17:24 18.07.2021
Поздравляем победителей 57-ого конкурса!
1 Что в имени моём? aw006 Дороже звёзд
2 Лара aw007 Тёмный Астронавт
3 Что в имени моём? aw005 Прометей


   
 
 
    Запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Финал

Автор: Христя Хмиз Число символов: 15523
Конкурс №58 Фінал
Рассказ открыт для комментирования

ay027 Годинник життя


    Місцева екскурсовод активно жестикулювала, час від часу повторюючи:
    – Місцеві розмовляють руками. Бачите? Ось це – символ масонів, – жінка перейшла на шепіт з придиханням. – Майже всі голови нашого міста були масонами.
    З натовпу почувся голос:
    – Невже всі? І за радянських часів теж?
    – Юначе, – екскурсовод подивилася на допитлового туриста трохи піднявши окуляри, – масонські ложі є таємними організаціями, вони існують незалежно від форми державного управління.
    – Але ж масонство було заборонено ще в 1822 році, – не вгамовувався хлопець.
    На нього почали озиратися інші учасники прогулянки центром південного міста.
    – Я бачу, що ви підготувалися до нашої зустрічі, – з усмішкою на губах і холодними очима вичавила із себе гід, – але у мене свої джерела, які не можна розкривати.
    І звернулася до всіх:
    – Рушаймо далі! Ми вибилися з графіку.
    Хлопець не поспішав. Він лишився стояти біля старовинних дерев’яних дверей з дивним трикутником над призьбою. Цей трикутник аж ніяк не був схожим на масонський символ всевидючого ока. Інші туристи пришвидшилися за наказом екскурсовода, кидаючи в бік молодого чоловіка незадоволені погляди. Але його вже це не обходило, бо нарешті знайшов потрібне місце і не збирався марнувати час.
    Кодовий замок піддався легко, і юнак опинився в старому під’їзді з пошарпаними мармуровими сходами. Роздивився навколо і почав повільно підніматися вгору, уважно придивляючись до стелі, стін і дверей квартир, ніби щось шукаючи. З кожним кроком рухатися ставало важче, на другому поверсі він вже тримався перил, а на третьому зупинявся на кожній сходинці. Спина дивного візитера згорбилася, на долонях виступили жили, а волосся посивіло. Коли він нарешті дістався останнього сходинкового майданчику, чоловіка було не впізнати. Замість юнака перед невеликим запиленим віконцем стояв немічний старий, який дістав з кишені серветку і почав протирати фарбовану раму.
    – Ось воно! – радісно вигукнув за мить, знайшовши такий самий трикутник, який гід визначила як масонський символ.
    Старий із силою натиснув на віконну ручку, провернув її до упору й прочинив віконце назовні. Сперте повітря наповнилося гомоном вулиці і духмяним цвітом черешень. Але чоловіка це не хвилювало: він важко підтягнувся на руках, вчепившись у край вікна, перекинув ногу через підвіконня, потім протиснувся в отвір і… зник.
    
    ***
    За три місяці до того.
    В архіві, як завжди, повітря дихало пилом і сирістю.
    – Микола Чебаненко. В мене замовлення на три архівні справи, – хлопець поклав на стіл пропуск і заповнені бланки.
    – Давно до нас заходили… – проскрипів старий, як найдавніші справи у сховищі, архіваріус. .
    – Хворів, – хлопець усміхнувся. – На модне тепер захворювання. Ще не видужав остаточно. Але не хвилюйтесь, я не заразний.
    – Ви ж такий молодий, – щиро здивувався співрозмовник. І продовжив, посміхаючись: – А нащо мені хвилюватися? Не нам вирішувати, коли прийти і коли піти звідси. У вічності своє почуття гумору.
    – У вічності? – не второпав юнак. – Я гадав, що дивне почуття гумору лише в лікарів і санітарів.
    Архіваріус не відповів, мовчки позначив щось у сірому журналі і поклав на стіл три товсті томи архівних справ.
    У роботі час минав швидко, але Миколі не вдавалося зосередитися на темі дослідження. Він збрехав, що видужав. Маючи з дитинства проблеми із серцем, все ж таки не очікував, що хвороба так підступно вдарить по організму. Остання кардіограма вразила навіть чергового лікаря районного шпиталю.
    – Не знаю, що й сказати, – прокоментував той, виписуючи Миколу з терапевтичного відділення після місячного перебування під кисневою маскою, – ми зробили все, що змогли. Дихати pможете самостійно, але… В сердечних шлуночках зібралася рідина. Це вже не до нас… Тим більше, у вас супровідні хронічні захворювання.
    – А до кого це? – хлопець був спантеличений, але нарешті збагнув причину запаморочень і постійної слабкості.
    – До сімейного лікаря. – Пошукав щось на столі серед паперів і протягнув Миколі, не дивлячись хлопцеві в очі: – Підпишіть, що не маєте претензій до лікарні.
    Серце відреагувало на спомини черговим приступом тахікардії, до яких хлопець майже звик. Секундна стрілка старого годинника над столом архіваріуса рухалася вдвічі повільніше, ніж стукотіло в грудях. Микола дістав рятівні таблетки і швидко ковтнув одразу дві, за кілька хвилин полегшало. Тепер можна зробити і перерву на обід.
    У коридорі хлопець відкоркував пляшку питного йогурту, додав до цього аспірантського свята шлунку булочку з вишнею і, повільно смакуючи, почав спостерігати, як гладкий рудий кіт безрезультатно полює на горобців.
    Далі робота пішла веселіше. За годину Микола вже опрацював два перші томи і взявся за останній. Але там виявилися зовсім не документи міськобудівельного комітету, які були потрібні для дослідження. Обкладинка наче така сама, як в інших томах справ. Номер теж збігається із замовленням. Але всередині якісь дивні папірці з рукописним текстом, що виглядають набагато старішими, ніж сторічної давнини. Микола вже підвівся, щоб запити в архіваріуса, але той кудись вийшов. На диво, інші відвідувачі теж закінчили роботу, і хлопець лишився сам у порожній читальній залі. Чому б поки що не погортати цей архівний том? Раптом знайдеться щось цікаве.
    На першій сторінці побачив дивний знак: на всю сторінку було майстерно намальовано в трикутнику пісочний годинник, навколо якого огорнулася змія. Якщо придивитися, змія здавалася живою: маленькі блискучі очі пильно дивилися на хлопця, чорна луска переливалася під променями несміливого зимового сонця, а в годиннику сипався пісок. Якась дурня! Невже до тахікардії і слабкості додалися галюцинації? Микола хотів відкласти справу, але наче проти волі перегорнув сторінку і почав читати текст, написаний каліграфічним почерком: «Як зупинити годинник життя…».
    
    ***
    З клініки хлопець вийшов з купою направлень і рецептів у руці. Навіть не встиг покласти їх до наплічника: хотілося подихати свіжим повітрям. На жаль, очікуваного покращення аналізи та УЗД не показали.
    Сімейний лікар сумно подивився на пацієнта, але сказав відверто:
    – Мені прикро, проте прогнози невтішні. Лікування не допомагає. Я можу виписати вітаміни та підтримувальні препарати, але це нічого не дасть.
    – Нічого не можна вдіяти? – хлопець не вірив у вирок. – Невже немає виходу? Можливо, варто звернутися до закордонних кардіоклінік?
    Трикутна емблема на верхній кишені халату лікаря пливла у хлопця перед очима. Миколі здалося, що він бачить змію, що закрутилася навколо пісочного годинника, в якому спливають піщинками останні дні життя…
    Утім, прогнавши видіння, усвідомив, що то звичайний лікарський символ – змія з чашею, – виконаний у корпоративних кольорах клініки. Раптом змія подивилася на хлопця блискучими чорними очима і зашипіла. Микола закляк.
    А лікар, наче нічого дивного не сталося, торкнувся чорної лускатої голови змії, погладив її пальцем і спокійно відповів, не звертаючи уваги на реакцію хлопця:
    – Можете спробувати. Але тут допоможе хіба що диво… Проте я випишу всі потрібні ліки, які стабілізують ваш стан.
    Лікар спокійно дістав відривний блокнот з логотипом поліклініки. Змія уважно спостерігала за ним, потім злізла з годинника і перемістилася лікареві на плече, підставивши голову сонячним променям. І як вона помістилася на годиннику?
    – Сам дивуюся, – лікар нібито відповів на невисловлене питання Миколи. – Їй же незручно так сидіти: важко триматися на скляних стінках.
    Дурня! Хлопець спробував раціонально подивитися на ситуацію: змія, годинник, лікар. Все ж таки не щодня повідомляють, що жити лишилося кілька місяців… Від шоку і не таке примариться.
    – Дякую! – Микола схопив заповнені звичайним «лікарським» почерком папірці і стрімко вибіг з кабінету.
    Вийшовши на бульвар, деінде вкритий сірими прогалинами березневого снігу, згорнув всі папірці і запхав у кишеню. Дочалапав до найближчої лавки і майже впав на неї. Холоду не відчувалося, хоч ноги і руки тремтіли. Поруч з хлопцем на лавку присів старий чоловік.
    – Дозволите?
    Миколі хотілося відповісти різко, і він вже майже виплюнув заготовлену фразу про те, що навколо чимало вільних місць навколо, тому просить залишити його у спокої, але передумав.
    – Сідайте.
    – Дякую! З цього місця відкривається чудовий краєвид! – старий із захопленням показав рукою кудись вдалечінь. – Здається, що зупиняється час…
    – Зупиняється час? – механічно повторив Микола.
    – Так, і сповільнюється годинник життя, – старий говорив з таким пафосом, що хлопець повернувся і уважно придивився до випадкового співрозмовника. Здається, він його вже бачив…
    – Ми знайомі? – Микола спитав напряму.
    – Якщо вважати ваші візити до архіву знайомством, то, певно, так, – усміхнувся старий, чемно торкнувшись рукою капелюха. – Мене звати Кирило Панасович, архіваріус. Я завжди мріяв, як буду в старості сидіти серед старих книжок і документів, повільно гортаючи жовті сторінки. А ви ким бачили себе на пенсії?
    – Працівником дитячих атракціонів у парку розваг, – випалив хлопець. – До речі, мене звати...
    – Микола Чебаненко, аспірант архітектурного інституту будівельної академії. Я правильно запам’ятав? – старий продемонстрував широку посмішку здорових зубів.
    – Так, з пам’яттю у вас усе гаразд.
    – І не лише з пам’яттю. На здоров’я не скаржуся… – наче глузливо додав старий.
    – І прапор вам у руки! – Миколі набридла ця безглузда розмова.
    – Не ображайся, – чоловік непомітно перейшов на «ти». – Немає нічого невідворотного. Життя, смерть, дружба, кохання – нічого не зникає в нікуди, все залишається в наших спогадах, які можна зробити реальними.
    – Та невже? Діду, може, з фізичним здоров’ям у вас і все добре, а ось з психічним точно є проблеми.
    – Не хами, юначе.
    Старий взяв хлопця за руку. Микола встиг лише роздивитися на середньому пальці його правиці великий перстень з вирізьбленим трикутником, у якому рухалася змія, обвиваючи пісочний годинник.
    
    ***
    Вони стояли на кам’яній стежині, що вела посеред зелених хвиль до круглої вежі маяка. Вітер свистів у вухах і норовив зіштовхнути їх у воду, але старий міцно тримав Миколу за руку. Старий? Поруч з хлопцем стояв молодий чоловік, який щиро усміхався.
    – Здивований? – перекрикуючи вітер, запитав у зніяковілого Миколи. – Ходімо!
    Дверцята білої вежі прочинилися тихо, звідти почулося шипіння.
    – Це ми, Змійко! Зустрічай гостей. – Чоловік, який раніше назвався Кирилом Панасовичем, потягнув Миколу за собою у прохолодну темряву.
    Усередині очі швидко звикли до сірого світла, що потрапляло крізь маленькі віконця. У центрі вежі височіла колона, якою повільно спускалася… змія. Микола навіть не одразу помітив гвинтові сходи, що оберталися навколо колони, настільки глибоким було здивування.
    – Змійко, не лякай нашого гостя! Тримай гостинці.
    Микола очікував побачити щурів, мишей або – в крайньому разі – шматок м’яса, але з наплічника з’явилася пачка цукру. Змія облизалася довгим рожевим язиком.
    – Любить тільки коричневий цукор. Уявляєш? Завжди шукаю для неї, коли буваю в гостях. І не стовбич, як пінь. Ходімо на гору, відшукаємо твій годинник життя.
    Микола вирішив нічого не дивуватися і не ставити дурних запитань. Та і які запитання можуть бути до галюцинацій?
    Уся вежа зсередини по всій площі стін була заставлена пісочними годинниками на півкруглих полицях. Якщо на нижніх щаблях пісок витікав просто швидко, то нагорі на полицях стояли годинники, де він зникав на очах. Щойно Микола подумав про те, що стає з годинниками, у яких закінчується пісок, раптом Змійка, ще хрумкуючи рафінованим цукром, злетіла по колонні нагору. Вона схопила зубами один з годинників, зникла на мить у відчиненому вікні вежі, а повернулася вже без нього.
    – Ось, знайшов! – голос Кирила Панасовича перервав сумні думки Миколи. – Так… Небагато лишилося…
    Чоловік дивився на одну з верхніх полиць. Змія тим часом викинула з вежі ще кілька порожніх пісочних годинників, потім тричі вдарила хвостом в підлогу, де виднівся вже знайомий хлопцеві трикутник. Вежа почала обертатися, заповнюючи порожні місця на звільнених полицях новими годинниками.
    – Дивись, – чоловік тримав годинник перед обличчям Миколи, – я можу повернути його на полицю, і все піде далі так, як має бути. А можу забрати звідси і віддати тобі, якщо ти готовий пристати на угоду.
    – Яку угоду? – Микола вважав, що це жарт. А хіба галюцинації вміють жартувати?
    – Твоя молодість в обмін на здоров’я і довге життя, – відказав чоловік.
    – Чого ж лише довге життя? Вічність не пропонуєте?
    – Пропонуємо. А чи варто погоджуватися – про те спитай у Змійки…
    Змійка наблизилася до Миколи і сумно подивилася на нього. У блискучих очах бриніли сльози.
    – Вирішуй, в тебе є кілька тижнів. Якщо за цей час годинник життя приведе тебе до трикутного колодязя – зможеш зупинити плин часу. Змійка підкаже дорогу.
    Микола потягнувся за годинником, міцно стиснувши його в руці та відчуваючи, як удари серця випереджають біг піщинок.
    …Він отямився на лавці на бульварі. Навколо нікого не було. Тільки пісочний годинник у металевій трикутній рамці, навколо якого огорнулася чорна змійка, стояв там, де раніше сидів архіваріус.
    
    ***
    Перший дороговказ Микола помітив вже на бруківці дорогою додому: трикутник з пісочним годинником, затертий перехожими і прибитий пилом. Коли торкнувся власного годинника життя, схованого в кишені, змійка на бруківці заворушилася і показала кінчиком хвосту потрібний напрям. Хлопець майже не здивувався, коли опинився на залізничному вокзалі. Він відчував, куди потрібно рушати, і взяв квитки на південь. Додому вирішив не повертатися, бо час спливав швидко.
    Поселившись у дешевому готелі в центрі, щодня блукав незнайомими вулицями, намагаючись відшукати таємні трикутні символи. Піску лишилося обмаль, але змійка нічим не виказувала бажання допомогти.
    Знічев’я Микола гуляв біля моря, намагаючись побачити у візерунках на піску потрібні символи.
    – Прогулянки старими двориками! Надзвичайно цікаві екскурсії! Неймовірні знижки на сьогоднішній вечір! – приваблива дівчина в жовтій панамці роздавала трикутні флаєри.
    Чого б не піти? Втрачати вже нічого. І Микола обрав «масонську» тематику, бо екскурсія була заявлена як тригодинна. Потрібно себе зайняти в останні години… Не чекати ж смерті на березі моря з годинником у руці.
    Гнусава екскурсовод повторювала байки і легенди про масонів та бачила символи в кожній підворітні. І коли хлопцеві вже набридли ці казки, раптом у кишені щось заворушилося. Змійка вилізла назовні і покрутила металевою головою: над старими дверями занедбаного будинку у трикутнику переливалася така ж чорна змія, як зараз визирала з кишені.
    – Це символ масонів, – закінчила фразу гід. – Майже всі голови нашого міста були масонами.
    Микола не витримав: – Невже всі? І за радянських часів теж?
    Відповідь хлопця вже не цікавила, але підколоти місцеву «краєзнавицю» кортіло. Він навіть не слухав, що відповіла екскурсовод і не звертав уваги на зневажливі погляди туристів. Тільки б швидше потрапити всередину!
    Двері прочинилися, наче чекали на нього. Сходи далися важче. Де ж той клятий знак? Піску майже не лишилося. Останні піщинки спрямували свій рух в маленький отвір. Крок, ще крок. Чого ж так важко дихати? Не можна зупинятися! Потрібно рухатися вперед! Ось воно. Брудне віконце з трикутником на рамі. Останнє зусилля…
    Микола перекинув ногу через підвіконня, стиснув пісочний годинник і відштовхнувся від стіни старого будинку. Остання піщинка завмерла на півшляху до отвору…
    
    ***
    Маленький хлопчик протягував квиток.
    – Скільки тобі років? Вже виповнилося пʼять? На цю карусель не можна маленьким дітям! – старий суворо дивився на хлопця.
    – Мені вже шістьт! – гордо впалив малий. – І я з батьком.
    Хлопчик тримав за руку літнього чоловіка, в якому Микола насилу впізнав свого сімейного лікаря. Потім відірвав від квитків край, на якому було надруковано трикутник з пісочним годинником усередині.
    – Проходьте!
    

  Время приёма: 15:39 09.05.2021