17:26 05.11.2017
ПОЗДРАВЛЯЕМ ПОБЕДИТЕЛЕЙ!

1 Юлес Скела ag006 Павутиння Аріадни
2 Радій Радутний ag004 Під греблею
3 Левченко Татьяна ag024 Невмирущий


17:18 22.10.2017
Начался первый тур 44-ого конкурса.
Судейские бюллетени нужно отправить до 29-ого октября 17.00.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №44 (осень 17) Фінал

Автор: Росткович Олег Количество символов: 17262
33. Измена и верность. Новые перспективы. Первый тур
рассказ открыт для комментариев

v017 СПС


    1
    Будильник не встиг задзвонити. Не відкриваючи очей, вимикаю електричного півня. Це ж так просто: пригадати його місцезнаходження, оцінити позу в якій лежиш, та дотягнутися рукою. Минули часи, коли для того, щоб мене розбудити, він би довго-довго верещав-деренчав. Зараз все інакше. Зараз я інший. Мені теперішньому не складає проблеми прокинувся за кілька секунд до дзвінка будильника. І взагалі, навіщо мені той будильник тепер? Потрібно позбуватися старих звичок.
    Встаю з ліжка, йду до туалету. Потім коротка, зате інтенсивна зарядка. Після неї – в душ. Сніданок із стакану соку та нашвидкуруч нашинкованого салату. Минуло якихось півгодини, і я готовий вирушати виконувати сьогоднішнє завдання.
    Замовлене звечора таксі уже чекає на вулиці. Готель далеченько від центрального офісу, зате дешевий. Дорогою ще раз подумки моделюю всі можливі варіанти розвитку подій, реакції, в першу чергу, шефа, свої відповіді. Головне – щоб не зазнати поразки одразу, простіше кажучи, бути вигнаним з кабінету на початку розмови.
    Довелося провести цілу спецоперацію для того, щоб дізнатися найзручніший момент для бесіди з Самим. Звідки мені відомо, що цей час з сьомої до половини восьмої ранку? Що Сам приходить на роботу за годину до початку робочого дня? Мабуть, саме для надання такої інформації і створено секретарок. Але це зовсім інша історія.
    
    2
    Їхали мовчки. Думали кожен про своє. У мене на колінах сумка з ноутбуком. Колись, у минулому житті, любив балакати з таксистами. Послухати, як їм добре чи не добре жилося перед наверненням в таксисти, та як важко-невигідно таксувати зараз. З моїх спостережень, ким тільки не були таксисти в минулому житті. Невдахами-банкірами, яких за бездарність чи якісь махінації вигнали з банку. Невдахами-інженерами, які змушені підробляти таксуванням, оскільки рідний завод робить тільки до обіду або через день. Невдахами-музиками, які настільки геніальні, що ніхто серйозно їх не сприймає. Невдахами-підприємцями, які набрали кредитів на заснування власного бізнесу і прогоріли. Від бізнесу залишилася тільки обшарпана автівка, та й та, як правило, належить комусь із родичів горе-бізнесмена. Колись всі дороги вели в Рим. А тепер всі дороги ведуть в таксопарк. Може й я колись стану таксистом – у минулому невдахою програмістом. Хоча, сподіваюся, ніколи цьому не бувати. Адже не всі довкола таксисти, в решті решт. Є й пасажири. Тобто, існує не тільки шлях вниз, але й шлях нагору. І саме ним я сьогодні робитиму черговий, як писали в старих книжках, семимильний крок.
    Червоне світло світлофору. Зупиняємося поряд з чорного кольору мінівеном невідомого мені китайського виробника. За кермом доволі симпатична блондинка. Аби не гаяти часу, озброївшись дзеркальцем та помадою, вона намагається зробити безглузду з моєї точки зору операцію: нафарбувати губи. Таксист теж помітив цю картину і почав змовницьки мені підморгувати. Але тут ввімкнулося зелене світло і ми залишили позаду перехрестя, китайський мінівен та його водійку.
    - Гарна діваха, - коментує таксист, - але на нормальну машину не напрацювала.
    - Гарна, - погоджуюся я, подумки відзначаючи, що ладен був би пого-дитися з таксистом навіть у протилежному випадку. Ці дискусії зовсім зайві. Краще б він за ситуацією на дорозі слідкував, а не на блондинок роззявлявся. Що йому до тої панянки. Чи мені? Але ж ні: звичка чи рефлекс. Звернути увагу, подумки змоделювати жертву без одягу, або ще й інтимний контакт з нею уявити. Стільки телепнів скоїли аварії через оті ноги, ледь сховані міні-спідницями та інші жіночі принади. А загалом, скільки людство тратить часу на оті непродуктивні еротичні фантазії? Краще б зробили за той час щось корисне. Корисне для себе, корисне для інших. Звісно, легше та приємніше, звісивши щелепу, стікати слиною на чужі губи-груди-ноги…
     В голові також з’являються думки, що важко, а мабуть і неможливо осягнути все одразу. І моделі китайських мінівенів, а головне – блондинок чи жінок узагалі. Мені вже пристойно за тридцять, а «ні кола, ні двора». Однокімнатна квартира в кредиті ще на 18 років. Ось і всі досягнення з матеріального світу. Та всьому свій час. Вже недовго залишилося чекати. Зовсім недовго. Будуть і машини, причому, не китайського виробництва. Буде і нерухомість, у тому числі, за кордоном. Будуть і блондинки, та не одна-дві, а десятками. Може і брюнетки будуть. Врешті – яка різниця? Блондинка, брюнетка. Інтелекту як… Як … Навіть не знаю, з ким порівняти. Щоб не було тривіально. Та й яка різниця. Хай буде просто – невисокий. Врешті, варто бути толерантнішим. Вони ж не винні. З іншого боку, якщо б усі були такими розумними, як я? Важко змоделювати, що б тоді було. Але навряд чи мені було б комфортно в світі, де всі мені рівня чи, не приведи Господи, мудріші.
    Все-таки, ніяк не виходить не гаяти час на обдумування всілякої маячні. Мабуть, варто переглянути співвідношення мозкових ресурсів на планування завдань та їх виконання. Не думаю ні про що розумне, тому що відсутні директиви, перелік завдань, які потребують негайного чи планового вирішення. Припустимо, зараз нетипова ситуація, усе наперед продумано і сплановано. Перебуваю у фазі виконання завдання. А от в майбутньому варто поекспериментувати.
    
    3
    На прохідній доводиться збрехати охоронцю, ніби в мене домовленість про зустріч в таку ранню годину. Розрахунок простий. Секретарки ще нема, а охоронець не посміє турбувати через таку дрібницю Самого. Врешті, я ж не з вулиці, а «свій». Тільки з філії, з периферії. Маю посвідчення. Тому, після нетривалого ритуалу обміну паспорту на перепустку, я потрапляю на територію головного офісу. Мета візиту – кабінет директора на другому поверсі.
    Одного разу, я вже там був. У тому сакрально-містичному приміщенні, звідки Артем Григорович Жук керує Корпорацією. Тут вершаться долі навіть не окремих людей, а цілих підприємств, з усіма працівниками. Кажуть, зараз важкі часи. Потрібно затягувати пояси. Хоча, відверто кажучи, я щось і не пригадаю коли ж були часи «легкі». Наш місцевий шеф – начальник регіонального відділення, постійно одні й ті ж новини з центру повідомляє: «Сам незадоволений», «Жук пообіцяв усіх розігнати, якщо не зробимо вчасно», «Сам звільнив Петренка», «Жук відправив на пенсію Іваненка», «Сам виніс догану Сидоренку». Також, популярністю в працівників користувалися крилаті вислови Самого. Шкода, що нема можливості їх процитувати, оскільки після вилучення нецензурної лексики – ті афоризми не матимуть не те що філософського змісту, а й самого тексту, окрім прийменників та займенників.
    Так от, років три тому я був на нараді в кабінеті Самого. Як не дивно, ніяких надзвичайних спогадів від тієї події не залишилося. І Сам не розкидався блискавками та не сипав перлами. І інтер’єр кабінету не мав нічого неймовірного. Все стандартно. Стіл шефа впоперек, довжелезний стіл з кріслами для відвідувачів вздовж. Заходжу у приймальню. Секретарки - Людочки ще нема - дуже добре.
    Прочиняю двері, бачу Самого на робочому місці, вітаюся:
    - Доброго ранку. Можна зайти?
    - Доброго… Заходь, якщо прийшов. Ти хто? Звідки? ¬¬¬– коротко стрижений сивий чоловік, на вигляд років 50-60-ти, в сніжно-білій сорочці та темній краватці та окулярах, глянувши на мене, продовжує читати документи.
    - Вадим Сотко. Провідний інженер-програміст. З Житомирської філії. Дайте мені 5 хвилин. Гарантую, ви не пошкодуєте.
    - Гм, даю хвилину. – Артем Григорович відриває погляд від документів і здивовано дивиться на мене поверх окулярів.
    - Хвилини мало, – не погоджуюсь я.
    - Тут умови ставлю поки що я! – шеф знову починає спілкуватися, дивлячись в документи.
    - За хвилину я не зможу продемонструвати всі можливості розробленої мною СПС.
    - Якої ще СПС? Ви там у Житомирі всі самодіяльною маячнею займаєтеся? Не дарма вашій філії постійно не вистачає часу на виконання завдань Центрального офісу? Чи просто, роботи нема? Може у вас там штат роздутий?
    - Дозвольте пояснити. Я назвав цей пристрій СПС: «Система покращення світосприйняття». А щодо завдань філії та штату працівників, я готовий поговорити трохи пізніше, - не треба бути інтелектуалом, щоби приховати від жертви справжню назву «Система перепрограмування свідомості». Тоді довелося б вдягати шолом на бездиханне тіло. Навіщо ускладнювати? - За одну хвилину я зможу хіба що позбавити вас головного болю. Для цього вам тільки потрібно вдягнути оцей пристрій, який я ще не знаю як точно назвати. Скажімо – шолом.
    - Синку, а ти від щастя з глузду не з’їхав? Ти не забагато на себе береш?
    - Я прошу тільки вислухати мене і ви не пожалкуєте!
    - Звідки тобі відомо, що в мене насправді отой головний біль ще й саме зараз.
    - Ну, тут не потрібно бути доктором Хаусом, тобто - генієм діагностики. Достатньо, вибачаюся, не мати нежиті.
    - Справді, так чути перегар? – дивується начальник.
    - Ні, насправді не чути, але, якщо я б це сказав, то ви б ніколи не погодилися мене послухатися.
    - Ти такий розумний чи просто нахабний?
    - А ж можливо і те і інше, - стараюся посміхнутися і зробити вигляд, що я пожартував. Ще кілька таких розумностей і отямлюся на вулиці. Новий формат моєї особистості, слід визнати, зайвою дипломатичністю не страждає. Треба буде попрацювати над налаштуваннями пізніше, так би мовити – на дозвіллі.
    - Все ж я попрошу вас, вдягніть оцю штуковину на голову. Не бійтеся – технологію перевірено неодноразово.
    - Синку, ти, бачу, й справді, не тямишся від щастя?
    - Мій час спливає, а й я ще й досі нічого не розказав. Прилад може працювати дистанційно, але це займе більше часу і буде менш ефективно. Відбувається сканування та виявлення проблемних ділянок мозку. Після цього пристрій стимулює вибрані ділянки, а також ділянки, які відповідають за задоволення, покращуючи їх кровопостачання, – виголошую напівправдиву промову, намагаючись бути переконливим.
    Що ж, поки не спробуєш, нічого і не знатимеш, - перебиває Сам. – Давай цю хрінь сюди, може й справді голова перестане боліти. – До речі, щось мені нагадує – ця тема із позбавленням від головного болю, чи кіно якесь старе, чи книжку…
    - Я б вам підказав першоджерело, та вам не сподобається.
    Не без зусиль, не з першої спроби, але шолом закріплюється на його голові.
    - Закрийте очі! Розслабтеся, спробуйте думати про щось приємне. Рибалку, наприклад. Чи якусь топ-модель у вас в кабінеті. На вашому столі.
    Тим часом відбувається завантаження розробленої мною системи на ноутбуці. Розпочинається сканування та розпізнавання мислеобразів. Синхронізація програмного забезпечення з мозком пацієнта. Ось я вже бачу на моніторі те, що він думає. Топ-модель на столі… Тьху, збоченець. Хоча на що інше я повинен очікувати, підкидаючи йому таку провокаційну тему. Та досить займатися дурницями. Почнемо з головного болю. Даю команду стимулювання кровотоку до болючих, проблемних ділянок. Може його й тяги до алкоголю позбавити? Нехай, буде одним алкоголіком менше.
    - Я більше не вживаю алкоголь. Я уже своє випив. Мені так радять лікарі. Якщо я вип’ю, мені стане дуже погано. Якщо я вип’ю, може не витримати серце. Я більше не вживаю алкоголь. Я сам це вирішив твердо. Я не закодувався. Це моє рішення. Я вирішив твердо більше пити.
    Спостерігаю як кожна моя директива луною відбивається в Самого мозку. Проведу маленьке тестування.
    - Не бажаєте коньячку, по п’ятдесят. Коньяк хороший, вірменський.
    - Я не вживаю алкоголь. – на екрані ноутбука фіксується мислеобраз-відповідь.
    Досить гаяти час на реалізацію своїх антиалкогольних комплексів. Час розпочинати те, задля чого я, ризикуючи всім, що маю, тут.
    - Сьогодні я звільняю директора Житомирської філії. Причина звільнення – особиста некомпетентність та неефективність роботи. Співробітники казна чим займаються. Я вже давно планував його звільнити. Стримувала відсутність гідної заміни. Вадим Сотко самотужки розробив «Систему покращення світосприйняття». СПС – це пристрій, який виведе Корпорацію на новий рівень, дозволить завоювати нові ринки, отримати мільярдні прибутки. – наперед сформульовані директиви легко адаптуються в мозку Самого. Інколи буває, що доводиться по десять разів одне й теж повторювати в різних формулюваннях, для того, щоб мозок сприйняв цю думку, як свою. В випадку самого, стовідсоткове враження ніби він і сам давно хотів кинути пити та звільнити шефа Житомирської філії. Та доволі лірики. Потрібно виводи його із цього стану.
    - Я добре себе почуваю. Голова у мене не болить. Зараз я прокинуся повен сил. Цей синок і справді знає свою справу. Він гідний бути директором Житомирської філії. Я добре себе почуваю. Я відкриваю очі. Я прокидаюся.
    Сам і справді повільно розплющує очі.
    - Доброго ранку, що це у вас тут відбувається? – захопившись процесом перепрограмування, я не помітив, як до кабінету хтось зайшов. Це заступник Жука - Семенів.
    Розгубившись, не знаю що відповісти. Вимучую лише елементарне:
    - Доброго дня.
    - Здоров! – Жук теж вітається із замом. - Ти не повіриш, цей пацан справжній чаклун. У тебе голова після вчорашнього не болить? Зараз полікуємо, - сам знімає з себе шолом та простягає його Семеніву. Заодно, я подивлюся, як воно працює. До речі, я от тут подумав. Чому нам не змінити директора Житомирської філії. Цей старий пень мене вже давно задовбав. Нічогісінько робити не хоче. От Вадима і зробимо директором філії. Давай-давай, сідай та одягай оцю хрінь! І без дискусій! Вважай, що я наказую.
    Доводиться полікувати і зама. Щоправда, тут обходжуся без формування антипатій до алкоголю та директора Житомирської філії. Адже поряд сидить Сам і слідкує за процесом.
    
    4
     Ура! У мене все вийшло! Я ризикнув і переміг. Час пити шампанське. Я це зробив! Я це зробив! Роки самопожертви, роботи день та ніч не минули марно. Хоча це і тільки перший крок. Не великий, але й не малий. Такий як потрібно відповідно до стратегії. Розказав би комусь, ніхто не повірить.
     Разом з тим, помічаю збільшення частоти появи думок про зворотний бік широкого застосування СПС. Що буде при масовому застосуванні? Хто найбільш зацікавлений в СПС? Політики… Продавці всілякого непотребу… Це ж, при бажанні, можна нав’язати геть хибні уявлення та цінності. Зробити з людей слухняних зомбі. Чи зомбі агресивних. Можливо, людство ще не готове до широкого використання СПС? Та геть всі ці муки совісті. Ці всі потуги самокопання та самобичування. Вибір зроблено! Краще обдумати подальші кроки на посаді директора філії. Як далі використовувати СПС? Вірніше, хто наступний потребуватиме перепрограмування особистості?
     Сиджу у приймальній, чекаю закінчення ранкової п’ятихвилинки. Як це водиться з незапам’ятних часів, минає півгодини, а п’ятихвилинка ще продовжується. Щоб згаяти час, балакаю з Людмилою. Намагаюся приховати радість та хвилювання, які аж розпирають мене.
    Нарешті, учасники наради виходять з кабінету. Вітаюся із знайомими. Останнім виходить Семенів. Звертається до мене:
    - Поки оформляються документи, пропоную вам маленьку екскурсію по цікавинках Головного офісу Корпорації. Почнемо з відділу перспективних розробок.
    Скориставшись ліфтом та трохи поблукавши коридорами, заходимо в кабінет з написом «Стороннім вхід заборонено» на дверях та охоронцем перед ними.
    З Перельманом, начальником відділу перспективних розробок, ми трохи знайомі. Перетиналися кілька разів з якихось дріб’язкових питань. Перельман відчиняє сейф та виймає звідти невелику чорну скриньку:
    - Перш за все, хочу познайомити вас із нашою найновішою розробкою: «Гугл-кашкетом». Пропоную вдягнути та відчути, так би мовити, на власному мозку дію пристрою, який надійде в продаж тільки у наступному році. Оціните інтерфейс. Житомирське відділення теж внесло свою лепту в цю розробку. Присядьте в крісло, так безпечніше. Можливе запаморочення…
    
    5
    - Доброго дня, полковнику!
    - Доброго, майоре! Присідай, побалакаємо. Ти бачив вчорашній добовий звіт?
    - Звісно – бачив!
    - І навіть читав?
    - Звісно – читав…
    - І що ти думаєш про цю історію з житомирським Едісоном?
    - Нам пощастило, що він ще не встиг нічого суттєвого накоїти. І що так легко вдалося знешкодити. В майбутньому потрібно посилити моніторинг. Якщо один додумався до створення аналога «СКО», то до цього можуть додуматися інші.
    - Можуть додуматися інші… Можуть… Ідеї витають в повітрі. Багато відкриттів в давнину було зроблено вченими одночасно в зовсім неблизьких країнах. Запідозрив би, що та одночасність – справа рук наших колег з минулого, та не маю об’єктивної інформації. Крім посилення моніторингу, ще є якісь ідеї?
    - Можливо, варто вилучити з загального доступу карти мозку, ускладнить всіляким аматорам виготовлення аналогів Системи Контролю Особистості.
    - Ідея слушна. Можна спробувати.
    
    6
     Що ж це дзвонить так нав’язливо. В голові уже дзвенить, здається. Телефон… Тобто, і «що» і «хто»… Яка ж година? Невже проспав дзвінок будильника? Глухе гальмо. А колись міг прокидатися «на замовлення», з точністю до хвилини. На дисплеї висвічується «Диспетчер».
    - Доброго ранку, Вадиме! Хоч дуже сумнівно, що він для тебе буде добрим. Спиш, соньку? А в тебе ж замовлення на шосту ранку. Клієнт чекає! Забув? Чи віддати замовлення комусь більш відповідальному?
    - Доброго ранку, пані Маріє. Вибачайте, задрімав, не почув будильника. Можете вважати, що я вже в дорозі. За десять хвилин буду на місці. Я знаю той район і той будинок. Вибачте, будь-ласка. Цього більше не повториться. Це востаннє, чесно! І шефу, теж будь-ласка не кажіть. Обіцяю, куплю новий будильник.
    - І все?
    - І ще з мене кава.
    - О, це звучить трохи переконливіше. Та дивися мені. Щоб справді востаннє. Шеф дізнається – матимеш неприємності. Знаєш, скільки зараз бажаючих стати таксистом?

  Время приёма: 09:09 30.06.2014