятий, сповнений ентузіазму та віри у власні сили й перемогу. Один лише Макс старший від Вацлава, а може, то рання сивина маскує реальний вік. Загалом, хороші хлопці. Відкриті. Ні, навіть так – незвично відкриті. А дівчина взагалі… Вацлав пригадав чарівну посмішку і трохи скептичний, з відтінком оцінювання погляд, який ніби попереджував: «ну-ну, парубче, знаємо таку породу, але навіть не мрій!». І сам усміхнувся цьому спогадові. Ліза-Еліза – так величали її колеги. Бо спеціаліст з імуноферментного аналізу. Бо метод називається ELISA.
    Жартівники!
    Але ж яка вродлива! Непідступна! Саме такі йому до смаку… З ким вона там Новий рік зустрічатиме? А як щодо галантного парубка з-за кордону? Так, був би гарний подарунок собі дорогенькому на свята...
    Новий рік. Нові надії й сподівання. Комусь – на симпатичний подарунок. Комусь – на неочікуваний достаток.
    Комусь – на порятунок від страшної хвороби.
    Колись знайомий науковець сказав Вацлаву, що пухлини мають еволюційний біологічний зміст – вибраковують із популяції генетично нестабільних особин. Кому вона потрібна, така популяція, коли в ній немає місця рідній людині чи тобі самому?!
    Батько Вацлава помер від раку підшлункової. Така еволюція?
    Кажуть, що всі таємниці пухлин вже відомі людству. Чому ж досі немає ефективного засобу боротьби?
    Оголошення в мережі не залишилося поза увагою спеціалістів із відділу промислового шпигунства «Гранд Фарм Компані». У столиці України, Києві, купка ентузіастів перебувала за крок від надважливого відкриття, потенційного прориву в сучасній онкології. Інформацію ретельно перевірили: виявилося, що то не журналістська «качка», а цілком серйозне повідомлення. Українським науковцям бракувало особливого спеціаліста. Саме такого мала «Гранд Фарм Компані».
    Що ж, профі вже у справі і, схоже, запав на місцеву принцесу…
    Стоп! Так, Вацлаве, емоції в коробочку! Є інші пріоритети, є завдання компанії. Не єдиними почуттями… Не вперше тобі доводилося створювати ілюзію дружби чи любові. Не вперше внаслідок «роботи» пріоритет у дослідженнях втрачали компанії, значно потужніші й відоміші, ніж ця київська міні-лабораторія з сентиментальною назвою «Надія».
    Удача любила Радовського. Він у це вірив і на це сподівався. А як інакше можна пояснити успіх попередніх «кампаній»? Здібностей «агента 007» не мав, шпигунським навичкам не вчився. Просто, майстерність у галузі завжди викликала шанобливу повагу нових колег, повну довіру.
    Чарівне тріо: удача, професіоналізм. І – контроль емоцій.
    Так, Вацлав Радовський давно навчився керувати емоціями. Чергове завдання «Гранд Фарм Компані» обіцяло прибутки, які дозволять спокійно «вийти на пенсію». Звісно, зовсім «забити» на роботу – не для нього. Навіщо асові марно тринькати життя на розваги, коли пропадатимуть хороші мізки? Але після київського проекту з’явиться реальний шанс обирати, де і як працювати, де та з ким мешкати. Вільне плавання!... Скажімо, острівець у Карибському морі, власна яхта. Невелика, але своя. Доступ до мережі. Що ще потрібно для повного щастя? Втім, симпатична дівчина в бікіні, яка принесе склянку прохолодного мохіто і, для контрасту, опалить гарячим подихом вухо. Ліза чудово підійшла б на таку роль…
    Знову ефемерні мрії? Ліза… Вона – лише одна з тих, хто стоїть на шляху до мети. Навіть так: вона – інструмент. І баста!
    «Надія» вже кілька років б’ється над проблемою, розв’язок якої викличе фурор у молекулярній біології й медицині. Врятує мільйони життів. Вони – за крок від перемори. Ти допоможеш їм зробити ці останні кроки.
    А потім, за мить до тріумфального фінішу, відкриття стане надбанням «Гранд Фарм Компані». Ти отримаєш бажані багатство й незалежність. Є, втім, ще одна вагома причина міцно закрити дверцята совісті. Але про неї нині думати не хотілося…
    Вацлав сам незчувся, як опинився на пероні метро. Здаля виринула  вервечка потягу. Ну що, удача завжди поряд із біохакером? Навіть у дрібницях?
    Двері вагону розчахнулися акурат перед Радовським.
     
    ***
    Вацлав винайняв пристойну, з модерновим ремонтом у хайтеківськім стилі квартиру за три зупинки метро від нової роботи. Ціна квартплати не надто вразила, адже платіж однаково здійснювала компанія. Своїх речей привіз необхідний мінімум: сучасний лептоп, запас білизни на перший час, кілька книг – англійською та чеською. Робочий стіл прикрасив лише одним особистим предметом – фотографією в рамочці, де він обіймав за плечі худеньку дівчину. Не красуню, але іскристу й сонячну – аж погляд мимоволі на ній спинявся. Обоє весело сміялися...
    Отож, сьогодні перший робочий день. Вацлав збирався без поспіху, хоча й запізнюватися не збирався – для чого створювати серед колег імідж безвідповідального?
    – Моє шанування, панове… та панянко! – голосно привітався, причиняючи за собою двері лабораторії.
    «Панство» реагувало на Радовського по-різному: худорлявий Артем, такий собі типовий «ботанік», привітно махнув рукою і знову схилився над купою безладно розкиданих паперів. Ліза сказала «привіт» і усміхнулася так, що Вацлава ніби полум’ям обдало. Макс привітався міцним чоловічим рукостисканням, а Віталій спочатку зміряв новачка пронизливим поглядом, і лише після паузи стримано торкнувся правицею долоні Радовського.
    – Ну що, маестро, ось твій стіл, – Макс двома кроками перетнув кімнату і ляснув долонею по плямистій від часу чи якихось хімікатів поверхні. – Влаштовує?
    Ще б не влаштовувало: навпроти, повністю поринувши у свою роботу, чаклувала над планшетами з численними лунками Ліза.
    – Ось флешка. Тут усі дані… на сьогоднішній день, звісно. Будуть труднощі з розумінням мови чи якихось деталей, звертайся до когось із нас. От. Ноу проблемс! Захочеш кави-чаю – у «вітальні» чайник, напої й наші українські солоденики. Звикай до нашого. До речі, як у тебе з мовою, вона, бачу, тобі не геть чужа?
    Радовський усміхнувся. Звісно, говорив він з акцентом, проте українською володів досить непогано:
    – З цим «ноу проблемс», – наслідуючи тон Макса, повідомив новим колегам, – моя бабуся – то українка, з Волині. Ще в дитинстві чув мову, говорив. Гадав, що ніколи не згодиться, а нині радію, що є добра пам’ять. Але! Якщо будуть проблеми, я б від Лізи мав бажання консультації. Ти ж допоможеш?
    Не стримався, підморгнув дівчині. Та на мить відірвалася від роботи, хитро примружилась, затим кивнула і відвернулася. Хлопці перезирнулись: а новенький не промах, хоча б на ниві залицяльних справ. Ще б себе показав у роботі.
    – Ну, здається, покомандував і заслуговую на чашку кави. Хто складе компанію? – підсумував Макс.
    Компанію склали всі, крім дівчини й Радовського.
    – Цікавим є початок роботи, – буркнув Вацлав і запустив свій лептоп.
    – А що не так? – відгукнулася Ліза. – У нас ненормований день. Головне – результат. А коли ти розпочнеш роботу, закінчиш, питимеш каву – особиста справа.
    Побачивши спантеличений вигляд новачка, дівчина усміхнулася:
    – Та не переймайся! І звикай. Може, й у нас скоро буде, як у вас. Ну, там, де ти працював. Бачиш – позитивні зміни в Україні вже є. Коли б це раніше вільне приміщення пожертвували молодим науковцям? На нього люди з грошима придивлялися. А грант? Повір, раніше в нас значно більше шансів мав би проект, запропонований кимось «маститим». Усі ж розуміють, що прибутку, навіть якщо справа вигорить, чекати довго. О, від тебе хандри набралася! Звісно, все вигорить. Давай, працюй!
    – А ранкова кава?
    – Я вдома пила. Ще хлопці зараз печивом хрумтять, я теж не стримаюсь. А ти йди, якщо бажаєш, не відривайся від компанії.
    Вацлав щось промимрив, мовляв, дякую, і заходився гортати документи. Проте, зосередитись не виходило. Ще й хлопці у «вітальні» гиготіли. І з чого б то?
    – Лізо. Маєш допомогти.
    – ?
    – Тут усе українською. Говорю нормально, читати важко.
    – Там і англійською є. Я сама перекладала.
    – Все одно. Багато біології. Лізо, я все ж є більше теоретик. І моє середовище – цифри. Цифрові послідовності. І код ДНК сприймаю як то цифрові послідовності. А вірусні векори… є як машини, транспорт. Техніка. Скажімо… Ні, не можу це пояснити словами, в голові є чітка картинка, а сказати…
    – Пропонуєш завітати до тебе в мізки?
    – А зможеш? Чого так єхидно посміхаєшся? Ні, не пущу. Там зараз, крім аналізу послідовностей, багато є зайвих думок.
    – І непристойні?
    – Лізо, ти зла. Давай спочатку: чому ідея вірусів, які вбивають пухлину, не стала революційною?
    – Вацеку, організм – не пробірка чи чашка Петрі. Там умови не проконтролюєш. Багато сторонніх впливів. Утім, навіть не це головне. Кожна пухлинна клітина при своїй примітивності по-своєму унікальна. Не завжди вірус, специфічний до певної лінії онкоклітин, може проникнути в сусідню. Тобто, ми заразили, а вірус знищить лише частину пухлини. Нехай навіть більшу. Те, що залишиться – все одно смертельно небезпечне.
    – Добре, але ж ви повідомляли, що практично виділили основні ланки, які необхідно врахувати…
    – Шановний, ви щось плутаєте. Нічого такого ми не повідомляли. Ми повідомляли, що шукаємо спеціаліста з вірусних векторів, який може точно прорахувати ділянку-мішень у ДНК. Інакше можна тільки нашкодити.
    – Ну… Макс щось таке казав… Я проаналізував і зробив висновки.
    – Ти ж не спец у пухлинах.
    – Так, дівчино, ви є доскіпливі сильно. Давай до справи. То ви з’ясували основні ланки?
    – Так. І переконалися: один вірусний вектор ніяк не зможе транспортувати достатню кількість генетичного матеріалу, щоби, внісши в пухлинну клітину «дикий» тип р53, поширитися після реплікації по всій пухлинній лінії...
    – Лізо, ти захопилася. Я є вузький спеціаліст, нормально поясни. «Пе» що? Чому він дикий? Чому не пошириться?
    – Повторю для… вузьких спеціалістів. «Пе-53» – це такий білок, регулятор клітинного циклу. Онкосупресор. Доки він нормальний – і в тканині все «о’кей». Після його мутації є всі шанси клітини перетворитися на потвору. Дикий – це нормальний, природний тип.
    – Отож?
    – Отож, твоє завдання – визначити якомога точніше точку «трансформації». Інакше… як би це простіше пояснити… вірус внесе онкосупресор, але сам може викликати мутації, які нароблять ще більше шкоди.
    – То використайте штучні наноконтейнери.
    – Штучні не зможуть відтворюватись і поширюватися по всій пухлині. Не забудь: потрібно ввести й протектор від антитіл. Інакше наш вірус буде знищуватися імунною системою хворого.
    – Так, задачу ти загадала. Піди туди, не знаю куди…
    – І знайди… Вацлаве, ти ж знайдеш вихід?
    Він знайде. А спробуй не знайти, коли на тебе дивляться такими очима.
     
    ***
     
    Вацлав сидів перед монітором і м’яв підборіддя. Він завжди так робив, коли виникали проблеми чи просто видався важкий день. День був не те щоб напружливий, але однозначно неприємний. Почалося все зранку, в метро. З кишені зник ключ від лабораторії. Добре, що інші ключі висіли на причепці, яку Радовський звик відчувати в руці, перебираючи замість намистин. Згадалося, що поряд терся здоровань із насунутою на очі шапкою й неголеним обличчям. Мабуть, його робота. Втім, тепер не перевіриш.
    Ще не міг нічого придумати для вирішення проблеми. Відповідь вертілася на межі досяжності й нахабно показувала язика, та чітко сформулюватися категорично відмовлялася. Може, краще було йти додому спати? Але Вацлав затримався всього на кілька хвилин, аж потім зрозумів, що не зможе замкнути лабораторію. Тривожити когось із колег не хотілося. Що ж, доведеться сповістити охорону й заночувати в кріслі. Ото сюрприз буде хлопцям уранці! Й Лізі. А може, зателефонувати дівчині? Запропонувати плідну нічну працю? Раптом, вона відгукнеться? Гордячка, ні разу не погодилася, щоби провів. Навіть до зупинки.
    А ще… Ще на екрані мелькнуло сповіщення про новий лист.
    О, господарі турбують!
    «Шановний пане Вацлаве, повідомляємо, що новий транш на лікування Софії Радовської необхідно надіслати до кінця тижня. Відкладання операції негативно позначиться на стані її здоров’я».
    Еге ж, позначиться. Лист був натяком посилити активність і швидше прозвітуватись про вдало проведену справу. Звісно, ніхто не буде спеціально шкодити сестрі. Люди цивілізовані, звикли вирішувати справи по-іншому. Втім, зараз припинення фінансування закладу, де перебувала Софійка, можна прирівняти до роботи ката-костолома.
    Іноді Вацлава переслідувала нав’язлива думка: аварія, в якій потерпіла сестра – не випадковість. Ще один із ремінців, котрий прив’язував досвідченого біохакера до «Гранд Фарм Компані».
    І до її грошей…
    Легкий протяг вивів Радовського з роздумів. Звідки? Двері він замкнув на ніч зсередини. Вацлав підвівся й уважно прислухався. Тихо. Мабуть, здалося.
    Хлопець увімкнув світло й відчинив двері до вітальні. Зреагувати на велетенську постать не встиг – дужий удар по голові й наступний поштовх у груди відкинув до лабораторії. Свідомості не втратив, але й лізти у відкриту бійку не збирався. Однозначно, здоровило був сильніший, ще й у руці тримав якусь арматурину. З-під примружених повік Вацлав спостерігав, як непроханий гість, змірявши жертву уважним поглядом, підійшов до столу, повисував шухляди й почав там нишпорити.
    Думки з шаленим темпом змінювали одна одну. Дочекатися, коли вийде, й викликати поліцію? Кинутися вперед? Ні, мало шансів.
    Доцільність. Саме доцільністю завжди керувався Радовський у своїй роботі. Якщо ризикувати – то виправдано.
    Трясця, кладе в торбинку лептоп! Тільки б не чіпав аналізатор векторної культури, все одно ніхто не купить.
    Раптом до Вацлава долинув м’який звук кроків із коридору. Хтось наближався до лабораторії. Поплічник? Тим паче, треба тихо лежати, бо можна й ножа під ребро отримати. Ось прочинилися двері...
    – Гей! Що ви тут робите?
    Ліза? Звідки?!
    Дівчина стояла на вході з широко розплющеними від здивування очима – схоже, вона не встигла перелякатися, лише приголомшено дивилася на чужинця. На ній були джинси і спортивна куртка, замість чобіток – зимові кеди. У вухах – навушники від телефону. Мабуть, тому й не почула підозрілих звуків.
    Реакція здоровила виявилась блискавичною – ось він уже біля Лізи, замахуючись своєю залізякою.
    Доцільність? До біса!
    З глухим гарчанням, ніби поранений леопард, Вацлав кинувся в ноги противникові й повалив його на підлогу. Злодій не очікував такого, й Радовський устиг навіть усістися зверху, обробляючи заросле жорсткою щетиною підборіддя градом ударів. Та велетень ревнув і одним порухом скинув із себе хлопця. А потім учепився ручиськами в горло Вацлава.
    В очах Радовського попливли темні кола. Ось і все…
    Раптом дихати стало легше, й кабаняча туша вже не притискала до підлоги. Пересилюючи біль у горлі й глухо кашляючи, Вацлав звівся на лікті, з тривогою роззирнувся. Ліза сиділа, прихилившись до стіни, й дрібно тремтіла. Біля її ніг простягся здоровило. Долілиць, шапка злетіла з голеної голови, посередині якої надималася велика ґуля.
    – Як ти... змогла?.. – прохрипів Вацлав.
    Ліза лише показала очима: поряд із нападником лежала центрифуга.
    – Все нормально. Я зараз… – заспокоював Радовський, підповзаючи до дівчини. Під руку потрапила тріснута пластикова кришка приладу, й Вацлав сам здивувався несподіваній думці:
    «Шкода центрифугу. Мабуть, тепер нова потрібна…»
     
    ***
    Коли браві хлопці у формі забрали «спакованого» злодія, і оформлення протоколу залишилося позаду, була пізня ніч. Прибирання відклали до ранку, на нього не було вже сил. Ліза оглянула синці Вацлава й вирішила, що можна обійтися без травмпункту. Все допитувалась, чи не паморочиться голова й чи відчувається нудота.
    Голова боліла, але в лікарню не хотілося.
    – А ти везунчик! – несподівано відзначила дівчина, і, побачивши здивування Радовського, пояснила. – Ну, це так, жарт. У нас нині злодюжки в принципі – рідкість. Та ще й такі тупі. Мабуть, гастролер. Вирахував іноземця в метро, поцупив ключі, прослідкував, куди ти йшов. Дочекався вечора. Цікаво, здогадувався, що не всі залишили приміщення? Чи сподівався самотужки з одним «ботаніком» упоратися?
    Вацлав знизав плечима: навряд чи нападник узагалі про щось думав – он як від нього спиртним тхнуло.
    – Ти як у лабораторії опинилася?
    – Тебе прийшла рятувати. Як у кіно. Не встигли темні сили накоїти темних справ, а тут – супермен! Трам-парарам, хто проти мене? Не віриш? Ех, ти, отак і перестають вірити в дива. Ну, добре. Ти двері замкнув, а сигналізацію не активував. Чув би, як лаявся Семен Тимофійович, інститутський охоронець! У мене вуха в’яли. «Ботаніки» – то було найпристойніше слово. У нього ж ключів немає. Одним словом, мені до роботи п’ять хвилин пішки, тому то він і зателефонував до мене. Прийшла – а тут Радовський на підлозі валяється.
    Дівчина намагалася жартувати, вочевидь, потроху заспокоюючись. Он, навіть посміхатися почала й щічки почервоніли.
    Потім перестала веселитися: ненароком штурхнула мишу на столі, монітор ожив, демонструючи останнє повідомлення.
    – Що з сестрою? Чому нічого не казав?
    Чому не казав… Бо це тільки його стосується. Та й узагалі, то не для чужих очей звістка. Дідько, як невчасно!
    – Не переймайся, якось потім розповім.
    Запала тиша.
    Незручну паузу коректно порушила Ліза – підвелася й повідомила, що час по домівках.
    – Тобі допомогти добратися?
    Вона – йому?! Ну звісно, він же сьогодні герой. Майже, герой. Із прикрасами-синцями. Ледь не загинув, рятуючи дівчину. А в результаті, хто впорався з нападником?
    Який сором!
    – Дякую, все гаразд.
    Додому! Самому. Випити знеболююче чи щось міцне, у ліжко і – спати. Потім, на свіжу голову, можна буде придумати, чому «переховував» сестру…
    Зранку у Вацлава ніхто не поцікавився вчорашньою пригодою. Хлопці, заходячи до лабораторії, співчутливо тиснули руку і клали на стіл гроші. На всі заперечення твердо стояли на своєму: «Для сестри. Не для тебе. Хто скільки може, тут уже вибачай – не мільйонери».
    Радовський злився на Лізу: «Ну, подруго, дяка! І хто тебе за язика тягнув?». У нього страшенно боліла голова. Мало того, що по ній  торохнули вчора – початок нового дня видався не вельми. Занадто вже зачепив сумління і гордість.
    Вацлав відчував себе негідником.
    Прийшла Ліза, знову жвава й весела:
    – Бачиш, як у нашій конторі? Де один не справляється – той трохи кине, той. Разом – справляємося!
    Разом. Трохи той, трохи той… Підступна думка про розв’язок проблеми з векторами, що ніяк не давалася в руки Вацлаву, таки вибухнула яскравим спалахом.
    І плеснула ще один жбан палива у вогнище головного болю…
     
    ***
    – Разом! Розумієте, ключове слово є «разом»! Ліза – геній! «Трохи той кине, трохи той». Ось де рішення! Не треба кожен вектор завантажувати усім підряд – звісно, таке він не є в змозі транспортувати. Різні вектори з різною специфічністю несуть різну інформацію. А потім, розмножившись у своїх онкоклітинах-мішенях – «обмінються» нею. Це ж постійно відбувається з вірусами у природі – вони можуть, як то є… проходити рекомбінацію! Достатньо посилити цю властивість – і баста! Пухлині капець! Постійно «обмінюючись» генетичною інформацією, вектори знайдуть усю погань. Усі метастази! Й імунітет за такими швидкими змінами не встигне їх знищити! Операцію «Вектор» – у життя!
    Присутні дивилися на Вацлава, який міряв кроками лабораторію й розмахував руками. Таким вони його ще не бачили. Стриманий, часто саркастичний у спілкуванні чех нині вражав своєю емоційністю. І самі ледве стримувалися від бурхливого прояву радості.
    Рано. Це ж тільки гіпотеза. Ще працювати й працювати. Схоже, перемога направду за якийсь крок.
    А Вацлав не міг заспокоїтись – він це зробив! Він змінить своє життя. Ці люди… Вони допомогли здолати бар’єр.
    Сьогодні, сьогодні ж він повідомить господарів, що не може виконати завдання. Нічого, на перший час грошей на лікування сестри вистачить. Він же бачить – хлопці й Ліза не залишать його в біді.
    Ні, треба провести серію експериментів, і вже потім… Розірвати сіті, що тебе утримують, ніколи не пізно!
     
    ***
     
    Вацлав сидів перед монітором, зажмурившись. Все. Скінчилося. Бог бачить – він того не хотів. Намагався «зіскочити з потягу» на ходу.
    Не зміг.
    Коли минув перший запал і афект від удачі, повернулися й тверезі думки. Є тяжко хвора сестра. Грошей потрібно багато. Дуже багато.
    Отож, він зрадив людей, яких уже вважає друзями. Зрадив дівчину, яка таки запала в серце. Буває. Адже їх життю нічого не загрожувало. Головне – відкриття все одно рятуватиме людей. А те, що в чіпких руках менеджерів «Гранд Фарми» препарат коштуватиме значно дорожче… В усього є власна ціна.
    – Медитуєш?
    Макс стояв, склавши руки на грудях і посміхався. Зараз усмішка велетня була недоречною. Все, ось і крапка у стосунках.
    – Максе, я повинен сказати… Одним словом, інформацію про «Вектор» злито. Я працюю… Працював на «Гранд Фарм Компані». Зажди, не перебивай. Мені довелося. Вони шантажували сестрою і…
    Макс спохмурнів:
    – Я здогадувався. Ми ж не діти, Вацлаве. Ти проколовся кілька разів. По-перше, погодився на мінімальну оплату. Втім, ми повірили б у благі наміри. Але при цьому винайняв дорогу за нашими мірками квартиру. Отже, звідкись береш гроші. Потім сказав Лізі, що давно знав про наші розробки. Потім – інформація про сестру. Наш Віталій дуже підозріливий, потермосив знайомих. У світі науки нині немає повної ізоляції. Кілька випадків, у яких звучало й твоє прізвище, кілька фото в мережі, трохи логічних висновків. Науковці вміють аналізувати. І ми врешті вирішили – «Надію» відвідав «таємний агент» великої компанії. Ми здогадувалися, пане Родовський. От.
    – Але ж… Чому? Чому мене не вигнали відразу? Чому пізніше, коли ще було не пізно і… Ліза теж знала?
    Надворі пролунало кілька салютних залпів. Свято наближається... Макс, здавалося, вивчав новорічну ілюмінацію за вікном. Нарешті, порушив мовчанку.
    – Знала. Їй було боляче. Ти не перша помилка в її житті. Втім, ти не встиг стати другою. Нам усім… було неприємно. Повір, причину ми розуміємо. І…
    Макс сів поруч із Вацлавом. Він знову усміхався. Поклавши важку долоню на плече біохакера, другою пройшовся по клавіатурі.
    – Дивись… Зараз… Ось!
    Вацлав не відривав погляду від монітора, на його обличчі застиг вираз непідробного здивування.
    – Так, Вацлаве, ми зробили велику справу. Без тебе все затяглося б. Можливо, на місяці чи й роки. Ми не могли відмовитися від допомоги такого профі. Й не помилилися. Просто, коли ти «зливав» інформацію, ми відкрили канал. Інформація не є власністю «Дженерал Фарм». Вона загальнодоступна. Це й є наш «правильний вектор», основна ідея. Пам’ятаєш, Джонас Солк відмовився від патенту на вакцину проти поліомієліту? Відмовився від грошей заради людства? То чим ми гірші?
    – Чому мені не сказали? Я б підтримав це дійство.
    – Соррі, пене шпійоне, але повної довіри до тебе не було. Та й зараз, теє, сам розумієш... Проте… Пане Радовський, ти гарно вписуєшся в нашу команду. Пропозиція: завдання ж виконав? То забирай у компанії гонорар, лікуй сестру і… Роботи непочатий край. Завжди тобі раді. Особливо, Ліза. Із прийдешнім!
    Макс ляснув Вацлава по плечу й додав:
    – Сподіваюся, друже, ти вибереш правильний вектор у подальшому житті.