17:24 18.07.2021
Поздравляем победителей 57-ого конкурса!
1 Что в имени моём? aw006 Дороже звёзд
2 Лара aw007 Тёмный Астронавт
3 Что в имени моём? aw005 Прометей


   
 
 
    Запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Финал

Автор: Серпокрилець Число символов: 37193
Конкурс №58 Фінал
Рассказ открыт для комментирования

ay008 Годинник


    

    Інок Стефан.
    Він спостерігав за довгою чергою людей, що наче змія, тяглися від підніжжя церковного пагорба до виходу з будівлі. Чоловіки знімали капелюхи, жінки притримували хустки, діти зачаровано і боязливо озиралися. Вже тиждень церква сяє золотом, палає вогнями тисячі свічок, прикрашена пахучим різнотрав’ям квітів, а повітря насичене ароматом ладану - все в очікуванні дива.
    Потік прихожан наче повноводна ріка оминав незворушного монаха в чорній рясі. Люди хрестилися і боязко позирали на нього, страхаючись зустрітися з поглядом чорних очей. А Стефан, наче той сторожовий пес, вишукував когось підозрілого. Щоправда, інцидентів вже давно не траплялося і погроз було менше, ніж в минулі роки, але деякі вбачали в нетлінності тіла Феофана механічну руку науки, а не божий промисел і не вірили в його святість та пробудження. Чи то пак - воскресіння. Говорили, що тільки один з-поміж людей міг воскреснути і він це зробив дуже давно. В цьому ж випадку тільки диявольські механізми, які знаходилися у підвалі церкви, зберігали тіло Феофана неушкодженим від процесів старіння. Але як би то не було, а люди йшли і ті хто вірував - зцілювався, все інше не мало ніякого значення. І хоча Церква зробила багато для відбілювання імені Феофана і зарахуванню його до сонму святих, але ще переповідали темними ночами про кривавого монаха, який револьвером та вогнем випалював і викорчовував будь-які язичницькі вірування. А в його розумінні це було все, що не відповідало його світогляду і світогляду церкви. В першу чергу - його світогляду. Про тих створінь, які були схожі чи зовсім не схожі на людей мова навіть не йшла, бо для них у монаха були лиш срібло та вогонь.
    Послушники-трударі, послушники-механіки, ієреї і протоієрей церкви були впевнені в святості Феофана. Хоча перші та другі знали про механізми у підвалах, а інші були ознайомлені з ділами Феофана в архіві, для усіх головним авторитетом була Церква і якщо вище духовенство вважало, що монах святий і святість його підтверджена діяннями та зціленнями, то так тому і бути.
    Інок Стефан не був упевнений в тому чи був Феофан несамовитим святим, а чи схибленим божевільним, бо й сам став іноком не через сліпу віру в Святу Церкву. Він перевірив сховані під рясою метальні ножі на передпліччях і револьвер на поясі.
    Інок вважав, що Феофану час воскреснути, час повернути в цей світ душу святого. На все воля Церкви, віра парафіян, їхні молитви і...
    - Він поворухнувся! - закричали від вівтаря, але Стефан не кинувся до труни, а подивився на одного з іноків-охоронців - той лиш похитав головою.
     ... як це не дивно звучить під золотими церковними куполами - магія.
    * * *
    Візницька Катерина Пилипівна.
    Літні вечірні сутінки опускалися на місто. Заводи та фабрики, які побудували на околицях міста гриміли набагато тихіше аніж вдень, а гостям невеликого готелю “У Візницького”, що розміщувався майже в центрі міста були майже нечутні. Пожильці слухали музику з літніх відкритих театрів та кафе, а, якщо на те було їхнє бажання, то й весело повечеряти в ресторанах сусідніх готелів. А “У Візницького”, ой, у Візницької...
    Розростися в ширину, такими необхідними для розвитку підприємства корпусами, господарці готелю заважали “Європейський” і “Неаполь”, які немов два заможних холостяка притисли її будівельку з боків і майже чубилися змагаючись за прихильність, щоби збільшити свої площі. В висоту, тобто, добудувати ще два-три поверхи заважала платоспроможність все тієї ж господині. Їй би продати готель пану Діяковівському чи пану Петробужському та й жити не тужити, але перепоною всьому ставала падчерка, бо те мале стерво мало права на половину батькового спадку. Це доводило панну Візницьку до сказу і тільки келих вина заспокоював її стражденне серце. Молода ж бо дівка, це тобі не схиблений на залізяччі чолов’яга - на неї ніякий брухт випадково не звалиться, хоч вона товариству своїх однолітків, або дорослих чоловіків, які б повели те непорозуміння до вівтаря, надавала перевагу металевим бляшанкам.
    І ось в той час, коли Катерина Пилипівна великими ковтками поглинала дешеве, але вкрай міцне вечірнє вино, сидячи за столиком, на балконі своєї кімнати і розмірковуючи, як дати раду своїй падчерці і покращити собі життя, з мощеної каменем вулиці в двір її готелю, пускаючи білий струмінь пару в небо, вкотився чорний, перевернутий догори дном казан з великими колесами по бокам. Він зупинився, зашипів, мало не обпік улюблені Катериною Пилипівною троянди, і з його кабіни повільно вилізь кремезний водій.
    “А щоб тебе згадали в лиху годину! - стрельнуло в голові управительки. - Приперлося. Чорти б тебе взяли! Всі кімнати зайняті! Знову попхається до Дяка, чи до цього телепня немісцевого!”
    Катерина Пилипівна поставила келих, піднялася, але подумавши, що вже хильнула лишку, сіла і просто крикнула приїжджому:
    - Штовхай своє одоробло до конюшні! Он там, де світиться! - вона вказала напрямок. - Потім до мене зайдеш - я покажу кімнату!
    Чолов’яга покрутив головою, відшукуючи звідки до нього волають і врешті підійшов ближче до будинку.
    - Доброго вечора! - голосно сказав він. - Мій господар затримується в місті, а мене послав до пана Гната приготувати його номер.
    - Це вам не он ті, - управителька штиркнула вказівним пальцем направо і наліво, - у нас кімнати.
    - Але пан Гнат завжди...
    - Нема вже твого Гната - я одна залишилась.
    - Співчуваю, але ви повинні були отримати листа, - стояв на своєму прибулий.
    - Не отримувала, - відрізала Катерина Пилипівна, хоча пам’ятала про лист від такого собі пана Ореста Вишинського - він так дивно горів: червоно-синім вогнем, немов газовий світильник.
    - Може завдаток вам допоможе згадати, - на стіл впала монета і управителька, дивуючись як вона сюди долетіла, накрила блискучий диск долонею.
    “Золотий? Невже?”
    - Гаразд, знайду вам номер. Став свій тарантас.
    * * *
    Літавиця Зореслава.
    Він проходив поруч: високий, в чорній рясі і з такими ж чорними очима. Вона намагалася промацати його, віднайти потаємні бажання, причарувати, але він тільки мовчки глузував з неї і не звертав уваги.
    Якби ж то Зореслава змогла доторкнутися до його свідомості, то він би назавжди був її, назавжди...
    Якби не ця клітка, якби не їхні закляття, якби не клята віра... І якби ж не її зухвальство... Що вона собі думала, коли прилетіла до занедбаного святилища? До чорного попелища...
    Бігала-шукала, плакала-тужила, кликала-гукала, лаяла-проклинала...
    * * *
    Золотницький Михайло.
    Дзвіночки над вхідними дверима крамниці “Золотницький та син” тихенько теленькнули, сповіщаючи господарів про прихід потенційного покупця. Михайло відірвався від натирання скла вітрини і повернувся до відвідувача.
    - Доброго вечора, шановний, - привітався він, чіпляючи на вуста привітну посмішку. - Чим можу прислужитися? - Михайло простяг руку до вентиля, щоб до максимуму збільшити вогонь в газових ліхтарях...
    - Облиш, це зайве, - проскрипіло з пітьми глибокого каптура. - Можеш зменшити.
    Михайло кинув оком на заряджений револьвер під прилавком і промовив, не змінюючи привітний образ обличчя:
    - Як забажаєте, пане, - але вентиля крутити не став.
    Одягнутий в темний плащ чоловік підійшов ближче і поклав на прилавок блискучий кругляк.
    - Потрібен рем..., - він закашлявся. Через хвилину вже більш приємнішим голосом повторив: - Потрібен ремонт - зупинився і не заводиться.
    - Годинниками здебільшого займається Григір Савович, але...
    - Так, саме його й треба.
    - Але зараз він не може вийти до вас. Він... е-е-е... прихворів.
    - Он як?
    - Так-так, вибачте, - Михайло хотів було розгледіти обличчя відвідувача та спроба виявилася марною - Я полагоджу механізм.
    - Пан Вортмейкер рекомендував моєму господарю саме майстра Золотницького, бо потрібні запчастини є лише у вас.
    - Я вас прошу, - махнув рукою Михайло, зрозумівши, що перед ним слуга одного з панства, яке завітало на щорічне поклоніння святому Феофану. - Я теж Золотницький і не гірше батька знаюся на годинниках.
    Рука відвідувача зникла під каптуром - Михайлові здалося, що той погладжує вуса, розмірковуючи чи залишати дорогу річ молодому майстру.
    - А коли ж ваш тато зможе взятися за роботу?
    - Цього я не знаю, - знизав плечима молодший Золотницький. - Його лихоманить, але він це міцний, а тому зможе перевірити мою роботу, якщо це вас заспокоїть.
    - Лихоманить, - тихо повторив відвідувач. - Ну, гаразд, то ви вважаєте, що під батьківським контролем зможете відремонтувати годинника?
    - Так-так, звісно. Мені потрібно лиш кілька днів, щоб виявити причину зупинки, - він відкрив верхню кришку годинника, спробував покрутити ключ заводу, але той не ворухнувся. В голові почала працювати рахувальна машина - може бути гарний прибуток. - Або і раніше. Можливо, не такий вже і складний ремонт.
    - Не складний, але я напевне знаю, що він конче необхідний. І його повинен провести майстер своєї справи, - з натиском промовив гість. - Мій господар завтра пополудні сам забере годинника.
    - Але як я його пізнаю, не можу ж я віддати...
    - Отже, Ви не впізнаєте цей годинник? - перебив Золотницького чоловік і стукнув тростиною по підлозі. - Переверніть!
    На задній кришці Михайло побачив вигравійовану змію, яка була згорнута в два кола і хапала себе за хвіст. Щось таки промайнуло в його свідомості, як сом на поверхні озера, і щезло в глибині - батько говорив про цей знак, про цінність такого годинника, про...
    - Тільки з допомогою майстра Григора Савовича я дозволяю вам полагодити цю річ, бо прийде час і ми з вами знову зустрінемось, але чи буде тоді ваш тато в змозі вам допомогти...
    Тихенько теленькнули дзвіночки над дверима “Золотницький і син” сповіщаючи господарів, що клієнт вже покинув їх гостинну крамницю.
    - Чи зможе батько допомогти, - прошепотів Михайло рухаючись поглядом по зміїних кільцях. Потім відсахнувся від споглядання і витер спітніле чоло: - В якому сенсі?
    Але в крамниці вже нікого не було, тільки на прилавку лежала блискуча золота монета...
    * * *
    Візницька Світлана.
     Вона натисла на кнопку і над нею відкрився білий купол парасольки. Вона посміхнулася, гордовито підняла підборіддя і...
    - Чудова парасоль,- почула з-за спини. - Ви збираєтеся на прогулянку?
    Світлана повільно повернулася - чоловік високий, широкоплечий, одягнутий в темний костюм-трійку та чорні черевики. Обличчя привітне, усміхнене, з вусами та маленькою борідкою, а очі ховаються за напівтемним склом окулярів.
    - О-о-о, вибачте мою невихованість, - чоловік підняв котелок-мелон. - Я - Орест Вишинський, знімаю номер у цьому готелі.
    - Приємно, - Світлана натисла кнопку ще раз і пружина склала парасольку. - Світлана Візницька.
    - О, так-так. Я Вас пам’ятаю, але ви стали такою дорослою...
    - Пам’ятаєте?
    - Так, років з... хм... - Вишинський зняв окуляри, витягнув білу хустинку і заходився протирати скельця. - Років десять... Можливо... Тоді ще був живий... О, вибачте, будь ласка...
    - Все гаразд. Не турбуйтеся. - Світлана відвернулася від чоловіка. - Збиралася на прогулянку.
    - Чи дозволите Вас супроводжувати?
    Світлана кивнула і знову натисла кнопку з задоволенням спостерігаючи за виразом обличчя Вишинського.
    - Напрочуд гарний парасоль.
    Вони вийшли з двору готелю та направилися вгору по вулиці в сторону золотоверхої церкви. Йшли повільно, бо Вишинський трохи кульгав і спочатку перекидалися несуттєвими фразами про погоду, про новини міста та світу, аж поки пан Вишинський не обмовився про парові механізми. Виявилося, що він тільки-но прибув з Європи, де по вулицям вже не перший рік рухаються самохідні карети та паромобілі, ріки наповнені катерами та пароплавами, сполучення між містами здійснюється паровозами, а в небі плавають дирижаблі.
    - Я так хочу все це побачити, - Світлана притисла руки до грудей. - Так хочу... Про це мріяв тато. Він хотів продати готель і вирушити в подорож, але...
    - Співчуваю.
    - Але нічого, - дівчина витерла хустинкою непрохану сльозу, - ще кілька років і я продам готель.
    - А ваша...
    - Вона мені ніхто, як би це жорстко не звучало. Тато одружився з нею вже в останні місяці життя - йому здавалося, що ця гарна та турботлива жінка буде мені за другу матір, але не пройшло й сорока днів... Ой, - схаменулася Світлана, - вибачте, що я вам розповідаю...
    - Пусте, - він махнув рукою. - Я вам так скажу - чужій людині легше повідати все, що каменем лежить на душі. Я нікому і нічого не розповім...
    Чим вище вони підіймалися на пагорб, тим люднішою ставала вулиця, містяни прогулювалися сім’ями, пригощалися смаколиками в невеличких кафетеріях, художники запрошували зробити портрети, фотографи сліпили очі магнієвими спалахами, зазивали розхвалювали товари в маленьких крамничках.
    - А у нас також можна на всілякі механізми глянути - недалеко виставка...
    - Навіщо кудись ходити? Я прибув на своєму паромобілі і він стоїть у вас в конюшні, - похвалився Вишинський.
    - Не може буди!
    - Ввечері, ви вже... Вчора я не думав, що він стане дивиною для місцевих і навряд чи знайдеться хоч один поціновувач шестерень та пари в цьому місті, але у вас тут ціла виставка...
    - Можливо, нам ще далеко до розвиненої Європи, але Рутенія не край світу - ми варті більшого і ви скоро про це дізнаєтесь, - Світлана розправила плечі і відвернулася від Ореста.
    - Я не це мав на увазі, але все одно - вибачте, - Вишинський зупинився і сперся на свою тростину. - Чи не бажаєте зайти в крамницю? Мені потрібно дещо забрати.
    - Ні, не бажаю. Я йду.
    - То куди ж ви направляєтесь?
    - Хм.. Чи ви недочули? Трохи далі від церкви є майданчик - там виставка парових машин...
    - Я неодмінно там буду...
    Світлана знизала плечима, стисла вуста в тоненьку лінію, закрилася від Вишинського парасолькою і не поспішаючи пішла вгору по вулиці.
    * * *
    Золотницький Михайло.
    Дзвіночки над дверима крамнички “Золотницький і син” мелодійно задзвеніли і в приміщення зайшов високий чоловік. Він швидко обвів поглядом виставлені товари, але не зупинився ні на чому і підійшов до прилавку.
    - Доброго дня, шановний, - привітався Михайло, чіпляючи на вуста привітну посмішку. - Чим можу прислужитися?
    Чоловік показав набалдашник своєї тростини - срібний, глянцевий - крутнув його на півоберта і його поверхні виникло зображення змії, яка була звернута в два кільця і тримала себе за хвіст.
    - О, так-так, вже все готово, - Михайло вклонився і одним рухом дістав з-під вітрини годинник.
    - Ви все зробили так, як слід? - запитав чоловік, а крамар побачив своє відображення в темному склі окулярів відвідувача і здалося воно йому маленьким і нікчемним. Сонце сховалося за хмару і в крамниці враз потемнішало, а Михайловим бажанням було тікати стрімголов від такого клієнта.
    - Так-так, звісно, - відказав він, але твердості в голосі не було. Він відчув, як страх тоненькими гострими кігтиками стискає серце і порушується його ритм, а від цього в нього збивається дихання. Тремтячою рукою Михайло витяг хустинку і протер спітніле чоло.
    - Чи можу я покластися на вас, як до цього покладався на вашого батька.
    - О, так-так, звісно.
    - Ви провели заміну деталі?
    - Так-так, звісно, все зробив, як найкраще, - вклонився ще раз Михайло все більше пітніючи і благаючи усіх святих вступитися за нього, бо... Ні, не помітить, батько й той не помітив.
    - Гаразд, - промовив господар годинника, - ось, тримайте.
    Перед Михайлом виріс невеличкий стосик жовтих кругляків, а дзвіночки знову проспівали свою пісеньку, але якоюсь вже дуже зловісною видалась вона йому. Він на слабких ногах дійшов до вхідних дверей і перевернув табличку - най буде зачинено, бо йому треба прийти до тями. Краще вже слуга, ніж господар.
    Михайло повернувся за стійку і сів на стілець. “Деталі однакові, деталі однакові, - повторював він про себе, - знаходиться вона всередині годинника, годинник закритий, годинник працює, ніхто не відкриває годинника самостійно, тільки в майстернях... Навіщо? Чому не замінив?” Михайла кидало то в жар, то в холод. Він обдумував причини свого вчинку і не міг придумати хоч якесь виправдання окрім своєї заощадливості - не часто він ремонтував такі годинники і не часто отримував таку платню. Можна ж було поставити нову деталь! Але пошкодження було незначним, всього лиш одна пружина. То навіщо замінювати майже третину механізму? Він все зробив правильно. Але чому ж тоді так страшно?
    Мелодійно задзвенів дзвіночок - Михайло здригнувся, але дзеленчало не над вхідними дверима - це всього лиш тато звав його до себе. Крамар протер мокре обличчя і поспішив до хворого.
    * * *
    Інок Стефан.
    Він вийшов на хвилинку з храму, щоб подивитися на потік відвідувачів і з полегшенням узрів всього лиш струмочок, а не повноводну ріку - пополудні містяни надавали перевагу ресторанам та відкритим театрам. До церкви на високому пагорбі поспішали приїжджі гості міста. Найчастіше вони хотіли встигнути помилуватися панорамою круч та ріки, а не поклонитися мощам святого, тому в такий час Стефан виставляв кілька послушників біля самих воріт церкви і вони проводили нечисленних гостей прямісінько до труни святого. Перехрестились, приклалися чолом до рук, кинули копійчину для пожертви і можете йти милуватися краєвидом.
    Стефан повернувся до дверей церкви і пішов за високим чоловіком, який трохи накульгував і спирався на міцну тростину. Інок легко обігнав його і направився до бокових дверей, які вели в підвал, щоб покликати послушників. Він вже майже спустився до наступних дверей, як почув крик і лемент нагорі, і стрімголов побіг нагору...
    * * *
    Золотницький Михайло.
    Під ногами скрипіли дерев’яні сходи, які вели на другий поверх, до батькової кімнати. Скрип-скрип, потрібно буде поміняти...
    - Що там, синку?
    В ніс вдарив кислий запах поту та сморід нічного горщика. Михайло швидко перетнув кімнату і відчинив вікно - свіже, сповнене пахощами повітря наповнило прохолодою молодого чоловіка. Він глибоко вдихнув:
    - Все гаразд, тату, - Михайло не хотів обертатися, йому краще дивитися на протилежну сторону вулиці, де граційна офіціантка несла на таці кавник, порцелянові горнятка, тістечка. - Чому ти кликав?
    - Повернись, синку, - попрохав батько.
    - Тату, будь ласка...
    - Повернись до мене, сину.
    Михайло повернувся - старий, горбатий дварф сидів на ліжку.
    - Тату, ти забув одягнути амулет.
    - Я в своєму домі і зараз не ті часи, - спокійно відповів той, - а мертвий не воскресне, ти вже мені повір. Хіба що... - він втягнув повітря носом і підозріло глянув на сина, - Чому ти, Аргатламе, не сказав, що до нас заходив такий високоповажний гість?
    - Не було нікого, тату, - чоловік пригладив кострубатий чуб. - Нікого з твого племені.
    - З нашого племені, хлопчику, з нашого, - виправив сина Грір Голдстоун. - І не бреши - мій ніс мене ніколи не підводив.
    - Був один чоловік, годинника приносив - я відремонтував. Все працює. Він задоволений, - проторохтів молодший Золотницький. - Я вже піду...
    - Стій! - нагримав на нього батько. - Хто це був?
    - Не знаю, тато, я не питав імені. Та й не сказав би він мені. Хто я такий?
    - Ти мій син! А моє ім’я ще чогось варте! - не заспокоювався Грір. - Говори! Невже ти не відчув?
    - Ну, годинник... Клеймо на ньому...
    - Змій в нескінченість скручений?
    - Так-так, він, - Михайло сховав обличчя в долоні, присів біля вікна і став схожим на маленького наляканого гнома. - Все ж гаразд. Він пішов задоволений.
    - Трясця твоїй людській матері! Ти вирішив спаскудити моє ім’я і занапастити весь люд? - дварф піднявся з ліжка, ступив кілька кроків і зловісною скелею навис над сином. - Ти замінив деталь?!
    Михайло не відповів.
    - А хай тобі! - дварф замахнувся, але передумав. - Швидко знайди його, поки він ще в місті, бо якщо... Ні, про це краще не думати...
    * * *
    Інок Стефан.
    Чоловік, якого він обігнав перед храмом, сидів на підлозі біля самісінької труни і розтирав ногу, а один з охоронців простягав кульгавому його ціпок. Наразі в церкві нікого стороннього не було або вони вже встигли зникнути з місця події.
    - Що трапилось? - голосно запитав Стефан і відпустив руків’я револьвера.
    - Вибачте, це я винен, - озвався чоловік і сховав годинник в кишеню жилетки. - Нога не витримала, коли я схилився до святого.
    Стефан глянув на одного з охоронців - той мовчки кивнув.
    - Дозвольте вам допомогти?
    - Якщо буде на те ваша ласка.
    Чоловікові допомогли піднятися, подали капелюх, а Стефан взяв палицю з рук охоронця.
    - Дякую вам, - сказав кульгавий. - Та все ж, якби у мене не відібрали тростину, можливо б, такої прикрості і не трапилось би.
    - Можливо, - відказав Стефан, а інок-охоронець знизав плечима, правила мовляв такі. - Вас провести?
    - Ні, дякую, я вже зможу й сам.
    - Ось ваша палиця, - Стефан передав тростину чоловікові відмітивши вагу ціпка і вирішивши, що таким легко можна проломити череп. Він провів долонею по набалдашнику і віддав тростину господарю.
    - Красно дякую, пане, - сказав той і накульгуючи пішов до виходу.
    Стефан різко повернувся до двох охоронців і ще раз вислухав їхні докладні розповіді. Звучало все доволі складно: відвідувач пройшов до труни і охоронці відібрали палицю, бо її можна було використати як зброю. Потім чолов’яга схилився над мощами, щоб приторкнутися до рук святого і його годинник випав з кишені жилетки в труну, він намагався схопити його, але не втримався на ногах і впав додолу.
    Інок Стефан пильно оглянув тіло Феофана і помітив чорну цяточку на руці святого. Він схилився ближче і доторкнувся до неї пальцем - виступила краплина крові.
    * * *
    Візницька Світлана.
    Вона верталася додому розчарована - на виставці здебільшого були представлені креслення та малюнки парових механізмів. Парова машина Ньюкомена, Ватта, Вульфа; паротяг Стефенсона, пароплав “Амазонка”; дирижабль Данилевського... Але це всього лиш папірці... Де небесні літальні апарати з безстрашними повітроплавцями, де підводні кораблі незалежних капітанів, де залізнобокі всюдихідні машини бунтівних винахідників? Два макети фірми А. Клер - вертикальний та горизонтальний парові двигуни. І все... Знала б вона раніше, що у пана Вишинського ціла самохідна парова карета є і стоїть вона у її конюшні... Вона б вмовила пана Ореста приїхати на виставку! Ото був би фурор!
    Пан Вишинський... Орест... Вона дуже негарно з ним повелася. Потрібно вибачитися... Чому її так роздратували його слова? Але вибачатися... Не буде! І крапка. Він навіть не прийшов на виставку. Йшов-йшов і не дійшов. Світлана бачила, як його зупинив нервовий юнак зі скуйовдженим волоссям. Їй здалося, що Вишинський хотів вдарити свого співбесідника, бо той, наче пес увібрав голову в плечі і стояв втупившись в землю, а потім вони разом швидко пішли геть і що дивно - Орест не кульгав.
    * * *
    Літавиця Зореслава.
    Навкруг розкинулося стародавнє місто, всюди були люди, багато людей... У кожного свої думки, радість, горе, свої прохання, забаганки, вимоги. І все це стікалося сюди. Від їхньої сили боліла голова, лихоманило, вивертало суглоби, бо енергія скупчувалася поряд з Зореславою і крутилася, вирувала, дзвеніла, двигтіла, наповнюючи тріском, гулом, і блискавками густе повітря. Та от тільки дотягнутися до неї вона не могла.
    Чорнорясі чаклували над своїми склянками, трубками та бляшанками. Молилися і затуляли очі темними скельцями, щоб бачити хмару попід стелею, якраз в тому місті, де лежав мрець. Чи краще сказати - живий мрець, бо прокинутися він не міг і померти теж. А Зореслава і без тих скелець бачила лихо. Те зло, що погубило-винищило її плем’я, випалило-постріляло цілий народ - вільних дітей матері-природи... Чорнобороде, жовтооке, бісове створіння потойбіччя, яке перекинулося в людську подобу і принесло в жертву своїй Церкві усіх істот, які споконвіку жили на цій землі.
    Зореслава знала, що за всяку ціну, повинна вирватися з полону і не дати чорнорясим завершити ритуал. Але вона знала й те, що ніхто її не почує, бо зачарована клітка не дасть їй змоги докричатися хоч до когось. А вона їх відчувала... Вони були поруч і не здогадувалися про полонянку...
    * * *
    Візницька Катерина Пилипівна.
    - Де швендяла? - голосно запитала вона в падчерки. - Юні дами, без кавалерів, між люди, в мій час, не виходили.
    Дівка мовчки пройшла повз неї міцно стискаючи парасольку і притискаючи ридикюль ліктем, а платтячко ж за її грошики куплене, і сумочка, і мотлох весь... Оце тобі дяка.
    - Ич, яке... Вся в батька...
    Знову вечір і знову важкі думи обступили Катерину Пилипівну, наче ті мухи прилітали, кружляли, обсідали її, хилили голову на груди, закривали повіки. Що робити далі, як жити?
    Вона наповнила келих і випила його великими ковтками, витерла рукавом губи і сперлася на стіл.
    Е-ех, була ж і вона колись молодою, гуляла всю ніч, мріяла про заможного парубка, що візьме її за дружину і будуть вони жити наче в казці - в добрі та злагоді. І помруть в один день... Та не так сталося, як гадалося. Парубок з’явився, та не заможній; дитинку зробив та й втік... А батькам навіщо вона така? Тому й втекла. Онуча ж не викинуть з дому, все ж таки рідна кровинка, а вона... Продасть все і повернеться в батьківську домівку заможною пані всім на заздрість! Ото батьки зрадіють! І не так вони, як маленький хлопчик-горобчик...
    Хтось прогепав важкими чоботами по ґанку поряд з нею так, що вона захиталася в кріслі. Влетів на другий поверх і так грюкнув дверима, що порожня пляшка підскочила та впала додолу. Катерина Пилипівна хотіла було підвестися і нагримати на негідника, та не змогла.
    - Ось я тобі... - прошепотіла вона і знесилено закрила очі.
    * * *
    Інок Стефан.
    Через спеціальні скляні окуляри Стефан дивився на енергію, яка клубочилася під труною Феофана, вона миготіла срібними блискавками, ярилася вогняними жилами, пульсувала синіми спалахами. Вона шукала собі вмістилище і якщо істота, яка прийме цю силу в себе буде слабкою, то її розірве на шмаття. Сила розкидає і тіло, і уламки свідомості по всіх усюдах. І не тільки в цьому світі. Тому енергію потрібно направити так, щоб частина її розбила закляття вічного сну, а інша наповнила тіло святого і дала йому змогу творити дива для слави Церкви. В цьому розділенні на потоки і допоможе літавиця. Звісно ж не з доброї волі, а з волі Церкви, бо ж для блага Церкви цю вогняну істоту було скинуто з небес.
    * * *
    Візницька Світлана.
    Вона тільки-но переодяглася в свій робочий одяг, щоб піти до конюшні на оглядини самохідної карети, як почула важкі кроки. Світлана була впевнена, що це повернувся Орест - тепер можна і попрохати дозволу на розглядини. Якби він не прийшов, то і дозволу б не питала - домовилася б з його слугою, а так... Вона пройшла до дверей номера і спочатку прислухалась - пан Вишинський розмовляв зі своїм слугою на підвищених тонах і якось не так, як належить освіченому пану, та й слуга його не пас задніх - вони лаялись, перебивали один одного, гарчали, немов дикі звірі, рухали меблі, наче боролися один з іншим...
    Світлана постукала і враз все стихло. Хтось підійшов до дверей та прочинив їх.
    - Доброго вечора, - привіталася дівчина. - Я хотіла би бачити пана Вишинського.
    Злі очі зиркали з під волохатих брів і дивилися на панянку згори-вниз.
    - Доброго... - проскреготів слуга. Закашлявся і вже більш приємнішим голосом повторив: - Доброго вечора, пані. Мій... хм... господар трохи... е-е-е... хильнув лишку і я його вкладаю спати, тому він не зможе до вас вийти.
    - О, так, розумію, - зашарілася від незручності Світлана. На хвильку задумалась, але продовжила: - А чи можу я оглянути ваш паромобіль? Пан Вишинський хвалився...
    - Так, звісно, - неввічливо перебив він Світлану, але очі його прояснилися і на обличчі з’явилося щось подібне до посмішки - обдивляйтеся, розглядайте, робіть все, що забажаєте... - і він зачинив двері.
    Світлана ошелешено стояла перед закритими дверима і не знала, як себе поводити: ніби і дозвіл отриманий, але з нею так нечемно повелися... Вона вже хотіла постукати ще раз і виказати пану Вишинському, в якому б стані той не був, про виховання його слуги, але почула:
    - Ще раз потикнеться - шию зламаю і ти мене не зупиниш... - тому вирішила більше не турбувати таких дивних, м’яко кажучи, панів.
     * * *
    Інок Стефан.
    Він перевірив усі пости і з легким серцем вже збирався йти спати, коли побачив тоненьку смужку світла, яка пролягала від прочинених дверей. Чи то інок-охоронець на радощах від скорого воскресіння Феофана таки спокусився на вино принесене в дар? Чи якийсь злодій зазіхнув на пожертви містян? А чи таки нелюдь якась припленталась?
    Стефан витягнув револьвер і звів курок. Тихо ступаючи він піднявся по сходах і побачив, що зачинитися дверям заважала рука в залишках чорної ряси. Мертві пальці стискали руків’я міцного кийка з залізними шипами на іншому кінці. Тіла інока видно не було, але тонкий кривавий слід тягнувся до вівтаря. До труни!!! Що могло так покалічити навченого та бувалого воїна, адже до церковної охорони будь-кого не беруть? Стефан тихо просочився через шпарину, лиш на кілька сантиметрів відчинивши двері.
    Церковний зал був таким же, як він його залишив годину тому - ні перекинутих високих вазонів з квітами, ні потрощених меблів, ні вкраденого іконостаса - все на своїх місцях. Лише чорніла біля труни зламана фігура охоронця, а над святим Феофаном темніла згорблена фігура. Щось клацнуло - ніби деталь якогось механізму стала на своє місце і нелюдь повернувся до Стефана. Він був кремезний, широкий; одягнутий в чорну костюм-трійку і котелок-мелон, в одній руці стискав важкий ціпок зі срібним набалдашником, в іншій якийсь круглий предмет.
    - Доброго вечора, - процідив вбивця крізь зуби і закрив кришку годинника, скріпив його карабіном з ланцюжком і сховав в кишеню жилетки. - Діло зроблене - кривавий монах спатиме вічним сном.
    Стефан вистрілив, але злодія вже не було на тому місці. “Занадто швидкий, - промайнула думка, - без магії не обійшлося”.
    - Не дурій, хлопче, залишайся краще живим, - пролунало і луною відізвалося навкруги: “Живим, живим, живи...”
    Стефан озирнувся - нікого не видно, але він знав, що його супротивник не міг вийти назовні, бо всі інші входи-виходи інок перевірив раніше. Він відкинув ногою мертву руку і зачинив двері. Але на на засув, бо на постріл повинні були прибігти інші охоронці або послушники. Охоронці - обов’язково. Стефан кинувся до трупа інока і забрав у нього револьвер. Направивши зброю в різні боки він вишукував супротивника і чекав на поміч.
    Раптом зі стелі зірвалася чорна тінь і впала біля вхідних дверей. Вона піднялася, розправила плечі і дужі руки закрили засув - Стефан залишився сам на сам з вбивцею. Той повернувся до інока і, спершись складеними одна на одну долонями, на свій ціпок, сказав:
    - Навіщо ти випробуєш долю? Я дозволив тобі вистрілити раз та чи встигнеш ти знову? Я пропоную тобі життя і службу біля Феофана, - чоловік чвиркнув крізь зуби на підлогу. - Якщо тебе це цікавить, то він живий. Точніше - напівживий, як завжди.
    Стефан вдавано розслабився, трохи опустив дула револьверів донизу, але перемістив їх перед собою.
    - Я і без твого дозволу служу Церкві та охороняю святого.
    - Так, - легко згодився вбивця, - але ти можеш скінчити як твій товариш, а можеш доблесно захистити мощі і продовжити свою службу як не тут, то деінде. Наприклад, в Ватикані чи Константинополі.
    - Константинополі?
    - Гаразд - в Стамбулі, але це не суттєво.
    Стефан зробив обережний крок вперед - потрібно зменшити відстань до мінімуму, щоб влучити в такого противника.
    - Феофан скоро повстане з мертвих і винищить залишки нелюдів.
    - Ні, не прокинеться - його час у мене, - він притис долоню до грудей. Потім підняв свою палицю, покрутив набалдашник і продовжив: - Чи знаєш ти, хлопче, що хотів зробити оцей, - він вказав палицею на труну поряд з Стефаном і не поставив кінець тростини на підлогу, а взяв в руку наче гвинтівку, - з цим містом і прилеглими територіями? Чи знаєш ти, що цьому покидьку було байдуже хто живе навкруг: люди чи істоти? Ти знаєш навіщо в підвалинах цієї церкви лежать дзвони, які так і не встигли встановити? Ті дзвони, які ні в якому разі не повинні співати над Градом Кия, бо...
    “Зараз!”- промайнуло в голові у Стефана і він вистрілив. Раз, другий, третій... З обох револьверів цілячи в темну фігуру. Ворог вистрілив раз - з палиці. Куля влучила в груди інока і своєю силою жбурнула його в іконостас.
    * * *
    Літавиця Зореслава
    Вона почула грім і прокинулась. Послушник, який наглядав за нею, подивився на стелю і витягнув з під ряси револьвер. Спочатку він направив його на Зореславу, а палець іншої руки притис до своїх вуст. Літавиця вдала, що зробить так, як їй вказують, але сама потайки, перемагаючи пекучий біль захисних заклять клітки, потяглася до свідомості монаха розуміючи, що зараз занадто вдалий час, щоб зволікати.
    * * *
    Інок Стефан.
    - Курва, - прохрипів він і заходився швидко стягувати з себе залізний панцир, бо дихати було ніяк, не говорячи про те, щоб битися. Потрібно виходити до ворога і не підпустити його до труни. Він почув кроки. Скільки набоїв має ота чудо-палиця? Добре, якщо вона однозарядна. А як ні?
    Стефан виглянув з-за уламків ікон і побачив направлений в його сторону ціпок - він відкотився в сторону. Гримнуло і на нього полетіли уламки стіни.
    - Я не хочу тебе вбивати, - почув інок голос ворога. - дай мені піти.
    - Куди... - Стефан закашлявся, застогнав. - Куди ти підеш, нелюд? Вже напевно всі збіглися до церкви і зараз виб’ють ті кляті двері.
    - Невже тобі не шкода своїх товаришів? Він же вб’є їх усіх. Усіх до одного...
    Стефан не був впевнений в тому хто його супротивник, але тепер:
    - Ти перевертень?
    - Якщо тобі подобається це слово.
    - Навіщо ти тут, якщо не вбити святого? -
    - Розумієш, з вашими хитромудрими механізмами, з вашими молитвами, з вірою в цю людину, яку ви піднесли до рангу бога, ви накопичили навкруг скільки енергії, що могли б завиграшки повернути до життя цього нелюда.
    Стефан підповз і виглянув до зали, але не побачив нікого - звідки ж той розмовляє?
    - Але так не повинно бути. Його доля - лежати в труні і дарувати благо і зцілення всім стражденним. Від цього йому болить ще більше, бо за життя Феофан сіяв тільки сльози та горе. Можливо смерть і змінила б його, але він її не гідний.
    Стефан врешті решт зрозумів звідки до нього лине голос і перевернувшись розстріляв стелю над собою всіма набоями.
    З пилу та диму до нього простяглася рука. Йому здалося, що ці пальці можуть належати тільки велету. Легко, наче пушинку, Стефана відірвали від землі і жбурнули в стіну. Отже - не влучив, вирішив він і спробував піднятися, але його підняли раніше і почали бити об стіну. З кожним разом дужче і дужче...
    - Жити... - встиг прошепотіти він і його залишили в спокої.
    - Вибачте, мого друга, але ви трішки подряпали його і мені доводиться докладати неймовірних зусиль, щоб втримати його, - почув інок. - Я піду, а ви охороняйте тіло Феофана якнайкраще, бо мені потрібен його час.
    Крізь мутну, червону пелену Стефан одним оком побачив, як кремезний чоловік пішов у напрямку бокових дверей. Однією рукою він спирався на палицю-гвинтівку, а його правиця безпорадно висіла...
    “Влучив таки, - подумав Стефан і втратив свідомість.
    * * *
    Літавиця Зореслава.
    Вона направила револьвер на вхідні двері. Рука послушника тремтіла, очі вилазили з орбіт, але Зореслава міцно тримала його розум і вливала в його тіло свій біль від пекучих заклять, які цей же монах наклав на грати. Най постраждає і відчує на своїй шкірі біль.
    Двері відчинилися і на порозі виник силует кремезного чоловіка, він похитнувся і Зореславі на мить здалося, що їх двоє. Це могло статися від того, що вона дивилася і своїми очима, і очима послушника. Вона націлила на нього револьвер і побачила кров, яка капала на кам’яну підлогу з руки чоловіка. Він знову хитнувся в іншу сторону і жбурнув в монаха палицю. Зореслава натисла на гачок, але незнайомець був спритнішим, бо кинувши ціпок, він впав на підлогу. Куля відрикошетила від стіни і помчала до склепіння храму. Палиця простромила тіло бідного монаха, влучила в грати і сила удару відкинула Зореславу в інший куток клітки.
    Чоловік не зміг піднявся з підлоги, а тільки сів. Він озирнувся і обдивившись кімнату втупився в бранку. Перед собою він бачив миловидну дівчину: голу, побиту і знесилену. Зореслава ж бачила як міняється сутність людини: з безжального звіра він перетворювався на благородного лицаря. Він витягнув з кишені окуляри з одним цілим скельцем, надів їх і уважно подивився на полонянку, потім посміхнувся, піднявся і відчинив дверцята - магія не стримувала його.
    - Допоможи мені звідси вибратися, - попрохав він. - я знаю хто ти, а ти можливо пізнаєш мене.
    - Я вже бачу хто ти, лицарю, - тихо відповіла вона. - Та я б хотіла вивести тебе самого... Без нього...
    * * *
    Візницька Світлана.
    Вона поверталася в свою кімнату в доброму гуморі і трохи не сміялася вголос - так сподобався їй паромобіль пана Вишинського. Вона підійшла до дверей його номера, бо побачила смужку світла, яка відділяла двері від одвірка і хотіла постукати, але від доторку двері відчинилися самі.
    В кімнаті панував безлад: одяг був розкиданий по всій кімнаті, меблі посунуті зі своїх місць, ніби їх штурляли ногами, аркуші паперу, записники і книги валялися по підлозі.
    Світлана підняла один записник, розгорнула його на першій сторінці і прочитала дарчий напис виведений каліграфічним почерком:
    “Можливо, ці записи допоможуть Вам знайти золоту середину, і Ви витримаєте всі негаразди. Головне - не втрачайте надію. Ваш Генрі Джекіл”.
    Нижче було криво нашкрябано:
    “Негаразди - це ми. Твій Едвард Гайд”.
    * * *
    Літавиця Зореслава.
    Чоловік уважно подивився на неї: одним оком він бачив гарну дівчину, іншим - через магічне скло - вогняну істоту. Він похитав головою:
    - Ні - ми єдине ціле...
    - Ну що ж, це твій вибір... - вона ввібрала частину енергії і, прикривши свого рятівника силовим щитом, одним рухом направила іншу нищити все довкола. - А тепер, ходімо...
    Вони вийшли з підземного ходу десь на околиці міста. Знайшли старий, але ще міцний і не дірявий човен та попливли в ньому вниз за течією.
    Він заснув, а Зореслава, закутавшись в чорну рясу, мовчки дивилася, як повз неї пропливали мальовничі береги могутньої ріки, яка заледве не перетворилася на море...

  Время приёма: 23:34 08.05.2021