 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
***
Корабель у формі вісімки, зробивши декілька витків на орбіті планети, почав плавну посадку.
– Сканування завершено. Спробуємо, – констатував чоловік, повернувшись на живіт.
Він перевів пілотований режим на ручне керування і змінив координати контрольної точки польоту. Велику, зручну лежанку командного містка з ним ділила його друга половина. Жінка до цього часу мовчазно спостерігала за його діями, час від часу розчісувала своє довге, розкішне волосся, заплітаючи його в косички. Мабуть їй набридло бути лише свідком процесу, бо відкинувши розчіску сіла йому на спину і почала масажувати плечі, періодично поправляючи зелені пасма, що неслухняно спадали на очі. Вона навмисне відчутно його щипала, аби привернути до себе увагу, подаючи вперед своє тіло. Ковзала вліво вправо сідницями. Періодично підстрибувала. Лунав яскравий звук ляскоту вологої шкіри... Він кривився, але намагався не подавати виду і продовжив спостерігати у оглядовий екран за посадкою на планету. Картина, що відкрилася очам мандрівників, відразу причарувала своєю недоторканою красою. Жінка від здивування відкрила рота, дуже боляче ущипнувши свого чоловіка. Той крикнув:
– Ти чого?
У відповідь – тільки затамований подих. Оговтавшись, вона видихнула слова:
– Бути майже богом в тілі людини – це ще не означає пізнати всю красу буття… Кольорова. Жива планета! Чарівна нагота. Хоча, я чомусь не люблю ці фантоми. Те, що ми про них знаємо, не додає ситуації оптимізму.
– То були пастки. Ця – чиста, мов перша крапля води. І адаптація у неї аж занадто нестабільна… Справжній шедевр.
***
Ця пара не випадково потрапила на незалюднену, але придатну для життя планету Перший Нуль в системі зірки Соло. Ганебна втеча добігла свого логічного завершення. Вони її знайшли, блукаючи просторами всесвіту в пошуках нових свідчень доцільності вибраного ними шляху. На кораблі реліктової пари ”Притик” запас ресурсів суворо лімітовано, але їх частково циклічне раціональне використання давало можливість безкінечно довго блукати просторами матеріального всесвіту. Раціональне, означало не залишити меж гравітаційного впливу системи контрольної маси. Досконалі харчувалися матерією, яка не відкидає тіні – сепарованим світлом палаючих зірок першого порядку.
Час від часу вони покидали зону впливу гравітації, аби заплутати свої сліди від посягань кораблів-винищувачів Псевдоїдів та ризикнути залишити зону впливу зірок і нарешті спробувати подолати Безмежну Пустку аби не обмежувати себе безмежністю з надією мати більше ніж можуть осягнути. Можливо десь там є відповіді на всі їхні запитання. Формула всього сущого “Є тільки те, що є!”
Вони відкрили для себе еру спростованих теорії відносності і нестабільності простору. Час – ілюзія завершеності процесу. Колізія… Всі види матерії і антиматерії – це лише складові одного цілого і неділимого, майстерно прикриті для непосвячених пеленою неприступних таємниць. Настав час перевірити всі існуючі теорії простору. Простір – це невичерпний ресурс чи лишень стала відстань між нестабільними точками? Чи призведе подорож туди до повного використання енергоресурсів їхнього літального апарату, чи треба взагалі для цього якийсь апарат? Або ж їхній рівень розвитку ще не регламентує таких знань… Тому вони повсякчас поверталися до відомих кордонів всесвіту втративши ресурс аби продовжити гру у кішки-мишки...
Відомості про існування цієї кулі, залишалися для них таємницею до часу Ч. Розвіртуалізація починалася відразу після отримання кодового сигналу від орбітального сигнального маячка, щойно потрібний корабель наблизився до регламентованих координат. Її не використовували жодного разу... Планету Перший Нуль класифіковано, як резервну базу перед виходом до так званої безгравітаційної зони всесвіту – Пустки без ознак пролонгації матеріальності.
Планета Нуль №1 – статус Фантом. Одна з трьох аналогічних, що мали нестабільну адаптацію. Їх створено ще за часів існування зірок, утворених першим гігантським вибухом. Про це знав тільки він – творець – людина без тіла – системний наглядач Фатум. Він приніс себе в жертву Простору, розробляючи універсальної вид живої матерії. Маючи на меті увічнити себе в цьому часовому проміжку реальності, він став також і частиною цих трьох планет – їх ядрами. На разі Фатум мав за звичку ще й гратися в придумані ним же логічні ігри, отримуючи кайф від того, що перші мислячі істоти називали скупим словом – вічність. Він один досяг рівня абсолютної недосяжності. Тепер людина без тіла – Фатум визначав міру та вагу всього. Всі, хто за весь час часів, досягав його рівня сутності, ставали ним одним. Вони набували багатозначної однозначності. Він – це всі, а всі – це він.
Нуль №1 – це надійний прихисток і майданчик для експериментів. На ній створено всі умови для еволюції живих істот з високим рівнем свідомої розумової діяльності. Законсервовану лабораторію пара знайшла на південному полюсі планети. Під товщею льоду, на березі озера Забуття знаходилася унікальна плазменна піч для відтворення біологічно активних субстанцій.
Інформація про систему частково втрачена. Програмні матеріали декодовано не зовсім вірно. Помилка Мирки…
Не її вина, бо на цій планеті вони обоє відчули себе аж занадто тілесними. Атмосферний клімат спровокував функціонування рудиментарних органів. Вони відчули, як роздуваються їхні легені, даруючи смак давно забутого життя з його вадами і насолодами. Їм кортіло скуштувати плодів рослин. Дивні почуття переповнили цих майже богів, що мали тіла людей... Вони відчули свою велич і вразливість.
Код було створено за принципом невідворотної похибки. Тобто, вірний варіант взагалі відсутній. Тільки загальні відомості про цільове призначення системи і принцип роботи агрегатів. Визначати єдино правильний рецепт мали вони самі. Ці двоє вирішили реалізувати досить сміливий план стабілізації свого контрольного впливу на розвиток у цій частині Всесвіту.
***
Лабораторія... Тут є можливість створити Біо-метал – активну форму матерії, здатної змінювати свою структуру в залежності плану її власника.
Всі попередні намагання знайти потрібний режим аби отримати біо-метал закінчувалися невдачами. Технологія безперервного циклу використання матеріалу для відтворення, дозволяла все нові й нові варіанти. Отримати бажаний результат виявилося не так просто, як здавалося на початку. В цій системі діяв принцип: чим більше спроб, тим менше шансів досягти успіху. Коли число запусків досягло контрольної відмітки, на панелі управління висвітилося повідомлення: “Останній пуск . Рекомендація: активувати режим самоліквідації ”.
***
На невеличкій прозорій платформі, біля плати управління стоять двоє в однакових білих спецівках з логотипом «Біо». На фоні жерла плазменної печі, їхні силуети нагадують два однакові стовпчика. Жінка й чоловік.
Вона раз-по-раз повторює якісь дивні слова в чіткій відповідності до ритму пульсації контрольних датчиків:
– У вогні киплять метали,
варимо казкові сплави…
Ми ж бо справжні сталевари
Не якісь там миловари,
Очманілі, мов примари.
Що скидають шаровари
і танцюють голі в бані
Вічно п’яні, вічно п’яні…
Чоловік торкнувся плеча жінки і майже крикнув їй на вухо:
– Мене бісить ця пісня! І це слово! Сталевари!
– Не лізь у мою пісеньку, – огризнулася жінка.
– Де ти її почула?
– Не почула, а прочитала на матричних формах для заливки.
– Прочитала. Якби ти ще й думати тут вміла, то ціни б тобі не було – єхидно передражнив її Мирон.
– Мироне, пильнуй краще своє сумління. Експериментатор. Хоч стій, хоч лети, а результат один – падіння у прірву без дна. Ти помітив, що ми почали сваритися?
– Мені іноді самому стає смішно… Дивна планета, хоча й чиста.
Мирон спокійно дивися на розпечене до білого жерло плазменої печі…
Його свідомість поринула у той час, коли він переконав контрольну раду трьох у необхідності частково зняти обмеження для псевдоїдів в доступі до стратегічних оборонних програм. Вони мають прогресивно розвиватися. Міжгалактичні варвари мають врешті-решт еволюціонувати до повноцінної органічної структури аби стати нарешті людьми.
Засоби захисту мають домінувати над нападом. Бути абсолютно досконалими аби унеможливити двостороннє протистояння, яке неодмінно призводить до насилля і знищення.
На початку експеримент виправдав сподівання… Псевдоїди використали свою могутність. Прогрес відбувся! Вони підкорили зону впливу Трьох пар не відразу, а спровокувавши довіру до себе Результат очікуваний… Парам довелося рятуватися втечею. Швидкість переміщень – це чи не єдиний привілей досконалих людей, який надавав їм можливість знайти зону для тимчасового перебування аби відновити паритет і… продовжувати експеримент, який на думку ради трьох доволі вдало розпочався. Людина Досконала – це дивне поєднання первісних емоцій, почуттів і фізіології з над можливостями вищих проявів. На цій конспіративній планеті все пішло не так, як прагнули ці двоє біженців із планетарної системи Сабсолют. Вони – одна із трьох правлячих реліктових реконструктивних пар Людини Досконалої, що рятувалися втечею, опісля окупації Сабсолюту модифікантами генетичного коду із галактики Подвійний стандарт – псевдоїдами.
Допуск до контролю системи балансу і управління в цьому секторі всесвіту мала спілка шести. До складу шістки входило три класичні реліктові пари Людини Досконалої. Три жінки і три чоловіка. Кожна пара мала свій апарат для динамічних переміщень. На противагу їм існувало ядро дев’яти псевдоїдів, які повсякчас намагалися довести свою спроможність тотального контролю в системі еволюційного розвитку. Отримати контрольну перевагу – означало визначати одноосібно закони Ланцюга.
Це була війна двох непримиримих систем.
Андроґіни вищого рівня – Ядро Дев’яти псевдоїдів – представники правлячої верхівки хибної ланки у розвитку людини досконалої. Безстатеві істоти. Гермафродити цього типу пропагували інший тип відносин між біологічно активними особинами з високим рівнем свідомої розумової діяльності. Андроґендернний континуум поширювався всесвітом, підкорюючи все нові й нові території. Осередок реліктового принципу розмноження тримав надійну оборону до цього часу… але подальший спротив у такому вигляді втрачав свої здобутки. Принцип ґендерної конвергенції був неприйнятним для ланцюга еволюції Людини Досконалої. Потрібен був зовсім інший підхід. Домінування в цій системі мало набути нових важелів впливу.
Напівсинтетичні Андроґіни… Псевдоїди. Тип розмноження: самозачаття. Ця формація отримала можливість швидкого, але специфічного розвитку, завдяки освоєнню технологій первинного генетичного моделювання, шляхом поєднання найбільш продуктивних видів штучної матерії. Як виявилося згодом це був швидкий, але хибний шлях, який перетворював людей розумних на симбіоз живих істот і синтетичних химер. Такий розвиток пропагував: агресію, жорстокість, насилля, бо потребував колосальних затрат енергії і нехтування канонами системи прогресивного творення. Імперія Псевдоїдів швидко розширювала кордони. Нові планети заселялися жахливими безстатевими потворами нижчого рівня.
Втративши свій захист, досконалим реліктовим парам залишалося тільки одне – поміркована втеча. Не лімітовано подовжувати собі термін активного функціонування. Вони змушені були залишити межі своїх володінь. Отакий парадокс і правило вищого рівня…
Такий вплив на перебіг подій, теж мав свою позитивну сторону. Всупереч, а не завдяки, псевдоїди не мали остаточного контролю над системою. Не маючи способів прямого тотального знищення їх боротьба проти людини абсолютної –перетворилося на вишукані знущання. Парадокс, але це й стало тим аргументом, який дозволяв зберігати статус відносної рівноваги. Вічна втеча досконалих доводила їм передчасну регламентацію себе, як людей абсолютних. Напівсинтетичні андрогіни не мали остаточного контролю в системі еволюційних трансформацій. За представниками цивілізації нижчого рівня реліктових пар Людини Мудрої, зберігалося право використовувати зброю для знищення. Вони тепер мали за необхідність визначати самостійно межі своєї стриманості з приводу ґендерної конвергенції, бо могли використати зборю в разі загрози їхнім планетарним системам. Це і тільки це стримувало псевдоїдів від спроби підкорення.
Його роздуми знову обірвала все та ж безглузда пісня про сталеварів.
– У вогні киплять метали,
варимо казкові сплави…
– Матінко рідна. Мирко, досить, благаю. Ти у нас одна суцільна міс абсолютна бездоганність. Хто запоров програмний модуль?
– Таке барахло… я що первісна людина? Чи первісна? Ще трохи і ми захочемо тут залишитися чи взяти її з собою. Зменшимо до кишенькових розмірів і будемо періодично збільшувати аби так незабутньо відпочивати.
– Не забула? У нас на хвості розвідка псевдоїдів. Ми зафіксували свою статику. Ми вже ціль. Скоро вони будуть тут, – перебив її романтичний настрій Мирон.
– Скоро вони будуть тут… Скоро вони будуть тут, – ображено, передражнила його Мирка.
– А ти знаєш, якщо ми тут і контролюємо тільки запропонване... Одним словом, може це і є Заповітна планета? Може це і є, оте воно, чого ми прагли і воно ось-ось має відбутися?
На деякий час обоє замовкли. Не вина Миросі, бо ж на додаток до всього обладнання досить дивне. Чи вже таке аж занадто древнє, чи навпаки настільки новітнє і абсурдне, що принцип його роботи залишається за межею розуміння навіть Людини Досконалої. Настільки, що принцип його роботи стане справжнім відкриттям для спроба буде невдалою… Диво агрегат працює в недопустимому режимі. Всі параметри на критичній межі.
– Бачила велетенську кнопку під платою? Я натиснув на неї… Це щось типу два в одному: ввімкнено і вимкнено одночасно. Тобто шляху назад немає. Або пан або не пан.
Мира засмучено продовжила:
– Остання спроба. Шансів нуль. Невже знову якийсь прорахунок. Помилка. Знову тільки тікати. Знову все по колу.
Вони, як і решта пар втратили захист від посягань синтетичних, тому поки що мали рятувалися боягузливою втечею. На разі втеча стала єдиним і ефективним доступним засобом не насильницької боротьби. Вплив на еволюційні зміни підконтрольних їм систем зберігся. Автоматичний режим регулювання дозволяв їм мати надію на вдале завершення початого експерименту...
Недосяжність такого типу доволі принизлива, але це був єдиний доступний їм ресурс. Знищення супротивника або ж жорстке обмеження його волі для досконалих реліктових пари у далекому минулому. Рівень розвитку, якого вони досягли не регламентував такого підходу до протистояння. Тільки гуманний захист і недосяжність. Хоча вони могли без особливих труднощів позбутися впливу нової агресивної формації напівсинтетичних андрогінів. Достатньо було застосувати анаболічний нейтралізатор чи набагато гуманніший хвильовий резонатор свідомості. Псевдоїди мали право на самоствердження і свідомий вибір. Нейронні зв’язки на даному етапі мають бути торовані тільки на основі проб і помилок… Жива плоть над знищенням собі подібних.
– Люди розумні, люди звичайні… Діти вогню і біо-заліза. Допотопні образи. Не вийшло, то й край по цьому. Бездоганний рецепт? Цих до джерела життя вже не під’єднати. Бездушні заготовки. – Він кинув погляд на результати попередніх невдалих спроб, які поволі випаровувалися рожевою димкою і випадали тим же металевим конденсатом у збірнику біля завантажувального шлюзу печі, готові до чергових спроб переплавки. – Все одно бездоганного складу інгредієнтів, мені здається, й справді не існує... Може плюнути на це діло і не чекати на завершення процесу? Забираймося звідси. Що скажеш?
– Хочеш? Плюнь! – якимсь аж занадто тоненьким голоском вигукнула Мирка.
– Все одно це барахло самоліквідується опісля цього завантаження, – почав виправдовуватися Мирон
– Облиш. Відкрий наглядове віконце і… Плюнь! – Мира почала сміятися від нової не притаманної їй манери висловлювати думки.
– Ми виливали на великдень у ливарні сталеві лаври сталеварів! – Мирон вигукнув цю скоромовку, яку щойно придумав, а потім смачно плюнув прямісінько у жерло пічки.
Мирося зойкнула від побаченого:
– Мироне! Поглянь на показники активності біо-металу. Це ж викапані ми з тобою в рідкому агрегатному стані. Ого! Подіяло. Ну ти й плюнув. У сплаві не вистачало твоєї слини? ДНК…
– Бачу я. Бачу… ДНК? Нісенітниці. Абсурд… Всі варіанти вичерпано.
– Він оживає! Я не знаю, але ми врятовані.
– У нашому випадку ”просто співпало” – один на безкінечність варіантів.
– Один, але він є. Є тільки те, що є! Якщо не знаєш, як пояснити, то не пояснюй ніяк. Взагалі ніяк.
– Скільки лишилося матричних форм? Одна? – навмисне перипитав Мирон.
– Дві, останні, до речі, – впевнено відповіла Мира. – Ти ніби не знаєш.
Мирон керував заливкою у ручному режимі. Він говорив, але скоріше сам до себе, пояснюючи цей неймовірний поворот:
– Якесь безглуздя... Чийсь жарт чи древня казка, чи ми ще виявляється так мало знаємо про всесвіт? Розумні – вчаться на своїх помилках, мудрі – на чужих, а досконалі – створюють умови аби з’явилися розумні й мудрі.
– Залишки біо-металу використаємо для…з-з, – Мира не могла стримати емоцій, тому почала злегенька затинатися. Вона говорила, говорила. Мирон спокійно її слухав маючи на меті вже готовий план. – Д-для… с-створимо якихось звірів. Тут немає звірів, тільки рослини. Наші люди розмножаться до потрібної кількості. Настане той довгожданий час для псевдоїдів, коли ми вже не будемо контролювати розвиток, а почнемо самі розмножуватися. Це ознака нашого занепаду. Кохатися не тільки заради задоволення, а й для продовження самих себе… Імітуватимуть нас підкорених. А ми тим часом нарешті ризикнемо подолати безгравітаційний простір. Хоча я не впевнений, що це відкриє нам нові горизонти. Там ми будемо абсолютно недосяжні і тільки, а це блюзнірство… Найнадійніший захист для боягузів. Правильно я мислю. Тобто, думаю.
У відповідь Мирон діловито заявив:
– Правильно. І жарти ти розумієш. Треба повідомити наших.
– Дозволь це зроблю я. – Не стримуючи емоцій, Мира, не дочекавшись згоди, закрила очі, розставила ноги і підняла руки до гори. Сеанс зв’язку тривав довше ніж за звичай. Посмішка змінилася, щасливим сміхом зі слізьми. Попри те, що вони досягли досконалого розвитку тіла і розуму, привілей керуватися емоціями притаманними звичайним людям дарував їм щастя буття.
– Ми всі маємо шанс. Наші теж потрапили на подібні планети і чи не під копірку повторили наші дії. І… вони теж плювали... Треба своєчасно плюнути на невдалу справу і вона перетвориться на успіх! – Мирка задоволено посміхнулася.
Мирону сподобався цей жарт. Іронія буття... Він обняв її і поцілував у пересохлі від хвилювання губи. Поцілунок затягнувся… Ці двоє отямилися тільки опісля пронизливого сигналу завершення процесу. Форми залито. Біо-сплав холоне. Через певний час мають з’явитися їхні точні копії. Час для них матиме значення. Вічність для них це лише безсмертя. Вони смертні. Перші клони планети Нуль…
– Як ти там скоро-мовив? Ми виливали на великдень у ливарні сталеві лаври сталеварів, – першою отямилася Мира.
Мирон зняв комбінезон і кинув додолу. Потім почав повільно роздягати свою Миру. Вони дивилися одне одному у вічі. Раптом він зупинився… Знову одягнув комбінезон, поправив Мирці розхристану куртку. Та здивовано подивилася на нього, не в змозі промовити жодного слова.
– Нам пора. Скоро тут будуть псевдоїди. Вони не нападатимуть. Будуть задоволено спостерігати. Вони вже майже, як ми. Дозволять ”нам” розмножитися у цих умовах і тільки потім потішаться на славу. Ми не можемо подарувати їм себе. Це й буде кінцем кінців.
– Давай не будемо про сумне. Поцілуй мене, – сказала Мира, поправляючи зачіску.
– Невідомо чи Пустка пропустить тебе вагітною. Ми можемо дозволити собі це зробити, але вже там за межею і коли я на всі сто буду впевнений у нашій безпеці. Тільки тоді коли всі три пари знову зберуться разом… зробимо це. Ти будеш вагітною…Там. Як ти там співала? Сталевари…
– Мирко... Корабель залишимо тут. Ти знаєш. Ця планета і захист, і пастка. Його відсутність – це свідчення нашої втечі. Що маємо? Ми маємо трохи часу.
– То звірів не буде?
– Не буде… Буде. Їх зроблять Псевдоїди. Ми створили щось зовсім нове і неймовірне. Абсурдний рецепт абсолютного біо-металу. Це доступ до неможливого. Капсули будуть готові за мить. Ми просто зникнемо звідси, але безтілесними. Мирко, ми на межі. Це воно! Отак просто і невимушено… Ми прагнули абсолютної досконалості. То чому ж ми так хапаємося за варіант залишатися тілесними?…
– Ми занадто довго чекали цієї миті... На все про все у нас обмаль часу. Ризик є, але він виправданий. Варимо казкові сплави, – тихо продовжила Мирка. – Ти помиляєшся і ти знаєш про це. Опісля того експерименту ти став занадто обачним. Не стримуй себе. Пустки насправді не існує… Ми вже давно цього не робили. Ми встигнемо. Ти це знаєш. Встигнемо, – вона шепотіла, скидаючи з Мирона одяг.
Вони віддалися спокусі…
Отямилися вже у відкритому космосі. Навкруги тільки пустка? Ні… Вони разом із іншими парами сиділи на березі озера під тінню великого дерева, бовтаючи ногами у теплій воді. Їхні діти гралися біля дерева та ласували смачними плодами, які час від часу падали додолу. Яскрава маленька біла куля над озером пестила їх своїми промінчиками. Повсюди виблискували кольорові зірки.
Вони не втратили тіла… Тіла втратили масу. Гравітація набула нульової значимості. Сутність втратила міру виміру. Простір набув форми, перетворившись на звивисту стрічку-трубку, яка виверталася навиворіт, поглинаючи саму себе. Замкнутий цикл безмежності ілюзія безконтрольної безкінечності…
Вони дивилися на хвилі в яких виблискували скалки часу з відображенням всього всесвіту. Жінки були вагітними. Округлі животики свідчили про нове поповнення…
Час від часу кидали камінчики у зіркову воду. Те місце куди потрапляв камінчик змінювалося за їхнім бажанням. Зрідка всі їхні камінчики потребляли в одну точу. На тому здіймалися тисячі бризок, обрамлених веселками. Всесвіт був біля їхніх ніг. Вони грали у дивну гру. Вони тренувалися керувати всіма процесами складного механізму буття…
Цю забавку перервали голоси, які навперебій намагалися їх розбудити. Здавалося, що вони линули звідусіль:
– Привіт. Нарешті. Ми думали, що ви того… Вирішили плюснути на вас озерною водою і сказали:”Залізо, лезо, пузо”. Подіяло. Будемо знайомі. Щоправда своїх імен ми не знаємо. Навіть не знаємо де ми і хто ми, бо щойно тут з’явилися.
Мирон і Мирося сплетені в обіймах, знесилені коханням заснули на платформі голі та безпечні. Сповиті сном, всупереч сподіванням вони ще залишалися на цій планеті. Скільки часу минуло? Мирон занепокоєно подивився в сторону реактора... На його місці тепер було невеличке деревце. Полегшено зітхнув:
– Встигаємо.
Поцілував Миросю в губи, і тільки тоді відповів новим людям:
– Вітаю. Ви житимете на Нулі. Сталася помилка. Хоча… Чого це я?
Втрутилася Мира. Вона звільнилася від обіймів Мирона і почала швидко одягатися.
– Так мало бути. Бо ви – це, а ми – це ви. Мироне, одягайся.– Вона подала йому одяг. – Імена вигадувати не треба. Ти, – звернулася вона до жінки. – Будеш Мирою. – Ти, – кивнула чоловікові. – Мироном.
– А що тепер? – запитала нова Мира.
– Тепер? Вона, – він вказав на Мирку. –. Завагітніє, а народжувати будеш ти. Скоро у нас не буде тіл, бо вони стануть вашими. Я зрозумів цю парадоксальну технологію. Вона абсолютна до абсурду. Ви самі себе навчите, як правильно тут бути. Ви будете нами, а ми вами. Зламати цей код неможливо, бо коду насправді нема... Якщо не знаєш, як пояснити, то не пояснюй ніяк. Все буде нормально. Бувайте, – Мирон повернувся до своєї Мирки, пригорнув її. – Обіймімося і закриймо очі. Поцілуй мене та зникаймо звідси. Це і є новий захист. Все. Наші тіла – їхні тіла. У нас є ми. Зніми і віддай їм одяг…
Нові Мира і Мирон здивовано дивилися, як тіла їхніх творців стали рожевим димом, який швидко розвіявся, залишивши на запах стиглого життя.
Вони стояли взявшись за руки. Порушила мовчанку Мира:
– Ми – це ми… Одяг. Вони залишили нам свій одяг “Біо”. Навіщо нам одяг?
– Облиш. Насолоджуйся, поки є можливість. Дивно, Миросю, але таке відчуття, що наші тіла нікуди не зникали. І взагалі…
– Я хочу їсти. Зірви мені он той плід, – попросила Мира. – Я хочу їсти?
– Цього разу спочатку скуштую я! – Мирон смачно відкусив, соковитого плоду і відразу виплюнув. – Цей плід гіркий. Тепер я завжди куштуватиму першим.
– Мабуть так буде краще. Зірви сам, який на тебе дивиться, – наполягла Мирка.
– На мене дивиться ось цей, – Мирон зірвав плід на самій верхівці деревця. – Ідеальний, неповторний смак.
– Солодкий?
– Ідеальний не може бути тільки солодким. – Мирон відкусив половину і ніжно запропонував Мирці.
Та їла плід із його рук. Насолода заповнила її тіло. Вона заплющила очі. Плід з неповторним смаком втамував голод:
– Він солодкий… Ідеально смачний і солодкий. Солодкий! – захоплено вигукнула жінка. – Ходімо скупаємось у озері…
***
До Фатуму доєдналося три пари нових адептів. Вони розлетілися у трьох різних напрямках, а зустрілися в одній – Фатум.
Псевдоїди не зможуть зламати код, бо його тепер не існує… Неможливо знищити те, чого незнаєш. Винищувачі псевдоїдів зафіксували перебування на планетах Нуль №1, Нуль №2, Нуль №3, раніше недосяжних, а тепер ніби й справді таких беззахисних та залежних від їхньої волі людей Досконалих. Абсурдний парадокс. Задля перемогти вдавай ніби здався і підкорився.
Досконалі досить специфічно попрощалися зі своїми тілами, звільнивши цю нішу для нових обранців. Новий етап. Але це ще не все. Рожеві капсули незримої присутності не залишили планет.
Вони подолали Безмежну пустку. Досягли Фатуму. Безмежність – це завершена циклічна система. Там де немає кінця, не буде й початку, але буде точний вимір… Остання крапля води завжди перша: абсурдний парадокс... |
|
|
|
Время приёма: 12:23 15.01.2015
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев