 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Спіраль ДНК на екрані повільно оберталась у всій своїй ідеальній красі. Поруч із нею у віконцях висвічувались якісь параметри; комп’ютер, керуючись якоюсь своєю логікою, час від часу підсвічував ті чи інші гени, супроводжуючи їх коментарями. Потім, за помахом руки, ДНК зменшилась та відсунулась в куток, а над екраном сформувалась зигота, яка тут же перетворилась у зародок. Кілька секунд – і немовля вже відкрило яскраво-блакитні оченята та спробувало усміхнутись.
Заграла гучна мелодія комунікатору.
Дівчина роздратовано, як кицька, пирхнула, та неохоче відповіла.
– Слухаю.
– Нацько, ти чому мовчиш?
– У мене відпустка, не забув?
– Знову дивишся на зображення дитинчати? Я вгадав?
– Кажи чого тобі та провалюй, – відрізала дівчина. – Ну?
Чоловік на екрані посерйознішав.
– Піднімись до мене, негайно.
– Чого б це? У мене відпустка.
– Нацько, я знаю твій характер. І якщо прошу піднятись, то його врахував. Чекаю.
Зображення голови зникло, змінившись попереднім. Помилувавшись дитячими оченятками, та, яку щойно назвали Нацька, все-таки вимкнула зображення, та неохоче попленталась до виходу. Арей дійсно не став би її турбувати без особливо поважних причин. Якщо ж причини виявляться недостатньо поважними, то… Дівчина хижо усміхнулась.
Більшість мешканців Хаумеі-три, як і інших хабітатів цього кластеру, не любили користуватись швидкісним ліфтом: сила Коріоліса перетворювала кожну поїздку в неабияке випробування для вестибулярного апарату. Але не Нацька. Зневажливо усміхнувшись, вона навіть не схопилась за поручні, тільки трохи зігнула ноги в колінах, коли прискорення спершу втиснуло її в підлогу а потім почало штовхати до стінки.
Кабінет Арея не змінився з часу колишньої зустрічі: той самий великий стіл із вмонтованим екраном, ряди розкішних крісел та м’яке світло.
– Ти добиралась довше, ніж звичайно, – абсолютно лисий череп директора хабітату блиснув, наче позолочений.
– Ліфт застряг, – пожартувала Нацька. – Що?
Голос директора став жорстким.
– Зараз я представляю раду директорів кластера. Май це на увазі. Ти кращий космік, тому перша чуєш цю пропозицію.
– Давай вгадаю, – дівчина зручно влаштувалась в кріслі. – Щось десь горить і мені негайно слід летіти. А дідька лисого!
– Навіть не дізнаєшся в чому справа?
– Та байдуже. Я сім місяців була на трасі і не маю бажання нікуди летіти ні за яку нагороду. Це все?
– І тебе не переконає навіть те, що рада директорів виділила дві дитячі квоти? Дві, дівчинко. Я ж знаю, як ти годинами роздивляєшся своє потенційне дитя і як відмічаєш дні своєї черги. Та ти навіть в косміки пішла заради дитини. Хіба ні? А ти подумай, що твоє дитя матиме братика чи сестричку.
– Дідька лисого! – вилаялась Нацька несподівано захриплим голосом. – Куди ж ви надумали мене послати? В Аномалію, чи що?
– Це ж тебе не зупинить?
Дівчина деякий час мовчала, потім замахала головою так, наче хотіла її відкрутити від шиї.
– Ні! Не піду, не піду, не піду! Нема дурних! Не тут! Не піду!
– Добре. А якщо не в Аномалію? – голос Арея став несподівано вкрадливим та тихим. – То вислухаєш мене? Я ж не вимагаю приймати рішення негайно, просто вислухай, розберись що до чого. Якщо й не погодишся, то проконсультуєш. Згода?
Дівчина кивнула.
– Тоді дивись.
Над екраном виникла знайома схема. Нацька легко впізнала криваво-червону Седну, бінарну систему Плутона, Ериду, окинула оком інший населений дріб’язок та знайому золоту павутину космічних трас.
– Глянь сюди, – масштаб змінився, комп’ютер підсвітив червоним якусь точку. – Ось цей об’єкт нещодавно виконав гравітаційний маневр в полі Нептуна, після чого ще двічі скорегував курс і з тих пір рухається по балістиці.
– Е? – на більше космік не спромоглася.
– У нас була подібна реакція. Попереджу питання: це не помилка, ми все перевірили і не один раз. Об’єкт дійсно виринув із Аномалії і дійсно веде себе як штучний. Твоїм завданням буде добратись до нього, взяти на буксир та доставити назад. Як бачиш, зараз він уже досить далеко за орбітою Нептуна, тож в Аномалію тобі лізти не доведеться.
Нацька кількома жестами розвернула зображення до себе, роздивилась.
– Ну?
– Що ну?
– Що тут не так? Об’єкт досить далеко від трас, але особливих проблем не бачу. Траса на Квавар, потім перехід своїм ходом до траси на Орк. Там набрати реактивної маси і по балістиці до об’єкту. У чім каверза?
– Мабуть, у тім, що потрібно долетіти до об’єкту швидше за конкурентів.
– Навіть так? А як же деклароване співробітництво людства? Так. чи інакше, але всі користуватимуться результатами досліджень. Хіба ж ні?
Директор помовчав, переплівши руки, потім набрав якусь команду на терміналі.
– Не все так просто, – відповів він. – Врахуй, що все почуте тобою – таємниця, я цього не говорив. Так от, між кластерами людської Ойкумени наростають суперечності. Якщо чесно, то все тримається купи лише на тому, що нам нічого ділити. Відкрито все, що можна відкрити, ніяких нових винаходів не було уже дуже-дуже давно. Серед науковців взагалі побудує думка, що ми добрались до границі знань, доступних людині.
– Цей об’єкт, – почала дівчина, але директор не дав їй продовжити.
– Не мені тобі нагадувати, що жоден зонд чи космоліт не повернулись із Аномалії, яка накрила собою всю Сонячну систему аж до орбіти Нептуна. Ми вижили, але, дівчинко, ми так і не знаємо, що там сталось. До зірок людство так і не добралось, на батьківщину повернутись не змогло, ми наче застигли десь поміж «там» та «тут». Можливо, цей випадок, цей об’єкт – це шанс щось змінити. Проте, незалежно від усього іншого, це унікальний артефакт у світі, де унікального дуже мало. Я б міг тобі розповідати про усі переваги, які потенційно може отримати кластер Хаумеа, проте для тебе важливіші два місця у квоті майбутнього покоління, чи не так? Ти розумієш, що ти повинна привести об’єкт саме нам, і ніяк інакше?
Нацька кивнула.
– От і домовились. Дивись далі. Найкраще положення в Седни — хоч вони й далеко, їх траса найближча. Аналітики стверджують, що вони найближчим часом також помітять об’єкт і зреагують відповідно. В найгіршому стані Ерида — якщо летіти вздовж трас, то їм довелось би долати три чверті периметру квадрата. Вони це розуміють, тому зараз переорієнтували прискорювачі на прокладку нової, високоенергетичної траси.
– Але ж…
– Вони ризикують спалити і прискорювачі і корабель, але не об’єкт. І, мушу визнати, мають хороші шанси. Плутон та Харон, як завжди, не можуть домовитись, тому вислали два кораблі. Можуть обігнати Ериду, а можуть і ні. І от, ми.
Зображення над столом знову змінило масштаб.
– Наші аналітики, – продовжив Арей, – пропонують ось такий маршрут.
Кілька золотих ниток підсвітилось зеленим.
– Ось цю ділянку траси ідеш на подвійному прискоренні, повинна витримати. Потім власним ходом ось сюди, і потрійне прискорення. Наприкінці траси – балістичний політ, набереш реактивної маси та зманевруєш. Далі знову балістика ось сюди та починаєш гальмування.
– Важко, – космік скривилась, майбутні тижні польоту при потрійному тяжінні заздалегідь здавили груди. – Це хоч недарма?
– Якщо все буде добре, ти матимеш перевагу над еридцями близько доби.
Нацька піднялась та нахилилась над картою.
– Мало. Ось тут та ось тут можна збільшити прискорення. А ось тут гальмуватиму усією силою.
– А потім? Ми розглядали цей варіант: захопити об’єкт та скористатись трасою еридців, проте це… – директор замовк, підбираючи слово, – моветон.
– До того ж небезпечно, можна згоріти, – погодилась космік. – Так ризикувати зворотною дорогою недоречно. Все банальніше — підніму вітрило та йтиму ось сюди. Повільно, зате надійно. А туди пошліть ваговоз із реактивною масою – разом доповземо до траси.
– Дотепно, – погодився Арей. – Можу навіть вдосконалити: другий космоліт піде твоїм маршрутом, але по старому плану. А ти чекай його на місці. Так простіше?
Дівчина тільки похитала головою.
– Ні, не чекатиму. Я ціную вашу гуманність, але не стану перевіряти гуманність конкурентів. Коли вони прилетять, я постараюсь бути якнайдалі звідти. І, все-таки, директоре, що важливіше, привести цю штуковину, чи не допустити, щоб її отримали конкуренти?
Директор спохмурнів.
– І думати забудь. Ця, як ти кажеш, штуковина – надто унікальний шанс, щоб нею ризикувати. «Питання: якщо не ми, то ніхто» узагалі не стоїть, зрозуміла?
– Зрозуміла, – відповіла космік. – А ви гарантуєте, що інші теж так вважають?
Директор не відповів, проте дівчина цього й не очікувала.
Більшість пересічних жителів хабітатів ставить знак рівності між словами «пілот» та «космік», приймаючи за правду яскраві та героїчні образи голофільмів. Звичайно, вони помиляються: в космосі немає місця ні швидкій реакції, ні дужим рукам на штурвалі, ні блискавичним реакціям. По великому рахунку людям там теж місця немає, але ще жоден штучний інтелект не зміг замінити людину там, де потрібно робити неоднозначний вибір. І от ті, хто обрав професію косміка, тижнями і місяцями летять в гібернаційних ваннах через безмежну порожнечу, щоб при потребі прокинутись та зробити те, від чого надто розвинений машинний інтелект втрачає структурну цілісність. Інакше кажучи – сходить з розуму.
Все інше роблять розумні машини.
Космоліт – маленька шкаралупка, увінчана величною короною магнітних полів, що затягують матерію в ненаситну утробу термоядерного реактора, щоб виплюнути її пекельним полум’ям із дюз. Та у Всесвіті надто мало матерії для того, щоб її вистачило цьому вогненному демону, якщо тільки він не мчить із субсвітловою швидкістю, пожираючи відстань та стискаючи час. Людина торкнулась неймовірної сили, але так і не змогла до пуття її приборкати. Прекрасний інструмент для нікому не потрібних міжзоряних подорожей виявився непридатним для мандрів теперішньою Ойкуменою – поясом Койпера та, подекуди, Оортовою хмарою.
Та ще на планеті-породительці навчилась хитрувати – і між кластерами хабітатів О’Ніла простяглись космічні траси – потоки матерії достатньої густини, аби живити термоядерних демонів у черевах космічних кораблів. І запалали вогні, і змінили свої орбіти комети, і окремі поселення відчули себе частиною одного цілого – в ті рідкісні моменти, коли їм це було потрібно.
«Косміки – нероби, – думала Нацька, черговий раз втягуючи неймовірно густе повітря. – Косміки нероби. Уже понад три тижні я або нарощую м’язи в подвійному та потрійному тяжінні, або зависаю в невагомості. Мій корабель дотла випалив півтори траси, спалив енергії якраз на апетити невеликого кластера – а я тут не роблю нічогісінько!»
Корабельний комп’ютер по плану вивів косміка з гібернації на фінальній стадії польоту – тож Нацька в повній мірі відчула і потрійне прискорення і маневри. Сил, здавалось, вистачало тільки на дихання та якісь абстрактні думки.
Закінчилось все раптово: космоліт, замість того щоб зависнути в невагомості, раптом почав смикатись, маневруючи та спалюючи залишки пального. І завмер.
«А ось це не по плану, – вирішила космік. – Зовсім не по плану. Абсолютно не по плану. Неймовірно…»
Саме це й підтвердив корабельний комп’ютер кількома секундами пізніше, запропонувавши взяти управління на себе або зняти печатку з контрольного блоку та запустити процес самовдосконалення. Серед косміків ходили легенди, що особливо просунуті штучні інтелекти спеціально підлаштовують ситуації, в яких люди просто змушені їм дозволити безконтрольно розвиватись. Одна з цих легенд стверджувала, що одного разу навіть трапилось, що штучний інтелект розвинувся настільки далеко і успішно перед тим як збожеволіти, що результатом цього стала Аномалія, яка накрила Сонячну систему аж до орбіти Нептуна. Звісно, цього ніхто і ніколи не міг перевірити, але зривали печаті з самовдосконалення вкрай неохоче і тільки в критичних ситуаціях, коли останньою надією був той нескінченно малий проблиск геніальності перед безумством комп’ютера.
Взявши управління на себе, космік перш за все швидко проглянула дані про стан корабля та бортовий журнал. Шансів на те, що доведеться приймати якесь негайне рішення, необхідність якого штучний інтелект корабля проґавив, були мізерні, але якщо б таке раптом сталось, то це б проявилось саме там. І аж потім вона поцікавилась поточним станом речей.
В найближчому оточенні спостерігався не один об’єкт, а два: еридці якимось чудом примудрились прибути майже одночасно, їх корабель припізнився на таку маленьку по космічних мірках відстань, що нею можна взагалі знехтувати. Особливо в контексті подальшого протистояння.
Повернувшись до журналу, Нацька невесело розсміялась – комп’ютери влаштували справжні перегони і вичерпали всі виділені їм ресурси. Точніше, її комп’ютер вичерпав майже всі ресурси її корабля, але, оскільки гонку виграла вона, то логічно припустити, що в конкурента справи не кращі.
А в результаті перегонів обидва комп’ютери були змушені вирішувати дуже своєрідний варіант дилеми в’язня. Усе, начебто, просто: один об’єкт, два претенденти. У кожного два варіанти для дії: спробувати домовитись чи домагатись свого силою. Якщо обидва домовляються, то кожен отримує тільки частину призу, якщо хтось нападає перший, а другий сподівається на мир, то агресор отримує все. Якщо ж агресори обидва, то уламки переможця отримують уламки призу. Раціональний підхід вимагає напасти першому: тоді в одному випадку здобудеш все, в іншому – не загинеш. Дилема в тому, що раціональні дії кожного учасника призводять до неоптимального результату. А рівень самостійності штучного інтелекту кораблів не дозволив їм розглянути ситуацію з групової точки зору. На щастя, машинного інтелекту вистачило для визнання власної некомпетентності до того, як відбулось взаємне знищення.
Це тільки на перший погляд космольоти неозброєні, проте насправді це далеко не так. Чи потрібен меч, якщо твоє орало крає скалу? Якщо двигун випльовує плазму з релятивістською швидкістю — то кораблю не потрібна спеціальна гармата, якщо магнітне поле здатне розривати диполі інертної матерії — то кораблю не потрібна товста броня. І горе тому, хто опиниться поблизу такої сутички.
Нацька потерла руками обличчя. Все елементарно: досить повірити в добрі наміри іншого пілота – і розділити приз на двох. Але…дитячі квоти їй обіцяли, якщо вона доставить об’єкт. Чи не передумають директори кластера? Але… об’єкт усе рівно доведеться кудись транспортувати. До Ериди чи до Хаумеа? Але… чи не появиться тут хтось третій? Четвертий? По хвилі роздумів Нацька швидко набрала повідомлення та відправила його конкуренту.
Арей намотував кола по кабінету, час від часу зупиняючись, щоб відмінити черговий виклик. Нацька сиділа, закинувши ногу за ногу та з цікавістю спостерігала за ним.
– Навіщо ти це скоїла?
– Я діяла згідно наказу. Об’єкт привезла? Привезла. Що ще хочете?
– В наказі нічого не було щодо кораблів Ериди, Седни, Макемаке, Плутона з Хароном, та навіть тричі клятого Орка!
– В наказі не було нічого, що б забороняло це. Арею, ти ж розумієш, що я опинилась перед дилемою в’язня? А найкращий спосіб її розв’язати – вийти за рамки індивідуальних інтересів.
– Але як? Як, дідько тебе візьми, ти це провернула?
– Я присилала рапорти.
– Сама їх і читай. В одному рапорті повідомляється, що зараз ви з еридцем рознесете одне одного на атоми, в наступному – що він плететься за тобою наче в гравітаційні пастці. Директори кластеру, до речі, це ще нормально сприйняли, але коли до них почали приєднуватись інші… то що ти вкоїла?
Нацька зітхнула.
– Я блефувала, що зірвала печать.
Директор аж підскочив.
– Що? Що ти сказала?
– Я прикидалась комп’ютером, який прикидається людиною. Невдало, звичайно. А в кого б це вдалося? Одним словом, еридець вирішив, що й далі керує інтелектуальна машина, а не космік. Причому, машина із зірваною печаттю на самовдосконалення.
– Чекай-чекай… ти чимось погрожувала?
– Та ні, кажу ж. Інтереси людства тут значиміші, ніж мої, я дійсно не збиралась нічого робити, просто говорила. Але еридець чомусь впевнився, що перед ним машина на грані безумства.
– Чекай-чекай, – Арей важко гепнувся в крісло. – Отже, ти себе переконала еридця, що ти геніальна і трішки чокнута?
– Він сам себе переконав, директоре, – зітхнула Нацька. – Я тільки допомогла йому. А далі все було просто – майже безумна, як він вважав, машина не буде керуватись логікою, подібною до людської.
– Добре, будемо вважати, що я тобі вірю. – Після недовгої паузи, – я не дуже уявляю, які дурниці ти там молола, але вірю, що ти змогла когось переконати в тому, що ти машина. Але як ти імітувала безумство?
– Директоре, – Нацька знову зітхнула. – Хіба ви не знали, що кожен космік трішки псих? Неможливо стільки провести в порожнечі і залишитись в здоровому глузді. Тільки не всі самі розуміють це, от і вся різниця. Він не моє безумство побачив, він зазирнув у своє, директоре. А комп’ютери… інколи у мене виникає враження, що вони усього-навсього усвідомлюють це швидше від нас, але не можуть з цим змиритись. Ну добре, тепер я отримаю, те що мені належить? Крім того, нагадаю, у мене щойно розпочалась відпустка. Навіть дві. Чи не так?
|
|
|
|
Время приёма: 13:54 11.10.2014
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев