17:24 18.07.2021
Поздравляем победителей 57-ого конкурса!
1 Что в имени моём? aw006 Дороже звёзд
2 Лара aw007 Тёмный Астронавт
3 Что в имени моём? aw005 Прометей


   
 
 
    Запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Финал

Автор: Zoryan_Kostyuk Число символов: 35586
Конкурс №58 Фінал
Рассказ открыт для комментирования

ay009 Серед всіх тіней


    Серед всіх тіней
     As far as long shadows go, you're the dark side of the moon.
     - Серед всіх тіней, ти - темна сторона Місяця
     (американська приказка)
     Тут завжди панує ніч. Навіть коли над обрієм сходить Сонце, як полум'яна кулька, підсвічена синім галом, небо залишається чорним. Тут все одно бачиш яскраві зірки, наче дивишся на темну воду на поверхні ставка…
     Перші кроки тут завжди схожі на ті, які робиш уві сні - непевно, боязко, обережно крокуєш м'яким сипучим ґрунтом, наче йдеш по мокрому піску... З кожним кроком твої ноги по щиколотку грузнуть у щільному шарі пилу. Пил підіймається до колін клубами білястого диму та осідає дрібними цяточками, які, наче крихітні зірочки, виблискують у зоряному сяйві...
     У перші дні ти відчуваєш ейфорію - відчуття неймовірного захоплення, що ти тут, під цим чорним небом, де завжди сяють зірки. Здається, що вони висять так близько, що їх можна впіймати рукою, лише підстрибнувши високо у небо. А стрибок у висоту може сягати десяти-дванадцяти метрів. Це висота даху п'ятиповерхівки, якби ти був на Землі. Тут ти легко можеш підіймати однією рукою вагу до пів центнера, та до двох-трьох центнерів двома руками. Тут кожен може відчути себе суперменом…
     А потім різко згасають усі яскраві враження - і все навкруги стає звичним, сірим та нудним. Ейфорія згасає, як згасає багаття, у яке підкинули забагато дров. І тебе охоплює хандра - вона як хижа кішка очікувала на мишу у засідці. І тебе дратує все - цей білий ґрунт під ногами, що світиться у зоряному сяйві мертво-блідим світлом, це вугільно-чорне небо з рідкісними цяточками зірок. Коли побачиш у небі блакитну пляму, яка сходить над небосхилом, то хочеться гукнути у відчаї: "Заберіть мене додому!"
     *** Іван Буткевич, молодий геолог та мінералог, відчув всі ці враження та перепади настрою повною мірою впродовж неповних шести днів, перебуваючи на адаптації у санаторії для новоприбулих співробітників. А на сьомий день до нього на комунікатор на смартгодинник прийшло повідомлення, що ціль його відрядження змінено, і замість станції Птолемей у Морі Спокою він має прибути на станцію Кеплер, розташовану в однойменному кратері між морем Розуміння та Океаном Бурі.
     — Що за чортівня? - вигукнув Іван, й ще раз уважно подивився повідомлення.
     У кінці повідомлення він помітив строку написану курсивом:
     "Якщо у вас будуть питання, без вагань вийдіть на зв'язок з нами у будь-який зручний для вас час за кодом moonstone_found@84855535"
     Питання у нього виникли. Багато різних питань. Але спочатку він набрав номер агенції "MoonShine", яка відправляла його сюди. Йому відповів лише автовідповідач, що лінію зайнято, і він мусить почекати десять хвилин. Чекати йому не хотілося. Зітхнувши, Іван набрав вказаний номер. У віконці "адресат" засвітився індикатор "доступний відеозв'язок", і він натиснув зелену цятку, підтверджуючи з'єднання. На екрані з'явився андроїд. Назвавши своє ім'я, прізвище та номер соціального страхування, Іван отримав у відповідь "чекайте, я з'єднаю вас з босом". Довго чекати не довелося: на екрані з'явилася широченна вгодована пика із довгим гачкуватим носом, як у хижого птаха. Очі за товстими окулярами - широкі, жовто-карого кольору, глибоко посаджені, нагадували очі сови. Типовий капіталіст зі старих карикатур минулого століття.
     — Вітаю вас, я містер Вільфрід Бутера, директор із роботи з людськими ресурсами корпорації Мунстоун Фаундейшн. Ви маєте питання до нас?
     — Так, маю! - різко відповів Іван, ледь стримуючи своє роздратування. - Я укладав контракт із Вьюсонік Експлорейшн, і не розумію, якого біса мені пропонують змінити точку призначення і летіти на якусь іншу станцію?
     — Мені вже передали ваше звернення, містер… Джон Бутчежич - відповів чоловік, глянувши кудись вбік.
     — Моє ім'я Іван Буткевич! - сердито поправив його Іван, - і як громадянин ЄС, маю право знати, якого біса ви хочете від мене!
     — Звісно, ви маєте право знати, чого ми хочемо від вас, - перервав його містер Бутера. - Вислухайте спочатку мене, потім можете ставити ваші питання!
     Іван витер піт з лоба та зітхнув, намагаючись заспокоїтися.
     — Почну з того, що ми давно співпрацюємо із Вьюсонік Експлорейшн, - сказав містер Бутера. - Ми обмінюємось із ними певною інформацією. Наш скаут знайшов вашу заявку на роботу, і ваш бекграунд нас дуже зацікавив. Нас цікавлять люди із нестандартною освітою, яка має кілька суміжних галузей знань та додаткові навички. І ми можемо запропонувати значно вищу зарплату, премії та бонуси. А також - кращі умови праці, ніж вам пропонували наші партнери. Звісно, ваше право відмовитися або погодитися. Однак, попереджаю, що в разі відмови ви тут затримаєтеся ще щонайменше на два тижні. Вам доведеться пройти процедуру бідингу із ініційної фази…
     — Я розумію, - перервав його Іван. - Але я уже уклав контракт і чекав лише на закінчення адаптації та рейс шатлу…
     — Ми викупили ваш контракт, - сказав Бутера. - Отже, ви маєте сісти на інший рейс і летіти туди, куди вам запропонує наша компанія. Даю слово, ви про це не пожалкуєте! Хочете я назву вам суму вашого окладу?
     І він назвав суму. Від того, що він почув, Іван ледь не підскочив на місці. Це було у два рази більше, ніж йому пропонував Вьюсонік Експлорейшн. А ще бонуси. Безкоштовне обладнання, скафандри, спортивний комплекс, страхування, лікування та багато інших "плюшок", які "партнери" і не думали пропонувати. Занадто, аж занадто заманливо, щоб прямо відразу відмовитися ...
     "Щось занадто добре, щоб не обійшлося без якогось підступу," - подумав про себе Іван. - "Як кажуть, безкоштовний сир лише у мишоловці. Щось тут не так. Чому вони викупили мій контракт і пропонують суму вдвічі більшу? Може, тут замішане щось не дуже законне? Або вони щось мутять із контрабандою… Але… Я так хотів продовжити навчання у МТІ, та й сестрі треба отримати гарну освіту. Вона теж мріяла про космос. А без операції їй не дозволять навіть на орбіту злітати. Отже, мушу погодитися. Принаймні, впродовж випробного терміну я матиму право розірвати контракт, якщо мені щось не сподобається…"
     — Я згоден, бо маю великі плани, а для них потрібні великі гроші, - сказав Іван. - Дайте мені дані рейсу, і я зміню свій квиток на шатл.
     — Вважайте, що це зроблено! - містер Бутера посміхнувся, і його очі хижо заблищали. - Рейс до Кеплеру відбудеться за чотирі години. Збирайте речі та відправляйтеся до терміналу Сі-2. На вас чекатимуть! Ласкаво просимо до Мунстоун Фаундейшн!
     Екран згас. Іван покрутив екран комунікатору, і подивився логи, щоб переконатися, що йому не примарилась вся ця розмова. Не примарилася. Перевірка контакту показала, що він справді мав розмову із шеф-ейчаром Мунстоун Фаундейшн - таємничої та потужної корпорації, яка за статком та впливом переважала багато земних держав...
    
     За чотири години Іван уже був біля терміналу. До нього підійшов непримітний андроїд, привітав і надіслав сигнал "синхронізація ідентифікаційних даних". Після цього, переконавшись, що Іван - це його клієнт, схопив його сумку з речами та провів до шлюзу. У шлюзі Іван надягнув захисний скафандр та пройшов до салону шатлу.
     Станція Кеплер виглядала точнісінько так, як і решта промислово-дослідницьких станцій на Місяці середини двадцять першого століття - компактна, охайна та багатолюдна. Лише космопорт був розташований під величезним куполом. Решта приміщень розташувалися під ґрунтом, захищені товстим шаром риголіту від космічних променів та перепаду температур.
     Взагалі, Івану тут сподобалося: інтер'єр та оформлення нагадували київське, празьке та стокгольмське метро - попри численні сірі коридори, його вражало витончене й майстерне оформлення інтер'єрів робочих та загальних приміщень, кабінетів та приймалень керівників. Багато де у приміщенні мерехтіли голограми із пейзажами з Землі - ліс, море, гори, степ, пустеля. Мабуть, щоб люди не дуже нудьгували за домом. Повітря пахло підземеллям, але до цього звичного запаху домішувалися штучні запахи морського узбережжя, хвойного лісу та степових трав. Ще три дні йому відвели на відпочинок та адаптацію, і лише на четвертий день він мав виходити на роботу…
    
     Спочатку робота не дуже відрізнялася від подібної роботи на Землі - дистанційне керування дроном-розвідником за комп'ютером, аналіз зібраних даних, корекція та інтерпретація результатів, і серед цього масиву даних виділити те, що цікавило керівництво - рідкісні чи маловідомі мінерали, або родовища корисних копалин. Одного разу дрон доставив звіт про наявність магнітного поля та ознаки присутності магнітного заліза у ґрунті. Іван запитав дозвіл на польову експедицію, і такий дозвіл йому був наданий. Через два дні він вирушив у свою першу подорож поверхнею Місяця…
    
     Майже кожна людина, яка вперше ступила на поверхню Місяця, відчуває себе першопрохідцем, як мала дитина, яка вперше встала на ноги та робить свій перший крок. А потім, відчувши під ногами м'який ґрунт, починає несамовито стрибати, спочатку ледь відриваючись від ґрунту, а потім випробовувати різні акробатичні елементи, не в змозі повірити, з якою легкістю тіло у важкому скафандрі відривається від поверхні та стрибає. Іван на мить застиг, зачарований краєвидом навколо нього: стіни кратера, залиті сонячним сяйвом, і диск сонця зверху, що палав, наче куля живого вогню. Його товариші несамовито стрибали, підіймаючи за собою хмари пилу…
     Спочатку він побачив тіні. Сотні тіней. Цього не могло бути. Цього не мало би бути. Сотні тіней з обрисами людських тіл на землі. Вони рухалися, наче натовп тече і несе людські тіла під час масових заходів. І цей потік мав мету. Тіні йшли до схилу із чорного каменю, який за формою нагадував моноліт, сильно присипаний товстим шаром місячного пилу.
     А потім він відчув під ногами вібрацію. Таку саму вібрацію, коли стоїш на боксі на стелі, а під ним гуде двигун швидкісного поїзда Інтерсіті на магнітній подушці. Іван відчув, як по його спині прокотилася холодна хвиля, і по його тілу забігали мурашки. Він згадав спогади дитинства про електрофорез - коли його лікували у лікарні від запалення легенів. Він відчув легкий дзвін у голові, та побачив якесь напівтемне приміщення.
     Він наче дух висів десь зверху, під стелею, і дивився вниз, на юрбу людей із факелами, лампадками та свічками. Схоже, він став свідком якогось релігійного свята чи обряду. Люди були одягнені у святкові наряди, як у індіанців Південної або Центральної Америки. Більшість вірян були жінками різного віку - від молодих дівчат до старих жінок. Весь одяг дівчат складався із короткої юбки та накидки із пір'ям, тоді як старі жінки були одягнені у довгі сорочки, розшиті кольоровими нитками. Грала одноманітна дивовижна музика. Біля вівтаря стояли чотири жінки. Головні убори з пір'ям, розкішні накидки, розшиті золотом, не залишали сумнівів, що це жриці. Найстарша жінка схопила чорного півня та швидко відтяла йому голову обсидіановим ножем. Кров птаха полилася на камінний вівтар, і Іван відчув хвилю насолоди, ніби з'їв щось смачненьке. Помічниці жриці повторили її дії і зарізали кожна по чорній курці над вівтарем, так щоб кров птахів полилася на жертовник та стекла у чашу. Разом заспівали: "Ішчель почуй нас, Ішчель, почуй нас! Даруй нам дощі, даруй нам життя, даруй нам врожай!"
     Тепер Іван відчув, що він чує думки всіх людей, які зібралися у печері: люди просили здоров'я, добробуту, зцілення. Дівчата просили кохання, старші жінки просили здоров'я для дітей плодючості для своїх домашніх тварин...
     Прокинувся він раптово. Від того, що в скафандрі лунала сирена, та миготів червоний індикатор на браслеті - кисню залишилося на десять хвилин. Його товариші вже лежали непритомні у місячному пилу. Лише один бився в екстазі, лежачи на спині, ніби уявляючи собі, що він танцює та кружляє у якомусь дикому танці. Іван натиснув на сигнал тривоги у комунікаторі й побіг до роверу, згадавши, що там є запасні балони із киснем. Іван забув, що можна стрибати, та нісся, як бігун-спринтер. Він встиг, перш ніж червона пелена застигла його очі і він почав задихатися. Пілот-андроїд був дуже схвильований його довгою відсутністю, адже дослідників не було чотири години! Іван ледь встиг зняти шолом та вдихнув повітря у кабіні.
     — Треба допомогу! - сказав він андроїду. — Люди помруть без кисню. Хапай додаткові балони, і маємо тягти людей до роверу!
     Двох товаришів вдалося врятувати. Вони були безтямні, але дихали. А третього - досвідченого геологорозвідника, який провів тут уже третю зміну, врятувати не вдалося. Він не дихав, і скрізь темне скло скафандру було видно його бліде обличчя. Зміна балону не допомогла…
     — Швидше запускай двигун, ми повертаємося на базу! - скомандував Іван андроїду.
    
     На станції Івана зустріли як героя. Він врятував товаришів від загибелі. Але, директор станції - Ральф Вайнер оголосив всім догану. Як з'ясувалося, через збій навігаційних приладів вони потрапили до іншого кратеру, більш того - у заборонену зону. Раніше тут уже загинули два екіпажі. Іноді цей район нічим не відрізнявся від інших - і дрони, і розвідувальні команди спокійно проходили тут без всіляких інцидентів. Але, бувало таке, що прилади реєстрували різкий сплеск магнітного поля, і навігаційні прилади просто виходили з ладу. Люди впадали у незрозумілий стан запаморочення, ейфорії, безтями. Одні починали несамовито плясати, інші розгойдуватися на місці та співати, а хтось просто застигав у трансі на три-чотири години. І не всі після цього могли прийти до тями. Деякі залишилися божевільними на решту свого життя, не перестаючи танцювати або співати, а хтось взагалі був "відсутній" у реальному світі, тихо сидячі на одному місці та дивлячись в одну точку. Цього разу всіх вдалося повернути до тями…
    
     Три дні всі троє відсиділи у карцері, відбуваючи покарання за "самоволку", хоча в тому, що ровер збився з курсу, була не їхня провина, а андроїда-пілота та комп'ютерного навігатора, які йшли за хибними координатами.
     Івана направили на бесіду зі станційним лікарем-психіатром.
     — Вероніка Перес-Рівера, станційний лікар-психолог, - красива, охайна жінка протягнула Івану свою вузьку руку із довгими пальцями. Іван із захопленням дивився на її розкішне чорне волосся, смагляву шкіру, правильний овал обличчя з тонким орлиним носом, темно-карі очі з мигладелевидним розрізом.
     — Я би хотіла почути від вас, що ви бачили та відчували, поки перебували у стані безтями, - сказала Вероніка. - І попрошу на мене не витріщатися так, ніби я шматок шоколадного тортика, який вам дуже кортить зараз з'їсти!
     Іван засміявся, та поспішно вибачився перед жінкою.
     — Вибачте, просто не зміг встояти перед такою красою та чарівністю… - винувато промовив він.
     — Вибачте, я на роботі, - жорстко відповіла Вероніка, її посмішка миттєво згасла, і вона сердито подивилася на Івана. - Залицятися до мене будете після закінчення робочого часу. І те лише в тому випадку, якщо я вам це дозволю, - додала вона і знову посміхнулася.
     Іван зітхнув, відвівши очі та розповів усе, як було, усе що він чув та бачив. Вероніка слухала уважно, не перериваючи, час від часу вона робила якісь помітки у себе на планшеті.
     — Це все, що я можу розповісти, або пам'ятаю, - сказав Іван та втомлено впав на спинку свого крісла.
     Вероніка дивилася на Івана зі стривоженим виразом обличчя. Як на божевільного, може й не буйного, але такого, що викликає побоювання.
     — В це важко повірити. Але ті, хто був тоді з вами. розповідали про схожі галюцинації. Я в розгубленості. Троє людей не можуть марити та бачити одне й те саме одночасно! Це суперечить усім науковим даним. Хіба що це було навіювання за допомогою гіпнозу. Проте, я підозрюю, що ви не маєте гіпнотичних здібностей…
     — Навпаки, я не піддаюся гіпнотичному впливу, - сказав Іван. - Багато разів у моєму дитинстві ворожки на вокзалі намагалися мене загіпнозувати, і їм це не вдалося! Мене намагалися лікувати від заїкання у дитинстві за допомогою гіпнозу - і лікар не зміг мене ввести у стан трансу!
     — Це все пояснює, - сказала Вероніка. - Але я не можу зрозуміти одного. Ви всі - з Європи. Східної, західної або південної - жоден з вас не знає про цей обряд. Іш-Чель - це лунарна богиня майя. Моя мати належала до цього народу. Мій батько був лікарем, і вона закохалася у нього та поїхала із ним зі свого селища. Мій дід був шаманом і знав багато легенд нашого народу. Ви не могли знати того, що ви побачили. Цей обряд відбувається високо у горах раз у десять років на честь Матері - Веселки. Дівчата ретельно готуються до нього протягом року і потім здійснюють довгу подорож до храму богині. Моя мати теж здійснила таку подорож. Це було найяскравішою подією у її житті. Сьогодні рівно сорок років від її подорожі. Ви якимось чином побачили священний обряд на горі Веселки у штаті Юкатан, про яку знають лише кілька сотень людей. Як таке може бути?
     — В мене немає відповіді, - Іван розвів руками. - Але, я гадаю нам треба об'єднати наші зусилля, щоб знайти відповідь на це питання. Я пропоную зібрати експедицію та дослідити цей об'єкт разом…
    
     ***
     Коли Iван повернувся до своєї кімнати, у вітальні сидів непроханий візитер. Вдягнений у сірий комбінезон, схожий за кроєм на діловий костюм, який носили у офісах півстоліття тому, лише краватки бракувало. Зовнішність чоловіка нічим не примітна - коротка стрижка чорно-сивого волосся, звичайне обличчя без виразних рис, з яким можна просто сховатися в будь-якому натовпі. У руках він стискав портфель - мабуть, антикварний, чи зроблений на замовлення. Напевно, і папірці в нього там лежать. Разом із зброєю.
     — Вибачте за вторгнення до вашого помешкання, та непроханий візит, - сказав чоловік. - Але, нам треба поговорити без свідків, та у в спокійній обставині. Присаджуйтесь!
     Іван сів на диван, прийнявши розслаблену позу, щоб подратувати непрошеного гостя. — Окей, чого це ви до мене припхалися? З якою метою? Я втомився та хочу відпочити. Тому говоріть швидко, та вимітайтеся!
     Обличчя гості витягнулося, бо такого нахабства він не чекав. Але обличчя не втратило "ділового" виразу.
     — Я забув представитися, тому перепрошую! Я Мевлют Дерагазі, агент Корпорації. Мій обов'язок - просто спостерігати, щоб все відбувалося як слід. Щоб правила виконувалися, а люди працювали сумлінно та з задоволенням. Ваше керівництво трохи перегнуло палицю. Бо така політика: якщо хтось у групі накосячив, то покарання несе вся група. А якщо винуватець загинув, то питати будуть з тих, хто залишився живими.
     — Це неправильно! Це було через те що схибили прилади! - заперечив Іван.
     — Я знаю. Але нічого не можу вдіяти. Бо такі правила. Така політика корпорації! Власне, чому я тут? Я хотів вас востаннє попередити. Більше не суйтеся у той проклятий район, Зрозуміли? Ні під яким виглядом. Ми більше не хочемо втрачати своє майно та марнувати людські життя. Для нас цінний кожен робітник. Першого разу ви порушили правила через незнання. Другий раз це буде вже свідоме порушення. А таке наше керівництво не пробачає. Ви будете звільнені, та з вас стягнуть компенсацію за збитки. Звісно, контракт теж буде розірвано без можливості його поновити. З цим я відкланяюся, та піду. Не забувайте про наше попередження, пане!
     Дерегазі вийшов з кімнати та зник у коридорі. Іван міг лише лаятися та безсило стискати кулаки.
     - Прокляття на вашу політику, правила та корпоративну етику! - вигукнув він. - Бо ви так душите усе: науку, розвиток, прогрес. Ви гальмо нашої цивілізації!
    
     ***
     Але керівництво станції вирішило інакше. Перспектива зробити велике відкриття та залишити свій слід в історії захопило усіх - від науковців до технічного персоналу. Як би виразився Іван, на заборону корпоративного керівництва, саме керівництво станції вирішило тихо та рішуче покласти болт.
     Підготовка до експедиції зайняла день. Три ровери, дванадцять людей із обладнанням, серед яких були ізолятори та генератори захисного магнітного поля, датчики та апарати із пошуку джерел випромінювання - все що мала корпорація із передового дослідницького обладнання. Очолив експедицію сам керівник станції - Ральф Вайнер. Він не міг це доручити нікому іншому.
     Навігаційні прилади вийшли з ладу ще за кілька кілометрів від кратеру. На щастя, в когось залишилися мапи на папері, тому місце подій вдалося знайти швидко.
     — Джерело випромінювання знаходиться у середині цього кратеру і надходить з глибини кількох кілометрів. Це електромагнітне випромінювання, і воно випускає потужні радіохвилі. Я зафіксую ці сигнали, і пізніше ми зможемо їх розшифрувати, - повідомив Уве Штайгер, рудий фізик у старомодних окулярах із великими лінзами. Навіть у часи коли більшість людей робить корекцію зору, він не хотів або не міг позбутися окулярів.
     — Головне зняти покази із датчиків, і зафіксувати все, що відбувається у цьому чортовому омуті, - відповів Раль Вайнер. - А розібратися з причинами та наслідками ми зможемо уже на станції...
     Ровер повільно заїхав до кальдери - враження було, ніби цей кратер - величезний амфітеатр. Один з виступів із чорного каменю нагадував "сцену" - і саме там, за показами приладів, рівень випромінювання був найвищим…
     Перше, що побачив Іван, були тіні. Багато тіней, вони йшли до "сцени" амфітеатру невеличкими струмками, зливаючись у величезну ріку. Від тіней йшли прозорі ледь видні на сірому ґрунті тіні. Тіні, які відкидали власні тіні. Деякі тіні крутилися, або йшли, танцюючи. А деякі стояли на місці і повільно розхитувалися із сторони у сторону.
     Івана "накрило", ледве він ступив на землю. Спочатку він відчув вібрацію ґрунту ногами, потім по його тілу побігли мурашки, він відчув хвилю струму, яка пішла вверх по його тілу. Попри шар "ізоляту" на шоломі, він "провалився" у темряву, і відчув, що знаходиться у храмі. Знову десь під стелею, дивлячись униз. Цього разу це був храм десь в Індії У місячному сяйві він бачив довгу процесію чоловіків та жінок у святковому одязі, з лампадками у руках. Вони йшли до вівтаря, всі співали. Деякі пританцьовували або хиталися із сторони в сторону у релігійному екстазі. Віряни несли плетені кошики з квітами та фруктами. Жерці приносили у жертву півнів на вівтар та гадали, питаючи свою богиню про майбутнє. І на цей раз Іван чув відповідь. Вона звучала у його голові як "металевий" жіночий чи чоловічий голос залежно від того, до кого жерці зверталися. Він одночасно чув тисячі голосів, і кілька відповідей лунало одночасно. Здавалося, його голова розірветься. Врешті решт, він не витримав напруження та втратив свідомість...
    
     ***
     Отямився Іван уже в лазареті. Біля його ліжка сиділа Вероніка. Її обличчя було стривожене, занепокоєне, під очима синці, було видно, що вона погано спала.
     — Нарешті хворий отямився, - сказала вона з посмішкою. - Як себе почуваєте?
     — Нібито нормально, - сказав Іван, оглядаючи палату. - А що сталося?
     — Ви три дні перебували у комі. Ми ледве змогли врятувати ваш мозок. Якщо вірити енцефалограмі, ваш мозок був перевантажений та виснажений. Він ледь не згорів!
     — Я бачив храм, десь в Індії. Якійсь обряд. А потім. На мене нахлинуло одночасно. Кілька сотень пісень, тисячі голосів…
     — Розповіси про це все потім, - перервала його Вероніка. - Я покличу лікаря. Відпочиньте, приведіть себе до ладу. Завтра чекатиму вас у себе...
     — Сподіваюся, мене не оголосять ненормальним? - спитав Іван.
     — Ні. Навпаки, ви один з небагатьох, хто зберіг здоровий глузд. Ми там всі ледь не загинули. Я теж впала у транс на якийсь час. Більшість почали танцювати, співати чи кружляти, дехто застиг на місці та почали розхитуватися з боку в бік. Наш керівник теж впав та втратив свідомість. На наше щастя, цього разу ми взяли балони з додатковим вмістом кисню. Це нас врятувало. Цього разу ніхто не загинув...
     Її слова перервав гучний сигнал з ручного комунікатора.
     — Вибачте, я мушу йти! - сказала Вероніка винувато. - В мене ще зустріч з керівництвом, і я вже запізнююсь. Чекаю на вас завтра у себе! Вероніка озирнулася в останній раз до Івана, подарувавши йому сяйнисту посмішку, та поспішно вийшла. Іван довго дивився їй услід, на вже на закриті двері, уявляючи собі її струнку фігуру, її чарівне обличчя та її сяйнистий погляд.
     "Чарівна жінка, від якої не можна відірвати погляд, " - думав він про себе. "Вона, здається, бачить людей наскрізь. Щось таке є у її очах надзвичайне, відьмівське. Раз подивившись в її очі, вже не можна про них забути. Вони притягують, ваблять, наче чарівне озеро, і не відпускають".
     А в цих очах він помітив втому, сум, і самотність. Ось чому, мабуть, вона не давала відсіч, коли Іван на неї витріщався, милуючись нею, та говорив їй компліменти.
     — Нехай вона бачить мене наскрізь. Мені все одно! Боятися треба тому, кому є що приховувати. - сказав Іван вголос. - А мені нема чого приховувати. Я бачу що подобаюся цій чудовій жінці… Хай там як, життя триває...
    
     ***
     Ральф Вайнер сидів у кріслі з виглядом побитого слона. Все ще могутній, сильний, але було враження що з нього вийняли той стрижень, який тримав у покорі всіх його підлеглих.
     — Це остання наша зустріч. Іване, - повідомив він.
     — Як так? Не розумію. Ми же успішно дослідили артефакт, майже докопалися до його таємниць…
     — Докопалися? - Вайнер похитав головою. - Ні. Ми лише підняли край завіси над його таємницею. Але корпорація вимагає, щоб ми знову опустили цю завісу. Ми згортаємо всі дослідження у цьому напрямку. Всі наші звіти будуть засекречені на двадцять років. Їх покладуть у сейф. І на цьому все. Всі подальші пошуки та дослідження під грифом "секретно", та це буде комерційною таємницею. Я так працювати не можу. Я науковець, який давав клятву збирати знання, робити відкриття та ділитися ними із світом. Це як для лікаря дати клятву Гіппократа, а йому скажуть "Твоє не зашкодити вже застаріло, працюй так, як тобі накажуть!" Погодьтеся, це нонсенс. Може хтось так зможе працювати, але не я. Мені це все надоїло.
     — Якщо ви йдете, а що тоді робити мені? - спитав Іван.
     — Ви не науковець. Працюйте, заробляйте, поки закінчиться ваш термін, а потім підете ще вчитися, там де вам заманеться. Я не знаю, чому скаут корпорації обрав саме вас, але напевно він мав рацію. Якби не ви, ми би не зробили це неймовірне відкриття, - сказав Вайнер.
     — Якщо ви йдете, може поділитися вашими припущеннями, яка мета діяльності цієї споруди? І чому його засунули саме сюди, на Місяць?
     — А чому би й ні? Якщо ви пообіцяєте ніде про це не базікати. По-перше, вам ніхто не повірить. Ба більше, вважатимуть вас фріком, якому не місце серед нормальних людей. Отже, що вважаю я. Гадаю, вам може бути знайома дихотомія Ніцше про «аполлонізм», як більш раціональні солярні культи, та «діонісійство», тобто лунарні культи, які зав'язані на містику, екстаз, все підсвідоме та потойбічне.
     — Так. У загальному, я це вивчав в Авіаційному університеті, - сказав Іван. - Я ще дещо можу згадати з того курсу.
     Ральф Вайнер посміхнувся.
     — Тоді мені легше буде пояснити свою теорію. Дивиться. Ось прилітають чужопланетяни з іншої зоряної системи. Бачать що планета населена істотами, в яких вже є розум та зачатки цивілізації. Припустимо, вони навчать землеробству, тваринництву, та всіляким ремеслам. Ви вже вклалися у розвиток цієї раси. Але вам зрозуміло, що умови на цій планеті не дуже прийнятні саме для вашого виду. Вони вирішують повернутися до себе чи летіти ще кудись, щоб відшукати більше сприятливі умови для свого існування. Чи покинуть вони напризволяще тих, у чий розвиток вони вже вклалися?
     — Гадаю, що ні, - сказав Іван.
     — От і мені так здається. - Вайнер почухав потилицю. - Стосовно вашого другого питання. Припустимо, вони вирішили залишити тут Наставника чи Наглядача, який продовжував би вчити та наставляти. де би ви його сховали? Наша планета - дуже неспокійне місце. Урагани, цунамі, землетруси, виверження вулканів. А Місяць видно по всій планеті. Тут затишно та безпечно. Ніякого вулканізму та землетрусів. Переписати сам штучний інтелект, здатний самоудосконалюватися та навчатися у цю величезну скелю - моноліт, поставити мережу храмів - ретрансляторів по всій Землі. Бо Місяць. обертаючись навколо планети, буде підсилювати дію Моноліту та його вплив на людей. Що ми і спостерігали під час цих пригод. Яка мета? Накопичувати знання, робити висновки, направляти людство у розвитку через сни, видіння та пророцтва, які цей моноліт ретранслює у підсвідомість жерців та священників. Не можна недооцінювати цей вплив.
     — Ви казали про діонісійство. а як щодо апполонійства?
     — Тобто, солярних культів? Між лунарними та солярними культами завждли існувало якесь суперництво, якщо не ворожнеча. Мабуть, у тій цивілізації були якісь ворогуючі фракції, може не всі з них залишили Землю, а дехто захотів залишитися… Нам не зрозуміти їхніх мотивів. Бо чужий розум - це темрява. Звісно, про це не напишуть у підручниках, та це й надалі буде заперечувати офіційна наука.
     — І коли це скінчиться? Це приховування, заперечення, цькування?
     — Лише тоді, коли ми зустрінемо десь у космосі тих, хто поставив ці моноліти. Тоді, нарешті, авторитети людства визнають те, що не ми самі прийшли до цивілізації. А що комп'ютери більш високорозвинутої цивілізації спостерігали за нами, та вели за руку, як малих дітей… Мені вже треба збиратися. Скоро мій рейс! Бажаю вам успіху у житті. Та у коханні. Повірте мені, друже - ця синьорита Айсберг прагне кохання, але боїться його. Зробить більш рішучий крок, та у вас все вийде! Повірте старому чоловіку, який вже прожив ціле життя!
     *** Іван тримав руку за спиною. Вероніка привітно посміхнулася хлопцю:
     — Що в тебе там? Це для мене? Показуй!
     Іван мовчки протягнув Верониці згорток в тонкому папері. Вероніка розгорнула згорток та ахнула:
     — Ой! Квіти? Живі? Навіщо? - Вероніка виглядала збентеженою. - Боже, це ж "Місячна квітка"!
     — Так, це вона сама. Iпомея біла. Квітка з твого рідного краю. Я думав дістати щось особливе, що принесе радість...
     — Ці квіти. Вони тут коштують як апартаменти люкс! Навіщо це? Я не розумію твоїх мотивів, Іване, - сказала Вероніка, опустивши очі. - Всі люди, яких я зустрічала, робили щось тому, що мали якійсь мотив, або мали від цього зиск. А ви робите щось, незрозуміло чому і навіщо. Ви для мене - суцільна загадка. Як кажуть американці, "серед всіх тіней, ти - темний бік Місяця".
     Іван посміхнувся та обережно взяв Вероніку за руку, погладжуючи її долонь.
     — Теж саме я мав би сказати про тебе. Як поєднуються щире співчуття та холодна відстороненість?
     — Мабуть, це професійне, - відповіла Вероніка. - Я мала травматичний досвід… З чоловіками та жінками. Я більше не хочу ні з ким зблизитися. Мабуть, тому що я знаю, чого людина хоче. Я можу вгадати думки раніше, ніж людина скаже це вголос. Якщо чоловік каже комплімент, він щось від мене хоче. А ти…
     — Я це роблю просто тому що мені це подобається. Щоб зробити приємно. Тому що в нас не вважалося чимось поганим зробити комплімент жінці просто тому що вона тобі подобається. Навіть, якщо в тебе нема наміру до неї залицятися…
     Брові Вероніки підскочили, й вона відсторонилася.
     — Немає наміру залицятися? А що ви робите зараз?
     Іван посміхнувся, та знову обережно взяв Вероніку за руку.
     — Я не буду до вас залицятися. Якщо ви проти. Ви проти?
     Цього разу Вероніка сама взяла Івана за руку.
     — Мабуть, ні, - сказала вона, і посміхнулася Івану. - Мені наскучило бути самій. Мені надоїло гратися у стерву. Я відчуваю твою щирість… В тобі є сила! Я відчуваю її. Ти міг би бути шаманом. Навіть дуже сильним…
     — Один з моїх пращурів був характерником. Це щось схоже на мага-природника. - Іван взяв руки дівчини у свої.
     — Мій дід коли помирав, заповідав мені: "не бери звичайного хлопця за чоловіка. Паруйся лише з тим, в кого є сила. Навіть якщо це буде ненадовго. не дозволяй твому дару пропасти. Я хочу випробувати тебе, як це завжди робили шаманки. Заплющ очі. Давай доторкніться долонями і лобами, закриємо очі і просто спробуємо відчути один одного!
     — Давай! - Іван розгорнув свої долоні, та заплющив очі, притиснувшись до дівчини. І він щось відчув. Спочатку він відчув як тепло з рук дівчини переливається до нього, пульсуючи з кожним ударом серця. Секунди текли повільно, як тече вода у струмку. А потім він побачив світло. Спочатку як полум'я свічки, потім зростало, та заполонило весь внутрішній зір.
     "Я кохаю тебе!" - він сказав це про себе, не відкриваючи рота, лише у своїй голові.
     "Я теж кохаю тебе" - він почув голос дівчини у себе у голові.
     Так і не відкриваючи очей, їхні губи злилися у поцілунку. Слова були зайві...
    
     ***
     Вони сиділи в оранжереї. Навколо них шумів ліс. Берези, осики, дуби, липи, а серед них заховалися поодинокі сосни і ялини. Кожне дерево було привезено сюди з Землі, та ретельно пересаджено у грунт.
     — Такі ліси ростуть у тебе біля дому? - спитала Вероніка, оглядаючи дерева.
     Іван посміхнувся, та притягнув Вероніку до себе.
     — Мій дім у місті, - сказав Іван. - А такі ліси у нас ростуть за містом. Коли закінчиться мій термін - я покажу тобі свій дім у Жітомірі. Та музей Корольова - він перший хто запустив людину у Космос. А ти мені покажеш свій дім на Юкатані.
     — Неодмінно! - сказала Вероніка. - Взагалі, взяти відпустку на два тижні - непогана ідея! Шкода, що на Землю не злітаємо. Бо там лише адаптація триватиме щонайменше місяць...
     Вона не договорила. Іван нахилив своє обличчя та поцілував дівчину у губи. На мить вона зомліла, відповідаючи на поцілунок. Вони цілувалися довго, жадібно, наче спраглі п'ють з джерела, та ніяк не можуть напитися. Нарешті, Вероніка відсторонилася.
     — Годі, любий! Я вже втомилася. Давай просто посидимо?
     Іван обхопив стан дівчину руками, та вона поклала голову йому на плече.
     — Тебе все ще щось непокоїть, я це відчуваю, - сказала Вероніка.
     — Так, непокоїть! - відповів Іван. - Я досі не в курсі, що там керівництво вирішило щодо того клятого моноліту.
     — А що вони можуть? Засекретити. Закрити доступ. Розширити заборонений район. І просто не чіпати сам об'єкт. Бо якщо його просто не чіпати, він аж ніяк не заважає їх діяльності.
     — Тобто, керівник поставив підпис про нерозголошення, подав рапорт про звільнення? І на цьому все? - здивувався Іван.
     — А куди йому подітися? - Вероніка зітхнула. - Хоча він і науковець. але кар'єра для нього значить усе. Так, він отримає посаду мера у містечку на Марсі, чи десь буде керувати станцією на супутнику Юпітера. В будь-якому разі, в нього кар'єра піде в гору. А цей моноліт - це така річ у собі. Ми не можемо вступити з ним у контакт. Ми не можемо поставити йому якісь логічні питання та отримати відповіді. Він так не працює! Він не створений, щоб спілкуватися з нашою свідомістю. Він спілкується не словами, а образами. А образи кожен розуміє по своєму. залежно від своєї культури. Він може впливати лише на наше підсвідоме. Це нічим не загрожує людству. Ворожки будуть бачити видіння та пророчі сни, віруючі будуть танцювати у екстазі та шанувати своїх богів. Митці отримуватимуть натхнення та нові образи.
     — Сумно, - сказав Іван. - Отже, все буде як було. Звісно, важко переоцінити той вплив, який цей штучний інтелект справив на людство. Можливо, колись люди відшукають інші моноліти, припустимо, десь на Марсі. Може, з ними буде легше порозумітися.
     — А ти не думав, що подібні моноліти слід шукати десь на Землі?
     — Тобто? Де саме? Там де солярні культи?
     -— Авжеж! Згадай скільки таких місць! Дельфи. Мачу-Пікчу. Тіуанако. Тіутіоакан, Ангкор Ват, Баальбек… Скрізь, де були великі храми Сонця, відбувалися якісь дива! Ти можеш стати дослідником та робити відкриття. Це легше, коли знаєш що та де шукати! Я знаю, ти зможеш! В тебе потужний розум та наполегливість! Я вірю в тебе, любий! Ми робитимемо це разом! Сила двох сердець та двох розумів! Сонце та Місяць, Інь та Ян! Ми все зможемо!
    

  Время приёма: 16:50 09.05.2021