20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


20:34 12.05.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 36-ого выпуска.
Отправка состоится в понедельник (14-ого мая).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.



   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 46 (весна 18) Приём рассказов

Автор: Юрій Савка Количество символов: 35887
33. Измена и верность. Новые перспективы. Первый тур
рассказ открыт для комментариев

v004 Пасіонарність


    Коли не стало Толіка з Марком, мою кімнату спіткало викривлення простору. Стіни стали далі, площа збільшилась рази в три, а стеля, здавалося, зникала під самим небом.
    Порожня кімната лякала мене чистотою і порожнечею. Там, де спали хлопці, – під лінійку заправлені ліжка. Замість їхніх речей у шафі – порожні полички. Дві нові тумбочки, чистий, витертий насухо письмовий стіл.
    Мене мали переселити кудись інакше, наказ вже був підписаний, але щось не зрослося. Черговий бюрократичний вибрик і мене попросили провести в цій кімнаті ще одну ніч. Я погодився, це зовсім не страшно. Буду робити вигляд, що хлопці просто поїхали на відпочинок. Кудись де свіжо, прохолодно і ніколи не чули про велетенських павуків.
    Я закриваю очі. З'являється Толік. Він тримає руки перед собою, здивовано спостерігаючи, як на них із шиї ллється кров. Перед ним павук, теж здивований. Жертва далась йому занадто просто, він чекає підступу і не спішить вгризатися в апетитну молоду плоть. Стріляю. Моя гвинтівка, на відміну від Толікової, не клинить.
    Павук обертає свою потворну пику. Одна з його ніг сіпається, червона кров змішується з жовтою. Суміш ллється на розпечений пісок. Павук тікає. Я встигаю помітити чудернацький шрам на його боці: п'ятикутна зірка, майже правильна. Я стріляю услід, та марно. Велетенська постать ховається в темряві печери.
    Я йду до Толіка. Попереду, перелякано озираючись, біжать санітари. Толік дивиться на мене з німим питанням. Дивиться, дивиться, дивиться. Я не знаю, що йому відповісти, тож просто киваю. Так, він зрозумів усе правильно, це воно. Тоді він падає і все закінчується.
    Я відкриваю очі. Переді мною знову Толік. Він посміхається з екрану телевізора. На фото у нього смішно стирчать вуха. Марк у нижньому ряду, справа. Він виглядає серйозним. Фотограф робив для кожного з нас дві фотографії, одну з посмішкою, одну – без. Десь в архіві лежать і мої два портрети. Цього разу не знадобилися.
    Після випуску новин – інтерв'ю. Вузькоокий чоловік у дорогому костюмі розкинувся в кріслі. Навпроти нього тоненька дівчинка-журналіст. Внизу табличка: "Такеші Ямамото. Партія Пацифістів". Звук телевізора вимкнений, я не знаю, про що вони говорять, та мені і нецікаво. Що нового цей політикан може сказати мені про хлопців?
    Після Ямамото беруть інтерв'ю в Маркових батьків. У нього вони були, на відміну від нас із Толіком. Публіка їх вже знає, вони часто світилися на різного роду шоу і дебатах. Хотіли повернути собі сина.
    Марка від них забрали у третьому класі. Додаткова перевірка виявила девіації, непомітні на генетичних тестах, і замість школи Марк опинився в казармі, посеред нас. Перший час йому було складно, але потім прижився. На потуги своїх батьків він дивився поблажливо, йти з Академії не хотів і мріяв стати гвардійцем. Не встиг.
    Його тіло я бачив лиш краєм ока. Я і досі не певний, що це був саме він. З-під закривавленого простирадла визирала тільки рука. Не бачив я його і пізніше, на похороні. Туди я просто не пішов.
    Сказав, що з хлопцями я можу попрощатись і так, а те, що вони хоронитимуть, – просто купи м'яса, за дивним збігом обставин схожі на моїх друзів. Так мені було простіше, але часом я про це шкодував. Можливо, я б міг сказати їм щось таке, чого не встиг сказати живим? Хоча, якщо чесно, який в цьому сенс?
    Пролунав гудок, в коридорі почався рух. В актовій залі – вечірній збір, панахида за хлопцями. Я вийшов з кімнати і приєднався до потоку курсантів. На якусь мить відчув себе частиною велетенського організму. Кілька його клітин загинули, але яке це має значення для цілого?
    Коли я зайшов, зала вже була заповнена наполовину. Я вибрав собі місце подалі від сцени і сів. Поруч галділи першокурсники. Шок від загибелі старших курсантів вже пройшов, тепер вони намагалися подолати страх награною сміливістю.
    У президії сидів директор і двоє завучів. Перешіптувалися про щось своє. Загибель хлопців спровокувала хвилю суспільної реакції, і тепер нашу Академію захлисне потік перевірок.
    Коли зала заповнилась, музика стихла, і на сцену вийшов генерал Маркес. Публіка затамувала подих. Зазвичай нам доводилося бачити його по телевізору, і здалеку на парадах, які він приймав з незапам'ятних часів.
    Вік не пошкодував генерала, його постать згорбилась, бліда шкіра обтягувала лисий череп, та коли він заговорив, всі відразу зрозуміли, чому саме він досі керує Гвардією.
    Його руки тряслися, він мусив опиратися на трибуну, щоб стояти прямо, але голос його лишався тим самим: твердим, холодним і пронизливим. Від його голосу по спині бігали мурашки, а цивільні дівчата закохувалися в нього з першого звуку.
    – Здрастуйте, друзі, – сказав генерал Маркес, оглядаючи залу. – Дозвольте мені висловити вам співчуття. У вчорашньому бою загинуло багато ваших друзів, товаришів, просто знайомих. Ми ніколи не забудемо їхнього подвигу, вони померли за нас із вами і за всіх цивільних у місті. Я не побоюся цього сказати, вони поклали своє життя заради існування нашої цивілізації.
    Короткі оплески.
    – Ми не лишимо це просто так, – продовжував генерал. – Ворог заплатить і помста наша не змусить себе чекати. Вже наступного тижня ми плануємо нову висадку. Ми вирішили назвати її операція "Немезис".
    Короткий вигук схвалення.
    – Та не тільки арахноїди зараз загрожують нашому мирному життю. У нас з’явився внутрішній ворог. Партія Пацифістів під керівництвом зрадника Ямамото готує законопроект про розформування Гвардії!
    Гробова тиша.
    – Можливо, вербувальники Ямамото є вже і посеред нас. Їм потрібна підтримка всередині Гвардії, всередині Академії. Вони пропонуватимуть вам усякі блага в цивільному світі. Не вірте! Політики – брехливі і ниці, їх обіцянки нічого не варті. Не дозволимо їм спаплюжити пам’ять наших братів!
    Бурхливі оплески.
    У місті давно вже точаться дискусії про надмірне фінансування вилазок. Час від часу перемагали пацифісти, деколи верх брали армійські чини. Грошей давали то більше, то менше, вилазки планувалися то частіше то рідше, але жодного разу ще не ставилось питання про повне розформування війська!
    Генерал спустився з трибуни і пошкандибав за сцену. Далі говорили директор і завучі. Повторювали, як важливо опиратися пропаганді і що треба робити з виявленими шпигунами. До них автоматично зараховувалися всі, хто підтримував партію пацифістів хоча б у чомусь.
    Я перестав вслухатися, задумавшись про своє. Політика мене цікавила мало, натомість перед очима стояв велетенський павук з п’ятикутною зіркою на боці. Операція «Немезис» – це саме те, що було треба мені і всім моїм товаришам. Ми створені для війни, а не політики.
    Я не уявляв собі, кого з моїх однокурсників можна спокусити цивільним життям. Нас возили у місто час від часу, проводили якісь екскурсії, але жодному з нас навіть на думку не спадало там селитися. Місто було для нас чужим, там діяли зовсім інші правила.
    Можливо такі, як Марк, могли там акліматизуватися, зрештою їх забирали вже в свідомому віці, але я, як і більшість моїх товаришів у Академії жили від самого народження. Генетичний аналіз вказував на потрібні риси, і дітей забирали в батьків без жодних сумнівів. Ті не особливо опиралися, закон є закон.
    Я чув, що певний час після Перемоги солдати жили разом з цивільними у місті, але інформації про це було мало. Взагалі, вся історія Перемоги тепер оповита міфами і вигадками. Відомо, що молодий капітан Маркес, разом зі своїми однокурсниками, спустився вночі у печеру павуків і, за його словами, винищив усю популяцію. Ця вилазка не була затверджена армійським керівництвом, тож спочатку Маркеса навіть ув’язнили, але потім під тиском громадськості були змушені звільнити.
    Що було далі – не до кінця зрозуміло, джерела дають суперечливу інформацію. Одні розповідають, як тоді було круто, підтверджуючи свої слова фотографіями дівчат, що вдягають солдатам на шию переможні вінки. Інші розповідають, як важко солдатам було акліматизуватися в чужому для нього суспільстві.
    Мирний час тривав недовго. Вже через рік на горизонті побачили перших арахноїдів, а через півтора ті підійшли до міста настільки близько, що довелося відновити вилазки. Солдатів повернули в казарми, їм знову виділили фінансування. Маркес, на той час вже полковник, очолив стратегічний штаб. Невдовзі він прийняв на себе командування Гвардією.
    Війна, таким чином, тривала в сумі двісті років, на рік менше, ніж ми взагалі тут. Минулого року ми якраз святкували ювілей від виникнення на нашій планеті дослідницької бази. І те, що цю війну можна зупинити простим розформуванням армії видавалося нічим іншим, як божевіллям. Я вирішив, що всі ці розмови – просто фон для боротьби за фінансування, і ліг спати. Завтра починаються тренування перед вилазкою. Треба бути свіжим.
    ***
    Ми виступали на світанку. Інженера Гоббса, відповідального за зброю, змінив молодий хлопець. Я оглянув свою гвинтівку. Лишалось тільки сподіватися, що з нею не трапиться того, що сталося з Толіковою.
    Розпечений пісок грів навіть крізь товсту підошву черевиків. Важкий шолом наповзав на очі. Десь там, зверху, на ньому встановлена камера. Все транслюють в прямому ефірі, кожен може відчути себе учасником бойових дій. Коли тебе пожирає павук, можеш бути впевненим, що разом з тобою на криваві ошметки, які лишилися замість ніг, дивляться ще кілька тисяч захоплених пар очей. Напевне, це приємно. Людська увага це завжди приємно. Я знайшов потрібну клавішу, увімкнув запис. Можливо потім, переглядаючи кадри, як кулі решетять павуків, я зможу відволіктися від думки про мертвих.
    Цього разу курсантів навіть не пустили на передову. Ми відстрілювали арахноїдів зверху, методично і послідовно, одного за одним. Вони здійснили кілька спроб прорватися та дарма. Наші постріли клали їх ряд за рядом. Біля нори лишилося кілька найміцніших, від їх панцирів кулі просто відскакували, але і вони боялися рушити вперед, поволі задкуючи у напрямку печери.
    Серед купи жвал, хеліцерів і гігантських мохнатих лап я раптом побачив щось знайоме. Кажуть, що павуки всі однакові, що їхні морди людське око розрізняти не здатне, та я його впізнав. Впізнав спочатку його вишкір, жвала, що безглуздо рухалися, імітуючи пережовування людської плоті, його поставу і навіть ходу! Одна з його лап була перебита. Мої кулі!
    Вже потім я побачив на його спині візерунок у вигляді п’ятикутної зірки. Саме тоді в голові в мене щось переклинило і я рвонув за ним.
    Павуки відступали і майже сховалися вже у темному жерлі печери. Якщо я побіжу напряму – ніяк не встигну. Більше того, на моєму шляху стане наш власний авангард. Пояснити комусь із них, навіщо я намагаюся прорватися в печеру буде важко. Для початку це треба буде пояснити собі. Та не зараз.
    Я вивів на екран схему нори. В півсотні метрів на захід печера виходила назовні іще раз. Більше того, якщо я встигну забігти туди, то буду на розвилці з основним ходом раніше за самих павуків! Чомусь у той момент одноосібна зустріч з десятком арахноїдів здавалася мені достобіса гарною ідеєю. Суїцидальний порив, не інакше.
    Я стрибнув униз, вмикаючи на ходу ліхтарик. Сигнал онлайну відразу погас. Тут, у печерах, всі комунікації мертві. Це означає, що командири не знають, де я, але водночас значить і те, що скоро мене почнуть шукати. Ще одна жертва серед курсантів наробить занадто багато шуму.
    Там, нагорі, було градусів п’ятдесят, тут же віяло прохолодою. Павуки, як я і розраховував, повзли зверху, але це було зовсім не схоже на втечу, чи навіть відступ. Павуки йшли розміреними кроками, один за одним, ніби строєм.
    Я стріпнув головою. Всім відомо, що павуки нерозумні. Вони просто велетенські родичі тих невеличких членистоногих, що населяють домівки на Землі. Точніше навіть не родичі. Вони сформувалися абсолютно незалежно, а павуками їх назвали просто за схожістю. Та це все несуттєво. Я тут з однією метою, і я або виконаю свою місію, або загину. Можливо, і те і інше.
    Я уявив свій портрет на дошці. Своє ім’я на могильному камені. Ролики про себе по телебаченню. Картинка викликала менше емоцій, ніж повинна була. Героїчна смерть, за всіма канонами, завжди була і буде однією з цілей хорошого солдата. Та на той момент ціль у мене була одна: помста. Безжальна і безглузда, іншою вона і не буває.
    Я вискочив у головний тунель за кілька секунд до того, як з-за рогу з’явилися павуки. Мій красень йшов першим. Ліхтарик вихопив з темряви його страшенну пику. Я відкрив вогонь.
    Першої обойми не вистачило. Він похитнувся, почав кульгати ще на одну ногу, але продовжував йти прямо на мене. Від другої обойми він заточився і впав. Третя рознесла на шматки його голову, забризкавши стіни жовтим слизом. Я задумався над тим, які емоції в мене викликала ця смерть. Жодних. Всередині лишилась одна порожнеча.
    З-за рогу почали виходити інші тварюки. Їх було близько десятка. Навіть, якщо б у мене лишилися патрони, я б не зміг покласти їх усіх. А патронів у мене вже не було. Я не встигав і сховатися в боковий тунель. Стріляючи, я відходив назад і тепер простір між мною і виходом надійно прикривав товстенний павук.
    Кілька секунд я просто стояв, мов кролик перед удавом. Павуки не кидалися на мене, але й не відступали. Просто йшли в моєму напрямку, розмірено, вальяжно, ніби смакуючи беззахисність своєї жертви.
    Я обернувся і почав тікати. Всі шляхи нагору були перекриті, лишалося йти лише вперед, в глибину, туди, де знаходилося гніздо. Павуки не відставали, але й не пришвидшувались. Коли ми зайшли в тупик, і спина моя вперлася в холодний камінь, вони лишались від мене на тій самій відстані.
    Я притулився спиною до стіни, сів на холодну долівку піщаника і почав чекати смерті. Хотілося лиш, щоб усе відбулось швидко. Коли павуки наблизились до мене впритул, я загасив ліхтарик і закрив очі. У ніс вдарив різкий запах обгорілої плоті. Я стиснув зуби і почав чекати, поки перший з павуків занурить свої жвала мені в груди, та він, натомість, просто зупинився, ніби чогось чекаючи. Його прикладу послідували інші.
    Я відкрив очі і почав перелякано кліпати, аж раптом стіна за моєю спиною роз’їхалася і я завалився на підлогу. Шолом гучно стукнувся до гладкої поверхні, твердішої за піщаник. Яскраве світло вдарило в очі. Павуки пройшли наді мною, не звертаючи на мене жодної уваги. Мружачись, я обернувся.
    Коли темні плями перед очима зникли, я побачив кімнату, обставлену чудернацькими приладами.
    У велетенських скляних баках росли павуки. Ті, від яких я чекав смерті, прослідували через зал і зайшли у спеціальний вольєр, де на них чекали їхні друзі: ще кілька десятків таких же тварюк. По кімнаті бігали люди у білих халатах, а по центрі, дивлячись прямо на мене, стояв чоловік у воєнному однострої.
    Переді мною стояв генерал Маркес.
    ***
    Наступне, що я пам’ятаю – стеля палати. Біля ліжка вишикувались одногрупники. Я зловив себе на тому, що шукав між ними Толіка і Марка, а коли не знайшов, навіть встиг образитися.
    – Що сталося? – запитав я чисто механічно.
    Мені відповідали наперебій.
    – Тебе затягнули у печеру!
    – Ти був трофеєм для них!
    – Може в них там, в норі сидять голодні дітки! – ідіотський сміх після цієї репліки.
    – Пам’ятаєш павука на відео з Толіком? Це він тебе поцупив!
    – Але ти з ним справився! Тобі вручать його хеліцери, на пам’ять.
    – Їх не дозволили принести в госпіталь, – це вже знічено.
    Ні слова про генерала Маркеса. Воно й не дивно. Я втратив свідомість відразу, як його побачив, здається, щось вкололи в руку. Потім мене, очевидно, віднесли нагору, де вже чекали гвардійці.
    А може все бачене було маревом, викликаним больовим шоком? Чи які там іще шоки бувають? Лабораторія, прилади, генерал у печері. Це все занадто дивно, щоб бути правдою, але до того зі мною не траплялось галюцинацій. Особливо таких чітких і достовірних.
    Виписавшись з лікарні, я пішов у зброярню.
    – Можна мені отримати карту пам’яті з шолома? – запитав я, імітуючи буденний тон.
    – Звісно, – відповів хлопець і сховався у нетрях складу.
    З імовірністю дев’яносто відсотків там буде безневинний ролик мого порятунку авангардом. Ще десять я відводив на порожнечу після заходу в печеру. Адже всяке може статися, електронні прилади такі ненадійні.
    Я прийшов у кімнату, вставив карту у лептоп і увімкнув відео. Там було все. Починаючи від поєдинку з зіркастим, аж до самої лабораторії. На відео вона виглядала навіть реальнішою, ніж пам’ятав її я. Генерал Маркес стояв далеко від мене, але сплутати його з кимось було нереально.
    Я вимкнув лептоп і задумався. Якщо це все правда (а все вказувало саме на це), то виходить, що війна з павуками – фікція. Що хлопці, Толік і Марк загинули дарма. Більше того, якщо павуками керують люди – смерть мої друзів можна назвати повноцінним убивством.
    З одного боку розкриття афери такого масштабу наробить багато галасу. Мало кому із гвардійців сподобається той факт, що уся священна війна, справа їх життя – затягнутий розіграш. Почнеться конфлікт, наслідки якого передбачити дуже важко, хоч зрозуміло одне, жертв буде багато.
    З іншого боку, якщо залишу все як є, Толік з Марком мені цього не пробачать. Не знаю, хто мені дав право вирішувати за них, але так я тоді собі чомусь вирішив.
    ***
    На відеодзвінок відповіла приємна блондинка у накрохмаленій блузці.
    – Служба новин, чим можу допомогти?
    – У мене є новини, – сказав я, – що сколихнуть медіапростір.
    – Так? – зобразила вона зацікавленість.
    До мене раптом дійшло, що кожен, хто повідомляє їм новини, вважає, що саме його повідомлення варте перших секунд вечірнього випуску.
    – В мене є інформація про генерала Маркеса і павуків.
    – А саме?
    Блондинка явно хотіла вивідати побільше. Я подумав, що без мого особистого свідчення новини будуть мати мало сенсу, і вирішив відкрити карти.
    – У мене є докази того, що павуків вирощує лабораторія під керівництвом самого генерала Маркеса.
    – Оу, – здивувалася блондинка. – Це серйозно. Давайте не будемо обговорювати це по мережі, приходьте до нас завтра о дев’ятій.
    Вона скинула в чат адресу, подякувала і відключилася. Я чомусь думав, що заради такої інформації можна було зробити екстрений випуск, але менше з тим. Я, по великому рахунку, нікуди не поспішаю.
    Зранку я встав, одягнувся і пішов у напрямку кіностудії. За адресою, яку мені дали, я знайшов невеличкий будинок, зроблений за земними канонами. Я зайшов, представився, охоронець звірився зі списками і попросив мене зачекати біля кабінету номер три. В черзі окрім мене було двоє, чоловік і жінка. Вигляд вони мали досить незвичний. Жінка вся була обвішана камінцями різної форми і кольору, чоловік натомість був одягнутий у брудну сорочку, розмальовану кульковою ручкою.
    З кабінету вийшов приємний юнак і запросив жінку всередину. Чоловік якийсь час подивився їй услід, а тоді повернувся до мене.
    – Ви замели сліди?
    – Які сліди? – не зрозумів я. Звісно є ймовірність, що генерал почав за мною спостерігати, але звідки про це може бути відомо цьому дивному чоловікові?
    – Вони слідкують за нами! – прошепотів чоловік, показуючи кудись угору. Там, над нашими головами була лиш стеля, тому я не зрозумів, хто там і за ким слідкував.
    Згодом чоловіка викликали в кабінет, а потім прийшла і моя черга. Тісна кімнатка вся була завішана різним непотребом, дивної форми маски, пластикові черепи, фото чорних котів. До мене почало доходити, куди я потрапив.
    – Отже ви стверджуєте, що генерал Маркес відкрив під землею лабораторію і вирощує там павуків, з якими ми воюємо. Вірно?
    Я кивнув.
    – Що ж, давайте тоді ми поставимо вас у передачу через два дні, в понеділок. Там якраз буде уфолог і екстрасенс, будемо досліджувати вашу теорію з різних боків.
    – Теорію?
    – Так-так. Ви, до речі, не вважаєте, що генерал Маркес і сам – павук? Це було б навіть цікавіше!
    Я перелякано замотав головою.
    – Що ж, – сказав юнак, записуючи щось у себе в планшеті, – ні так ні. Не скажу, що ваша ідея претендує на оригінальність, але нове, як то кажуть, це добре забуте…
    – Я там був і все бачив, – мало не закричав я.
    – Добре, добре, чому ви нервуєтеся? Я ж з вами не сперечаюся. Ми дамо вам ефірний час і ви всім про все розкажете. Наша передача не дарма зветься «Почути кожного».
    Я схопився руками за голову. Мені нарешті все стало ясно. Телебачення обожнює божевільних. Мене занесло саме на передачу про них.
    – А про що розповідатимуть ті двоє, що були переді мною? – перепитав я, щоб бути певним.
    – О, діва Белла – екстрасенс. Вона вміє спілкуватися з землею через енергію каменю. Вона розповідатиме про апокаліпсис, що настав на Землі, поки нас там не було. Пан Бельвас розповість про міжпланетну поліцію, що спостерігає за кожним із нас. Але, на жаль, ви з ними в одну передачу не вписуєтеся. Хіба що…
    Я розуміюче кивнув і позадкував до виходу.
    – Куди ж ви? – зупинив мене юнак. – Ми ж ще не погодили фінансові питання. Ми завжди платимо нашим учасникам, крім того кожному учаснику надається безкоштовний обід…
    Я вискочив із кабінету, швиденько спустився по сходах і побіг, не оглядаючись, у напрямку гуртожитку. Вже піднявшись у свою кімнату я зрозумів, що забув флешку з відеозаписом у кабінеті. Повертатися не хотілось. Натомість я звалився у ліжко, і проспав, не роздягаючись, до самого вечора.
    Розбудив мене сигнал відеодзвінка. Молода японка дивилась на мене строго, немов учителька.
    – Пан Ямамото хоче з вами зустрітися.
    – Ага, – крізь сон пробурмотів я, згадуючи, де міг чути це прізвище, – це що, продюсер? Давайте завтра.
    – Пан Ямамото – заступник міського голови і лідер фракції пацифістів. І він наполягав на зустрічі з вами негайно.
    – Що? – я згадав, це ж той політик, що піарився на смерті Толіка з Марком. – Навіщо я йому?
    – Він стверджує, що справа у якомусь відеозаписі. На жаль, я не володію додатковою інформацією. Водій вже чекає на вас унизу.
    Сон як рукою зняло. Я швидко зібрався і почав спускатися по сходах, на ходу розгладжуючи вим’ятий одяг. Внизу мене і справді чекав лімузин з привітним водієм, що всього за кілька хвилин доставив мене у шикарний хмарочос в центрі міста.
    Я підійшов до охоронця і назвав своє ім’я. Той звірився зі списком і провів мене до ліфту. В прихожій мене зустріла та сама вузькоока дівчина, з якою я говорив по відео. Вона показала мені на двері кабінету, і я зайшов.
    Ямамото сидів за великим різьбленим столом із земного дерева. На моніторі збоку виднівся кадр мого відеоролика.
    – О, вітаю. Я якраз переглядав найцікавіші моменти.
    – Звідки у вас моя флешка? – спитав я замість привітання.
    – Як ви знаєте, ми з генералом Маркесом політичні опоненти. І тому будь-яка інформація про нього для мене цікава. А де цікавість, там і винагорода.
    Ямамото всміхнувся, і очі його перетворилися у дві щілини.
    – Який вам сенс із такої інформації? Її можна озвучити хіба що в шоу для фріків.
    Ямамото залепетав з ніжністю люблячої матусі.
    – О, це неправильно, це дуже неправильно, але зрозумійте і їх. До них кожного дня приходять сотні людей, сотні різних людей. У кожного своє бачення, свої ідеї. Фільтрувати інформацію дуже важко, надзвичайно важко. Ви добре зробили, що захотіли це оприлюднити, але вибрали невірний спосіб. Вам би варто відразу до мене прийти, але зараз ви тут, отже все добре, правильно?
    Я кивнув, не розуміючи, чого від мене хочуть.
    – Оприлюднювати це в такому вигляді не можна, – насупився Ямамото. – Генерал Маркес подасть до суду, підніметься скандал, це може вдарити по моїй репутації не менш, ніж по його. Ми часто незгідні стосовно деяких питань, стосовно більшості питань, якщо бути точним, всі про це знають. І якщо я скажу про нього щось погане, щось такого роду погане, мені можуть не повірити. Але ви, здається, маєте правдиву інформацію, чи не так?
    Я знову мовчки кивнув.
    – Ми зробимо інакше. Ми зробимо зовсім інакше. На даний момент у мене зібралася ціла низка доказів, та цього мало. Ми створимо слідчу комісію, кілька слідчих комісій, і доведемо вину Маркеса повністю. Так, щоб не лишалося жодного сумніву, жодної думки про те, що ми неправі. Ви згодні зі мною, юначе?
    Я знову мовчки кивнув.
    – До речі, ви чули про мій новий законопроект? Вам, як і всім курсантам, ми гарантуємо хорошу цивільну освіту, гуртожиток і пожиттєве забезпечення. І ніяких більше вилазок, жертв, павуків і піску. Наші вчені давно довели, що павуки насправді місту не загрожують і вилазки – всього лиш спосіб відмивання грошей. А тепер з допомогою вашого відео ми доведемо, що військові самі їх створили і самі керують. Депутатам не лишиться нічого, окрім звернути програму фінансування армії. Столітня війна нарешті закінчиться!
    – Столітня? – здивувався я. – Я думав ми воюємо двісті років.
    – Св’ята наївність! Ні, звісно ж ні. Перші вилазки почалися аж через п’ятдесят років після нашого прильоту. А війна в тому вигляді, якому ми її знаємо, триває навіть менше сотні. Тим не менше, увесь цей час вона вимивала з нашого міста ресурси, так потрібні нам для досліджень. Яке щастя, що з вашою допомогою, юначе, нам вдасться нарешті зупинити цей фарс!
    – До речі! – закричав Ямамото, ніби згадавши щось важливе. – Я думаю, вам буде цікаво почитати книгу вашого лідера, генерала Маркеса.
    – Його мемуари? Ми вчили їх на уроках…
    – О, ні, цього ви точно не вчили.
    Ямамото підморгнув мені і протягнув через стіл одноразовий планшет. Після цього він обернувся до свого монітора, ніби натякаючи на те, що аудієнція закінчена.
    Я прийшов до себе у кімнату, плюхнувся на ліжко і почав читати. Мемуари, як їх викладали у нас, починалися через рік після Перемоги і зачіпали ту легендарну вилазку тільки кількома абзацами. Цей же текст починався з перших днів нашої експедиції.
    Відразу після того, сказано було там, як наші предки висадилися на цій планеті, вони помітили місцевих аборигенів – істот, чимось схожих на земних павуків. Так їх зрештою і почали називати, відсунувши на задній план стандартну назву, дану екзобіологами.
    Підручники з історії вчать, що павуки відразу показали себе агресивними істотами, але автор, посилаючись на давні документи, стверджує, що павуки взагалі не помітили прибульців. Вони жили в печерах, а на сонце виходили рідко, в основному тоді, коли в їх печерах закінчувалася їжа.
    Люди, за винятком екзобіологів, які відразу захопили собі кілька екземплярів у лабораторії, мало звертали увагу на своїх шестиногих сусідів і займалися в основному облаштуванням табору. Розгортали пересувні наукові центри, прокладали кабелі локальної мережі. Відкривалися перші перукарні і тенісні корти, виникали перші розважальні телепрограми.
    Написане видавалось мені обманом. З історії я знав, що наші предки з самого початку тільки й робили, що захищали місто від павуків, час від часу відволікаючись на критично важливі дослідження. Він же стверджував, що основним ворогом міста стала не навала арахноїдів, а елементарна нудьга.
    Розваги ставали все нестримнішими, але і вони не могли задовольнити молоде покоління. Системи життєзабезпечення, взяті з Землі, мали ресурс у кілька сотень років, але роботи у лабораторіях було достатньо лиш для першого покоління, адже більшість колоністів були вченими. Нащадки не завжди хотіли йти за стопами батьків. Їхні стерильні лабораторії тільки лякали молодих і енергійних нащадків. Енергія шукала виходу в інші русла.
    Через десять років після висадки адміністрація мусила відкрити першу в’язницю. В’язнів завантажували безглуздою, але трудомісткою роботою. Та і це не вирішувало проблеми. Більшість працювало через силу, а дехто і взагалі відмовлявся працювати на благо «самопроголошеної», як вони її називали, влади.
    Проблема несподівано вирішилася за допомогою тих самих екзобіологів. Черговий раз збираючись в експедицію, вони попросили у адміністрації колонії взяти з собою кількох в’язнів. Мовляв, самим йти не хочеться, а якщо що – буде кого згодувати злісним арахноїдам. Спочатку в’язням навіть не видавали зброї, вони просто несли екіпіровку вчених, але навіть на цю просту роботу у в’язниці створилася ціла черга.
    Наглядачі не могли намилуватися на агресивних молодиків, які мало не навшпиньки ходили, щоб отримати можливість вийти назовні. З найадекватніших згодом сформували охоронний загін, що мав охороняти від павуків учених. Їм роздали зброю і, незважаючи на побоювання адміністрації, жодного інциденту так і не сталося.
     Поволі в’язницю переробили під казарми, набір туди став спочатку добровільним, а потім примусовим для тих, хто не вписувався у сірі будні звичних мешканців наукового містечка. Тут теж проявився науковий підхід. Експериментальним шляхом вчені виділили набір генів, відповідальних за так звану «пасіонарність»: надмір енергії і схильність до агресії. Дітей з такими даними почали відправляти в Академію відразу після народження.
    Побічну вигоду від конфлікту отримали телевізійники. Трансляції з вилазок збирали небачену аудиторію, більшу навіть, ніж ток-шоу про сімейні конфлікти і проблеми дорослішання у підлітків.
    Новостворена військова організація потребувала для себе стійкої ідеології і її, як це вміли робити на Землі, просто вигадали. Захист учених і полювання на арахноїдів стало священною війною, що тривала споконвіку. Безмозких членистоногих назвали породженням зла.
    Правду знали одні лиш генерали, розголошення її стало вважатися злочином. І тоді, коли померли останні поселенці першого покоління, серед простих людей не залишилося нікого, хто б сумнівався у тому, що війна тривала завжди.
    Щиро вірив у це і капітан Маркес. Він демонстрував прекрасні результати у всіх навчальних дисциплінах, наставники пророкували йому блискучу кар’єру.
    Та не тільки хистом відрізнявся молодий капітан. Його з головою накривали амбіції. Однієї ночі, під покровом темряви, він зібрав кращих своїх одногрупників і зробив вилазку у павучу печеру. Ті вночі безтурботно спали, тож десятку курсантів вдалося під корінь викосити цілу популяцію, близько тисячі представників виду.
    Головного екзобіолога після цих звісток ледь не хватив інфаркт, генерали рвали на собі волосся з відчаю. Маркеса посадили, потім випустили, а павуки так і не з’являлись на горизонті. Тож адміністрації не лишалося нічого, крім як оголосити про Велику Перемогу.
    Що було далі передбачити неважко. Солдатів повернули назад у місто, де для них не було жодного прийнятного заняття. Та й самі вояки не сильно рвались працювати, їм більше подобалось проводити час у постійних пиятиках і бійках. Окрім цього вони вважали, що цивільні перед ними в неоплатному боргу, і вимагали для себе нечуваних пільг і виплат.
    Тривала ця вакханалія майже рік і коли зі сходу знову посунули павуки, місто зітхнуло з полегшенням.
    Заганяти солдатів назад у казарми виявилося не так вже і просто. Комфортні будинки подобалися їм набагато більше. Але вбита з дитинства пропаганда все ж дала свої наслідки: з-поміж гвардійців сформувався кістяк офіцерів, котрі по одному виловлювали дезертирів і відправляли на гауптвахту, де з ними вже працювали штатні психологи та ідеологи.
    Війна знову повернулася, а разом з нею, як не дивно, повернувся і спокій. Військові дії знову займали перше місце за кількістю глядачів, а солдати, щасливі від того, що в них є ціль, більше не намагалися вертатися в місто. Цьому сприяло і те, що психологи їм змогли пояснити, що нічого доброго там для них нема і ніколи не було.
    Я закрив файл і втупився в стінку. Нарешті до мене почало доходити, що буде, коли моє відео оприлюднять. Солдати вийдуть на вулиці, жадаючи помсти за одвічний обман. Почнеться війна, але вже всередині міста. Загоряться будинки, помруть люди. Набагато більше людей, ніж гинуть від павуків. Чи варта правда такої ціни? І чи можна якось запобігти ланцюговій реакції?
    Я роздумував над цим цілу ніч, заснув аж під ранок. Приснився мені Толік. Він йшов по місту з автоматом і розстрілював бездомних котів. Я намагався його зупинити, та він лиш відмахувався. З рота у нього разило алкоголем, на обличчі подряпини і синяки. Придивитися, я зрозумів, що це не Толік, а я йду по місту, на місці котів опинилися мирні жителі, яких я клав одного за одним. Трупи сповзали по стінах, залишаючи криваві плями.
    Не в силах стриматися від вбивства, я підняв автомат до власного горла і вистрілив. На цьому сон закінчився і до ранку я пірнув у чорну порожнечу.
    Мене розбудили крики в коридорі. По телевізору, який я вчора так і не вимкнув, демонстрували ролик з мого шолома. На фоні говорив Ямамото, щось про одвічний обман і брехливу сутність військових.
    Я заліз у мережу. У всіх новинах – текст закону Ямамото. Я прочитав його і пополотнів. Пацифісти не схильні були повторювати помилки предків. Солдатам, наперекір всім обіцянкам, житло у місті не пропонувалося. Натомість їх відправляли на «курс лікування», який, наскільки я зрозумів, полягав у накачуванні седативними препаратами аж до самої смерті.
    До нас, курсантів, пацифісти були добрішими. Для нас мали організовуватися спеціальні курси перекваліфікації, оплачувати які, щоправда, доведеться нам самим, працюючи на благо міста на роботах, що не вимагають кваліфікації. Себто вантажниками, двірниками, в кращому разі охоронцями.
    Пацифісти вже не шукали підтримки солдатів, оприлюднений компромат дозволяв їм брати військових голими руками. Генералу Маркесу і полковнику, звісно, грозив розстріл. Публіка це тільки підтримає, а як ні, то їм ще раз покажуть фотографії мертвих дітей. Дитячі смерті – вагомий аргумент.
    Я вийшов на вулицю і побіг до головного корпусу. Там було на дивно спокійно. Двері до кабінету Маркеса були відчинені, звідти лунав голос Ямамото. Телевізор безперервно крутив його виступ у парламенті.
    Я зайшов і здивовано побачив генерала, який сидів у кріслі і курив сигару. Він явно не виглядав схвильованим, більше того, він здається радів виступу Ямамото.
    – О, привіт, – сказав він, помітивши мене у дверях, – заходь, сідай. Ти у нас зірка сьогодні, чи не так?
    Я відмовився від інтерв’ю, але канали безперестанно крутили мої фото разом із скандальним відеороликом.
    – Я… просто… – чомусь мені кортіло виправдатися, незрозуміло за що.
    Телевізор знову показував Ямамото.
    – Дивись, – Маркес показав пальцем на екран, – так виглядає людина перед поразкою.
    Я лиш стріпнув головою, нічого не розуміючи і пробурмотів:
    – Але відео справжнє…
    – А, ну, так, звісно. Ми так от взяли і лишили в тебе на камері справжнє відео. Ти провів у бункері кілька годин, ми встигли видалити відео, а натомість склеїти грубий монтаж, фальшивість якого підтвердить будь-який експерт. Ямамото повівся на нього занадто просто, він вважав, що перемога у нього в кишені.
    – А ваша книжка…
    – Книжку, – посміхнувся Маркес, – і справді писав я. Мені дуже імпонує жанр альтернативної історії, і я вирішив пороздумувати над тим, що було б, якби павуки не були такими войовничими з самого початку. Я розповідав про це у кількох інтерв’ю, але Ямамото, звісно ж, їх не читав. Він тоді ще не народився.
    Я дивився на генерала Маркеса впритул, поволі усвідомлюючи наскільки він насправді старий.
    – Саме через його молодість, – продовжував генерал, – ми не сприймали його всерйоз. А дарма. Ти знав, що інженер Гоббс працював на нього? І що неполадки у гвинтівках твоїх товаришів – його робота?
    Я ошелешено мовчав.
    – А ми знаємо! І оприлюднимо результати розслідувань якомога швидше. Разом з всіма іншими викриттями. На кожен випад Ямамото у нас є відповідь. Не можна вважати себе розумнішим за інших, це погано закінчується…
    Кімната перед очима почала плисти, я втрачав під ногами підлогу.
    – Але ж я бачив… Бачив вас і лабораторію. Я ж знаю, що це – правда!
    Генерал Маркес подивився мені прямо у очі, так, що всередині у мене все стиснулося.
    – Скажу тобі по секрету, – спокійно промовив він, – на передачі «Почути кожного» дуже добре годують.
    ***
    Керувати павуком неважко, більш за все це схоже на дистанційне управління машинкою. За допомогою серії мутацій екзобіологи забрали у них больові відчуття разом з низкою інших інстинктів. Тепер вони тільки виглядають страшними, а насправді не здатні заподіяти солдатам справжнього зла. Час від часу солдати все ж «гинуть», адже тут, у лабораторії, теж потрібні робочі руки, а телеглядачам потрібен саспенс. Але генерал Маркес поклявся, що справжніх жертв більше не буде. Мені лишається тільки вірити йому на слово.
    Толік і Марк більше не приходять до мене в сни, хоч я повісив їхні фото у себе над ліжком. Після страти Ямамото і Гоббса я вирішив, що більш не маю перед ними зобов’язань. Час від часу я ходжу до них на могили, намагаючись не перетнутися з батьками Марка. В них зараз росте донька з характером не кращим за Марків. Очевидно, є у них в генах щось таке.
    Очевидно, у всіх нас, людей щось таке є. Інакше б ми не полетіли до зірок і водночас не вбивали б одне одного у тисячолітніх війнах.
    Інакше б ми не були людьми.

  Время приёма: 21:35 01.07.2014