Твір про складні органічні розлади центральної нервової системи в людей похилого віку. Тут описаний класичний синдром Крона

Ой, точно. Синдром Котара. Дякую, Дракотик. Пробачте, щось затупила.

Птиця Сирин, вас зрозуміла. Просто я маю купу трохи збочених хоббі, в тому числі любов до психіатрії

А ми не буваємо колишніми

То ти на що натякаєш?

Твір про складні органічні розлади центральної нервової системи в людей похилого віку.
Тут описаний класичний синдром Крона – це важке психіатричне захворювання, коли людина думає, що в неї зупинилося серце, згнив мозок, немає кишок або легенів тощо. Тобто його ще називають «синдром живого мерця». В таких людей уражається мозок, тому вони менше відчувають біль, можуть не відчувати смаку та аромату, що посилює їх патологічну ілюзію. Нажаль, такі пацієнти також не відчувають голоду, тому можуть померти внаслідок відмови від їжі. Іноді буває, що вони закінчують життя самогубством, думаючи, що їх «зомбі-режим» не природній.
Авторе, ви мене, будь ласка, пробачте, тільки де ж тут фантастика? Ви описали психічний розлад - і не більше.

Авторе au010, вибачте за офтоп.

І чоловік вже з острахом очікував того часу, коли настане осінь, почнуться дощі і ту тонесеньку стежину до “місця роздумів” між рясним картоплинням зовсім розмиє, перетворить на суцільний брудний слалом

Галя, переїзджаючи сюди, сподівалася створити такий собі бабський гурток. Ні, вголос про це не говорила, але Іван точно знав. А то він з нею двадцять шість років разом не прожив! Вона завжди була страшенно товариська. То з сусідками рецептами мінялася, то з колегами схемами в’язаних речей. Вона й кота колись купила, бо у родички був, і штори міняла, коли Ліда з відділу бухгалтерії робила ремонт, і навіть дитину свого часу народжувала на пару з тодішньою подружкою. А тут вона збиралася городиною займатися, і, так як ніколи раніше не мала дачі і мало що в тій городині тямила, то перші дні так і зазирала за сусідські паркани – чи не визирне яка тітка розпитати, попліткувати або просто так.

та ще табун гусей

І разом з тим – за що їм її купити, ту нову хату? Іван дуже сумнівався, що знайдеться охочий, щоб оцю глушину викупити. А нова ж тисяч на десять потягне – хоч і не тратять вони майже своїх пенсій (навіть хліб уже самі печуть), та скільки ж їх, тих пенсій, треба, щоб до десяти тисяч дібрати? Та все ж треба буде післязавтра, коли поїде до міста, потелефонувати і поговорити з ним про це – тут, звісно ж, жоден мобільний тут не бере...