Ліда помітила його невдовзі після старту: очі чомусь виокремили непоказну постать з-поміж юрми пасажирів. І що в ньому такого? Начебто звичайний собі чолов’яга – вже немолодий, середнього зросту, у простому одязі. Обличчя серйозне, задумливе – але тут, зрештою, не круїзний лайнер, багато хто летить у справах, має важливе завдання. Нічого підозрілого не помітно. Але...
– Несеш варту? – пролунало ззаду.
Навіть обертатись не треба – одразу зрозуміло, хто це. Однак Ліда, посміхнувшись, повернула голову. Чом би й не помилуватись, як є нагода.
Дан Олстін відповів їй широкою посмішкою. Ставний красень у формі пілота, що бездоганно сиділа і дуже йому личила – втілена мрія романтично налаштованої дівчини. Ліда вважала, що заводити романи на службі неприпустимо, але спілкуватися з Даном любила.
– Розслабся. Ти в надійних руках.
– Та невже? – Дан підкреслено звів брови. – А от я щось не відчуваю... Може, обіймемось?
– Обійдешся. Тобі час до роботи.
Тільки-но чоловік був тут – і раптом зник. Куди ж він подівся? Може... А, онде він.
– Когось вистежуєш?
– Та... то пусте, – Ліда стенула плечима. – Я щось сьогодні надто нервова.
– Завжди напоготові, еге ж? Ну добре, мені й справді час іти. Шоу має тривати.
Посміхнувшись наостанок, хлопець попрямував до ліфту. Ліда провела його поглядом, але її очі наче магнітом тягнуло до дивної людини.
Може, підійти і поговорити з ним? Подивитися, що то за один. Треба довіряти своїй інтуїції, вона просто так сигналів не подає. Зрештою, у цьому і полягає робота Ліди. Вона – керівник служби безпеки зорельоту «Стрімкий Бігун», на ній лежить відповідальність за життя і здоров’я п’ятисот з гаком пасажирів та шістдесяти членів екіпажу. Про небезпеки, які чигають зовні, мають думати капітан, навігатори і пілоти, вона ж працює з людьми.
Приємний голос запросив усіх на оглядову палубу. Ліда рішуче ступила уперед і змішалася з натовпом.
Збоку її переміщення могли видатись випадковими, але коли пасажири зупинилися, зачудовано розглядаючи зоряний простір крізь прозорі стіни, вона опинилась зовсім поруч із підозрілим. Той начебто не помічав дівчини, спокійно роззираючись довкола.
Найбільше її бентежило дивне відчуття впізнавання – наче це хтось давно знайомий, лише призабутий. Але хто? Тренована пам’ять нічого не підказувала. Вона подумки пробіглася списком розшукуваних злочинців, пригадала останні новини – нічого схожого.
– Пані та панове! – сильний голос капітана рознісся по залі. – Радий вітати вас на борту.
У центрі приміщення з’явилось голографічне зображення. Капітан у білому кітелі виглядав вкрай імпозантно та велично. Тут без цього не обійтись: треба вміти справляти враження на пасажирів, бо саме від них компанія, якій належить «Стрімкий Бігун», отримує основний дохід.
– Від імені всього екіпажу я обіцяю зробити все можливе, аби...
Ступивши крок уперед, Ліда наче ненароком штовхнула чоловіка.
– Ой, вибачте...
– Та пусте.
Голос... теж ніби знайомий, але чому? Звідки?
– Я вже давно тут працюю, але у такі моменти почуваюся наче вперше, – Ліда старанно грала роль простої балакучої дівчини. Добре, що на її уніформі не вказано посаду. – А ви вже колись літали до зірок?
– Так, мені часто доводиться подорожувати. Справи, всяке-таке. Але я вас добре розумію.
Дивна річ: чоловік подивився на неї і одразу відвів погляд... наче впізнав. Невже вони дійсно колись зустрічались? Де? За яких обставин?
Капітан закінчував промову.
– ...і зараз ви можете спостерігати стрибок за межі простору і часу на власні очі. Пам’ятайте, ви знаходитесь у повній безпеці. Маю честь представити вам Дана Олстіна, найкращого пілота по цей бік сузір’я Стрільця!
Постать капітана зменшилась та відсунулась убік. На чільному місці з’явилось зображення, передане з рубки керування. Дан напівлежав у масивному кріслі. Він посміхнувся до глядачів і привітав їх, піднявши праву руку. Потім одяг ажурний шолом, відкинувся назад і заплющив очі. Апаратура шолому напряму з’єднувала його мозок з пристроями керування кораблем.
Усі розмови припинились. На оглядовій палубі запанувала тиша.
За прозорими стінами запалало сяйво.
Перехід у міжпростір – дивовижне видовище. Спочатку навколо корабля формується яскраве енергетичне кільце, що затьмарює світло зірок. Кільце повільно розростається, перетворюючись на сітчасту сферу. Вона пульсує, миготить, по внутрішній поверхні ковзають довгі звивисті розряди. Потім зірки зникають повністю. І сфера, спалахнувши наостанок, раптово щезає.
Корабель опиняється у димчато-сірому напівмороці, зовсім не схожому на відкритий космос і взагалі будь-що знайоме. Він видається статичним, але водночас постійно змінюється. Тільки-но здавалося, що корабель потрапив у завісу густого туману – і раптом виникає враження, що він завмер між сірою пустелею та запаморочливо далеким перламутровим небом. Усе стає іншим, варто лише змінити кут зору, глянути кудись деінде... Взагалі-то це більшою мірою ілюзія – людське око не пристосоване до споглядання міжпростору. Розум та світосприйняття людини сформовані умовами буття нашого Всесвіту. Це стає добре помітним саме зараз, коли корабель опиняється за його межами.
Аби пояснити це явище, зазвичай вдаються до простої аналогії: уявіть гроно мильних бульбашок, що плаває у повітрі. Це – сукупність паралельних всесвітів, серед яких знаходиться і наш. Всередині кожної «бульбашки» – свій простір і час, матерія та енергія. А середовище, у якому всі вони перебувають – специфічний багатовимірний континуум – цілком слушно називають «міжпростором». У ньому не діють обмеження, встановлені законами фізики звичного нам світу; зокрема там можна рухатись із швидкістю, що значно перевищує швидкість світла.
Поруч із зображенням пілота з’являлися графіки та схеми, що детально показували місцезнаходження і курс зорельота, але мало хто з присутніх розумівся на цьому. Увагу пасажирів привертало інше: на окремому голоекрані поруч із позначкою корабля вимальовувалась темна поверхня, що тягнулася на неосяжну відстань. Вони дивилися ззовні на свій власний Всесвіт.
Палуба під ногами здригнулася. Виникло відчуття руху.
– Ну от, почалося, – Ліда схопила чоловіка за руку, вирішивши і далі грати обрану роль. – Я кожного разу так хвилююсь.
Той залишався спокійним – мабуть, дійсно літав не уперше.
– Думаю, боятись нема чого, – неуважний погляд ковзнув по обличчю дівчини. – Адже цей, як його... Дан... виглядає непоганим пілотом.
– О так, він чудовий хлопець. Саме йому довіряють здійснення переходу. На нього можна покластись – як і на інших, утім. У нас служать тільки найкращі.
Відкриття міжпростору розсунуло межі пізнання на неймовірну далечінь. Подорожуючи ним, корабель може потрапити у якийсь інший Всесвіт так же легко, як і повернутися назад. Але тут на нього чатують різноманітні небезпеки. Чужі, незрозумілі та несподівані закони фізики можуть влаштувати підступну пастку. Люди вже давно досліджують інші світи, але досі вважається нормою, що з кількох автоматичних зондів, запущених навмання, назад повертається лише один. Пілотування у міжпросторі вимагає поєднання науки та мистецтва, аналітичних здібностей та інтуїції. На таке мало хто здатен.
– Так, у вашої компанії чудова репутація. Певно, подорож триватиме без проблем, – «знайомий незнайомець» роззирнувся навсібіч. – Не підкажете... е... де тут у вас казино?
– Давайте я проводжу вас. Це недалеко.
Інші пасажири також потягнулись до виходу. Багато хто, втім, все ще не міг відірватись від незвичайного видовища. Дан нерухомо сидів у кріслі, повністю зосередившись на роботі. Здавалося, він ледь помітно посміхається.
У казино «незнайомець» кілька разів зіграв у асинхронну рулетку: один раз пощастило, інші – ні. Вони випили по парі коктейлів, поговорили на різні теми. Пасажир виявився хорошим співбесідником – підозріло хорошим. Дівчині не раз здавалося, що він розуміє її аж надто добре, наче вони давно знайомі. Як це пояснити? Вона не знала.
Потім її викликали на нараду і довелось терміново розпрощатись. Дорогою Ліда вирішила, що цей чоловік не становить загрози, отож краще залишити його у спокої та зайнятись більш важливими справами.
Три доби потому Ліда крокувала коридором повз двері пасажирських кают, запитуючи себе, що вона, власне, тут робить.
Все начебто йшло, як належить. Жодних несподіванок і приводів для хвилювання. «Стрімкий Бігун» рухався знайомім маршрутом; Дан та інші пілоти чергували позмінно, долаючи запаморочливу геометрію міжпростору. Пасажири поводились сумирно – ніхто не робив спроб захопити корабель, торгувати наркотиками чи просто влаштувати п’яну бійку.
От тільки цей дивний чоловік...
Ліда досі не могла зрозуміти, чому так реагує на нього, і це її бентежило. Втім, розкриття таємниць – важлива частина її роботи. А ця загадка уперто опиралася усім її спробам.
Вона уважно прочитала все, що стосувалося цього пасажира. Корнелій Ренд, підприємець з планети Невія-7, неодружений, подорожує у пошуках нових ринків збуту своїх товарів... нічого особливого. Документи начебто справжні. Перевірити достовірність інформації неможливо. Корабель пробуде у міжпросторі зо два тижні, і весь цей час залишатиметься відрізаним від цивілізації.
Що ж, якщо вже вона так не хоче викинути цю історію з голови, залишається тільки шукати зустрічі з Рендом. Треба знову зробити так, щоб це виглядало чистою випадковістю. Можливо, вона почує або побачить щось цікаве...
А якщо ні? Що тоді?
Чи не забагато клопотів через якісь дрібниці?
Ось, нарешті. Ліда зупинилася перед дверима каюти. Привід для візиту такий собі – запрошення на вечірку, яку влаштовують у великій залі – але кращого вона вигадати не змогла. Принаймні їй вдасться побіжно оглянути помешкання Ренда. Хоч щось...
Вона піднесла долоню до сенсору дверного дзвінку.
У каюті нікого не було.
Дивно. Загальна система стеження показувала, що він зі вчорашнього вечора знаходиться всередині. Досі ця техніка її не підводила.
Повагавшись, Ліда скористалась універсальним ключем, щоб відімкнути замок.
Дійсно, порожньо. І ретельний обшук нічого не дав. Жодних підозрілих, чи просто цікавих речей. Ким би не був цей Ренд, він умів маскуватись.
Знову опинившись у коридорі, Ліда неквапно пішла вперед, розмірковуючи на ходу. Що робити? Негайно звернутись до капітана, якщо діяти за інструкціями. Але ж у неї, загалом, немає нічого суттєвого. Недостовірні покази системи стеження можна пояснити звичайним збоєм програми. Якщо це так – виявиться, що вона здійняла паніку без жодної потреби. І все ж таки... Що як потреба існує, але стане очевидною лише згодом? Інколи краще перегледіти, аніж недогледіти. Знати б тільки, коли.
Так чи інакше, вона повинна діяти. Для початку слід негайно перевірити систему. І – розшукати цього загадкового пасажира, де б він не ховався. Принаймні, з корабля йому дітись нема куди.
Вона підійшла до ліфту і вже збиралася послати виклик, коли браслет комунікатора на зап’ястку видав негучний сигнал. Текстове повідомлення... від кого б це?
«Хочеш мене побачити? Приходь. Я чекаю».
Ренд.
Деякий час Ліда просто дивилась на екран. Потім знов перевірила дані системи стеження, особливо не сподіваючись побачити щось нове.
Але покази змінилися. Тепер Корнелій Ренд знаходився зовсім в іншому місці. У рубці керування.
Там, куди суворо заборонено вхід не тільки пасажирам, але й більшості членів екіпажу.
На хвилину-другу Ліда застигла, напружено міркуючи. Потім викликала ліфт.
Короткий коридор, що вів до рубки, виглядав як звичайно. І з дверима начебто все гаразд. Коли Ліда провела рукою перед сканером та промовила вголос код доступу, вони безгучно роз’їхалися в боки.
Ось і Ренд. Спокійно стоїть праворуч, прихилившись до стіни. Чекає на неї. В руках тримає якийсь незнайомий пристрій – на зброю начебто не схоже. У кріслі непорушно завмер пілот. Екрани показують безкрайню далечінь міжпростору.
Дівчина спокійно зайшла досередини, раптом відчувши вагу пістолета, закріпленого на передпліччі і непомітного під одягом. Вона наважилась витратити трохи часу, аби заскочити до себе та екіпіруватись належним чином.
Ренд посміхнувся – самими куточками губ, мовби із зусиллям.
– Привіт, красуне. Ти ж шукала зустрічі зі мною, чи не так?
– Так, шукала, – Ліда вирішила відкинути дипломатію та говорити прямо, по-діловому. – Але тобі, певно, відомо, що ти не маєш права тут знаходитись. Це – серйозне правопорушення.
– Атож-бо, – хитнув головою пасажир.
Ліда зробила крок уперед, пильно вдивляючись у його обличчя.
– Даю тобі півхвилини, аби пояснити, що діється. Між іншим, якщо іще через три хвилини я не подам певний сигнал, здійметься тривога і всі переходи буде заблоковано.
– Не сумніваюся, – серйозно промовив Ренд. Пристрій у його руках ледь помітно завібрував.
Ліда спробувала вказати пальцем на незрозумілу штукенцію, але раптом відчула, що якась сила стримує її руку. Повітря навкруги немовби перетворилося на гуму, хоч і не заважало дихати. Зрушити з місця не вдалося. Вона напружила м’язи – даремно.
– Краще не пручайся, – порадив Ренд. – Це – силове поле.
Поле? Отакої. Вона щось чула про подібні розробки, але не думала, що хтось вже досяг таких успіхів.
– Три хвилини, – нагадала Ліда. Говорити доводилось повільно – поле гасило швидкі рухи.
Не відповівши, Ренд схилився над кріслом і вийняв звідти пілота. Коли він поклав нерухоме тіло на підлогу, дівчина помітила, що це Дан. І хлопець виглядає так, наче...
Ліда шарпнулась з усіх сил.
– Що ти з ним зробив?
– Трохи приспав, та й усе. Не хвилюйся. Все з ним буде гаразд... тепер.
Ренд нахабно присів на бильце крісла, розглядаючи панель приладів.
– Ти божевільний? Хочеш усіх нас занапастити? – Ліда вже не приховувала неспокій. – Ти усвідомлюєш, що коїш?
– Ще б пак. Не бійся, все під контролем.
Без жодних вагань Ренд простягнув руку до сканера.
Божевільний. Точно.
Сканер-ідентифікатор відігравав роль «останньої лінії оборони», захищаючи корабель від захоплення чи викрадення, і вправлявся з нею чудово. Завдяки йому керувати «Стрімким Бігуном» могли тільки офіційно призначені пілоти. Обдурити сканер неможливо – ідентифікація здійснюється вкрай ретельно, враховуючи генетичний код та суто індивідуальні параметри роботи мозку. Щоб зламати захист програми, найкращому хакеру доведеться витратити щонайменше тиждень. Навіть сама Ліда не...
Долоня Ренда торкнулася матової поверхні. Мить – і під нею спалахнуло зелене світло.
Сканер розпізнав чужинця, як пілота.
– Хочеш знати, як мені це вдалося? – поцікавився Ренд. – Дай сигнал, що все гаразд, і поговоримо.
Ліда поворушила пальцями лівої руки.
– У тебе є ще трохи часу. Отже?
Ренд зітхнув і вказав на Дана, який досі лежав із заплющеними очима.
– Все дуже просто. Система прийняла мене за нього, бо я – це і є він. Тільки з майбутнього. Сканер не враховує вікові зміни однієї і тієї ж особистості. Ось так.
Що? З майбутнього? Маячня. Але сканер...
І не тільки в ньому справа.
Ліда дивилася на чоловіка, і... впізнавала. Добре знайомі риси проступали з-під немолодого обличчя, яке – тепер вона ясно це усвідомлювала – увесь цей час бентежило її саме цим дивним відчуттям схожості.
Ренд спокійно кивнув дівчині.
– Так, ти помітила. Нас із самого початку рейсу щось наче тягнуло один до одного.
– Але... як? І чому?
Знов повернувшись до панелі, Ренд зробив кілька швидких рухів – і зображення на фронтальному екрані почало збільшуватись. Прямо по курсу суцільний туман, напівпрозора пелена міниться відтінками сірого. Раптом звідкілясь знизу проступила загрозлива чорнота.
Поверх зображення з’явились рядки тексту, діаграми і створене комп’ютером зображення – пульсуюча темна сфера на фоні координатної сітки. Ліда достатньо розумілася на фізиці міжпростору, аби зрозуміти, що це. Цікавий феномен, який отримав влучну назву «Летючий Голландець» – блукаючий згусток енергії, недостатньо великий, щоб перетворитися на справжній, повноцінний Всесвіт. Цікавий... і небезпечний. Він рухається з відносно великою швидкістю, непередбачено і хаотично. Через нестабільність структури зустрічей із подібними утвореннями краще уникати. Але ж навігаційні прилади помічають їх задовго до зіткнення...
– Коли я вів корабель – у тому варіанті минулого, що стався без мого втручання, – неголосно мовив Ренд, і Ліда здригнулася, усвідомивши, що стоїть за цими словами, – я помітив «Летючого Голландця» досить пізно. І, щоб не витрачати надто багато часу, огинаючи його на великій відстані, я вирішив пройти якомога ближче до поверхні. Я знав, що це небезпечно, але... Кожна затримка – це витрата грошей, довгі пояснення та усілякі клопоти. Так, я був молодий, і вже давно вважався чудовим пілотом. «Проскочу» – думав я. Та не вийшло.
Ренд-Дан замовк, дивлячись на екран. Ліда не наважилась ставити запитання.
– Не знаю, чи то наш двигун якось вплинув на нього, порушивши рівновагу, чи то просто такий збіг обставин... загалом, яка різниця. Стався потужний енергетичний викид. Майже всі, хто був на кораблі, загинули. Я вижив, бо рубка керування добре екранована.
Попереду згущувалась темрява.
– Мені вдалося повернути корабель додому. І навіть уникнути покарання. Нещасний випадок, таке буває. Я ж хотів як краще. Але... уяви, що я тоді відчував. З тих пір я більше не міг займатись пілотуванням.
Він обернувся, дивлячись Ліді просто у вічі.
– І ось я тут. Не буду пояснювати, як саме відбулась подорож у часі – зараз це не має значення. Важливо ось що: ти мені потрібна. Ти маєш оголосити повну евакуацію. Вивести людей звідси на рятувальному модулі. У тебе є для цього усі повноваження. Придумай щось правдоподібне, вигадай щось.
– Але... чому? Навіщо? Ти ж можеш просто обігнути це місце і спокійно прямувати далі.
– Не можу. Зміни у минулому необхідно звести до мінімуму. У попередньому варіанті корабель загинув, лише купка людей врятувалась завдяки модулю. У цьому – врятуються всі, але корабель також не повернеться. Повір, так треба.
– А ти?
Ренд трохи помовчав. Потім вказав на Дана. На себе.
– Тепер у нього буде інше життя. Щасливе. А я... Повертатись мені немає куди – того варіанту майбутнього, з якого я прибув, вже не існує. І тривале співіснування двох однакових особистостей у одному часовому потоці надто небезпечне.
Він перевів погляд на екрани.
– Тепер моє місце там. Поза всіма межами, поза звичним простором і часом.
– Це ж... – Ліда похитала головою, марно намагаючись знайти слабке місце у цій низці холодних логічних аргументів. – Невже немає іншого виходу?
Ренд-Дан посміхнувся, і в цю мить раптом став надзвичайно схожий на того, хто лежав біля його ніг. Хто зовсім нещодавно говорив з Лідою, жартував, виглядав таким юним і самовпевненим...
– Не сумуй. Зрештою, хіба не про це ми всі мріємо хоч подеколи? Тільки уяви, що я побачу, де побуваю. Може, знайду собі інший всесвіт. Чи зустріну таких, як я, вигнанців, які мешкають тут, у міжпросторі. Переді мною відкриті усі шляхи.
– Але...
– Тобі час іти.
Пружні обійми силового поля розтанули без сліду.
Кілька секунд Ліда стояла нерухомо. Потім підійшла до Дана. Ренд допоміг їй, і вони удвох винесли юнака в коридор.
– Ну от і все. Щасти тобі. І йому, – Ренд знизав плечима, посміхнувся і попрямував назад. На порозі рубки він зупинився і обернувся – повільно, наче через силу.
Ліда дивилася йому вслід.
– Знаєш, я давно хотіла сказати... Ти все одно чудовий пілот. Найкращий.
Він підняв руку у вітальному жесті, як робив зазвичай.
Потім двері зачинились.
Тривожні червоні вогники індикаторів змінились зеленими. На екранах з’явилась звична панорама відкритого космосу з зоряними розсипами на чорному тлі. Усі полегшено зітхнули – рятувальний модуль успішно повернувся з міжпростору в рідний всесвіт. Неподалік знаходиться шахтарська колонія, де вони зможуть знайти притулок.
Дан закліпав очима і повільно сів, потираючи скроні.
– Що трапилось? Де... – він роззирнувся навкруги. – Якась аварія?
– Поблизу несподівано з’явився «Летючий Голландець» – пояснила Ліда, що сиділа поруч. – Раптовий викид енергії у нашому напрямку призвів до розбалансування реактору. Тебе зачепило сильніше за інших – мабуть, через підключення мозку до приладів. Розслабся, все добре.
– Серйозно? Ну нехай, – він потягнувся, розминаючи м’язи. – Шкода, що я не встиг вчасно помітити цю халепу. Що ж, начебто всі живі і здорові?
Дівчина не відповіла. Вона задумливо дивилась на мерехтіння далеких зірок. |
Рассказ открыт для комментариев