17:24 18.07.2021
Поздравляем победителей 57-ого конкурса!
1 Что в имени моём? aw006 Дороже звёзд
2 Лара aw007 Тёмный Астронавт
3 Что в имени моём? aw005 Прометей


   
 
 
    Запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Финал

Автор: Макс Пушкар Число символов: 38197
Конкурс №58 Фінал
Рассказ открыт для комментирования

ay007 Спадкоємець залізного трону


    …Раптово, увесь космічний простір сколихнувся він несамовитого вибуху.
     - О ні! Невже вони все ж таки посміли зробити це,- тільки й встиг подумати він, як усе навколо накрило неймовірних масштабів вибуховою хвилею. Те, що до недавнього часу було Планетою роздробило на мільйони шматочків та розкинуло у всьому космічному просторі.
     ***
     Наші дні. Земля.
     Павло крокував до кабінету свого боса, намагаючись втихомирити думки, що роїлися у голові.
     - Чорт! Навіщо я поспішно відіслав той звіт? Замість того, аби піти до бару з друзями, краще б сів і ще раз переглянув його. Ну все, про підвищення тепер можна забути.
     Підійшовши до дверей, Павло тугіше затягнув краватку, та приготувавшись до неприємної розмови, зайшов досередини.
     Кабінет шефа був одним із найкращих на поверсі. Виконаний у чорно-білому стилі: білі, з ледь помітними квітковими візерунками шпалери на стінах, темно-дерев’яного кольору паркетна підлога, застелена дорогим білим килимом, та невеликий стіл із темного дерева. Нічого особливого, але враження справляло неабияке. Чого тільки вартувало величезне панорамне вікно, що заміняло стіну та з якого відкривався неймовірний вид на Київ. Зізнатися чесно, Геннадій Павлович не був звичайним офісним тираном, скоріше навпаки. Від нього завжди можна було отримати дружню пораду чи підказку, але коли справи стосувалися безпосередньо виконання роботи - він був непохитним.
     - Ви знаєте, це сталося випадково, я… - з ходу почав він, але одразу ж замовк побачивши у кріслі незнайомого чоловіка.
     - Познайомся, Павле, це – Марк, наш новий працівник. Влаштуй йому коротку екскурсію офісом та введи у курс справ.
     - Гаразд, шефе.
     - Скільки разів повторювати. Просто Геннадій Павлович. Все, йдіть працюйте.
     Павло з Марком покинули кабінет та попрямували у бік офісу.
     - Приємно познайомитися, я, як ти вже зрозумів – Павло.
     - Мг,- зверхньо відповів той.
     Зрозумівши з ким має справу, Павло відкинув дружній тон та перейшов на чисто ділову розмову. Працюючи вже більше десяти років на посаді головного помічника, навчився робити це миттєво.
     Пройшовши углиб приміщення, він вказав Марку на вільне місце за столом.
     - Ось, тримай список першочергових завдань. Промоніториш продажі за останній місяць та складеш секторну діаграму. Постарайся встигнути до кінця робочого дня. Усі необхідні матеріали знайдеш на жорсткому диску. Якщо щось знадобиться, я у себе в кабінеті,- сказав він та покинув Марка самому розбиратися з найнуднішою роботою.
     Звичайно, що ніхто не встигне обробити такий об’єм інформації за один робочий день, але нехай не розслабляється.
     Павло зайшов до свого кабінету та сів у нове м’яке крісло. Зі світлини на столі до нього всміхалося обличчя дружини та п'ятирічного сина. Думками він був вже вдома, але ще потрібно було виконати купу роботи.
     За декілька годин у двері постукали.
     - Заходьте,- механічно відповів Павло, не відриваючись від монітора.
     Це був Марк.
     - Певно у нього нічого не виходить і прийшов просити допомоги. – злорадно подумав Павло.
     - Геннадій Павлович викликає Вас до себе,- сказав він та одразу ж зачинив двері з іншого боку.
     -Хм.. Дивно. Зазвичай його викликали за допомогою телефону, а в крайньому випадку відсилали секретарку. Але щоб до нього послали новачка? Що ж, треба буде запитати його про це.
     Підвівшись Павло попрямував до кабінету свого керівника.
     - Що ж йому могло знадобитися? Напевно новенький пішов і поскаржився, але Геннадій Павлович знає мої методи роботи, та не став би турбувати через такі дрібниці.
     Взявшись за ручку дверей, Павло зайшов до кабінету. Його очам відкрилося страхітливе видовище. По центру кімнати лежало тіло Геннадія Павловича. Його горло було перерізане, і кров вже встигла просочитися у новий білий килим, фарбуючи його у червоний Похитнувшись, він сперся на стінку. Його нудило.
     - Цього не може бути,- запинаючись промовив він та зібрався вийти, аби зателефонувати у швидку чи поліцію. Голова готова була луснути від пережитого.
     Але враз, двері за його спиною зі стуком зачинилися. Різко обернувшись, він встиг побачити лише розмите обличчя та відчути руку, що закрила його рота.
     ***
     За декілька днів до цього. Інша галактика.
     Сяйво від загадкового чорного моноліту ставало все яскравішим.
     - Нарешті настав час, коли буде обрано нового спадкоємця, що посяде трон усіх галактик,- промовив головний з хранителів.
     - Вчора помер Верховний Володар, і трон опустів. Але як ви знаєте, задля рівноваги у Всесвіті він не може пустувати. Коли буде обрано нового спадкоємця, ми, хранителі, повинні забезпечити йому цілковиту безпеку під час подорожі сюди,- звернувся він до інших одинадцяти, що застигли навколо моноліту. Кожен з них був одягнений у довгу червону мантію, а на обличчі мав чорну продовгувату маску.
     - Кожен із Вас, як і я, був обраний як найгідніший представник та висвячений у таємницю походження Всесвіту. Ми дали клятву вірності та мовчання, і повинні її дотримуватися. Але до мене дійшли чутки, що дехто з присутніх тут, порушив дану обітницю.
     Постаті заворушилися, і колом пройшов невдоволений шепіт.
     Незважаючи на це, Верховний Хранитель продовжив:
     - Усі ми добре пам’ятаємо, що роблять зі зрадниками,- сказав він та почав проходитися колом, намагаючись зазирнути кожному під маску.
     - Так сталося, що я випадково дізнався ім’я цього зрадника, і для того аби не гаяти свого і вашого часу, попрошу вийти його на центр.
     Ніхто із постатей не ворухнувся.
     - Ну що ж, нехай буде так,- сказав він та діставши з-за пояса кинджал, різко вдарив ним одного із хранителів.
     Піщана поверхня вкрилася плямами крові. Обм’якле тіло впало додолу. Чорна маска відкотилася у бік, і усім присутнім відкрилося обличчя одного із хранителів. Ніхто не зронив ні слова.
     - Так, друзі мої! На жаль, це був Аластар. У мене є свідчення того, що він передавав інформацію ворожим галактикам, та за це поплатився життям. Як ви знаєте, церемонія обрання нового спадкоємця повинна проводитися у присутності усіх дванадцяти хранителів. Саме тому прошу привітати нового члена нашого братства. Мелькуре, підійди сюди.
     У центрі кола з’явився чоловік, одягнений як і всі присутні.
     - А як же церемонія посвяти?- звернувся до Верховного Хранителя один із присутніх.
     - Думаю, зважаючи на обставини, ми можемо відкласти церемонію на потім. Чи, можливо, хтось проти?- він окинув швидким поглядом усіх присутніх.
     - Якщо усі за, тоді, Мелькуре, прошу, займи своє місце.
     Мелькур, відштовхнувши ногою мертве тіло Аластара став на вільне місце.
     - Тепер, коли усі зібралися, ми можемо починати. Кожен нехай займає свою позицію. Фігури заворушилися та обступили з боків моноліт, що продовжував все яскравіше світитися.
     Звівши руки до космічного простору. Усі хранителі одночасно почали промовляти
     - Summa dea Irik Domine, exaudi nos suscepturus, ad designandum nobis propinquior haeres throni!*
     Земля почала дрижати, раптовий вітер розвівав довгі мантії хранителів, що зависли у повітрі з піднятими угору руками. Світло з моноліту зосередилося в одній точці, розділилося на дві сфери та вилетіло у космічний простір. Хранителі попадали додолу, та вже за кілька хвилин підвелися. У деяких скосилися маски і вони намагалися одягнути їх назад.
     - Що це було?- злякано запитав один з хранителів.
     Головний Хранитель впав найдалі. На відміну від інших, його зачепило найбільше. Чорна маска геть спала з нього та відлетіла у інший бік. Усім відкрилося обличчя Віка, яке виражало страх, розчарування та невимовну злість.
     - Схоже, Верховні сили цього разу обрали не одного, а цілих два спадкоємці. Що з цим робити – я поки що не знаю. Мені потрібно порадитися зі старійшинами. А доки – ніхто не повинен знати про це, інакше закінчите як Аластар,- розлючено вимовив він, та, змахнувши мантією зник, залишивши розгублених хранителів самим розбиратися із тим, що сталося.
     Наші дні. Земля
     Павло ледве не зомлів, але зміг втримати себе, перехопити руку, що неслася на нього, та перекинувши через плече, покласти нападника на підлогу.
     Це виявилася дівчина, з темним волоссям, зібраним у високий хвіст та з мечем за спиною.
     - Ай, ти що робиш!? – скрикнула від болю вона.
     Від несподіванки Павло послабив хватку, і вже за мить сам лежав на землі придавлений вагою її тіла.
     - Ти хто така? Що ти зробила з Геннадієм Павловичем?
     - Ким? – насмішкувато перепитала вона. – Вставай, нам треба забиратися звідси.
     - Нікуди я з тобою не піду!
     - Якщо хочеш жити – підеш.
     - Можливо, ти спочатку поясниш мені, що тут відбувається?
     - Якщо коротко, ти – один зі спадкоємців залізного трону і на тебе оголошено міжгалактичне полювання.
     - Що? Який спадкоємець. Ти можеш пояснити нормально хто ти, і чому мій бос лежить мертвим в калюжі крові.
     - Твій бос мертвий бо йому перерізали горло і він стік кров’ю.
     - Ніби я і сам цього не бачу.
     Враз двері кабінету різко відчинилися. На порозі стояв Марк. Його сорочка була заляпана червоними плямами, а у руках він тримав меч, схожий на той, що був у незнайомки за спиною
     - Агата, яка приємна несподіванка. Прийшла мене провідати? Що ж, радий тебе бачити.
     - Не можу сказати цього про тебе, Люку.
     - Розійдемося по мирному? Віддай мені хлопця і ніхто не постраждає.
     - Так я вже тебе й послухалася.
     - Ти як завжди. Ніколи не робиш по простому, любиш все ускладнювати, і саме за це ти мені і подобалась.
     - Так одразу подобалась? Забув як просив мене повернутися? Слізно благав на колінах.
     - Ну все, ти сама напросилася,- сказав він
     Агата дістала свій меч.
     - Знай, я не хотіла цього робити,- сказала вона та зробивши випад рубонула клинком.
     Люк також ступив уперед та виставив свій клинок. Вуха різонув скрегіт металу.
     - А ти все ж чогось навчився,- глузуючи сказала Агата
     - Не все ж тобі перемагати,- відповів він та роз’єднавши мечі зробив оберт та вдарив зліва. Агата не очікувала цього, але все ж змогла ухилитися, правда її все ж таки встигло ранити мечем.
     - Припиніть це! – викрикнув Павло, який до цього причаївся у закутку.
     - А ти гляди, мишеня подало голос. Іди зі мною, і у тебе буде все. Ти станеш королем, Великими Володарем галактик та світів.
     - Не вір йому. Він бреше. Все, що йому треба це лише вбити тебе, аби трон посів інший спадкоємець.
     - Ніби ти цього не хочеш? Чи ти як той Аластар, маєш якісь почуття до цих земних істот?
     - Не смій паплюжити ім’я Аластара!
     - Твій Аластар був зрадником!
     - Не правда!
     - І як ти це доведеш? А я тобі скажу – ніяк!- сказав він та ще раз замахнувся аби вдарити праву ногу Агати, але та наперед прорахувала його крок та змогла заблокувати удар. Правда він дався їй важко, через поранене плече.
     - Павле, приготуйся стрибати!- сказала вона та у плавному піруеті рубонула мечем, Люк зумів відбити і цю атаку, але вона вдарила його ногою і він зігнувся від несамовитого болю.
     Агата, схопивши Павла за руку, підбігла до вікна.
     - Готовий?- запитала вона у нього.
     - Ні..
     - Тоді стрибай,- сказала вона та розбивши панорамне вікно зістрибнула униз.
     - Я тобі це ще пригадаю! Ти від мене не втечеш!- крикнув їй услід Люк, та вона його вже не чула.
     ***
     - Поясни мені ще раз, що тут відбувається, та як ми не розбилися при падінні з такої висоти?
     Після падіння Агата з Павлом швидко покинули місце подій, та сховалися у найближчому провулку. Павло хотів змішатися із натовпом, але жінка із мечем за спиною – це аж ніяк не звичайний натовп.
     - Я тобі вже казала, що це спеціальний пристрій допоміг нам не розбитися. Бачив, можливо, як Герміона зупинялася на кілька секунд при падінні? Так от принцип дії такий самий.
     - Звідки ти знаєш про Гарі Поттера?
     - Робота така,- знехотя кинула вона. – Нещодавно Верховний Володар помер, і за традицією, магічний чорний моноліт повинен був обрати нового спадкоємця. Але щось пішло не за планом, і вищими силами було обрано двох спадкоємців. Одним із них став ти.
     - А хто ж тоді інший?
     - Берек, син володаря іншої галактики. Люк, який представився Марком – це один з його найманих солдатів, яких він використовує для усування перешкод. І саме такою перешкодою і став для нього ти.
     - Тобто ти стверджуєш, що є ще інші галактики та народи, і у вас там помер правитель, а якийсь камінь обрав мене як наступника трону, і зараз на мене полює чи не пів Всесвіту?
     - В загальних рисах це так.
     - А хто ж тоді ти така, і чому мені допомагаєш?
     - Я до речі так нормально і не представилася. Я – Агата, учениця колишнього хранителя моноліту і відповідальна за вашу галактику.
     - Він прислав тебе сюди?
     - Його вбив Вік, Верховний Хранитель, нібито «за зраду». Але насправді це все вигадки і не правда. Аластар залишив листа, який мав відправитися мені одразу після його смерті. В ньому – прямі докази того, що Вік передавав інформацію іншим галактикам та інструкція, як знайти нового спадкоємця.
     - І як же ти мене знайшла?
     - Розумієш, коли моноліт обирає нового наступника, у Всесвіт викидається велика кількість енергії і саме цей енергетичний слід вона вказує зараз на тебе. І тому, хто завгодно може тебе зараз знайти. Але як тільки я про це дізналася, то встановила дезорієнтатор, який розсіює енергію і направляє її у різні точки на Землі. Але схоже, це мало чим допомогло.
     - А навіщо вони вбили Геннадія Павловича?
     - Це був ніякий не Геннадій Павлович, а один з наших агентів, відправлених на Землю для підтримання порядку.
     - У мене зараз голова лусне від всього цього. Годину тому, я був непоказним офісним працівником, виконував звичайну роботу, а зараз я ніби потрапив у якийсь фантастичний фільм. У мене є дружина та син, і я не можу їх покинути.
     - На жаль, тобі доведеться з ними попрощатися. Думаю ти знаєш, як родину можуть використовувати задля шантажу. І якщо ти їх по-справжньому любиш і хочеш щоб вони були у безпеці, то зумієш відпустити.
     - Ні, цього не може бути. Я не можу кинути їх, я пообіцяв собі, що не стану як мій батько. І взагалі, чому я повинен довіряти тобі?
     - По-перше, якби я хтіла тебе вбити, то вже давно б це зробила. По-друге, спробуй піти і тебе одразу ж схоплять, тому думаю, тут вибір очевидний.
     - Чорт! І що ж мені потрібно робити?
     - Нам потрібно якось потрапити на планету де буде відбуватися коронація та пробудження трону.
     - Яке ще пробудження?
     - Коли один зі спадкоємців сяде на трон, він активує міжгалактичне павутиння та відновить рівновагу у Всесвіті.
     - Так чому Берек не може туди сісти?
     - Я точно не знаю, ще ніколи за мільярди років такого не відбувалося, і ще ніколи ми не стояли так близько до кінця Всесвіту….
     ***
     Інша галактика. Рада старійшин.
     Рада старійшин цього разу зібралася чи не найшвидше за весь час свого існування. Щоразу для зібрання Верховні старійшини створювали посеред космосу велику прозору сферу із космічної енергії. Посередині у невагомості висів стіл, за яким вже зібралися усі старійшини та Верховний Хранитель.
     - Що ви маєте на увазі під «обрав двох спадкоємців?» Це не можливо,- сказав один із старійшин.
     - Я і сам доки цього не розумію, але все ж моноліт зробив свій вибір, і нам потрібно обрати, хто ж посяде престол.
     - Ви знаєте, що це не нам обирати. Вони повинні самі вирішити це між собою.
     - Але думаю, що тут вибір буде очевидним, і ми всі разом підтримаємо Берека, адже той землянин, ні на що не здатен.
     - Ми не збираємося втручатися. У кожного своя доля, і кожен повинен сам пройти свій шлях.
     - Вічно ви зі своєю долею! Хіба вам все одно що буде з нашою галактикою? Ми повинні якось впливати на рішення, а не дозволяти вирішувати все іншим!
     - Саме про ваше втручання ми хотіли сьогодні й поговорити. Наскільки нам відомо, ви вбили одного із хранителів - Аластара. Нібито маючи докази його причетності до витікання інформації. Хто вам дав право чинити на власний розсуд та без суду позбавляти життя, та ще й одразу призначати нового хранителя!
     - На відміну від вас, я не лише сліпо покладаюся на долю, а вершу її сам. А ви,- він пильно оглянув усіх присутніх. – Групка жалюгідних боягузів, які нічого не роблять і воліють відсидітися у тихому місці, аби не брати відповідальність на себе.
     - Ми бачимо, що ви не здатні безпрецедентно виконувати свої обов’язки, і ми змушені будемо позбавити вас цієї посади, а ваше рішення про призначення нового хранителя визнати недійсним.
     - Розмріялися. Так я вже і здався. Я ще вам усім покажу, трон посяде лише достойний цього представник,- сказав він та змахнувши мантією зник зі сфери.
     ***
     Покинувши зустріч, вік перемістився на планету короля Ларка, чий син Берек став одним зі спадкоємців. Планета Ларка – одна з тих, яка ще й досі керувалася не демократією, а політикою терору, залякувань та масових чисток «зрадників та потенційно небезпечних злочинців». Під так звану чистку потрапляли усі, хто лише самою поведінкою чи манерою говорити міг здатися небезпечним для держави.
     - Ось так все і має бути. Всі повинні тебе боятися і поважати,- думав Вік, йдучи до замку короля.
     Ларківський замок, як і всі інші будівлі був виготовлений із червоного каменю, з великими арковими вікнами та височенними шпилями які слугували заразом і приймачами енергії.
     Усе обладнання на цій планеті, як і на багатьох інших, працювало від космічної енергії. Височенні шпилі поглинали її із космічного простору, та за допомогою найпотужніших генераторів, перетворювали у електроенергію, постачаючи її у місто.
     Планета була геть пустинною, жодної рослинності чи тим паче тварин. Їжу сюди доставляли на міжгалактичних шатлах, та продавали місцевому населенню. Зараз була ніч. Уся планету була огорнена темним мороком, який не могли розвіяти навіть невеликі ліхтарі, розвішені вздовж кожної вулиці.
     - Куди йдеш? – зверхньо запитав один із охоронців, що стояв біля важкої металевої брами, що закривала вхід.
     - Володар знає про мій прихід.
     - Володар знає, а ми – ні. Якби до нас мав прийти якийсь старигань, думаю нам би про це сказали.
     - Можна бути трішки ввічливішим з нашими гостями,- почувся голос за спиною у охоронців, які одразу ж прийняли стійку смирно. – Вітаю Віку, заходь.
     Піднявши голову, Вік пішов слідом.
     - Що ж тебе знову привело сюди?
     - У нас виникли проблеми.
     - У нас? У нас навпаки, все йде за планом. Проблеми тут тільки у тебе.
     - Ти хочеш сказати, що ви вже знайшли землянина та позбулися його?
     - Операція вже майже закінчилася. Люку вдалося натрапити на його слід. А ти знаєш – він завжди виконує дане йому завдання.
     - А як тобі на новій посаді?
     - Хоча й старійшини не схвалили моєї кандидатури. Вони нічого не зможуть вдіяти, адже цілком покладаються на долю. Що ж стосується інших хранителів – у тебе вдалося їх залякати. Після смерті Аластара, ніхто з них навіть слова не мовить аби щось заперечити.
     Вони вже зайшли до середини і зараз крокували довгим кам’яним коридором. На стінах висіли портрети всіх попередніх королів. Майже нікого він звідси не знав, але все ж на мить затримав погляд на одному з портретів попереднього короля – його батька.
     - Радий старатися. Ти відведеш мене до Ларка? Мені потрібно з ним поговорити.
     - Він зараз зайнятий, і просив зачекати його у залі.
     Підійшовши до ще одних дверей оздоблених червоним феніксом – гербом королівства, Мелькур штовхнув їх та запросив Віка досередини. Зайшовши у залу, двері за його спиною із гучним стуком закрилися.
     - Що це означає? – голосно запитав Вік.
     - Ти думав, що ми тебе пустимо сюди просто так? – почувся голос із темряви
     - Ларк…
     - Власною персоною.
     - Але ж у нас був договір! Я позбуваюся Аластара, який дізнався про ваш план, а на його місце прийде твоя людина.
     - Так, я чудово все пам’ятаю, ти прекрасно впорався зі своїм завданням, і тепер ти вже більше нам не потрібен. Я маю намір зробити Мелькура Верховним Хранителем.
     - Але ти не можеш…
     - Ще й як можу! Маленький та кинутий усіма менший братик. Викинутий та забутий власним батьком, готовий на все, аби повернути його любов. Але мушу тебе розчарувати, батько вже давно помер, як тільки передав мені корону.
     - Але як… Я ж отримував від нього листи… Як ти міг так вчинити з ним?
     - Так вимагали обставини. Він зв’язував мені руки і не схвалював моїх амбіцій на це королівство. А щодо листів – то їх писав я. Зізнайся уже самому собі. Ти – нікому не потрібен, усі навколо брешуть тобі та використовують у власних цілях. Ти – ніщо. Мелькуре, час прибрати сміття.
     - Е ні, якщо ти думаєш, що я так просто тобі здамся, то ти помиляєшся. Я і так вже занадто багато натерпівся від тебе. Всі дізнаються, що ти за створіння.
     - Ха, і хто тобі повірить? Ти і так вже вбив безневинного Аластара, а за останніми новинами ще й втратив свою посаду і остаточно розсварився із старійшинами. Єдиний вихід для тебе, це з честю та гідністю прийняти власну смерть. Хоч раз у житті зроби щось нормально.
     - Не дочекаєшся,- сказав він та змахнув мантією, аби покинути це місце.
     - Я поставив на цю зали антихранительський захист. Ти не зможеш скористатися своєю жалюгідною магією.
     - Якщо ти думаєш, що я прийшов у дім де мене можуть з легкістю вбити з пустими руками, то ти сильно помиляєшся,- сказав Вік та просунувши руку у кишеню, дістав звідти невелику чорну кулю.
     - Невже це… Ти не посмієш цього зробити.
     - Так, це саме те, про що ти подумав. Запечатана чорна діра. Лише один рух, я розіб’ю її , і тебе розірве під силою тяжіння.
     - Ти цього не зробиш, адже також загинеш.
     - А що мені втрачати? Я вже позбувся всього, у що вірив та чого прагнув. Так чому б не забрати з собою мого «улюбленого братця». Якщо ти не хочеш бути розплющеним, то краще випусти мене звідси та прибери захист.
     - Мелькуре, ти все чув.
     Хлопець мовчки кивнув, та змахнувши руками промовив якісь слова на невідомій Віку мові.
     - Ось і все, шлях вільний. Ти можеш забиратися звідси.
     - Велике дякую,- якнайєхидніше відповів той, та змахнувши мантією забрався звідти.
     Але місце куди він потрапив, виявилося не тим, що він очікував. Замість свого кабінету він був у невеликій кімнаті, із низькою стелею. Замість дверей були товсті металеві грати, за якими у злорадній посмішці стояв Ларк.
     - Ти думав я дозволю тобі так просто піти?...
     Наші дні. Земля
     Павло та Агата, закоулками пробиралися до Монументу Незалежності.
     - Наскільки я тебе зрозумів, центральна споруда Києва – портал у космос?
     - Один із порталів у космос. У кожній країні є свій. У Парижі - Ейфелева вежа, у Лондоні - Біг-Бен і так далі.
     - І ніхто ще й досі не додумався скористатися ними?
     - Про них мало хто знає, а вже тим більше користується. Зараз можна переміщатися за декілька хвилин на спеціальних космічних кораблях, або як я – просто змахнувши рукою.
     - Так в чому проблема? Перенеси мене куди потрібно.
     - А то я б до цього не додумалася! Я можу переміщатися сама, але не можу перемістити когось. Єдиний варіант для тебе – це портал. Але він ненадійний, і я не впевнена, чи вдасться мені його активувати.
     - А як ти збиралася мене доставити раніше?
     - Я розраховувала на допомогу нашого агента. Але як ти міг бачити - його вбили. І якщо ми не пришвидшимось, ти будеш наступним.
     - А як взагалі активується портал та куди він має мене доставити?
     - Для активації порталу потрібно спіймати спеціальний космічний імпульс та активувати магічні руни.
     - І звідки ти все це знаєш?
     - Я була помічницею хранителя. Не забувай про це.
     - А як твоє плече?
     - Нічого, просто подряпина, скоро заживе. Зараз потрібно доставити тебе до місця призначення.
     Надворі стояла тепла та сонячна погода. Люди поспішали на роботу, а хто вже повертався звідти. Природа цвіла, усі жили безтурботним життям та переймалися через пусте. Тепер, знаючи про космос, інші галактики та планети Павло розумів всю незначущість його колишніх проблем. Декілька годин тому, він переймався через звичайний звіт, а вже зараз має переміститися на іншу планету аби врятувати світ від знищення. Нічогенький такий видався день. Комусь розкажи – не повірять.
     Вони вже майже дійшли до Майдану Незалежності, як тут Павло схопив за руку Агату.
     - Тихо, стій.
     - Що сталося?- спантеличено запитала та.
     Павло не відповів, а лише поглядом прикипів до одного місця. Агата прослідкувала за ним та побачила на Майдані жінку, яка гуляла за руку з своїм маленьким сином. Вона була одягнена у легку жовту сукню, що м’яко коливалася під подихом вітру. Хлопчик був у синіх штанцях з підтяжками і весело стрибав з цеглинки на цеглинку, під пильним маминим наглядом.
     - Сара…
     - Павле, ми вже це з тобою обговорювали. Ти наражаєш їх на небезпеку. Найкращий вихід для тебе – просто відпустити їх.
     - Я можу хоча б попрощатися з ними?
     - Не варто. Прощання – лише сильніше поглиблює рану нанесену розлукою. Просто відпусти їх та зроби все, аби вони та всі інші безневинні люди були у безпеці.
     - Кажи, що робити,- рішуче відповів Павло.
     - Для початку нам потрібно потрапити всередину Монументу.
     - Тоді чого ми ще чекаємо.
     Зачекавши поки Павлова дружина відійде поодаль, та намагаючись не привертати уваги, вони попрямували у бік Монументу Незалежності. Та раптом із натовпу вийшов Люк. Замість костюму на ньому був шкіряний обладунок, а за спиною виднілося два руків’я мечів. Схоже, що ніхто із перехожих його не помічав, він ніби залишався невидимим для всіх, але не для них.
     - Павле, швидше, потрібно забиратися звідси!
     За лічені хвилини вони були вже біля споруди, перед цим розштовхавши групу туристів, що гуляли околицями.
     - Агато, давай швидше, він вже майже тут.
     - Чекай, я не можу вловити імпульс. Наступний буде лише через п’ять хвилини. Я активую портал, а ти просто зачекай, і коли все буде готово, ти перемістишся.
     - А ти?
     - Я поки затримаю його, а потім приєднаюся до тебе.
     - Гаразд, активуй портал
     - Antiqua antistites eosdem Apollinaris excitare! Sit portal potest activated!**
     Стінки всередині монументу почали вкриватися дивними візерунками, схожими на китайські символи. Вони горіли червоним вогнем та вкривали усе навколо, включаючи майданчик біля монументу. Але схоже, що це помічали лише вони.
     - Думали, що зможете так просто втекти від мене?- сказав Люк підійшовши до них. – Активували портал? Розумно але ненадійно. Хоча, яка різниця, все одно ви помрете тут.
     - Чергова твоя пуста погроза? З твоїми навичками ти міг би непомітно підійти та розправитися з нами- сказала вийшовши уперед Агата.
     - Ти вже починаєш мені набридати. Давай покінчимо із цим тут і зараз, я хочу смакувати кожну мить твоєї поразки. Обіцяю, це буде не довго.
     - Тобі обіцяти я цього не можу. Думаю, що це лише наша битва, і усім іншим не варто дивитися на неї.
     - Ти права,- сказав Люк та клацнувши пальцями зник з поля зору разом із Агатою.
     Павло залишився спантеличено стояти один. Руни навколо світилися все яскравіше і почали виділяти відчутне тепло. Секунди проведені тут здавалися годинами. Зробилося зовсім гаряче, і нізвідки прямо перед ним з’явився Люк.
     - Не чекав? – злісно усміхнувшись запитав він та вже замахнувся для удару клинком, але враз земля сколихнулася від потужного імпульсу що вдарив прямо у центр колони, і Павла із Люком засмоктало у портал.
     ***
     Павло отямився у невідомому місці. Довкола не було нічого, окрім червоного піску.
     - Я що, опинився на Марсі?- перше, що подумав він. – Ти б не зміг дихати, бовдуре. Але де ж це тоді я? Агато,- не очікуючи на відповідь вигукнув він.
     Останнє, що було у пам’яті – він стоїть серед Майдану Незалежності, перед ним постає Люк, спалах світла і ось він вже тут. Схоже попереду видніються якісь вогні. Можливо, там хтось йому допоможе, все ж краще ніж сидіти серед мертвої пустки. Підвівшись, він попрямував вперед. Нещадно бив вітер, здіймаючи піщані хмари куряви та закриваючи від Павла світло попереду, але він все ж ішов, підхоплений невідомою внутрішньою силою та рішучістю. Здавалося, що до вогнів було далеко, але час пройшов швидко, і зараз він стояв перед великим містом із червоного каменю. Вздовж довгих і пустинних вулиць горіли невеликі ліхтарі. Павло підійшов до першого будинку в якому горіло світло та постукав. Світло всередині одразу ж згасло. Він постукав у другі, треті, четверті двері… всюди лише німа тиша. З-за рогу почулися чиїсь кроки. Павло розривався між можливістю поговорити з кимось і дізнатися все та обачністю. На щастя, здоровий глузд переміг, і, втиснувшись і провулок. він одним оком почав слідкувати за незнайомцями. Це були двійко чудернацько одягнених чоловіків із довгими списами. Павло хотів прослідкувати за ними, але перечепившись через камінь впав прямо їм під ноги.
     - Ти хто такий? Чому не вдома після комендантської години?
     - Ти що не бачиш? Він не з наших. Вв’яжи його, потім розберемося. Я вже хочу швидше піти додому.
     Розгубленого Павла зв’язали без зайвих церемоній та повели до величезної будівлі, що стриміла попереду. Важка металева брама зі скрипом відчинилася і його провели досередини.
     - Посади його у камеру, а завтра доповімо керівництву.
     Інший охоронець взяв Павла під руки та повів у підвальні приміщення. Кинувши на підлогу, розв’язав руки та опустивши металеві грати покинув його у темряві.
     - Ай,- зойкнув Павло, коли кров почала приливати до онімілих рук.
     - Тебе за що сюди кинули?- почувся голос із камери навпроти.
     - Схоже, я порушив комендантську годину. Але я навіть не знаю де я. А ви чому тут?
     - Це дуже довга та заплутана сімейна історія, про батька який звергнув одного зі своїх синів, а той в свою чергу не розумів усього і все одно шукав його підтримки.
     - Можливо, ви скажете мені, де ми знаходимося?
     - Ми на Ларківській планеті. Планеті де панує деспот та процвітає тиранія.
     Враз двері темниці гучно грюкнули і почулися чиїсь важкі кроки.
     - Мої агенти повідомляють, що сигнал обох спадкоємців напрямлені на мою планету! А точніше саме на цю темницю! Як ви могли не повідомити мені про нового в’язня! Мелькуре, розберешся із ними пізніше, зараз я маю більш нагальні справи. – сказав він та підійшов до Павлової камери.
     - Так-так-так, хто тут у нас? Я ганяюся за ним по іншим галактикам, наймаю найкращих у світі убивць, а він приходить прямо мені у руки! Ну що ж, так буде навіть легше. Мелькуре, постав сюди магічний захист, завтра зранку відбудеться церемонія коронування мого сина як єдиного і законного спадкоємця залізного трону,- сказав він та усміхаючись покинув тюремну камеру.
     - Так ти один зі спадкоємців?- запитав після тривалої тиші, незнайомець
     - Так, я один із них, але схоже що ненадовго. А хто ви такі?
     - Я - Верховний Хранитель. Але як ти і сказав також ненадовго.
     Щось важко стукнуло об підлогу.
     - Павле, ти тут?
     - Агато! Я тут. Витягни мене звідси. Тут зі мною ще Верховний Хранитель.
     - Хто!?- спантеличено перепитала вона, але у голосі були відчутні неприємні нотки. – Цей зрадник який вбив Аластара та зрадив усіх, аби тільки отримати владу?
     - Не будь такою суворою зі мною, Агато. Я діяв на емоціях і не вправі просити пробачення. Але я знаю де буде відбуватися коронація, і можу провести вас туди.
     - З чого ти взяв, що я повірю тобі, після того, що ти зробив?
     - Я і не прошу мені довіряти. Але у мене є свої причини аби помститися своєму братові. Ти ж не кинеш мене у біді?
     - Якби не обставини, я б залишила тебе тут гнити назавжди, але зараз ти – наш єдиний вихід. Тільки Верховний Хранитель має силу, аби перенести ще когось, окрім себе. Але знай – я не спущу з тебе очей, ти знаєш яка я.
     - Знищ захист, доки сюди ніхто не прийшов. Вже майже світанок.
     - Guademus spirtus in sumus.
     - Стародавня шаманська магія? Аластар часу не гаяв,- сказав Вік, як тільки виліз із темниці.
     Агата одразу ж замахнулася та вдарила його у щелепу.
     - Це тобі за Аластара.
     - Справедливо. Мушу визнати – у тебе чудовий удар.
     - Не базікай, час спливає.
     - Візьми мене за руку та налаштуйся на мою енергію. І ти, юначе, зроби те ж саме.
     Павло та Агата взяли за руки хранителя. Мить – і вони вже стоять на зовсім іншій планеті. Вітаю вас на Ірікусі – місці де стоїть трон Богині Ірік.
     - Так усі ці казки про Богиню та вибух – правда?
     - Так, правда, але частково. Лише хранителі знають, що було насправді.
     - Що за Богиня Ірік? Хто вона?
     - Колись існувала лише одна планета, і на ній мешкала лише Верховна Богиня Ірік. Але самій їй було нудно і вона створила сімох вождів, аби ті допомагали їй впорядковувати та потрохи заселяти Всесвіт. Все було добре, але деякі з вождів почали звинувачувати Ірік в тому, що вона забрала всю владу собі, і задумали усунути її від влади. Але не всі були зрадниками. Один із вождів, підслухавши розмову, розказав усе для Ірік. І та, аби зберегти справедливу владу, створила залізний трон, в якого вклала частину своєї сили та тіла. Коли зрадники все ж таки вчинили заколот, відбувся величезний вибух, який розніс усе навколо. Вибухнувши Планету роздробило на мільйони частинок з яких утворилися галактики, зірки, астероїди та метеори. Вижив лише один із вождів, який і став першим хто посів престол. Під час вибуху у різні галактики розлетілися частинки самої богині, і там почало утворюватися життя. І зараз, доки на троні хтось є – зберігається рівновага у всьому Всесвіті. І саме тобі, Павле, доведеться посісти престол, доки це не зробив Берек. Той хто сидить на престолі, переймає собі всю силу Богині та може змінювати, що завгодно у структурі Всесвіту, а якщо його посяде Берек, світові прийде кінець.
     - А як має відбутися коронація, якщо є одночасно двоє спадкоємців?
     - Один із них має промовити клятву відмови або померти.
     - Важко буде умовити Берека це зробити. А зараз хутчіше, ми повинні встигнути першими дістатися туди.
     Але першими їм прийти не судилося. Біля трону вже стояв Ларк разом зі своїм сином.
     - Як ви вибралися? Хоча це не важливо, зараз мій син посяде цей престол.
     - Нічого не вийде, доки я живий, - відповів Павло.
     - Ну, це легко виправити. Пропоную дуель. Ти - проти мого сина. Хто виграє – той і посяде престол.
     - Павле ти не..
     - Згоден,- відповів не роздумуючи хлопець.
     - Береку, давай там швидше розберися з цим.
     - Гаразд тату.
     - Агато, дай мені свій клинок.
     - Ти не повинен цього робити.
     - Повинен, сказав він, та взявши із рук зброю приготувався до бою.
     Обидві сторони розійшлися, аби звільнити місце для поєдинку. Для Павла все немов перестало існувати, час зупинився, залишалося лише тут і зараз.
     - Я не хочу цього робити, але у мене немає вибору,- сказав Берек та замахнувся клинком.
     Павло, який перший раз тримав зброю, чисто імпульсивно відбив удар.
     - Вибір завжди є. Ти не повинен цього робити. Можна відмовитися від престолу.
     - Так сталося, що я хочу посісти цей престол,- сказав він та зробивши пірует вдарив Павла прямо у щелепу. Той похитнувся та ледве не впав, але наступний удар ногою у груди остаточно повалив його на землю.
     - Ні! - закричала Агата.
     - Береку,- звернувся до нього Вік. – перед тим як ти зробиш це, я б хотів розповісти тобі одну історію. Колись у одному королівстві з червоного каменю у короля народилася дочка, але володар того королівства хотів сина – спадкоємця свого престолу. Тоді, він наказав підмінити дитину на хлопчика, який народився у звичайній бідній родині. Цим хлопчиком був ти Берек, а дівчинкою – ти, Агата.
     - Що?! – в унісон вигукнули вони.
     - Батьку, це правда?
     - Що ти робиш? Добивай його!
     - Я запитую, чи це правда!
     - Мені ні на що потрібне було шмаркате дівчисько, я хотів сина, хто винен, що моя люба дружина не змогла народити кого потрібно. Але вже нічого не зміниш, ти вб’єш його і посядеш престол, а потім розберешся з усіма іншими, хто заважав мені.
     - Ні, тату. Я більше не буду підкорятися твоїм пустим наказам. Це моє життя а не твоє. Ти зрікся рідної дитини та позбавив мене справжньої сім’ї!
     - Ти дурень! Ти міг би правити усім, тебе б боялися та поважали!
     - Я не хочу аби мене боялися! Зрозумій, я – не ти! Я ніколи не хотів такого життя повного тиранії та крові! Ти взагалі мені ніхто. Забирайся звідси!
     - Усе скінчено Ларку, ти програв,- промовила Агата.
     - Верховний Хранителю, я хочу зректися престолу.
     - Тоді стань біля мене та промов ось ці слова,- сказав він, протягнувши Береку папірець. – Це давня інехіанська магія. Просто прочитай це чітко і голосно.
     - Et heres regni ferro deae Irik renunciamus solio ius datur.***
     Нічого не відбулося.
     - Я щось зробив не так?
     - Все добре, тепер, Павле, ти можеш посісти престол.
     - Якщо ти цього не зробиш, це зроблю я,- викрикнув Ларк та діставши із-за спини меч замахнувся на Павла.
     Але враз він зупинився, ніби на щось напоровшись. Його одяг почав зафарбовуватися у червоний, а сам Ларк впав на землю.
     - Я так не думаю,- з’явившись нізвідки промовив Люк. – Якщо чесно, він мені ніколи не подобався.
     - А де Мелькур?
     - Напевне як завжди зник, як тільки почало робитися гаряче.
     - Думаю тепер ми можемо провести церемонію коронування. Павле, прошу тебе сісти на трон.
     Павло, піддавшись наказу підійшов та сів на величний залізний трон. Він був весь у різних візерунках, а спинка нагадувала хвіст павича, але не такий великий та зроблений із заліза. Холодний метал морозив шкіру.
     - Він навіть кращий ніж у Грі Престолів,- подумав Павло та вже у голос промовив: -Починайте
     - Summa Irik dea! Acceperit heredi dare elegisti et fortitudo tua****
     Візерунки на троні налилися червоним світлом так само як і очі Павла. Перед ним пронеслося все. Великий вибух, усі війни, галактики, він побачив вождів, минуле і майбутнє, побачив свою дружину яка сідала за стіл разом із його сином. Він пізнав усю світову історію за лічені секунди.
     - З тобою все добре, Павле? – занепокоєно перепитала Агата.
     - Так, все добре. Я тепер знаю все.
     - Нехай живе новий король!- вигукнув Берек
     - Нехай живе новий король! – підхопили усі інші та схилилися перед ним на одне коліно.
     - Встаньте! Я не потребую сліпого поклоніння! Не живіть за певними правилами, живіть так, як підказує вам ваше серце. Сьогодні дехто знайшов сім’ю,- він поглянув на Агату, що стояла біля свого дядька. – Дехто дізнався правду про своє життя, а хтось зумів нарешті зробити правильний вибір. На жаль, я змушений із вами попрощатися, мене чекають справи. А ви – просто будьте щасливі.
     ***
     Епілог
     Пройшло декілька років. Агата стала королевою, а Берек - королем. Досі пустинна планета забуяла життям. Відтепер не було ніякої тиранії та залякувань, процвітало добро та милосердя. Павло зробившись Верховним Володарем встановив мир. Звичайно, війни та міжусобиці нікуди не зникли, але їх стало набагато менше.
     Вік зрікся свого посту Верховного Хранителя та став жити серед двору, заживши собі слави мудрого чоловіка.
     Мелькур зник та поселився десь у далекому космічному просторі, і про нього більше не згадували.
     Павло часто спостерігав за своєю родиною та сумував за ними, аби його дружина не побивалася за ним, він, переборовши себе стер спогади про їхнє подружнє життя.
     У Всесвіті встановилася рівновага.
    
     *Переклад з латини: О Верховна Богине Ірік, почуй нас, прийми нас, вкажи нам на наступного спадкоємця твого трону!
     **Переклад з латини: Древні руни прокиньтеся! Нехай буде активованим портал!
     ***Переклад з латини: Я, спадкоємець залізного трону Богині Ірік зрікаюся даного мені права на престол.
     ****Верховна Богиня Ірік! Прийми обраного тобою спадкоємця та даруй йому свою силу!
    

  Время приёма: 11:51 09.05.2021