w020 Окови

    1

    Цей день розпочався не з кави. Втім, як і всі інші. Але справа зовсім не в цьому.
    Сонце ще не встигло висушити калюжі, тож повітря було вогким і містило слабенький запах озону. Іван думав, що гірше недоспаної ночі може бути тільки зіпсований ранок. Це й не дарма, адже коли гепаєшся з усіх сил мізинцем по ніжці столу, то автоматично стаєш найбільш скривдженим за всю історію людства. Палець набух і, пульсуючи, посилав пекучі повідомлення всім іншим частинам тіла, нагадуючи про свою присутність.
    - Кляті столи, - вилаявся Іван.
    Він ще не знав, наскільки сумуватиме за такими відчуттями.
    Іван накинув куртку, взяв рюкзака і рушив. Дорогою до школи він завжди провідував стареньку пані Марію, що торгувала тістечками, пиріжками та іншою здобою. Вона мріяла заробити грошей, щоб орендувати які-небудь чотири стіни для цієї справи.
    - Добридень, Іване! Чому такий розлючений? – питає вона.
    - Ех, бісові столи. Вдаривсь. - він покрутив забитою ногою. – Куди не переставлю,  обов’язково вріжусь у нього.
    - До весілля заживе, - вона посміхнулась і подала подвійного хот-дога.
    - Як ваші справи, тітко Маріє, як чоловік?
    - Нездужає. Примусила піти до лікаря. А з крамничкою все налагоджується. Не вистачає ще трішки.
    - Нічого. Все буде добре. Гарного вам дня!
    Цього клятого ранку багато чого було вперше: вперше Іванові перепав халявний хот-дог, мабуть, пані Марія зглянулась над юним руйнівником столів, вперше в цьому році не з’явився біля зупинки Денис, і вперше не спрацював звуковий сигнал світлофору. Всім цим випадковостям не вистачало ще чогось особливого, адже день тільки починався.
    Іван відкусив дебелий шмат сосиски, і кетчуп збігав по пальцях. Хлопець не встигає на урок, а запізнюватись у сьомому класі - це не серйозно, тому похапцем витер бруд об штани.
    Пізніше люди ще довго балакали про те, якими неуважними бувають діти і як сильно перепало Іванові. Авто, що саме мчало на шаленій швидкості, просто змело школяра з перехрестя. Не чути було ні криків, ні звуків побитого скла, пом’ятого заліза. Лише глухий бас. БУМ! І все.
    Іван лежав на дорозі і нічого не розумів. Бачив тільки силуети людей, що метушаться, пересуваються над ним і щось кричать.
    -         Тут болить? – питав чоловік в білому халаті, - а тут?
    Ще за мить Іван закрив очі. Не болів навіть мізинець.
     

    2

     
    - Знову до річки?
    - Так, - відповів Іван. - Але якщо хочеш,  можеш йти на гру. З’їжджу сам, тут не далеко.
    - Гра почекає. До того ж, ти добре знаєш, що буває від таких навантажень.
    Денису не хотілося пропускати матч улюбленої «Зорі», але ще більше йому не хотілось зайвих проблем. Він добре пам’ятав, скільки часу займає поїздка до місцевої лікарні. Порушення ритму, чи якось так називали те, що відбувалось з серцем Івана, коли він виконував будь-які навантаження. Він ставав блідим і починав задихатись. Таке траплялось не раз.
    - Знаєш, Денисе, минуло два роки.
    - Сьогодні? – Денис об’їхав вибоїну.
    - Так. Сьогодні. Два роки я катаюсь то в школу, то до клятої річки, - відповів Іван. - Але знаєш, що головне? Мені однаково. Я давно перестав щось планувати на майбутнє. А який у цьому сенс? Живу, точніше, існую, лише одним днем і не задумуюсь про два наступні.
    Такі моменти Денис називав «шмарклями». Він все розумів. Так, його приятель до скону буде кататись в інвалідній колясці; так, йому важко і він не може насолоджуватись всіма дарами життя, але ж скільки можна скиглити? Життя триває, хай хоча б цьому дякує.
    - Іване, не заводься. Все добре буде. У світі є багато речей, які можуть виконувати такі люди, як ти. Треба просто чимось зайнятися серйозним, щоб менше думати дурниць. Може, шахи?
    - Шахи? Ти знущаєшся?
    Хлопці обмінялись посмішками. Обоє знали, що шахи, читання, малювання і подібні нісенітниці – це заняття зануд. Зануд, які не можуть більше нічого окрім, як зосередитись на своїй, як їм здається, корисній справі. Іван вважав, що цікавого там мало.
    Частенько такими осінніми буднями хлопці влаштовували прогулянки містом. Денису не сильно подобалось катати інваліда, так він і себе почував неповноцінним. Але відмовити не міг. Ось вони проїхали центральним бульваром і звернули до річки. Близько не підходили, бо колеса грузли в піску.
    Жорстокий вітер люто гнав хвилі, знову і знову вони поверталися назад, розбиваючись об  берег. Вода каламутно-зеленкувата. Річка шумить, вирує. Іван думав, що зараз вона схожа на дикого звіра, який з чимсь бореться. Може, з камінцями, які жбурляє в нього дітвора, або з суднами, які чомусь вирішили, що їм дозволено порушувати його спокій.
    Роздумуючи, хлопець пробув тут до вечора. Він любив річку, любив природу, адже вона ніколи не буває одноманітною. На відміну від його прикутого життя.
     

    3

     
    Зазвичай на уроках фізкультури Іван сидів у роздягальні і надував повітрям м’ячі. Їх було з два десятки. Щоб учитель не придумував іншого заняття, він спускав повітря і накачував його заново. Так було і цього разу.
    В спортивному залі точився запеклий баскетбольний бій. Для Дениса це був не просто урок, це була справа принципу. Команди обмінювалися влучними кидками, м’яч стукотів то під одним, то під іншим щитом. Ось Денис робить вдале підбирання. Пасує Андрієві. М’яч в кошику.
    - Допомогти? – підійшов хлопчина, якого через скривлений вираз обличчя прозвали Борманом.
    - Відвали! – буркнув Іван.
    Та причепа і не збирався. Сів поряд і почав крутити м’яча в руках, роздивляючись його крізь окуляри, ніби щось на ньому шукав.
    - Знаєш, я сиджу тут, на лаві не тому, що…
    - Бормане, мені байдуже, чому ти тут, - Іван взяв наступного м’яча.
    - Не тому, що грати не вмію, - хлопець підбив вище окуляри. - Вмію. Ще й як вмію. Подивись на них. Що вони тут знаходять цікавого? Ганятись за м’ячем і відбирати його у противника? Якби не мама, я б зійшов з розуму в гурті цих дикунів.
    Борман єхидно усміхнувся. Його мама працювала в місцевій лікарні і видавала йому фальшиві довідки, щоб чадо не відвідувало ці безглузді ігри. Іван думав, що ставлення хлопця до життя безнадійне.
    - Залиш мене, бо так і я з розуму зійду, Бормане. Поглянь на мене. Я б на твоєму місці тільки б гасав по залу, а ти ниєш, як дівчисько.
    Пролунав дзвінок.
    Денис залетів в роздягалку злющий як казковий вовк.
    - Денисе, не зважай.
    - Все нормально, - той відмахнувся рукою.
    Його команда поступилась.  Після поразок, хоч як рідко вони були,  до Дениса краще було не озиватись. З ним робились страшні речі: судини наливались пекучою кров’ю, лице нагадувало маску убивці з якихось голівудських фільмів, кисті згортались у кулаки, а погляд так і промовляв: «Не підходьте до мене».
    - Зараз до пані Марії? – запитав Іван.
    - Угу.
    - Сьогодні п’ятниця і вона знову почастує безкоштовними хот-догами.
    Та Денису було не до цього.
    - До біса хот-доги, - він взяв рушника і подався в душову.
    До роздягальні ввірвались хлопці з іншої команди.
    Один з них підгилив сітку з м’ячами, що їх качав Іван, її вміст розлетівсь по сторонах.
    - Якого біса? – Іван починав злитися.
    Інший хлопець взяв м’яча і вдавав з себе гравця НБА, який обводить противника-інваліда:
    - Відбери! Давай.
    - Не смішно. – Іван розрізав рукою повітря, та м’яча було не дістати.
    - Давай! Андрію, глянь я маю справу з гравцем майбутнього!
    Хлопці зайшлися реготом.
    - Роботизований суперник. Йому навіть не треба стрибати, щоб закинути цю кляту кулю в кошик, – хлопець ледве переводив подих від сміху, - як думаєте, я його переграю?
    Іван зрозумів, чим це все пахне і, обхопивши руками колеса коляски, рушив до виходу.
    - Куди ти, розумнику? Ми ще не дограли!
    Хлопці жбурнули м’яча в спинку коляски. Івана трохи подало вперед, він відчув шалену лють. На якусь мить заціпенів і  думки покинули його. Всі, крім однієї: він  сам на сам з кривдниками і повинен поквитатися з ними. Але саме в той пік героїзму, коли Іван різким рухом  розвернув коляску,  прилетів ще один м’яч. Цього разу перепало прямо в лице. Опори позаду не було і Іван опинився на бетонній підлозі.
    Схоже, хлопці жбурнули м’яча ще до того, як він крутнув колеса. Хто знає скільки б це продовжувалось, якби не постать Бормана, що мелькнула в коридорі. Він все бачив, тож хлопці кинулись йому навздогін. Іван почув тільки тупіт і те, як гримнули двері.
    Іван вдарився головою і набита гуля вже діставала своїм пульсуванням. Спробував підвестися. Марно. Перебуваючи в такому положенні, йому нізащо не стати назад на колеса. Ще одна спроба. Те саме. Доведеться чекати, доки Денис повернеться з душової.
    За що йому такі страждання? Був би він нормальним, враз би розправився з цими дурнями. Втім, був би він нормальним, то вони б його і не чіпали.
    Минула година. Дві. Нікого. А надворі вже вечоріло.
    Іванові ноги, зігнуті в колінах, так і залишались в колясці. У цій в’язниці, що тримала його залізними лещатами. Треба щось робити, якось вибиратися звідси.
    Спочатку Іванові вдалося перекласти на підлогу ліву ногу, права заплуталась шнурками у спицях колеса. Ще десять хвилин - і вона теж вільна. Він удару і від страшенної втоми хлопцеві стало зле, захиталась підлога, почало нудити, в очах все пливло.
    Неймовірними зусиллями йому вдалось перевернути назад коляску і залізти в неї. Рушив до дверей, повернув дужку ручки. Нічого не відбулось. Замкнені.
    Хлопці примудрилися закрити їх так, що защіпка біля верхнього одвірку опустилась сама.
    Вона занадто високо. Іванові нізащо не добратися туди. Треба щось довге. В іншому кутку роздягальні стояла швабра.
    Довго хлопець марно крутив шваброю защіпку. Зрештою, руки, що були постійно направлені вгору, стомились і відмовлялись втримати будь-яку вагу. Він в буквальному розумінні їх опустив.
    Почувся тупіт. Спочатку ледь помітний, потім сильніший. Хтось ходив по спортзалу. Іван поїхав туди.
    Біля одного з баскетбольних щитів стояв хлопець його ж років. Іван придивився і зі здивуванням пршепотів:
    - Костя?
    Хлопець повернувся.
    - Здоров, Іване, - привітався і виконав влучний кидок, - чого стоїш? Приєднуйся.
    Іван був такий здивований, що не сприйняв пропозицію за насмішку.
    - Звідки ти тут?
    - Я? На уроці був. А ти не помітив?
    - Костя! Чому не повідомив, що приїхав, що знову вчитимешся тут? – запитав Іван. – Чому зник і листів не писав?
    - Зайнятий був. Ці переїзди вже стомили, сам розумієш.
    - Я шукав тебе в мережі, але марно.
    - Соціальні мережі - то не для мене! – Костя засміявсь. - Тільки уяви, що я днями клацаю по кнопках, призначаю побачення наосліп або граю в он-лайн ігри.
    - Так. Впізнаю Костю-забіяку.
    Іван під’їхав ближче, хлопці по-приятельськи обнялися. Костя простягнув йому м’яча.
    - І все ж, спробуй. Намагайся влучити в той синій квадрат. Бачиш? Тоді неодмінно все вийде.
    Іван так і зробив. М’яч на мить опинився в сітці кошика і вже потім гупнувся об підлогу. Костя посміхнувся.
    - Мама казала, що ти виїхав десь далеко. За кордон, - сказав Іван.
    - Де я тільки не мотався!
    - Якщо ти сподівався провести весело час зі мною, то явно запізнився, - хлопець постукав по колесах і опустив погляд.
    - Он як? Тоді доведеться довести тобі зворотне, - Костю все ще проймала впевнена посмішка. - Тільки вже завтра. Сьогодні радив би рушати додому, бо мама хвилюватиметься.
    - Добре, що ти тут залишився. Двері роздягальні замкнулись. Я не можу нічого зробити…
    Вони зайшли в роздягальню, та Костя не поспішав щось робити.
    -         Ану, бери швабру.
    -         Я вже пробував.
    -         Бери, тобі кажуть!
    Іван слухався.
    - Все вийде. Головне - вірити.
    Швабра так і не слухалась, але спроба за спробою - і защіпка прокрутилась. Двері були відчинені.
    - Дивись, дивись! Вийшло.
    - Звісно. Тоді ти рано опустив руки. А зараз довів справу до кінця. Вітаю, інвалідові вдалося вирватись із підлої пастки моральних виродків.
    Хлопці засміялись.
    - Радий, що ти приїхав, Костю. Кажеш, завтра прийдеш? - запитав Іван.
    - О, так, але твоїй мамі цього не обов’язково знати. Здається, наша дружба її дратувала. Я її розумію: як згадаю, скільки завдавали клопоту в дитинстві!
    - І не кажи. Тоді я завтра заїду до тебе.
    Костя розвернувсь і пішов назад до спортзалу. На ходу гукнув:
    - Не варто. Я сам знайду тебе. Мені треба ще речі зібрати. Не чекай!
    В школі Іван зустрів дише прибиральника, який бурмотів щось про дітей та про те, як мало платять за роботу до такої пізньої години.
    Вдома Іван отримав від мами дозу стусанів і кілька проповідей про те,  що не можна вештатись хтозна де до вечора, про те, що веселі будні скінчились і вже варто збагнути це. Але ж Івана закрили в роздягальні, його вини тут не було! Та він не оправдовувався. Вважав, що мама звинувачує його у тому, що життя пішло шкереберть. Не треба було її хвилювати. Новий чоловік, дитина. Їй і так було про кого думати.
    На хлопців, що замкнули його, Іван більше не сердився.
     

    4

     
    Наступні два тижні Іван і Костя розважались, як могли, вірніше, розважались настільки, настільки дозволяла інвалідна коляска. Іван навчився грати в боулінг, метати дротики, кожного вечора вони займалися «бігом». Костя називав це «залізними перегонами». Зараз вони сиділи біля річки і, кидаючи плоскі камінці, змагалися в «жабки». Життя набувало нових барв і відтінків.
    - Костю, - сказав Іван, - як думаєш, чому зараз люди так рідко приділяють комусь увагу? Чому не тримаються разом?
    - Ми ж тримаємось, - Костя посміхнувсь.
    - От поглянь на Дениса. Відтоді, як я застряг в роздягальні, він лише раз надіслав повідомлення. Запитав, як справи. Сторониться мене? Виходить, для чого ці два роки проводив час зі мною? Йому що, просто було мене шкода?
    - Знаєш, мабуть, у цьому несправедливому світі люди бояться один одного, інвалідів тим паче. Ти й сам це все знаєш.
    - Так. Твоя правда, - кинув камінця. Жабка відбилась цілих п’ять разів.
    - Іване, яка твоя мрія? Тільки не починай про дерево, дім, сина і подібні речі. Має бути якась омріяна дрібниця. Саме дрібниці роблять нас щасливими.
    Іван задумався.
    - Так швидко і не скажеш, - він окинув оком горизонт, дикий звір річки сьогодні був на диво спокійним, тож дозволяв підійти ближче, аж до піску, - я завжди заздрив серферам. Як у них виходить підкоряти собі моря, океани, хвилі? Вони безстрашні і відчайдушні, але мені вже ніколи таким не стати.
    Деякий час хлопці ще сиділи на березі, потім рушили додому.
    Якими ж нікчемними бувають мрії та захоплення людей…
     

    5

     
    - Прокидайся швидше!
    Над Іваном стояв захеканий Костя.
    - Виглянь надвір.
    Хлопець підвівсь з постелі, вклав спочатку ноги, потім і сам вмостився в коляску, під’їхав до вікна. Був ранок і сонце тільки сходило, дув шалений вітер.
    - А тепер поглянь за стіл, - сказав Костя, - і бути тобі до скону занудою і невдахою, якщо через двадцять хвилин ти не з’явишся біля річки! Я чекатиму тебе там.
    Костя вийшов зі спальні, а Іван під’їхав до столу. За ним лежала дошка для серфінгу.
    По дорозі він привітався з пані Марією, яка саме розкладала здобу:
    - Вітаю, тітко Маріє. Як ваші справи? Коли вже ми будемо смакувати хот-догами у крамничці?
    - Мабуть, не в цьому житті, Іване, - вона відвернулася і втерлася якимсь шматком тканини, що слугував за носовика, - той бісів син. Він майже все пропив.
    - Пані Маріє…
    - Решту забрав з собою і втік. Уявляєш? А я вже домовилась з людьми за оренду приміщення…
    Іванові стало шкода бідну жінку. Як би  її заспокоїти?
    - Тримайте, пані Маріє! - він дістав з потаємника у візку  пластикову картку. - Тут те, що вдалось відсудити у водія. Не багато, але для невеличкого приміщення…
    - Я не візьму її.
    - Пароль – 1580, - він покрутив колесами і лиш додав. - Мама все одно не хотіла користуватися цими грошима – її новий чоловік багатий, а ці гроші вважала забрудненими поганою енергією. Не віддавайте їй. Вона того не оцінить.
    Річка, аж гула. Берега не було видно зовсім. Запахло виром, рухом і життям.
    - Костю, дарма це все, - Іван завагався.
    Та Костя рушив у воду. Його дошка була більшою і новішою.
    - Зараз, або ніколи. Ходімо. Я буду поруч і допоможу, якщо треба буде.
    Іван поклав дошку і поволі почав звільнятись від склепіння коляски.  Як він буде пливти?
    - Вмощуйся на живіт і греби руками.
    Вода була до біса холодною, Іван навіть радів, що це відчуває тільки половина його тіла. Почав гребти, доки не вирівнявся з Костею.
    - Сам би ти цього не зробив, - сказав Костя, - потрібна підтримка. Хоч якась. В ній вся справа.
    Вони попливли. Хвилі то накривали, то відступали від хлопців. Щось ворухнулось в грудях Івана: він радів і був вдячний другові за те, що він робить для нього.
    - Почекай, не встигаю. Почекай! – почав відставати, його голос перебивали круті хвилі.
    - Нам треба дібратись того берега, - сказав Костя, - і ми це зробимо! Головне – вірити.
    І Іван вірив. Гойдаючись на хвилях, він вже бачив ціль, яка то з’являлась, то зникала в такт хвилям.
    - Почекай!
    Він гріб і гріб. Костю майже не було видно, він відірвався вперед. Іван помітив, що ліву ногу змило з дошки, поправив її. Знову вперед. Вода била в лице, заважала дихати. Хвилі. Сірі хмари. Вода і знову вода.
    Він плив, скільки було сил. Потім - темрява і морок.
     

    6

     
    - От ти й втілив свою мрію,, Іване.
    Поруч стояв Костя. Волосся його було сухим.
    -  Дивно… - сказав Іван.
    - Ходімо, нам вже пора, - хлопець показав рукою вперед, звідки лилося яскраве світло.
    - Де ми? – тільки тепер Іван помітив, що він не їде, а саме йде, - і  що це зі мною?
    - У іншій реальності. Тепер вона й твоя.
    - Але чому?! І ти… Для чого?
    - Розумієш, сьогодні у тебе стався серцевий напад. Він би стався в будь-якому випадку саме сьогодні. Останній напад.
    Вони йшли, поволі їх огортав білий туман. Іван починав все розуміти.
    - Та знаєш, що? – додав Костя, - я подумав, що буде куди краще, якщо ти лишиш те своє існування з повним бажання жити по-новому. Погодься:  так краще, ніж жевріти і потай заздрити іншим.
    - Сюди всі потрапляють після смерті?
    - У цей світ – ні. Тільки ті, хто зміг здолати свої комплекси. І, особливо, ті, хто встиг зробити у житті щось велике. Добру справу. Розумієш?
    Костя посміхнувся і ляснув друга по плечу, як робив це завжди.
    Іван зітхнув.
    - Друже, де ж ти був весь цей час?
    - Я тобі покажу, - відповів Костя.
    Непереможний дикий звір річки продовжував свою боротьбу, а силуети хлопців танули у зоряниці, що зуміла розігнати негоду над водяним виром.