v021 Кровопивці

    Дядько Сигній уважно вивчав лісосмугу, осяяну сонцем, котре без поспіху рухалося за далекий виднокрай. Воно вже не сліпило, але старий мружив очиці, мов старанно цілився у тільки йому видиму мішень. Поряд з головою дядька надокучливо дзинчав комар, вибираючи доступну для вечері посадкову ділянку. Іншим разом дядько давно б виказав усе, що думає про падлюче кровососне плем’я, а то й спробував би знищити агресора на одному з ризикованих віражів. Але зараз Сигній був надто занятий іншим.
    Над старим дуплистим осокором, що похилився біля вузької ґрунтівки в полі, щось було. Чи то неприродно низко опустилася темна пухка хмарина, чи вітер приніс звідкілясь клапоть диму, чи… Ні, дядько вже кілька днів до чарки не прикладався, а у всілякі марева чи інші потойбічні речі ніколи не вірив. Не те щоб затятий атеїст, але ж батько науковця. І не якогось там філософа чи літератора-буквоїда, а справжнісінького геолога!
    Ось із дивовижі, що застигла над деревом, вихопився широкий промінь. Ніби в самому нутрі примари засвітився ліхтарик, забарвивши листя дерева у смарагдові переливи. Ба, ще й гуркотіти почало!
    Гуркіт наростав, і дядько зі здивуванням зрозумів, що звуки долинають не з верховіття зеленого патріарха. З-поза лісосмуги з’явилася біла пляма, ще мить – і білий «жигуль», здіймаючи хмару куряви, промчав попід осокором, дихнув на Сигнія сизим вихлопом та й гайнув у бік села.
    «Ганяє, як скажена... – подумав дядько і лише потім зі здивуванням відзначив: – Баба. За рулем…»
    Коли Сигній підвів очі на осокір, дивовижі не було. Чи десь принишкла, чи… Та ні ж, кілька днів як скельце!
    Дядько зітхнув і нарешті прибив нахабного комара, що встиг присмоктатися до засмаглої шиї.
     
    ***
    Ольга Чубенко, вперши одну руку в бік, другою ритмічно гепала грюкала в двері. Вже розуміла: ніхто не відчинить. Було б кому – давно запросили б до хати. Але природна впертість заважала визнати очевидне. Чи то злість на відсутніх хазяїв підступним бісом нашіптувала у вухо й керувала маленьким кулаком, що починав уже боліти від одноманітного гупання по фарбованому дубу.
    Обіцяв же зустріти, поводити, показати. От і довіряй чоловікам! Не щастить тобі з їхнім плем’ям, шановна Ольго Георгіївно, час уже звикнути. І сподіватись лише на власні сили. Он, у моторі своєї «сімки» незгірш від якогось Петровича розбираєшся, на трасі й Шумахера завидки б узяли. Бой-баба!
    – Гей, дівко, а чого двері портиш, комар тобі під спідницю? Вони твої, чи що?
    Ольга неспішно розвернулася до крикуна. Тепер у боки впиралася вже обома руками. Прихована злість таки знайшла шпарину для звільнення.
    – А вам яке до того діло? Чого горланите на пів-Мельників? І від машини відійдіть, знайшли собі підпірку! Негайно!
    Дядько Сигній хвилю помовчав, збираючись із думками. Тридцять років спільного життя з бабою Палажкою зробили його досвідченим воякою з баб’ячим плем’ям, тож знав: напролом лізти не варто. Втім, Палажка була важчою від чоловіка на півпуда, скалка чи сковорідка в її руках умить могли перетворитись на замашну і смертельно небезпечну зброю. А це нещастя з міста ледь діставало дядькові до грудей і, очевидячки, морило себе заморськими дієтами. Одним словом, нагадувало славнозвісну Моську, котра чогось не поділила зі слоном.
    Від автівки дядько вирішив усе ж відійти. Від гріха подалі.
    – Я тут живу. Це моя хата. А ти, бісова душа, комар тобі… у штани, сідай у свою таратайку й їдь, куди їхала.
    Оля ще стояла в бойовій позиції, але починала розуміти – щось не так. А що? Адреса правильна, онде табличка на тинку висить, хоч і вицвіла давно, прочитати можна: Козацька, 31.
    – А Олександр Сигнійович казав… А ви Сигній?..
    – Захарович, комар тобі. То тебе Сашко пригласив? От засранець, натворить казна чого, а батько крайній. Ану, відступи, дай двері відкрить. Чого застигла, заходь, чи що. Машину можна там оставить, ніхто не троне. У нас народ порядочний. Окромя сусідів, комар їм… Та їм щас не до того. Здалеку приїхала?..
     
    ***
    – От ти мені розкажи, комар тобі, ви всі такі, вчені, чи тільки мій Сашко? Глянеш на нього – ніби й розумне, вчилося бозна скільки, одкритія робить чи даже зробив уже. А в жизні – як сліпе цуценя. Ви в інстітуті познакомились?
    – Так, Сигнію Захаровичу. Він у нас не працював, а як з експедиції приїхав, наш декан запросив на зустріч зі студентами. Він так цікаво розповідав! Чого ж Олександр Сигнійович не повідомив, що знов у експедицію поїхав? А надовго? Далеко?
    – Не дав знать, знач, воєнна тайна. А розказував знов про своїх мікробів? Тих, що найшов у вєчній мерзлоті?
    – І про мікробів теж, – Оля усміхнулася. – Тільки мене більше не мікроби цікавлять, а комахи. Я ентомолог, Сигнію Захаровичу.
    Дядько Смгній відмахнувся: мовляв, яка, в біса, різниця. Поназивають себе по всякому, не розбереш, що й до чого.
    – Ти, дівко, скажи, казав він, шо мікроби такі, шо ваші вчені голови ніяк не впетрають, одкіль воно таке взялось?
    – Трохи казав. Нічого дивного, мільйони років у мерзлоті пролежали. Звісно, нині таких видів може і не бути. Казав про унікальний генетичний апарат. А мене зацікавили комахи…
    – А, бісова кров, комар тобі! – дядько ляснув себе по щоці і тепер роздивлявся здобич. – От якщо ти томолог, скажи, чого розвелось цих смоктунів? Шоб їм носи повсихали!
    – То я і кажу: приїхала вивчити вашу комарину популяцію. Давно вже не відмічалось такого спалаху чисельності. І якби скрізь. У сусідньому селі все як раніше. Я щойно звідти.
    – Отож бо й воно! – дядько значливо підвів пальця вгору. – Не знаєте ви нічого. А я знаю.
    – То скажіть, Сигнію Захаровичу, що ви знаєте?
    – Не скажу! – відрізав дядько, зліпивши багатозначну міну. – Отакі ви учоні, шо самі ні на що не скебні. А багато будеш знать, бистро состаришся.
    – Добре, дядьку, то можна переночувати? Я завтра по околицях помотаюсь, зроблю потрібні виміри і тоді додому. Може, поводите мене? Ви ж краще місцевість знаєте. Ой, не так. Я вас скрізь повожу, на своїй машині. Годиться?
    – Ніколи мені без діла тинятись. Ат, комар тобі… – і дядько хвацько махнув рукою. Та «здобич» цього разу уникла покарання і з осоружним дзижчанням вилетіла через відкриту кватирку.
    – Шоб тобі ні одної комарихи не стріть! – кинув услід Сигній.
    – А то і є комариха. У них самки кров смокчуть, – Оля допила чай і тепер уважно вивчала листочки, що прилипли до дна чашки.
    – Комарихи? – дядько поморщив лоба, вочевидь, збираючи докупи залишки шкільних знань. – Мо й так. Як всігда, од бабського племені страждаєм. А ти може бульйона хочеш? Палажка утром зварила, зі свіжини. Сусід Панько, комар йому в штани, вчора лєпшого нашого півня підбив, зараза. Прийшлось дорізать.
    – А де зараз ваша дружина?
    – Палажка? А на базарі. Яйця продає. Такий був півень! Дінозаврь! Всі курки тепер страдають. Тіко й сам винуват – нічого з курника вилізать і по сусідах шастать. То будеш бульйон?
    – Я… – почала Ольга, та фраза лишилась незакінченою.
    Бо у двері хтось постукав.
     
    ***
    Леоніду Шалькову, дільничному інспекторові, вже осточортіли візити на подвір’я Кротів. Ніби люди як люди, в цілому сумирні й порядні, син – узагалі вчений, а за останній рік наче показилися. Як не одне, то інше. То з міста прийшла петиція, з науково-дослідного інституту, мовляв, старший науковий співробітник, Кріт Олександр Сигнійович, привласнив унікальні експонати. Без дозволу керівництва виніс з лабораторії. Бачте, вирішив, раз привіз із експедиції, то має на них якісь права. Посилаючись на лікарняний (вочевидь, «липовий»), гайнув із тими скарбами до батьків, на село. Ну, знайшов горе-вченого, склав протокол. І що? Доказів – ніяких. Якщо й були якісь доісторичні камінці, чи що там пропало, спробуй знайти на сільському подвір’ї! Тут такого добра на кожному кроці з лишком, куринеклюють.
    Далі Кроти підсунули свиню. Точніше, свиня захворіла і її дорізали. Місцевий ветеринар прийшов оглянути тварину – раптом щось небезпечне для сільської свинячої спільноти, не дай бог пошесті. Так його навіть у двір не пустили. Старий Кріт ще й обматюкав. Маєш новий протокол, до колекції. А вчора Синій Захарович, неспокійна душа, через якогось злощасного півня підбив око сусідові, Панасові Троньку. Ну, поцілив Панько у птицю, так у себе ж на городі, підняв здобич за лапи, а Кріт де не візьмись, як підскочить, і, без розмов, у диню! Ото вже про господарство турбуються, все закрите, світу білого не бачить. Бідний півень вирвавсь з в’язниці погуляти – і нагуляв біду.
    Тільки одну заяву капітан Шальков залишив без уваги – ще одна сусідка, тітка Горпина, написала, що вся родина Кротів – чаклуни. Палажка – та по життю відьма, а нині небезпечний молодший, той що вчений, бо з ним на село прийшла комарина пошесть.
    – Так, Сигнію Захаровичу, знову маєм проблеми, – дільничний розкладав на столі папери, проте, сам не відводив очей від дядькової гості.
    Ніде правди діти, любив капітан дівчат. Тільки не склалося у нього серйозних стосунків. Вже п’ятий десяток добігає, а ні сім’ї, ні дітей. Ні своєї хати. Живе в гуртожитку, і щовечора в районному клубі пропадає. На перший погляд, все як повинно бути: людина на роботі, порядок стереже. А тільки всі знають, що візити мають іншу мету – на молодих дівчат помилуватись, котрусь додому провести. Одна біда – дівки не надто охочі до Льоньчиних залицянь.
    Ольга вже вийшла зі студентського віку, котрий особливо імпонував дільничному, але таки зуміла привернути увагу. Маленька, фігурна, волосся темне, коротко підстрижене. От тільки сутулиться, та від перевтоми круги темні навколо очей. А так – нівроку дівка! Й обручкапальця не скрашує, значить, серце вільне.
    – А ви, шановна, ким будете? – буденним тоном поцікавився капітан Шальков і невпопад облизав пересохлі губи.
    – Сина мого колєга, з города. А що, не можна? – випередив Ольгу дядько Сигній. – То вам я треба чи вона?
    Леонід перейшов до справи: щось записував у нотатник, лякав господаря штрафом. Але й на гостю час від часу зиркав. Старий Кріт поводився нахабно, пересипав мову фразами з комарами в штанях та інших деталях одягу, але в очах «підозрюваного» Ольга помітила приховану збентеженість. А ще дядько Сигній постійно намагався зайняти стратегічну позицію між дільничним і плитою. Тією, самою, на якій стояла велика каструля з бульйоном. Із посудини висунувся півнячий бік із крилом (а таки знатна була птиця!) і Ользі Чубенко привиділася якась протиприродна дивовижа.
    Нарешті дядько вдалим маневром підхопив із тумбочки кришку, як справдешній ілюзіоніст, махнув нею перед носом дільничного, і з силою гепнув на каструлю, втиснувши в її глибину злощасного півня.
    Ольга тільки кліпнула очима.
    Примарилося? Чи справді на згині крила трагічно загиблого володаря пташиного двору стриміли три невеликі пальці з крючкуватими гачкуватими кігтями?..
     
    ***
    – Ну що, все побачила, що хотіла?
    Ольга, тримаючи руки на кермі, знизала плечима. Хто його знає, все чи не все. Комарі поводилися вкрай «нелогічно». Кілька ставків, справжній комариний рай, розташовувались кілометри за три звідси, якщо не більше. Біля сусіднього села. Звідки така пошесть кровососів у Мельниках – невідомо. Це стосувалося не лише комарів. Навалу підтримували батальйони ґедзів і кліщів. Якийсь шабаш кровопивців! Одним словом, для кількох статей у «Віснику зоології» чи й пристойних зарубіжних журналах матеріалу вистачить.
    – Чого мовчиш, дівко? Заводь драндулета, гайда, ще інтересне покажу.
    Чубенко сердито глипнула на дядька, але змовчала. Ольга пишалася своїм авто. Експортний варіант. Уміли ж робити, коли не для себе! Звісно, можна помріяти про кросовер «Ауді», але при зарплаті викладача…
    – Куди їхати, Сигнію Захаровичу? Вже й так майже весь бензин спалили.
    – Тобі ж треба, комар у спідницю. Й голосу не здіймай. Як від кавалєра відбрикуваться, то мовчала, мені прийшлось гріх на душу брать. І чим Льонька не понравивсь? Задобрила б, може, не такий шальний став. Ладно. А їхать недалеко, до виїзду з села. То шо, вперед?
    Старий осокір нагадував вулик. Повітря аж бриніло від дзижчання комах. Тільки бджіл серед них не було. Ольга дивилася на все те широко розплющеними очима. Поряд, задоволений справленим враженням, зловісно посміхався старий Кріт.
    – Що скажеш? Чим їм тут помазано?
    – Не знаю, Сигнію Захаровичу. Треба подумати, показати фото і відео іншим спеціалістам. Може, разом щось вирішимо.
    – От і синаша мій так. Осторожний у виводах. Каже: ще треба вивчать, наука не любить спєшності. Знов туди гайнув, де своїх мікробів знайшов. А признався тобі, що його цей гнус скрізь преслєдує? Після того великого откритія. Куди Сашко, туди й мошкара. А нині сам чухнув, а нам наслєдство кусюче, комар йому в штани, оставив.
    – Це просто збіг, дядьку Сигнію… Ой, вибачте, Сигнію Захаровичу. Нічим не підтверджені дані. Офіційна наука такого не визнає.
    – Не визнає? А скажи, Ольго батьківно, як у вашій науці щось підтверждається? От, к примєру: хтось захворав страшно опасною болячкою. Холєра там чи чума. Чи даже страшніше й заразніше. Або хтось вродився страшнєйшим уродом чи як то правильно?...
    – Мутантом.
    – О, мутаном. Як це опреділить і підтвердить? Шоб не на глаз, а научно?
    – Я ж не медик, Сигнію Захаровичу…
    – Дядьку Сигнію. Мені так проще. А ти не спригуй, не медик вона. Все дно учона. То як?
    – Ну, провести аналізи, забір крові, тканин… Далі все це в лабораторію.
    – О! Давай далі. А як оприділились, значить, шо далі? Шо з такими уродами… мутанами?
    – Карантин… Мабуть. До чого ви, дядьку Сигнію?
    – Не перебивай мисль! А уничтожить таких можуть?
    – Мабуть… Не знаю. Я ж ентомолог.
    – Ладно, скажи, як томолог, яка польза од всієї цієї гадості в природі? Комарі, клєщі, глисти?
    – Я комах вивчаю, дядьку. Кліщі – то вже інше. І глисти тим паче. Та й яким вони сюди боком?
    – Таким! Знаєш, скілько їх було в поросяті, за яке на мене бумагу склали? Стидно людям було показувать. Дохазяйнувалися з Палажкою, тьху! То про комарів скажи: нащо вони?
    – Ну, як? Вони – частина екосистеми. Ними птахи харчуються, личинок риби їдять. І жаби.
    – Жаби, значить… А кров? Для чого кров смокчуть?
    – Для розмноження. Така їхня природа.
    Дядько дивився на дуплистий осокір, комарині табуни й задумливо тер підборіддя.
    – Дядьку Сигнію, витут якраз мутантів згадали. А язапитать хотіла. Пам’ятаєте, бульйон пропонували? З півня?
    – Ну?
    – Мені здалось… Щось із тим півнем не так.
    – А що не так? Півень як півень… Ти б ще пришельців спомнила. Півень… Ми з Палажкою його вже з’їли. Ти ж не схотіла? І кісточки Арнольду скормили.
    – Кому?!
    – Арнольду. Собака мій. Здоровий! Як американський актьор, той шо сєнатор. Ти як, Ольго батьківно, зразу додому чи ще до нас заглянеш? Та й мене підкинеш, шоб ноги не бить.
     
    ***
    Заграва від пожежі гармонійно впліталася в барви вечірнього обрію. Осокір довго не хотів горіти, допомогла тільки добряча каністра солярки. Комарині зграї водили хороводи довкола вогнища, але близько не підлітали, налякані язиками полум’я і клубами диму. Вітру майже не було, і дим рваними порціями піднімався прямісінько вгору. Наче хтось комусь передавав таємним шифром засекречену інформацію.
    Дядько Сигній стояв на пагорбі і спостерігав за наслідками своєї діяльності. Час до часу старий Кріт тицяв дулі у бік осокора і проголошував якусь тираду. За тріском пожежі більшість слів було не розібрати. А якби хто й почув, навряд чи зрозумів би, до чого тут: «…нєхрєн літать…», «…винюхувать…», «…аналізи…», «…ось вам лаболаторія…».
    Поряд з дядьком Сигнієм сидів здоровенний собацюра. Незважаючи на досить юний вік, якихось шість місяців, волохате чудисько нагадувало дорослого кавказького вовкодава й могло нагнати страху найвідчайдушнішому недоброзичливцю Кротової родини. Але господаря пес любив. І зараз захоплено дивився на оратора, схиливши набік масивну лобасту голову.
    Дядько Сигній тицьнув чергову дулю невидимим опонентам і підморгнув супутникові:
    – А всім скажем, що в дерево стрельнула молнія. Хай докажуть! Не впервой Льоньку-мента за носа водить. Ге ж бо, Арнольд?
    Пес замахав кудлатим хвостом, ошкірив ікла, яким позаздрив би й доісторичний шаблезуб, і висунув синього, роздвоєного на кінці язика…