17:24 18.07.2021
Поздравляем победителей 57-ого конкурса!
1 Что в имени моём? aw006 Дороже звёзд
2 Лара aw007 Тёмный Астронавт
3 Что в имени моём? aw005 Прометей


   
 
 
    Запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Финал

Автор: Тетяна Левченко Число символов: 10343
Конкурс №58 Фінал
Рассказ открыт для комментирования

ay036 Фата-моргана


    Сантехнік Назар Потапенко та кіповець Михайло Яремчук удвох лагодили опалення дитсадочку. Хоч що робили – нема перепаду, та й годі. Схоже на повітряний корок. А бригадир щохвилини телефонує, метушиться:
    «Хоч ночуйте собі на об’єкті, а щоби зранку той перепад був!»
    От уже день добігає кінця, а Назар із Михайлом усе ще гарують у бойлерній. Пролився дощ, відгриміла майже літня гроза. За розчахнутими дверима – веселка на пів неба.
    Перше ніж усе знову перевірити, всілись повечеряти. Порізали на газетці ковбаску, огірки, обібрали картоплю від мундирів… ну, сіль там, цибуля, ще й пляшечку наздогін.
    – Добре! – Михайло зібрав лушпайки та хотів зібгати газету. – Зараз би попоспати.
    – Стривай, цікава стаття… «За англійським повір’ям, там, де веселка сходиться з землею, зазвичай заховано барильця з золотом».
    – Ага, «зазвичай»… То ти йди, пошукай, а для мене зараз найкраще – то шпака удрати.
    – Ти, правда-ж, подрімай, а я пройдуся.
    Закинутим футбольним полем Назар пішов назустріч веселці. Спочатку відстань до неї не зменшувалась. Райдуга перекривала небо вдалині, мов мушля літньої естради. Здавалося, що веселка його дражнить – що швидше Назар наближався до семибарвного стовпа, то спритніше той віддалявся.
    – Та тьху на вас! – Назар повернувся й пішов назад…
    Аж раптом він ледве не вкарбувався лобом у райдужний стовп. Роздивився. Щоправда, барилець із золотом на поверхні не було, а копати – нема чим. То що ж… Назар поплював на долоні, міцно обхопив стовпа – та почав сходження.
    Побіч пливли хмари. Перша – легка, купчаста, зі смаком дощу. Друга – темно-бузкова, страшна, з жовтою окрайкою, яка нагадувала підпалини. Назар одночасно страшився і мріяв упасти. Особливо коли зрозумів, що тепер вони з веселкою – єдині, а сам він, звичайний земний слюсар, віднині став таким само примарним, як веселка, до якої необачно прагнув. Зоставався лише рух до незбагненої мети, та й той залежав од наявності спостерігача.
    Задивившись на хмари, Назар боляче луснувся лобом о середній зелений щабель райдуги. Знепритомнів на мить, але незабаром відчув, як його тягнуть кудись нагору.
     
    Прийшов до тями, дивиться – чимала висота, повітря висвистує у вухах. Ач! Хіба таке можливо? Він уже на райдузі верхи! Та не сам. На чолі веселкового столу світить Місяць. Повний, яскравий, аж дивитися боляче. Глянув убік – а просто поряд сидить величезний грак із цигаркою в дзьобі. Зсиня-чорні пір’я тьмяно виблискують у місячному сяйві. Грак поважно киває Назару:
    – То що, познайомимось? Мене Феніксом звати. Та купчаста хмара – на ймення Ганна, а грозову звати Катрусею.
    Назар поважно кивнув, а потім придивився й побачив, що за хмарами реє ще щось необачно-велике, схоже на дирижабль.
    – Я Цепелін… – пролунало звідти.
    Назар ошелешено глянув униз, кліпнув очима й судомно ковтнув – Земля звідси нагадувала географічну мапу.
    – Д-добре… Я Назар Потапенко, слюсар-сантехнік шостого розряду. Тільки розкажіть, будь ласка, як мені звідси дістатися додому… на Землю, тобто…
    Назар зап’явся, бо злякався, що зрозуміють його в тому сенсі, що тутешня компанія не до вподоби. Проте товариство сприйняло його слова приязно, а Ганна заходилася відповідати.
    – Деякі вважають, що райдуга – то лише сонячне світло, відбите чи пряме, заломлене в дощових краплях достатньої величини. Проте роздивимося цей предмет уважно. І вийде, що веселка – то віковічна мрія. Її можна побачити, але не можна доторкнутися, бо мрія, що втілена, перетворюється на вічну муку.
    – То що ж, мені тепер мучитися довічно?
    – Не варто занепадати духом. Найтемніші часи – перед світанком. І з висновками ніколи не поспішайте. Адже ми, хмари, та ж вода. Проте, будь ми лише водою, ви з нами б зараз не розмовляли.
    – І ми з вами, – басовито пролунало з боку Цепеліна.
    – І ми з вами, – підтвердила Ганна. – Все залежить від точки зору. Бачте, як вам пощастило – ви одночасно і веселка, і її спостерігач.
    – У сенсі? – розгубився Назар.
    – Ось, дивіться, – Ганна повернула Місяць освітленим боком до себе, а потім із помітним зусиллям відчепила з оксамиту неба невелику зірочку. – Умовно приймемо, що поверхня Землі пласка, – вона накреслила горизонтальну лінію, відокремивши знизу Місяця «лимонну часточку». – Оця лінія, – Ганна намалювала похилу срібну стрілку, – веде від Сонця до центру веселки. Тоді наступна пройде від її вершини до очей спостерігача. – Ганна щільно заштрихувала бічний сектор, утворений перехрестям променів, Місяць зойкнув – «лоскотно!» – Ближче підійти не можна. Тут завжди має бути сорок два градуси.
    Ганна роздивилась те, що залишилось од зірки, примірилась – і з усього маху жбурнула на Землю. Зірка пролетіла метеором і згоріла в повітрі. Назар мерзлякувато пощулився, уявивши себе на її місці.
    – То ви слухаєте чи ні? – набурмосилася Ганна. – Те, що ми звикли називати веселкою, насправді лише контур основи великого «волана», який неможливо побачити зсередини, бо його там немає.
    – Ніхто не може побачити себе зсередини, – підтвердив Місяць і струсив зі щоки залишки зоряного пилу.
    – Ви ніколи не перестанете бути своєю веселкою, – зітхнула тим часом Ганна. – Проте спробуйте змінитися разом із нею.
    – І веселка стане Назаром Потапенком?
    – Так.
    – І зможе вмикати в бойлерній насоси? Навіть регулювати перепад на вводі?
    – Звичайно! Щоби покращити соціальний статус, досить невеликого зусилля мозку. І незабаром світ матеріальний сам собою перетвориться на омріяний.
    – Я матеріаліст, – гордо відповіла райдужна істота, яка нещодавно була сантехніком шостого розряду.
    – Тим приємніше вам буде керувати матерією за допомогою власної свідомості.
    З цим Назар не міг не погодитися, проте не втримався, щоб не додати:
    – Я завжди мав підозру, що зі хмарами щось... скажемо, не так.
    – Що саме? – ввічливо поцікавилася Ганна. – Хіба людина на сімдесят відсотків не складається з води?
    Назар подивився на свої руки, які, здавалося, вже перетворилися на півпрозорі, хмарно-дощові, і злякався:
    – От скажіть мені, будь ласка, як жити відтепер? Адже Місяць зайде, дощу й веселки вранці не буде... Я загину, так?
    – Та ні, чому ж? Навіть у суху погоду навколо Сонця завжди можна побачити гало. Врешті-решт, його мають і нічні ліхтарі, коли в повітрі достатньо вологи. А масляні калюжі? Це теж рідина, і вони так чудово переливаються різними кольорами! Цього добра завжди досхочу.
    
    – А тепер, нарешті, почнемо грати в карти, – нервово попросив Місяць, і щось дуже спритно заховав на Термінаторі – тобто на неосвітленому боці. – Я наново роздам на всіх. Заперечень немає?
    – У дурня гратимеш? – спитала хмара Катруся.
    Вона чимось нагадувала Назару його колишню дружину, за якою він часом сумував. Тож він подумав – і погодився. Нізвідки з’явилася колода карт.
    – Тільки… – Назар красномовно вивернув порожні кишені.
    Грак голосно зареготав і презирливо пихкнув цигаркою:
    – То геть не суттєво! Ми ж бо граємо не задля грошей, а тільки б вічність згайнувати. Дивись!
    Крайнебом попливли чудернацькі споруди, повільно похитуючись, мов поплавці.
    – Це повітряні ідеї будівель, – пояснив крук. – Грецький Парфенон, якого ще не підірвано підступними венеціанцями. Колізей – бач, мов новісінький! Напевно, ще й живі гладіатори всередині. Оце – Фароський маяк. Подалі – Десятинна церква… – Фенікс зітхнув. – Вони зруйновані, проте житимуть вічно. Бо навіть те, що втрачене, лишається фата-морганою в нашій уяві. А в тому боці – те, що досі збереглося. Мон-Сен-Мішель, собор Святого Петра в Римі, Емпайр-Стейт-Білдінг… Тож обирай нагороду! – Фенікс великодушно махнув крилом. – Виграєш – надхмарний замок твій. Програєш – лишишся в небі назавжди, нам теж сантехніки потрібні, бо маємо справу з водою.
    Назар тицьнув у Колізей:
    – Виграю – гладіаторів і тварин відпущу на волю. Бо мріяв про це з дитинства!
    Здавав Цепелін:                       
    – Ба ні, не залишуся більше дурнем!
    Катруся захихотіла, Цепелін ображено надувся, а Місяць чемно промовчав, бо в нього на темному боці було приховано п’ятого туза. Проте бачив це лише Назар, і вдавав, що не зрозумів, у чому справа.
    
    Карти роздали на темне полотно залитій яскравим місячним сяйвом галяви. Зіграли кін, і Катруся зосталася дурнем, хоч Назар і намагався їй підігравати…
    А тоді в дурнях побували всі, крім Місяця та Назара. Катруся припустила, що це шахрайство. Місяць не зізнавався, проте Ганна вказала на п’ятого туза, схопила його й тицьнула Місяцю в очі. Місяць відмагався:
    – Буває несправжній місяць. А це – несправжній туз. Міраж, брокенський привид!
    – Несправжній місяць? – раптом гаркнув тихий Цепелін. – А несправжні стусани бувають?
    Назар у бійці участі не брав, але від Катрусі й Цепеліна Місяць заробив добрячих штурханів, літаючи поміж ними мов наповнена гелієм повітряна кулька. Цікаве природне явище, напевно, подумали на Землі. Аж раптом Місяць зачепився за веселку, щось там задзеленчало, й навсібіч посипалися райдужні друзки. Земля… Тобто не земля, а те, на чому вони всі сиділи (казна що, насправді) пішло з-під ніг. Назар злякався, що шубовснеться з висоти та згорить у щільних шарах, мов той нещасний метеор. Від переляку він на мить заплющив очі, а коли наважився глянути навкруги, опинився в бойлерній дитсадочка.
    
    Напарник Михайло щосили трусив його за плече, намагаючись розбудити:
    – Прокидайся, сонько, вже десята ранку! Ну ти мастак, твою растак! Зізнавайся, де підкрутив?
    – Що підкрутив? Я нічого… А перепад є?
    – Та що той перепад! Є, звісно! Працює все, мов годинник. Тільки…
    – Що?
    – Та хтозна. Мо’, трохи перебрав учора. Мо’, влігся на жорсткому незручно. Але, лишенько, таке вночі приверзлося! Тільки заприсягнися, що не скажеш нікому!
    – Та не скажу! – зітхнув Назар, бо й сам уже мав такі спогади, що «нікому-нікому», бо ще за схибленого вважатимуть.
    – Здавалося, що грак із цигаркою в дзьобі порався в щиті автоматики та щось там лагодив. А потім Місяць під стелею замість лампи літав, а з повітряників справжні хмари вилітали. Може, й щось ще було. Тільки я, коли це побачив, із переляку так лобом об трубу торохнувся, що зірки з очей повилітали, та відрубався до самого ранку. Чуєш, Назаре?
    – Та чую, звісно. Ти до чого ведеш?
    – Премія нам тепер належиться, Назаре. Оце таке діло! Так і скажемо бригадирові.
    Назар кивнув і тихесенько вийшов надвір. Ані веселки, ні фата-моргани вже не було. Тільки гайворон на яблуні сидів. Чи то грак? Зсиня-чорні пір’я лисніли, грак був нереально здоровезний, і одним оком уважно так спостерігав за Назаром. А під яблунею хтось нещодавно кинув недопалок, і він ще димив.
    «Премія – річ непогана, – подумав Назар. – Але на хмарний замок так і не надбав. Шкода»

  Время приёма: 14:49 09.05.2021