Коли сонячна куля неспішно торкнулася крайнеба, облямованого вугільно-чорними силуетами пальм, вечірні тіні вже почали свою навальну ходу. Стрімко затоплювали вони долину Шаммару, без розбору поглинаючи навколишні поля, гаї, приміські будівлі. Лише кріпосні стіни медвяно світилися в присмерку, та шпилі й мінарети палаців і храмів витикалися з відчутно матеріальної синьої імли, мов вигадливі стрімчаки посеред сонного моря. Вогню ще ніде не засвічували - поки осяйна лодія Раоса-Дарівника не порине в підземне море, оскверняти її будь-яким світильнями заборонялося під страхом смерті.
Надходив час Вечірньої Молитви, коли все населення Шаммару збиралося по храмах, зносячи хвалу богам за прожитий день. Околиці знелюдніли.
Саме в цю пору вздовж болотистого берега життєдайного Хапілу, вже дещо обмілілого після весняної повені, тихо скрадався великий очеретяний човен. У ньому сиділо шестеро: четверо вправно веслували, один, розмістившись на носі, вибирав чи вказував шлях, а ще один улаштувався посередині, між веслярами, й байдуже дивився перед собою.
Нараз із боку Шаммару донісся зграйний звук сотень мідних рогів, розкочуючись річковою гладінню лунким багатоголоссям. У небо злинули хмари потривоженого птаства, які, втім, швидко вляглися. В місті приступили до Молитви.
Користуючись безлюддям, човен прискорив свій плин. Вочевидь, його пасажири не хотіли бути поміченими й прагнули прошмигнути повз міські стіни саме тоді, коли тіні від них були найдовшими, засягаючи до самої річки й накриваючи плавні.
Ось і мури. Веслярі обережно вийняли весла з води й мовчки запнулися темними киреями. Тихо, без плеску, човен мчав маслянистим плесом. Віддалік громадилися жовті цегляні стіни та вежі. Було видно, як нагорі походжає сторожа з довгими списами.
Поступово сонце сіло, світ огорнула сутінь. Вечірня Молитва скінчилася, і в Шаммарі зажевріли розсипи тьмяних вогників. Тим часом човен щасливо минув місто й виплив на просторінь. Тут уже можна було не побоюватися небажаних поглядів.
- Здається, прослизнули, - з полегкістю зітхнув той, що сидів на носі човна, вилазячи з-під плаща.
Голомозий і бородатий, як і більшість місцевих жителів, він носив лише полотняну натільну пов’язку та шкіряний пояс із двома кинджалами й капшуком. Голову прикрашала традиційна ремінна шапчина з численними шворками - до них шаммарці чіпляли різні дрібні предмети.
Веслярі радісно загомоніли, скидаючи з себе понуру мовчазність. Товстогубі й горбоносі, на кругловидих містян вони не подобали, радше це були західняки з Кафу. Як правило кафіти наймалися в шаммарське військо. Та ці, хоч і озброєні до зубів, до касти вояків не належали - бойового татуювання на обличчі в жодного не було. Найпевніше - розбійники.
Пасажир поміж ними також зсунув каптур і виявився молодим чоловіком зовсім уже химерної для цих місць зовнішності - світлошкірий, із довгим рудуватим волоссям і зеленими, мов у степового кота, очима. Та й одяг на ньому був чужинецький - короткі штани, вільного крою чорна сорочка, широкий, на дві долоні, шкіряний пас. Як усі помітили ще при першій зустрічі, пас був справжнім арсеналом. На додачу незнайомець мав коротку заплічну шаблю в дерев’яних піхвах. Та ще, певно, носив чимало небезпечних цяцьок під убранням. Словом, на хліб він також заробляв аж ніяк не рільництвом.
Товариство підібралося строкате, тож заводити розмову ніхто не поспішав - приглядалися, прицінювалися. Човен між тим линув усе далі. Шаммар даленів, поступово поринаючи в ніч і молочний річковий туман.
Коли ліворуч із мороку виринули Великі Гробниці, змуровані у вигляді гігантських, звитих у конічні спіралі змій - символів вічності й священних тварин моторошного бога смерті Сетеха, жвавість мандрівців пригасла. Вони входили в межі Міста Мертвих, де, як відомо, під покровом пітьми коїлися страхітливі речі. Тут можна було не критися від людей - вони й удень-бо сюди не потикалися. Зате запросто міг здибатися якийсь демон, невпокоєний мрець чи інша богопротивна почвара з Сетехового почту. Добре, що вода була для нечисті нездоланною перепоною…
Ось у темряві замріли примарні обриси величезної лежачої постаті. Це сам Сетех, у подобі потвори з левиними лапами, крокодилячим тілом і хвостом скорпіона, стеріг свої мовчазні володіння. Його лячний кам’яний лик був укритий шаром фосфору й мертвотно пломенів на тлі Великих Гробниць.
Пасажири човна при його вигляді квапливо відвернули голови й непомітно зробили охоронні знаки. Човен, скоряючись жестові провідника, круто збочив від берега й узяв курс на середину річки. Там, посеред тьмавого дзеркала Хапілу, в якому відбивалися рясні небесні зірки, бовваніла якась невиразна громада.
- Та це ж… - злякано вигукнув і тут-таки замовк, немов похлинувшись, кучерявий весляр-приземок.
Розбійники неспокійно перезирнулися.
- Острів Тіней, - промовив раптом чужоземець і посміхнувся. - Ну звісно…
- І ми прямуємо… туди? - другий весляр, сухий і цибатий, нервово пошарпав провідника за плече. - Гей, Чарро, відповідай!
Чоловік на носі обернувся і байдуже знизав плечима.
- Мені заплатили за те, щоби показати безпечний шлях. Тобі - за все решта. Робота є робота.
- Так, але ж ніхто не казав нам про Острів Тіней! - хрипко заперечив сусіда цибатого.
- Для тебе це так важливо?
- Ще б пак! - коротун навіть реготнув від зачудування. - Та ж Острів Тіней - не набагато кращий від Міста Мертвих!
- Подейкують, що й гірший, - підтакнув чужоземець, не проявляючи, однак, особливого збентеження.
- Ну то й що? - позіхнув Чарра.
- Еге ж, ти-бо туди не підеш! - розлютився одноокий мордань із корми.
- Вас же ніхто не силував, - вишкірився провідник, зблиснувши у темряві білими зубами. - Треба було вибирати спокійнішу працю - просо там сіяти, чи горшки ліпити…
Котрийсь із розбійників вилаявся, але заперечити на ці слова не було що.
- Вгамуйтеся, - густим басом гаркнув досі мовчазний здоровило, й відразу стало ясно, хто між ними головний. - Нам дали непоганий завдаток, а платню обіцяли потрійну. Стільки ми й за півроку не заробимо…
- Тулубане, але ж одне діло випускати тель… гм, працювати на шляхах, і зовсім інше - робити казна-що в проклятому місці на кшталт Острова Тіней!
- Та невже? - здивувався Тулубан. - Відколи це ти боїшся мерців, шановний Дукко? Чи хоч один тобі досі зашкодив?
- Ну… - щуплявий Дукко знітився, вочевидь, не зовсім переконаний таким аргументом.
Острів тим часом швидко наближався, немов виростаючи з води й рвучись до неба понурими гостряками скель.
- Ти так і не розказав до пуття, що нам належить робити, - розсудливо нагадав Тулубанові його сусід, неспокійно засовавшись на лавці.
- Почувши ціну, я не вельми допитувався, - відмахнувся верховода. - Подумайте лише: чотири золоті квадрати! На кожного!
Розбишаки жваво заґелґотали, відразу забувши про свої недавні страхи.
- Та за такі гроші, - розохотився червонопикий, котрого всі називали Зарізякою, - я не те що на Острів Тіней піду, але й самому Сетехові в зуби! Хай святиться ім’я його, звісно, - поспішно додав він, умочивши пучки пальців у воду й роблячи охоронний жест.
- А ти ким будеш? - запитав чужоземця Тулубан. - Я не бачив тебе в Шаммарі.
- Я не місцевий. Звуся Ярмиром.
- І з чого ж ти живеш, Ярмире?
- Я орій…
- О-орій? То ти чаклун?
Орії жили далеко на півночі й славилися як могутні чарівники й чорнокнижники. Взагалі ж про них мало що було відомо.
- Ну, раз поміж нас химородник, я спокійний, - криво посміхнувся Дукко. - Чуєш, Мурсуре, твоя душа тепер у безпеці.
- Цитьте ви! - шикнув на них Чарра, обертаючись у бік острова. - Здається, сигнал.
І справді, серед стрімчаків заблимало червонувате світло.
- Кажуть, там водяться такі злі духи, - пробурмотів Мурсур, щулячись. - Заманюють човни на скелі, а потім…
- Заткни пельку, йолопе, - Тулубан тицьнув йому до рук весло. - Працюй давай.
- Так і було умовлено, - спокійно кинув через плече провідник. - Правте на вогник.
За хвилину з острова пролунав тихий скрик, Чарра відгукнувся, й небавом через борт упав кінець мотузка. Веслярі вхопили його, й човен кількома сильними рухами був підтягнутий до берега.
Тут їх уже чекали.
Назустріч прибулим виступив ставний чоловік у багатому вбранні - вочевидь якийсь можновладець. Лице його, втім, було запнене напівпрозорим шарфом - достойник явно не покладався на нічну темряву, отож, дуже не хотів бути впізнаним. Його оточувало п’ять чи шість вояків із бойовими палицями напоготів. Один із них тримав невеликий олійний світильник.
- Я Пінтос, - коротко кинув незнайомець. - Ваш роботодавець. Вірніше, найняла вас одна вельми могутня особа, якій я служу. З огляду на свій маєстат, вона не зацікавлена в розголосі нинішньої експедиції. Звідси такі застороги. Сама ж ваша робота буде украй простою. Треба проникнути в руїни стародавнього палацу й винести звідти одну річ, котра має для мого пана велику сентиментальну цінність. Оце й усе. Заплата, як ви знаєте, буде щедрою.
- Я гадав… треба буде когось… - здивувався Тулубан. - Хочу сказати, чому нас-бо вибрали для цієї справи?
- Мабуть, моєму покровителеві знадобилися справжні сміливці, які б не побоялися вночі проникнути на Острів Тіней. Адже не кожен на це зважиться! - сухо засміявся Пінтос.
- А в цілому, що може бути легше - піти й узяти з руїн якусь цяцьку, - з незрозумілою інтонацією докинув Ярмир.
- Атож, - підтвердив Пінтос холодно, міряючи орія важким поглядом.
З-за його плеча виступив непомітний досі низенький старий. Незважаючи на танцюючі тіні, було видно, що він убраний майже так само, як і Ярмир. Іще один орій!
- Час іти, пане, - тихо звернувся він до Пінтоса, ледь уклонившись і вказуючи рукою на схід. - Птахт виплив на зоряну ріку.
Над овидом дрижав у мареві великий червоний човник гостророгого молодика. Навколо поволі світлішало.
- Тоді в дорогу, - рішуче скомандував Пінтос і рушив углиб острова. - Провідник піде з нами, - кинув він через плече.
- Але… - скинувся було Чарра й тут-таки замовк, діставши добрячого стусана. - Мій човен…
- Про нього подбають, - пролунало з темряви.
І справді, до берега враз тихо пристала велика бойова галера, з якої темними тінями почали вистрибувати вояки.
Розбійники стривожено перезирнулися. Вояки мали на собі особливі шкіряні обладунки й плюмажі зі страусового пір’я. Татуювання роздивитися було годі, але подібних вони не раз бачили в Шаммарі.
- То хто ж нас найняв, хай йому грець? - прошепотів на вухо Тулубанові Дукко. - Невже сам ясновельможний…
- Яка тобі різниця? Квадрати не пахнуть… І взагалі, стули пащу - довше проживеш.
- Щось мені наша пригода починає все менше подобатися, - не послухав поради Дукко.
Вояки дістали великі луки й розійшлися вздовж берега.
- Тепер у нас лише одна дорога - вперед, - виснував спокійний Ярмир і підійшов до старого. - Здрастуйте, Вчителю.
- Усе взяв? - не відповів той на вітання.
- Усе. Чи підтвердилося ваше припущення?
Старий змовчав і понуро поплентався за Пінтосом. Із того, що молодий орій незворушно подався слідом, можна було припустити, що така відповідь його цілком задовольнила.
Вервечка темних постатей довго пробиралася між гігантських брил та кам’яних стовпів, щокроку ризикуючи переламати собі ноги. На щастя, місяць, що спинався все вище, давав уже достатньо світла, щоби сяк-так розрізняти стежку.
Спочатку шлях пролягав досить стрімко під гору, до того ж немилосердно гадючився. Аж ось усі дійшли до найвищого місця скельної стіни й звідси несподівано побачили, що вона зубчастим кільцем оточує простору улоговину, всередині якої розкинулися циклопічні руїни якогось прадавнього міста, облиті примарним місячним сяйвом.
- Пресвітлі боги! - видихнув здивовано Мурсур. - Що це таке?
Його приплічники розуміли не більше. Всім було відомо, що Острів Тіней лихе місце, населене привидами, але про існування на ньому цілого міста ніхто й не підозрював.
- Матлакан, - урочисто проголосив старий орій. - Столиця Харумана…
- Це чи не того, бува, що хотів весь світ загарбати? - здивувався Дукко. - Але ж то казки.
- Його титулували Царем Усевіту, - підтвердив старий. - Саме звідси Завойовник правив своєю безмежною імперією, тут-таки він і…
Пінтос нетерпляче махнув рукою, наказуючи не зупинятися.
- Це було тисячі років тому, - буркнув він на ходу. - До того ж, Харуман не зміг утримати завойоване, незважаючи на… Можливо, скоро все зміниться.
Майже ніхто не збагнув його збудженої тиради. Лише орії непомітно перекинулися поглядами. При цьому старий насупився, а Ярмир ледь помітно всміхнувся.
Виправа обережно увійшла в межу прадавнього міста. З усіх боків людей обступили огризки монолітних стін, стрункі обеліски, обвалені башти, проломлені мармурові бані. Всюди - лише камінь, щебінь і пісок, жодного кущика, жодної билинки. І - вичахла, якась неприродна тиша.
Так вони просувалися серед кам’яного бескеття майже до центра мертвої столиці. Мабуть, дорога була комусь відома, бо орієнтуватися серед цього руйновища було годі.
Нарешті попереду показалася незрозуміла циклопічна будівля. Час та негода так понищили її, що початковий вигляд назавжди був похований під товстим шаром кам'яного кришива та уламків. Що це було: палац, храм, фортеця? Невідомо. Але безперечно одне: в незапам’ятні часи саме вона панувала над усім містом і островом.
Пінтос підняв руку, і всі спинилися перед кам’яницею.
- Тепер справа за вами, - звернувся він до старого. - Знайдіть і розпечатайте вхід.
- Нехай усі відійдуть, - зажадав із притиском орій. - Крім Ярмира. Він допомагатиме.
Розбійники охоче повернули назад. Вояки чекали наказу свого зверхника. Той повагався, немов щось болісно зважуючи, але врешті кивнув і пішов услід за рештою.
Коли всі зникли за найближчою руїною, старий вручив молодому орієві шкуратяну торбу й мовчки повів його за собою. Ішли недовго - небавом у глухій стіні показався низький портал із двома крученими колонами обабіч. Його закривала потріскана стела, змережана рівними рядками якихось ієрогліфів, особливо рельєфних у місячному світлі.
- Отже, це таки гробниця, - промовив Ярмир задумливо, вчитуючись у традиційний текст поховального закляття.
- Навіщо ж інакше було наймати нас? - невдоволено пробурчав старий. - Жоден шаммарський жрець на таку роботу не згодиться. Та наш винаймач і не довіриться нікому з місцевих.
- Не дивно, що ніхто не знає, куди ми насправді маємо проникнути, - похитав головою Ярмир. - До склепу при своєму розумі не поліз би жоден шаммарець. Надто вже вони бояться лютого Сетеха.
- І правильно роблять. Затям: кожен народ вартує своїх богів. І потойбіччя також. Шаммарські гробниці не дарма вважаються місцями вкрай небезпечними. Навіть тепер. А за часів Харумана, коли в ходу ще була чорна магія Великих Древніх…
- Словом, весела буде нічка… - смикнув кутиком вуст молодий орій.
- Кинь легковажити! Якби не обставини, я б нізащо не ризикнув поткнутися в подібне місце. Тут-бо легко як збагатитися, так і назавжди занапастити душу… Будь дуже обережним. І спокійним. Страхів там може стрітися чимало, та всі вони живитимуться твоїм страхом.
- Я не боюся, - просто відказав Ярмир.
- Не боїться розум. Але над почуттями людина часто не владна до кінця. Тому я й наполіг на всьому цьому, - старий кивнув на пояс молодого орія. - Ну, до роботи.
- Ще одне питання. Що саме ми маємо знайти всередині?
- Про це тобі скаже сам… е-е… Пінтос. Але… невже ти ще не здогадався?
- Невже… Бич Харумана?
- Авжеж, усі легенди оповідають, що Завойовник підкорив світ за допомогою чарівного бича, котрий скинули йому з неба боги. Для декого він - просто символ непереможності, для інших - реальний магічний артефакт.
- А для вас, Учителю?
- Ніхто не знає, чим був насправді Харуманів бич. А легенди про це мовчать.
- Але чому ви так упевнені, що бич саме тут?
- Будь-який магічний гримуар, де згадується про бич, указує, що поховано його було разом із власником. Так, мовляв, той заповів перед смертю. Але довго ніхто не знав, де гробниця Харумана…
- А вона весь час була буквально на очах, - гмикнув Ярмир.
- Страх і невігластво - надійні сторожі, - знизав плечима старий. - Однак тепер усе направду змінилося. Й нам належить не допустити непоправного.
Він наблизився до порталу, уважно оглянув його, відтак дістав із капшука шматок крейди й швидко накреслив на землі охоронну фігуру з усіма належними знаками-ключами. Потім простягнув руку до торби, що її тримав молодий орій. Видобув звідти напівзадушену чаплю зі зв’язаними ногами, дістав з-за пояса короткий кривий ніж.
- Почали!
Вони стали обабіч порталу й заходилися хором виголошувати формулу заклинання. Затим старий змахнув ножем і відтяв птасі голову. Струмінь крові квацьнув поміж колон, окроплюючи плиту. Тієї ж миті щось промайнуло там: чорніше від ночі, непроглядне, мов вируюча хмара. І зникло.
- Кепська справа, - процідив старий крізь зуби. - Вхід заставлений.
- Але ж ми принесли жертву…
- Цього замало. Певно, там ув’язнений прадавній демон-вартівник.
- Отже…
- Ми мусимо увійти, - відрізав старий жорстко. - Не забувай: тут ми - не заробітчани, навіть не мисливці за знаннями й досвідом. На кону - добробут цього краю… а може, й усього світу.
- Он як... Тоді… хто?
- Байдуже. Будь-хто з цієї малошановної публіки, - дещо цинічно відказав орій.
Ярмир скрушно зітхнув і подався до решти виправи, що нудьгувала неподалік.
- Потрібна допомога, - якомога спокійніше звернувся він до супутників.
Пінтос підозріло зиркнув на нього, окинув поглядом своїх підлеглих і махнув провідникові.
- Підеш із ними. Роби все, що накажуть.
Чарра пригнічено мовчав ще від самого берега. Без будь-яких заперечень скорився й цього разу. Ця його слухняність неприємно вразила орія. Незбагненний фаталізм шаммарців був йому осоружний.
Повернувшись із новоявленим помічником до порталу, Ярмир примусив його стати лицем до входу й упертися долонями у стелу. Відтак орії ще раз повторили ритуал.
Цього разу ефект був незрівнянно моторошніший. Як тільки змовк останній звук закляття, з плити бурхнуло киплячою чорнотою. Вона вмить поглинула постать чоловіка, вкривши її мовби ворухким шаром диму. Чарра закричав. Страшно, надсадно, болісно. І похлинувся. Наступної миті його не стало. Те, що допіру було плоттю, осипалося на землю лапатими пластівцями.
- Тепер увага! - крикнув старий застережно.
Купка праху раптом зметнулася вгору, мовби роздмухана зсередини, й набула форми здоровезного дивогляда, ефемерного й водночас відчутно матеріального. Зловісно зблиснули жовті шпарки численних очей, попливли, оформлюючись усе чіткіше, риси невимовно страхітливого й огидного писка, навсібіч поперли товсті мотузи мацаків, гострі шпичаки, роги, перетинчасті крила.
Ярмир притьмом сягнув рукою в пояс і жбурнув у демона жменю срібних кульок. Шротини увігналися в чорноту, й вона тут-таки втратила форму. Цієї миті старий орій коротко каркнув іще одне закляття. Хмара пітьми враз закрутилася стовпом, повіяло страшенним холодом. Здалося зненацька, ніби по нервах хтось провів гострим ножем - то нечутно кричав у безсилій люті звільнений від матеріальної оболонки дух сторожа гробниці…
За хвилю все було скінчено. Демон чорним вихором звіявся до зірок і зник без сліду.
Старий уважно перевірив прохід особливим перснем, але камінь, вправлений у нього, не спалахнув. Магічна печать була знята.
- Можете розбирати портал, - мов не було нічого повідомив Ярмир супутникам по хвилі. - Все гаразд… А Чарра злякався і втік, собака, - додав він, бачачи страх на їхніх обличчях: усі-бо добре чули крик нещасного.
Хтозна, чи йому повірили, але Пінтос віддав наказ, і всі хутко підтягнулися до входу. Четверо дужих вояків озброїлися залізними ломами й заходилися трощити стелу. За нею виявилася цегляна кладка, котру примусили розбирати розбійників. Але нічого страшного не сталося. Невдовзі перед ними виник короткий прямокутний тунель, що вів у надра споруди.
Пінтос роздав усім по олійному світильнику, однак іти всередину дозволив лише розбійникам, трьом воякам та Ярмирові.
- Мене не цікавить золото чи коштовності. Ви маєте шукати просту металеву скриньку десь у лікоть завдовжки. Скриньку не відкривати за жодних обставин. Як тільки знайдете, відразу повертайтеся. А ми… постережемо вас знадвору.
Розбишаки щось невдоволено пробурчали про себе. Ярмир іронічно кашлянув, але змовчав. Натомість чемно пропустив перед собою вояка зі світильником, уклонився Вчителеві й разом зі всіма увійшов у темний зів проходу.
Всередині було холодно. Неприємно й гостро пахло чимось стародавнім - можливо, часом? На стінах з-під патьоків іржавого бруду та плям селітри заледве проступали тьмяні розписи, що зображали стилізовані пейзажі, людей і богів. Долівка була всіяна потрощеними мідними обладунками та зброєю впереміш із темними, мов обгорілими кістками. Все вкривав товстий шар злежаного пороху.
- Ого! Тут хороша колотня колись сталася! - клацнув язиком Тулубан. - Війна була, чи що?
Орій підозрював, що то робота духа-вартівника, приманеного стародавніми жерцями людською гекатомбою. Та звірятися решті він не став, щоб завчасу не злякати їх остаточно.
Із цього присінку вів лише один хід - зяюча пройма у вигляді роззявленої зміїної пащі. Звідти цідився непроникний морок.
- Нам туди, - вказав Ярмир бадьоро і першим ступив у вузький тунель.
Темрява сахнулася перед жовтим вогником світильника, наче навсібіч порснули сонми пекельних виплодків. Харцизи нервово потупцювали й рушили слідом.
Спочатку коридор вів угору, відтак зробив різке коліно й почав опускатися. Стеля його з плоскої стала стрілчастою, утвореною поздовжніми кам’яними брусами, покладеними один на одного щоразу з невеликим випуском.
Обабіч почали траплятися шпаруваті відгалуження - мабуть, входи до бічних кімнат. Орій зазирнув до однієї з келій, простягнувши вперед руку зі світильником. На нього люто глипнула, зблиснувши баньками-рубінами, випнута звірина пика з вищиреними зубами. Сетех власною персоною! Золота статуя була всипана самоцвітами, довкола ряхтіли з-під пороху купи коштовностей.
Позаду хрипко задихали, почулася зачудована лайка. Певно, розбишаки занюхали поживу. Але потурати їм було не слід - Ярмир підозрював, що саме в таких місцях можуть виявитися хитро замасковані пастки для розкрадачів гробниць.
- Якась каплиця, - спокійно пояснив він супутникам, відступаючи від пройми. - Не раджу красти в Сетеха.
Розбійників, проте, не так легко було вгамувати. Вони збуджено загомоніли, зазираючи до інших кімнат. Утім, робили це сторожко - мабуть, побачене не додало їм відваги. Ще б пак - у келіях були підношення богам і демонам потойбіччя, подоби яких не вселяли людині нічого, крім жаху. Але й полишати таке багатство було понад їхні сили.
- Зрештою, все це можна забрати при поверненні! - підвищив голос орій. - Спочатку виконаймо роботу…
Зненацька хтось розпачливо скрикнув. Казна-звідки сапнуло жаром, війнуло смаленим. Запала мертва тиша. Ярмир, зціпивши зуби, проштовхався крізь стривожену юрбу, освітлюючи лиця супутників. Одного вояка бракувало. Орій присвітив на долівку, побачив сліди в поросі, що збочували до віддаленого входу. Кинувся туди, видобуваючи шаблю.
Приміщення було цілком порожнім, із голими стінами й гладкою підлогою. Ярмир подумав було про замаскований рухомий люк, аж раптом побачив посеред келії таке, від чого волосся ворухнулося на голові. Просто з кам’яної долівки, немов уросла в неї, стриміла скоцюблена, обвуглена людська рука!
Орій позадкував, ковтаючи клубок у горлі, обернувся до виправи і якомога спокійніше промовив:
- Жадоба згубила його, як я й казав. Рушаймо далі! Й нехай ніхто більше не важиться підходити до стін. Це місце повне смертельних сюрпризів.
Хоча йому не задали жодного питання, натяк зрозуміли всі. В напруженому мовчанні виправа продовжила шлях у потаємні надра будівлі.
Невдовзі прохід попереду перегородила дивна розмальована стіна. Зблизька, проте, виявилося, що насправді перед ними велике, на всю ширину коридору, вікно-вітраж, складене зі вставлених у бронзові рами безформних шматків непрозорого кольорового скла. Разом вони утворювали якусь страшенно складну, але гармонійну композицію, котра, здавалося, перебувала в безперервному потаємному русі. Посередині вікна містилися вигадливі круглі дверцята, цілком достатні для того, щоби пройти.
Ватаг розбійників сторожко підійшов до вітража й поторгав кручену ручку в центрі. Вона легко повернулася, й дверцята зі скрипом прочинилися.
Тут його безцеремонно відсунув один із вояків, здоровенний навіть супроти Тулубана чорношкірий нагонієць.
- Наказано стерегти вас, - промовив він із неприхованим глумом. - Так що звольте вже поступитися.
Тулубан зухвало зблиснув очима, намацуючи під плащем кинджал.
- Усьому свій час, - поплескав його по плечу Дукко.
Вояк на ці слова лише розреготався й розчинив дверцята. Просунувши в отвір світильник, він, на своє здивування, нічого не побачив, вилаявся й поліз у пройму…
Ніхто так і не збагнув, що трапилося наступної миті. Нагонієць усе ще незграбно перебирався через високий поріжок, аж раптом рухи його якось блискавично прискорилися й він... зник. Мовби його дужим ривком висмикнули в темряву. Беззвучно, безшелесно.
- Гей, Ліяфо, що там? - позволікавши мить, крикнув у отвір другий вояк.
Мовчання. Тиша… Втім, ні, якісь хлюпаючі звуки нараз стрімко наблизилися, з вікна дихнуло нестерпним смородом.
- Усе-е… Гара-азд, - раптом прийшла відповідь. - Іді-іть…
Голос був тягучий і такий низький, що найнижчий бас видався б поряд із ним комариним писком. Це не міг бути Ліяфа. Говорила взагалі не людина!
- Що там таке, хай йому грець?! - зарепетував Мурсур, задкуючи. - Куди ви нас заманили?
- Тихо! - вигукнув Ярмир, до чогось напружено дослухаючись.
- Яке там тихо! - не вгавав харцизяка. - Там же нечисть якась засіла! Тікаймо!
Він не став чекати на решту - відразу ж щодуху дременув геть.
Але далеко не відбіг. Звідкись згори на нього стрімко спланерувала примарна фосфорична маса, розгорнула шкірясті крила, випустила кігті. Від різкого пронизливого виску людям заклало вуха. Потвора вхопила втікача впоперек тулуба, легко злинула під стелю й канула в пітьму. Почувся важкий удар, моторошний хрускіт, даленіюче відлуння - і тиша.
Ярмир похапцем звів світильник і побачив високо над головою великий кам’яний обруч, у який було вправлено ще одне вікно-вітраж. Воно також було відчинене посередині - вочевидь, запор приводився в дію в обох замках одночасно.
- Що ж робити? - заскиглив Дукко. - Навіть утекти нема куди…
- Підемо далі, - глухо буркнув уцілілий вояк.
Мовби всупереч його репліці з розчинених дверцят раптом вихопився слизький жовтий батіг і вхопив за руку Зарізяку. Той заверещав і несподівано знепритомнів. Зате реакція орія була миттєвою. В його руках тут-таки опинилася шабля. Удар - і хижий мацак упав, звиваючись, на землю. Та наступної миті з отвору вивалився вже цілий кетяг потворних щупалець, а за ними посунуло взагалі щось неможливе й до мотороші потворне.
Людям не лишалося нічого, як лише боронитися. В потвору полетіли кинджали, які, втім, не завдали їй видимої шкоди.
Урятував усіх чийсь невдалий кидок. Кинджал не влучив у чудовисько, натомість поцілив у шибку. Скло з оглушливим дзвоном розкололося й посипалося на долівку тисячами скалок.
На людей війнуло холодом і напівпрозорим туманом. Тієї ж миті потороч… зникла без сліду! А за порожньою віконною рамою виднівся звичайний, як і доти, коридор.
Ярмир щось явно збагнув, позаяк швидко видобув із пояса дві химерно вигнуті пластини і жбурнув їх у вікно під стелею. Звідти почувся лункий вибух і також посипалося скло. Орій негайно видав химерний скрик, від якого, здавалося, ворухнулися стіни й занили зуби. Коридором промайнув вітер, і все стихло.
- Кінець, - сказав він по хвилі, переводячи подих. - Можемо йти безпечно...
- Дзуськи! Краще жити старцем, ніж позбутися тут голови, - сплюнув Тулубан. - Ми повертаємося.
- Це був магічний захист, - терпляче пояснив орій. - Зазвичай гробниці запечатуються лише одним закляттям. Тут же було задіяно й інше, сильніше чарівництво. Та ми вже його здолали. Не думаю, що далі стрінуться несподіванки.
- То це гробниця? - просичав люто Дукко. - А я гадаю, в чому ж річ… І ти знав?
- Підозрював, - знизав плечима Ярмир. - І, як бачиш, пішов з вами. Ну то як, продовжимо шлях?
- Про це не може бути й мови, - затявся Тулубан. - Ми чесні розбійники, а не цвинтарні злодії. Гайда назад.
- Ні, - заступив їм дорогу вояк, помахуючи палицею. - В мене чіткий наказ. Ви підете далі.
Він раптом різко подався вперед, вигнувся дугою, захрипів і важко осів на долівку.
- Ми підемо назад! - радо вишкірився прочунялий Зарізяка, підводячись позад нього й витираючи об кирею скривавлений ніж.
- Ти з нами? - про всяк випадок спитав Тулубан орія.
- Нема сенсу, - похитав той головою. - Знадвору чекають вояки.
- Якось прорвемося, - безпечно махнув рукою розбишака. - Ну, щасти…
- І вам, - коротко кинув Ярмир, проводячи поглядом супутників.
Коли відлуння кроків стихло вдалині, він обережно рушив уперед, пильно оглядаючи кожну п’ядь тунелю.
Нарешті коридор вивів орія у простору поховальну камеру з низьким склепінням, що вивищувалося ближче до центру. Вздовж потинькованих стін упереміж зі статуями богів-охоронців вишикувалися дебелі бронзові скрині зі скарбами, всіляка зброя, коштовні меблі, кадильниці, дорогоцінний посуд та інше поховальне начиння.
Посеред зали височів постамент, до якого вели чотири пологі сходові марші. На ньому покоївся величезний золотий саркофаг у вигляді небесного крилатого човна. Обабіч стояли високі срібні посудини, закриті кришками у формі звіриних голів.
Зі стелі над самим саркофагом на масивному золотому ланцюзі звисала таця у формі величезного плоского павука. Поміж золотих лап виднілася чимала бронзова скринька без жодних прикрас.
Ярмир поволі наблизився до помосту, зійшов приступками нагору.
- Харуман, Володар Усесвіту, син богів і сам бог, - прочитав він напис, вибитий на поховальних марах.
- Авжеж, як же інакше, - почулося нараз глумливе хихотіння від входу. - Тільки не Харуман. Уже не він!
Орій рвучко озирнувся. До склепу звільна увійшов Пінтос із оголеним мечем. Здійнявши світильник, він із цікавістю роззирнувся, відтак погляд його прикипів до того, що висіло над саркофагом.
- Скоро сином богів стану я! - вигукнув він збуджено. - І самим богом! Володарем Усесвіту!
- Ти? - здивувався орій. - Далебі, не вельми скромне зізнання.
- Як довго я шукав його, - не слухаючи Ярмира, радше сам до себе, бурмотів Пінтос. - Як довго чекав цієї миті! Скільки готувався…
- До чого?
- Візьми його, - раптом отямився Пінтос, поставив світильник на підлогу й погрозливо махнув мечем. - Подай мені скриньку.
Ярмир якийсь час допитливо дивився на шаммарця, потім підійшов до саркофагу й обережно зняв запорошену скриньку з таці. Звісно, тут на нього могла чигати якась механічна пастка, але орій знав, що в гробницях, захищених магією, таких грубих прийомів не практикували.
Нічого не трапилося. Позеленіла від часу скринька була досить важкою. Зійшовши з підвищення, Ярмир опустив її на долівку. Відтак поспішно відступив, побачивши підозрілий блиск у очах Пінтоса.
- Відкриєш її сам? - спитав він з усміхом. - Чи, може, мені спробувати?
Пінтос вилаявся, хвилю повагався, побоюючись підступу, але непереборне бажання пересилило страх. Не опускаючи меча, він підійшов до скриньки, присів над нею й другою рукою спробував підняти кришку. Спочатку нічого не вийшло, та потім щось хруснуло, й скринька розкрилася.
На дні її виявилася якась ажурна надібка, схожа на бойову рукавицю, викувану зі сріблястого дроту й вузьких тонких пластин.
І більше нічого!
Жодних слідів бича, як того сподівався орій.
Утім, Пінтос не виглядав розчарованим. Навпаки, він радісно схопив дивну річ, обережно покрутив її в руках, навіщось зважив на вису, а затим щось зробив зі сріблястими пластинами, бо вони зненацька розійшлися в боки, відкриваючи гладеньке перламутрове нутро “рукавиці”. Не довго думаючи, Пінтос устромив туди праву руку. Наступної миті дроти й пластинки заворушилися в різних площинах, засовалися, мов живі, обплітаючи правицю Пінтоса. Від несподіванки той скрикнув. Потім застогнав - уже від болю: дротини встромилися в шкіру, виступила кров. Та Пінтос швидко оговтався від урази й заспокоївся. Певно, все йшло як належить.
Тим часом Ярмир помалу пробирався до виходу, відчуваючи в повітрі якусь недобру напругу. Це було не чарівництво, в усякому разі не чорна магія. Мабуть, так пахнуть злі наміри. Пінтос направду намислив щось лихе.
Але водночас цікавість стримувала його в усипальні.
- Зараз ти дещо побачиш, чаклуне, - схвильовано промовив Пінтос, відшукуючи його очима. - Бич Харумана в дії.
- Щось не видно бича, - заперечив Ярмир, кладучи руки на пояс і підбираючись, мов для стрибка.
Нараз “рукавиця” Пінтоса почала видовжуватися й поступово тоншати, набуваючи вигляду довгого ребристого шипа, що мінився у променях світильника масними срібними полисками. Шаммарець нетерпляче змахнув рукою, і шпичак із шипінням прокреслив у повітрі світне півколо, туго вигнувшись при цьому. Але не як мертвий предмет, а радше якось по-гадючому. Що він направду живий, стало видно, коли Пінтос підніс руку до очей, розглядаючи свою обнову. Бич безперервно ворушив металічними волосинами, лусочками й колючками, дрібно мигтів, немов був утіленим язиком полум’я.
- То дивися! - зареготав Пінтос, замахуючись. - І спізнай на власній шкурі!
Він випростав руку. Бич, здавалося, нечутно закричав і метнувся до Ярмира. Той зробив невловимий рух і… зник, казна як опинившись кроків за п’ять праворуч. Страхітливий язик ужалив порожнечу, скрутився зашморгом, увібрався в “рукавицю” Пінтоса мало не до половини. Той знову зареготав, зовсім не збентежений промахом.
- Танцюй, чаклуне! Танцюй перед смертю!
- Вгамуйся! - холодно попередив Ярмир. - Я-бо можу розсердитися.
Пінтоса ця заява невимовно розвеселила. Він ступив назустріч орієві, й металевий вус у його руці зненацька розпрямився, набуваючи форми світної рапіри.
- Бич уже ожив, глупаку! - кинув він зневажливо. - І визнав над собою володаря. Невже гадаєш, що тебе врятують твої блазенські фокуси?
- Навіщо тобі вбивати мене? - поспитав Ярмир, щоб відтягнути час. - Чому б не розійтися мирно.
- Ти надто наївний, якщо все ще сподіваєшся вийти звідси живим!
- Шаммарці дуже не люблять розкрадачів гробниць, - промовив задумливо орій. - І панічно бояться гробничних артефактів. Розумію, ти хочеш зберегти в таємниці, звідки в тебе взявся бич.
- Який здогадливий! - неприязно процідив Пінтос, роблячи до нього ще крок. - Твоя правда, зайвий поголос мені ні до чого.
- А ще ти зібрався завоювати весь світ, - провадив далі Ярмир. - Чи не дивно? Харуман був могутнім царем, та навіть із бичем це йому вдалося не відразу. А ти…
- І я! - гарикнув Пінтос, зриваючи з лиця шарф. - Упізнаєш?
- Для цього не треба бути чарівником, - спокійно відказав орій. - Ще там, на березі, я впізнав тебе. Та що це міняє? До Харумана тобі так само далеко, як землі до неба.
- Замовкни! Все починається з малого. І я маю, нарешті, бич!
- Овва! Ти забув одну дрібницю: будь-яке знаряддя мертве в невмілих руках.
- Ну годі! - люто обірвав його той, хто називався Пінтосом. - Я наслухався задосить. Час тобі піти за своїм Учителем. Прощавай, чаклуне. Переказуй поклін Сетехові!
- Перекажеш сам, - осміхнувся Ярмир і плавним рухом видобув шаблю.
Перший удар бича орій відбив заледве - все ж ніхто не готував його саме до таких двобоїв. Однак цей пробний випад показав йому, чим є небесний бич. То було, вочевидь, якесь неземне створіння, все тіло якого складалося з дуже твердого металу - при зіткненні з шаблею кресонув цілий сніп іскор. Судячи з усього - паразит, бо могло жити лише за рахунок інших. Після смерті Харумана воно впало у сплячку, й ожило лише на руці в безумця Пінтоса. Як і підозрював Ярмир, бич був лише безглуздим живим інструментом. Отож, залишалося пильнувати за самим Пінтосом.
А бійцем той виявився кепським. Бич звивався в його руках, мов батіг колісничого, цьвохкав із металевим брязкотом по кам’яній долівці, збиваючи якісь погребні атрибути, складені на ній купами, стьобав саркофаг, однак жодного разу так і не досяг орія.
- Ну, бийся ж, шакалів сину! Чого ти втікаєш? - шаленів Пінтос, урешті задихавшись і помітно стомившись.
- Як скажеш, - погодився Ярмир, котрому також обридло кружляння усипальницею.
Вкоротити Пінтосові віку йому було нескладно - вистачило б однієї метальної пластини, - але професійна гордість перешкоджала цьому. Та й кортіло випробувати, на що ж він усе-таки здатен.
Молодий орій зачекав, поки жало бича пролетить поряд, а тоді блискавично стрибнув до Пінтоса, штовхнув його в груди й повалив на підлогу. Руку з бичем притиснув до холодного каменю, а лезо шаблі приклав до горла.
- Я міг би вбити тебе, - видихнув він у перекривлене ненавистю бородате обличчя. - Але…
- Убий! - почулося від уходу.
- Ти-и-и-и! - гарикнув Пінтос і шарпнувся.
Бризнула кров - шабля в Ярмира була гостра, мов бритва. Безумець захарчав, нестямно вирячивши очі. Молодий орій з незрозумілим співчуттям подивився на нього, відтак похапцем різонув лезом по напруженій шиї й відчув, як тіло Пінтоса спочатку обм’якло, а затим почало швидко клякнути.
- Він… сам наразився… - безпорадно промимрив Ярмир, підводячись і витираючи скривавлені руки об сорочку.
- Все гаразд, - старий орій підійшов до нього й подивився на мертвого. - Це було чудовисько. Світ стане без нього лише чистішим.
- Він був шаленцем, жалюгідним безумцем, - похитав головою Ярмир.
- Такі жалюгідні п’ють кров незгірш від упирів. Це допомагає заглушити їм власну нікчемність.
Старий нахилився до вбитого, зазирнув у спотворене смертю лице.
- Правитель Шаммару, сам великий Корано. Мабуть, місцевої величі йому видалося замало. Закортіло світової слави.
- Ось він, сумнозвісний бич Харумана, - стомлено кивнув Ярмир на руку мерця. - Але…
Бич зник. Поряд із Пінтосом-Корано знову лежала чудернацька металічна рукавиця. Тепер вона видавалася цілком мертвою.
Старий копнув її ногою, тоді дістав з-за пояса хустку, моторно загорнув у неї рукавицю, підняв і вклав у розкриту скриньку.
- До речі, цей “бідний безумець” спланував нинішню експедицію наперед. Він десь вичитав про Матлакан, зметикував, що саме там може бути усипальня Харумана й вирішив пограбувати її. Добре знаючи, що ніхто з шаммарців не візьметься за таке, надумав використати для цього розбійників та чужоземців. Здогадувався, що гробниця матиме магічний захист, тож потурбувався про нашу присутність. Але, не довіряючи нікому, він сам вирішив проконтролювати хід операції. Тому вдав, ніби відпливає на полювання, натомість таємно пристав до острова. Заздалегідь було вирішено, що Острів Тіней покине живою лише одна людина. Всі виконавці, в тому числі й його власні вояки, мали загинути. А потім він вигадав би якусь казочку про божественне одкровення чи щось на кшталт цього.
- То розбійники…
- Їх зустріли якраз при вході. Потім Корано наказав укоськати мене, а сам подався всередину.
Ярмир посміхнувся, скосивши очі на жилаву постать Учителя.
- І ви їх…
- Сплять, - знизав плечима старий орій. - Я ж не Корано… Одначе нам пора. Бери скриньку. Скоро світанок.
- Ми не залишимо її тут? - щиро здивувався Ярмир.
- У розпечатаній гробниці? Це було б нерозумно. Рано чи пізно знайдеться новий кандидат у світові володарі. А полегшувати йому кривавий шлях я не маю наміру. Хай усе йде природним ладом.
Вони мовчки закрокували темним коридором назад.
Біля входу в гробницю покотом лежали непорушні тіла - мертвих і сплячих. Орії проминули їх і подалися крізь лабіринт безживних руїн Матлакана до берега. За обрієм поволі розгорався досвіток, проте ніч іще не відступила й зірки сяяли великі й рясні.
Біля води нікого не було - сонне закляття засягло й сюди, - й вони безперешкодно покинули Острів Тіней.
Випливши на середину Хапілу, човен спинився, і старий виважив із нього злощасну скриньку.
- Звісно, річкове дно - не ідеальний сховок для артефакту, - задумливо пробурмотів він. - Колись новоявлений Бич Божий однаково знову загуляє світом. Але це все ж надійніше, ніж сплюндрована гробниця.
Скринька шубовснула у воду й зникла в глибині.
- Врешті, бич - передусім лише уособлення могутності, - додав він по хвилі. - Це радше атрибут, який ніщо без уміння й, головне, без розуму людини. Харуман збагнув це, хай і на схилку літ. Тому й не передав небезпечну цяцьку в спадок, а наказав поховати поряд із собою. Що також доволі символічно.
Ярмир задумливо дивився на даленіючий острів. Відчував: нічна пригода неповоротно змінила його. Але в який бік? Що надбано, а що навіки поховано в забутому склепі?
- Я тут подумав… Можливо, бич - зовсім не зброя? За бажання його можна було б використати й у цілком мирних цілях!
- Усе в руках людини! - глибокодумно промовив Учитель. - Істина, сива як світ.
|
Рассказ открыт для комментариев