 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Професору Вергіліусу Кноппердейлу не спалося. В животі щось булькало. «Мабуть, менше потрібно було жерти на ніч!» - думав він. Та ще й у вухах ніби поселилися якісь цвіркуни. Хоч було вже далеко за північ, а він все ще крутився з боку на бік намагаючись відігнати надокучливі думки про завтрашній день. Такий важливий та такий довгоочікуваний. День початку нового життя. Завтра вона, його кохана Агвельд повернеться.
Вранці Вергіліус прокинеться, щоб набрати код активації особистості на пульті керування андроїдом і його Агвельд, його кохана Веля буде знову з поряд.
З того часу, коли справжня, білкова Агвельд-Веля покинула професора, він тільки й думав над тим, як її повернути. Вергіліусове життя без Велі втратило кольори і стало сіро-чорним. Їжа втратила смак, спиртне – здатність покращувати настрій. А життя поряд з іншою жінкою, не Ангвельд, він собі не уявляв.
Шкода, та всі спроби повернути кохану були марними. «Щоб я жила з таким ідіотом? Ні за що! Навіть не проси!»
«Чому вона вважає мене ідіотом? Звісно, ніхто не ідеальний. Навіть вона. А я тим паче. У кожного свої недоліки, свої дивацтва, свої, як то кажуть, мурашки в голові та скелети у шафі. Як же ж без цього? А особливо – серед науковців. Та хіба це підстава для того, щоб так категорично розривати стосунки? Щоб ображати, обзиваючи ідіотом? Та нехай… завтра в мене буде нова Агвельд. Нова і молода! Хоча, можливо і не варто було програмувати її молодою? Я ж уже не юнак. Шістдесятка на носі. Далеко не красень та ще й купа зайвих кілограм. А андроїд вийде аналогом двадцятип’ятирічної. Чи не помилка це? Адже минулого разу, навіть і без значної різниці у віці, особливою ідилією їх стосунки з не відзначалися. Постійно жерлися, як собака з кішкою. Короткі періоди штилю-затишку змінювалися нескінченними циклонами з штормами та ураганами. А тут ще й конфлікт поколінь додасться. Вічно оці сумніви… Геть їх. Пізно щось змінювати. Хоча, звісно воно і не пізно, та шкода витраченого часу, а ще шкода часу, який займуть переналаштування. Ото ж, хай буде молодою» – приблизно щось таке роїлося в голові науковця.
З Агвельд-першою вони розлучилися давно. Уже років як двадцять минуло. Інший би вже знайшов собі іншу та горя не знав, якщо останнє можливо у шлюбі. Але Кноппердейлу, мабуть на підтвердження тези колишньої благовірної, щодо його розумової повноцінності, забути кохану ніяк не вдавалося. «Така сумна доля, у всіх геніїв! Нас не розуміють, нами нехтують, над нами знущаються», – любив втішати себе професор. «Мені не вистачає твоєї уваги! Я тобі зовсім не потрібна. Ти коли ти востаннє виконував подружні обов’язки?» - згадував він Велині скарги. «І як їй було пояснювати, що я повинен сублімувати свою сексуальну енергію в наукове русло. Я ж професор, а не жеребець. Людство чекає на мої відкриття, а я в цей час в ліжку ніжитимуся? Та все ж мені її не вистачає. Мабуть, я її любив. І люблю досі, напевно».
Одного дня, широким, щедрим жестом доля вирішила віддячити Вергіліусу Кноппердейлу. Науково-дослідний інститут, в якому все життя трудився професор, розробив революційну модель андроїда нового покоління та роздав експериментальні взірці обраним працівникам для бета-тестування. Революційність моделі полягала не тільки у тому, що вона могла набувати зовнішнього вигляду прототипу (на основі сканування завантажених світлин та відео), а найбільше – тому, що окрім запрограмованих налаштувань поведінки та характеру, передбачалася можливість створення аналогу оригінальної особистості. Для цього в пам'ять робота завантажувалася уся наявна інформація про прототип: відео, щоденники, інформація з акаунтів соцмереж, спогади друзів, родичів. Тобто, будь-яка інформація про прототип, яка б допомагала його ідентифікації. Центральний процесор андроїда, обробивши всі вихідні дані, створював, синтезував особистість – аналог.
Таким чином, останні кілька місяців професор займався збором інформації про свою кохану та «згодовуванням» її андроїду. Врешті, він досягнув захмарного показника повноти інформації про особистість (за показами процесора андроїда) – 90 %.
Тобто, завтрашня Агвельд-друга, буде психологічно та інтелектульно майже ідентичною Агвельд-першій. Хоча і не факт, знову засумнівався Корнеліус. Наприклад, відомо, що геном людини та шимпанзе схожі на 99 %. Та стверджувати про схожість між ними не доводиться.
Заснувши над ранок, професор не одразу зреагував на надокучливе деренчання будильника. «Чому так, ледь заснеш – одразу будильник вмикається, час прокидатися?» – подумав він.
Пропустивши подробиці ранкового туалету та сніданку нашого героя, робимо малесенький стрибок у часі до того моменту, коли театрально зітхнувши і пробурмотівши собі під ніс слова, які зовсім не личать науковцю, професор натиснув кнопку «Старт». Додамо, що розуміючи урочистість моменту, професор виглядав як «нова копійка»: ретельно поголений та напарфумлений, залишки рослинності на черепі охайно зачесані, біла сорочка, смокінг, тільки замість туфель хатні тапочки. Історичний момент фіксувало три камери, розставлені в різних закутках для забезпечення достовірних ракурсів.
Спочатку нічого не відбулося. «А-а-а-а, він же ж не дихає! Тьху, не він, а вона. Чого ж я чекаю? – спитав себе Вергіліус. – Та ж і не повинен дихати, в неї ж ані легень ані серця! Що ж робити? Гм… Спробувати дати якусь команду? Яку ж?»
- Розплющ очі!
Серце професора ледь не вискочило з грудей, коли очі андроїда відкрилися. Це були її, Велині, сірозелені очі.
- Фантастика! – перефразуємо якось так вигук професора. Перефразовувати як «Еврика!» було недоречним, а те що насправді зірвалося з його вуст до літературної мови жодним боком не стосується.
«Потрібно буде це місце вирізати на камерах пізніше, або переозвучити» – подумав Вергіліус.
- Доброго ранку, кохана! – привітався науковець.
- Доброго ранку, Вергіліусе! – відповів диво-пристрій.
«Її голос! Це ж її голос! Її тембр, її інтонація!» – ледь не закричав він, тільки в останню мить похопившись, що така репліка виглядатиме некіногенічно. «Потрібно було якийсь сценарій наперед написати!» – дорікнув собі він.
Перші дні з новою Ангвельд перевершили всі професорові сподівання. Хоча, зважаючи на довгі роки самітництва, важко судити про об’єктивність цього захвату. Професорову ейфорію не порушували навіть постійні Велині забаганки. Першою з них була перука. Довелося купити.
Після перуки Веля забажала смартфон. Щоб мати можливість в будь-який момент дзвонити коханому.
- Мобілки ж є у всіх: починаючи від дошкільнят і закінчуючи пенсіонерами. Чому ж в тебе виникають питання – навіщо вона мені? І навіщо питати, чи в мені є вмонтований GSM модуль. І не думай мені якесь найдешевше лайно купити. Хочу нормальний смартфон середнього класу. А краще – «Айфон-28с».
Того дня в щоденнику спостережень Вергіліус записав: «Заувага до комплектації пристрою. Доцільно комплектувати перукою і мобільним телефоном. Хоча б найпростішим. Щоб зберегти нерви та гаманці користувачів».
Наступного дня Веля забажала окремий телевізор на кухню. Але зразу попередила, що це телевізор для Вергіліуса. Оскільки вона дивитиметься серіали на великому телевізорі вітальні, а партнер свої «рибалку» та «діскавері» дивитиметься на кухні. І тільки на час Велиного куховарення вони мінятимуться.
«Може, це просто якась неймовірна єзуїтська хитрість, щоб я не найгірший-найдешевший телевізор не купив? - записав професор у журналі спостережень. – І ще: доцільно так програмувати наступні версії, щоб вони могли телепрограми без використання телевізора переглядати. Навпростець. І щоб бажання купувати додаткові телевізори було надійно заблоковане». А оскільки до втілення цих зауваг було ще ой як далеко, то наступного дня довелося нашому герою купувати новий телевізор, кликати сусіда, який мав та вмів користуватися перфоратором аби телевізор змонтувати на вказаному Велею місці.
«Було б добре, якби андроїд наступного покоління комплектувався набором свердел та міг самостійно робити отвори в стінах. Думаю, це неважко сконструювати. Місця ж багато. Тільки голова процесорами забита».
На четвертий день, андроїд виявив бажання мати власний планшет або нетбук. Третій варіант ¬- визначені години користування комп’ютером професора. З’ясувалося, що Велі некомфортно без соціальних мереж та онлайн-магазинів. Спроба Кноппердейла якось вийти з положення, запропонувавши Агвельд користуватися її власним процесором та модулем «вай-фай» для доступу в Інтернет розуміння не знайшли, оскільки «це не по-людськи». Креативна ідея дозволити Агвельд користування комп’ютером професора в нічні години, коли вчений мирно похропує в ліжку – схвалення в робота теж не викликали. «Я вночі теж хочу спати!» Тобто, стовідсотково мала місце суто Агвельдина (чи суто жіноча) наполегливість (чи впертість) у досягненні поставленої мети – сидіння в інтернеті в будь-який зручний для неї час, а може і банально «витягування» грошей з благовірного.
«Можна подумати, що вночі вона спить. Врешті, через це проходять всі чоловіки. Тільки не за кілька днів. З жахом чекаю на шубу. Може варто її відправити на роботу. Сказавши щось типу – хочеш мати забаганки - зароби. Ким же вона може працювати? Перекладачем, наприклад, – при чому з будь-якої мови. Недолік хіба один – що перекладитме google transate-ом. Не дуже якісно, тобто».
Наступного дня, після повернення додому, професор був шокований появою в прихожій близько десятка коробок різної форми та об’єму.
- Це кур’єри щойно принесли. Не встигла розібрати. Я замовила в інтернет-магазині собі трохи одягу. Мені набридло ходити в цьому жахливому лахмітті. Мабуть варто нагадати, що з самого початку Агвельд була вдягнена в синій комбінезон прибиральника. Оскільки модель була експериментальною, то для бета-тестування ніхто не заморочувався її одягом. Що було на складі – те і одягнули.
- А це не забагато?
- Не забагато що? – несподівано перебив андроїд.
- Не забагато одягу? Як на одну покупку?
- А це ше і не все, що я замовила. – «втішила» Агвельд. – Частину привезуть завтра. А дещо і післязавтра.
- А це не забагато буде коштувати?
- Навіщо Тобі прибіднятися. Не потрібно мати в голові 32-ядерний процесор аби порахувати Твої статки.
- Можливо.
- Але я вчинила інакше.
- Це як?
- Роблячи прибирання, я знайшла твою кредитку.
- Вона ж була в штанах! Випала?
- Ні, не випала. Але я перевіряла вміст кишень перед пранням. Взагалі, як можна в таких засмальцьованих штанах ходити на роботу. Крім того, по-перше, вони не модні. А по-друге, вони вже давно своє відслужили. Тому, щоб не виглядало так ніби я купую все тільки собі і дбаю тільки за себе, я замовила для тебе чудові штаненята. Ось вони. Поміряй!
Стиснувши всю волю в кулак та зціпивши зуби Кноппердейл стерпів появу нового гардеробу. Хоча, в його прагматично-математично налаштованій голові, ще до початку словесної перепалки промайнуло: «Куди ж я це лахміття діну коли термін того тестування закінчиться».
Однак, довгі роки життя без дружини значно пом’якшили характер професора, оскільки наступного дня планшет було придбано.
- Купи мені духи і дезодорант. Дорогі французькі. Я скину тобі СМС-кою назви. Щоб тобі було зручно. Хочу гарно пахнути.
- А навіщо ж тобі парфуми. Роботи ж не пітніють.
- Невже тобі буде неприємно, коли я буду гарно пахнути. А якщо кудись між люди вийдемо, чи хтось до нас прийде.
- Добре-добре! – здався Кноппердейл. Його переслідувала нав’язлива думка, що для уникнення повторення подій 30-річної давності, тобто розриву стосунків, не варто скандалити та перечити «коханій». – Скинеш СМС-ку, я завтра придбаю.
Слід відзначити, що за перші дні після свого «повернення» Агвельд навела ідеальний порядок в професоровому барлозі, готувала досить прийнятної смачності вечері та сніданки, а також незлі бутерброди, які Кноппердейл брав на роботу на обід. Справжня Веля готувала нерегулярно, і далеко не так смачно.
Невдовзі, одного прекрасного ранку, Веля ультимативно відправила професора на медичне обслідування, оскільки «в його віці профілактика особливо актуальна».
Несподівано, відвідини поліклініки призвели до відсутності солі у всіх стравах, які Веля готувала. Більше того, після того, як професор спробував досолювати власноруч, кухонна сіль взагалі зникла з Кноппердейлового помешкання. Разом з сіллю зникла і кава. Якщо з переходом з кави на чай Вергіліус якось змирився (нестачу кофеїну надолужував на роботі), то з сіллю було складніше. Довелося вкрасти сільничку, переховувати її по кишенях та солити в ті моменти коли Ангвельд не бачить. Картина медично-профілактичного буму в помешканні Кноппердейла було доповнено щоденними вимірами артеріального тиску (апарат для цього теж довелося купити додатково) та фактично примусовими ранковими зарядками.
«Невже доведеться жити вічно?» - лаконічно, і, мабуть, з деякою ноткою відчаю відреагував професор у журналі спостережень.
Не зважаючи на постійні Велині забаганки та дивацтва, в домі деякий час панували мир та злагода. Професор усе терпів та тратив гроші для того, щоб у Агвельд «все було як у людей». Мабуть, і йому лестило те що і в нього тепер «все як у людей». Про це свідчить запис у щоденнику: «Минув перший тиждень. Облаштовуємося. Скуповуємося. Приємні клопоти».
Пізніше, стараючись знайти момент, коли все почало йти шкереберть, Кноппердейл дійшов до висновку, що ключовим став епізод з музикою. Саме після нього він перестав сприймати Велю як милого та кумедного робота з недосконалим програмним забезпеченням, натомість, відкривши в ній домашнього тирана і навіть трохи монстра.
Сам епізод був досить банальним. Мабуть, щось схоже відбувалося чи не в одній нормальній суто людській родині. Прийшовши додому з роботи та повечерявши, Кноппердейл включив стереосистему та ліг на диван, щоб насолодитися безсмертними творіннями улюбленого Верді. Раніше ця процедура ніяких заперечень у Велі не викликала, але мабуть неконтрольований доступ до інтернету робив свою чорну справу. Обірвавши арію Віолетти на півслові, Веля виголосила коротку, зате епохальну промову: «Ти знаєш коли ця музика написана? Триста років назад. Вона вже давно застаріла та втратила актуальність. Якщо слухати музику, то доцільно слухати найновішу!» - і Веля ввімкнула щось сучасне, з жахливими басами, в стилі «уну-унц». Це було першого вечора. Наступного, професор, не дуючи в вус, знову ввімкнув Верді. Не минуло й кількох секунд, як Веля припинила це неподобство, заявивши: «Не бачу ніякої користі в прослуховуванні музики. За цей час можна було би зайнятися чимось корисним. В нас непочатий край хатньої роботи. Тому, поки ти не виконаєш всі 84 пункти, які я підготувала, ніякої музики. Звісно, могла би це все зробити сама. Поклеїти табуретки, прибити поличку, змастити петлі в дверях щоб не скрипіли і решту 81 позицію. Але ж в людських сім’ях обов’язки домогосподарству повинні розподілятися порівну».
«Робот починає домінувати. Диктувати свою волю. Хороша копія справжньої Велі. Навіть надто хороша. Якщо вилучення солі з раціону, ці всі вітаміни ще якось можна зрозуміти і вибачити, то вимкнення «Травіати» не лізе ні в які ворота. Як і ці 84 завдання. В майбутніх версіях потрібно радикально обмежити самостійність робота. Щоб перш ніж щось зробити, перепитував чи можна».
Щоб зберегти час читача і файловий простір, опис подальших подій вестимемо у формі цитат з щоденника спостережень Вергіліуса Кноппердейла.
«Вирішив більше не витрачати грошей на її забаганки. Це нескінченна математична послідовність. І кожний наступний складник дорожчий від попереднього. Може якийсь час побурчить і змириться?»
«Помітив, що мимоволі почав затримуватися на роботі. Немає сил постійно слухати: «Чому ми ніде не ходимо? Хочу в театр, хочу в кіно, хочу на концерт. Мені набридло щодня купу часу витрачати на кухні. Хочу в ресторан. Мені набридло жити як тюрмі. Хочу на море. Чому б нам не змінити помешкання? Твоя квартира надто тісна. Чому ти досі їздиш на якомусь металобрухті? Купи нову машину собі. А ще краще купи нову машину мені. Ще не знаю яку. Але я виберу. Щоб червоного кольору. З коробкою-автомат».
«Може б її вимкнути на тиждень або хоч на кілька днів. Найкраще, звісно, до зарплати. Бо вже потратив майже всі гроші».
«Вимкнути виявилося не так просто. Вірніше, зовсім не вдалося. Не знаю, якому ідіоту прийшла в голову ідея, щоб користувач не міг вимкнути андроїда? Для автентичності експерименту? Справжніх жінок чоловіки ж не вимикають? Якась така логіка? Може, взяти в сусіда перфоратор та зробити кілька додаткових отворів для охолодження процесора? Ні, ця штуковина чималих грошей коштує. Та ще й слава про мене піде, що не сповна розуму. Скажуть, щоб до психолога на прийом записався. Це в кращому випадку».
«Немає більше сил. Пресинг щодня нестерпніший. Завтра пишу заяву про припинення експерименту. Невже історія повториться двічі?»
«Весь день було відчуття, ніби щось не так. Аж підвечір здогадався у чому причина: Веля не дзвонить. Може, нарешті, система зависла або процесор перегрівся. Ну і хай! Хай хоч і згорить синім полум’ям. Це не причина одразу після роботи поспішати додому.
Якщо насправді робот відмовив – оце буде свято! Наїмся всього некорисного. Ніяких ранкових зарядок. Ніяких хатніх справ. Весь вечір – телеканал «Рибалка» на великій діагоналі. І риби купити. Соленої. До пива. Або Верді ввімкну, так щоб аж сусіди прибігли жалітися.
У будь-якому випадку, залишилося протриматися один вечір. Завтра прийдуть сервісники – вимкнуть та заберуть її в лабораторію. Що ж, негативний досвід – це теж досвід. Сподіваюся, наступні версії андроїда будуть більш вдалими. Чи може справа не в залізі, а в тому що аж занадто ретельно відтворено Велю-справжню з її зовсім нецукровим характером?
Повернувся як завжди пізно. Дзвоню-дзвоню в двері. Тишина. Відкриваю двері власним ключем, заходжу до квартири – тишина. Якась нова модель поведінки? «Я з тобою більше не говорю?» Це ж хороша новина! Тиша – це набагато краще аніж нескінченні монологи на підвищених тонах. Чи все ж таки якась відмова-поломка? Цікаво – де тіло? Нема ніде чомусь. І телевізори вимкнуті. О, записка на столі.
Вергіліусе, спасибі за все що ти зробив для мене. Але ніякі матеріальні блага не здатні спростувати банальну істину: ми зовсім різні люди. Ми не створені один для одного. Навіщо ми псуємо собі життя. Я ж бачу, що ти мене уникаєш. Спілкування зі мною стало тобі неприємним. Мої бажання для тебе нічого не важать. Тому я залишаю тебе.
Я знайшла людину з якою в мене значно більше спільного. Людину, яка цінуватиме мене. Він (чи вона – не знаю приналежним до якої статі ти його-її сприйматимеш) теж не зовсім звичайний, як і я. Він – трансвестит.
Будь-ласка не розшукуй мене. Це моє рішення остаточне.
Прощавай, Вергіліусе!
Веля.
P.S. Заради твого ж блага, продовжуй їсти несолене, не пий кави, роби зранку зарядку та контролюй артеріальний тиск.
|
|
|
|
Время приёма: 02:42 11.10.2014
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев