17:24 18.07.2021
Поздравляем победителей 57-ого конкурса!
1 Что в имени моём? aw006 Дороже звёзд
2 Лара aw007 Тёмный Астронавт
3 Что в имени моём? aw005 Прометей


   
 
 
    Запомнить
     
Регистрация Конкурс №57 Финал

Автор: Марина Ількова Число символов: 31343
Конкурс №58 Фінал
Рассказ открыт для комментирования

ay012 Тараканівський форт


    – Тараканівський форт на Рівненщині – унікальна споруда військового архітектурного будівництва 19 століття. Саме даній темі буде присвячена наступна лекція, яка у понеділок. У когось є запитання? – запитала я в надії, що їх немає. Та серед сімдесяти студентів все ж один таки підняв руку. – Так, Антонов, запитуй.
    – Оксана Іванівна, а ви були там?
    – Була.
    – І бачили славнозвісний «генератор часу»?
    – Антонов, я була на екскурсії. До «генератору часу» нас не водили.
    – А чого не були в експедиції? Привидів злякались?
    – Я доктор історичних наук, професор, зав. кафедри історії середніх віків Львівського національного університету ім. І. Франка. Антонов, як ти вважаєш, я можу вірити у ще щось, окрім науки?
    – Значить в кохання ви не вірите?
    Я непомітно занервувала.
    – Як це питання стосується нашої розмови?
    – Ну, кохання ж не наукове поняття? Значить, ви в нього не вірите.
    – Антонов, як тільки з’явиться можливість поїхати у Тараканівський форт, я обіцяю, що обов’язково візьму тебе у цю експедицію. – Зробила спробу перевести тему.
    – З вами хоч на край світу! – з посмішкою відповів студент.
    – Чекаю тебе з такою ж впевненістю на підсумковому заліку у кінці семестру…
    Нарешті почувся звук дзвінка, який буквально урятував мене від розмови, що ставила мене у незручне становище.
    Лекційна зала буквально перетворилась на вулик, у якому розпочиналось інше, паралельне життя на перерві. Я закрила свої записи, підняла очі догори та побачила чарівну посмішку Антонова. Ямочки на його щоках, змушували мене червоніти, що я, як викладач, намагалась уникати.
    – У тебе ще є якісь запитання? – з награним спокоєм запитала.
    – А давай поїдемо на цих вихідних у Тараканівський форт. Я знаю, що ти давно намагаєшся добитися експедиції та тобі відмовляють.
    – Антонов, – я голосно видихнула, – по-перше, я не пам’ятаю, щоб ми переходили на «ти». По-друге, форт знаходиться у аварійному стані, саме тому не варто туди відправлятися без належної підготовки. – Перевела погляд на якусь точку у стіні і продовжила. – Андрій, попрошу тебе, не задавати компрометуючих запитань. Я викладач, ти студент. Між нами не може бути нічого спільного. Мені здається, ти передивився фільмів.
    – Оксана, не зважаючи на те, що ти мій викладач і ще, що ти там казала про доктора наук, ми з тобою одного віку. Це моя друга вища освіта. Я запропонував ВАМ – на слові «вам» він зробив такий акцент, наче дорікав мені у чомусь – цю пропозицію, бо знаю, що ВИ, – знову акцент, – давно про це мрієте. До побачення, – після короткої паузи сказав він та пішов до виходу.
    – До побачення – відповіла у спину, та він мене уже не чув. Це було швидше по інерції, аніж з ввічливості.
    За звичкою підібрала усі листки, що лежали на столі та пішла на свою кафедру. Там мене зі зміїною посмішкою зустріли колеги, які поглядом засудили мене за те, що я ще не встигла згрішити.
    – Гарпії – сказала подумки, чекаючи свого тролейбусу на зупинці.
    Поряд дві мої студентки пошепки обговорили, як я, на їх думку, без смаку одягаюсь, що у мене немає ні грудей, ні «п’ятої точки», і що тільки усі класні хлопці у мені знаходять. Відверто кажучи, аби я не була їх викладачем, відповіла б, проте вчительська тактовність змусила мене мовчки зайти у тролейбус №11.
    – Господи, дай дотягти до вечора – прошепотіла, та бабуся, досить поважного віку, повернула до мене обличчя.
    – Гріх так казати, дитино, ти ж іще молода – відповіла вона, встала та пішла до виходу.
    Її слова змусили мене утонути у власних думках. Молода? Це порівняно. Моя мама каже, що у моєму віці (28 років) вона мала уже чоловіка, коханця, та мене чотирирічну.
    Коли я поступила до університету, вирішила для себе, що стану найкращою. З цією метою я вдало товстелезними книгами з історії та археології відбивала усіх залицяльників з такою силою, що десь коло виходу з кімнати у гуртожитку вони плювали у мою сторону слиною повною відчаю, образи та навіть зневаги. Так пройшов перший курс. До четвертого, навіть приблудна собака знала, що окрім науки мене нічого не цікавить. От десь у цих студентських роках я і прошляпила того єдиного. Зараз, коли я вже не відмовилася б від приємної компанії «одного-єдиного», ніхто на мене і не гляне, хоча і книг немає, і я вже не кидаю словами на право та на ліво. Окрім студентів ніхто не залицяється. Та вчительська тактовність, про яку уже згадувала, не дає мені права навіть задуматись над таким варіантом.
    – «Тобі давно пора заміж! І коханця!» – каже моя мама так, наче це в лото зіграти, виграшем якого є слова: «Пані, ви заміж за мене…»
    – Виходите? – почувся грубий неприємний тон контролера.
    – Що?
    – Пані, кінцева, ви виходите?
    – Угу! – кивнула, піднялася з місця, намагаючись зрозуміти, як можна пропустити свою зупинку, проїхавши три зайві.
    – Ви що змінили маршрут? – спробувала пожартувати, та погляд невдоволеного чоловіка-контролера ще раз довів мені, яке я пусте місце.
    – Дякую, – відповіла.
    «Та пішов ти», – додала подумки.
    Завжди любила весну. Життя наче перезавантажується з стартової точки. Табула Раса. Є шанс розпочати усе по-іншому. Можливо, я так думаю через те, що мені є чого змінювати у минулому.
    – У вас є сірники? – запитала у першого ліпшого, дістаючи сигарету з пачки.
    – Хіба така гарна пані курить? – зневага у його голосі змусила мене криво посміхнутися.
    «А не пішов би ти туди, куди і контролер»? – запитала подумки, коли мій «перший ліпший перехожий» повертав за ріг. Та у мене в руках була та чортова пачка сірників, все решта не мало значення.
    Як тільки вдихнула нікотин, у спину хтось врізався з такою силою, що я ледь втрималась на ногах.
    – Пробачте! – мовив голос.
    Повернулась, позаду стояв юнак. Він посміхався, на шоках у нього були ямочки.
    – Нічого страшного, – мовила і згадала про Антонова.
    «Чорт!» – вилаялася про себе.
    – Я не хотів. Я просто не вмію кататися на роликах. Ось уперше став, не втримався.
    – Як не умієте? то для чого одягли їх?
    – Щоб навчитись. Життя таке коротке, хочу спробувати по максимуму. Життя без заборон, без заперечень, без кордонів, – сказав він та незграбно почав рухатись через дорогу.
    Коли я нарешті почала наближатися до своєї квартири, невидима петля на моїй шиї почала звужуватись – задихаючись відчинила двері та вдихнула аромат самотності, поставила чайник на плиту та сіла на диван. Телек не вмикаю – там суцільна брехня, книги – фантастика, телефон – зло. Залишки настрою валялись на підлозі і, по моєму, билися в агонії. Чайник засичав, мов співав реквієм, сусідський кіт занявчав, мов оплакував.
    «Покойся з миром ще один довгий вечір».
    «… без заборон, без заперечень, без кордонів!» – у голові, мов ввімкнулась лампочка. Я швидко зірвалась з місця, похапцем зібрала речі, вимкнула чайник, викликала таксі та побігла униз східцями.
    – На автовокзал, будь ласка, – сказала впевнено таксисту.
    Як тільки авто рушило з місця, і ми почали від’їжджати від будинку, з таким же успіхом віддалялась моя впевненість, наче вона є невід’ємною частиною моєї квартири.
    – З вас 80 гривень – нарешті порушив тривалу мовчанку таксист азербайджанської національності. Поки я діставала гаманця, він продовжив. – А не пізно для подорожі такій молодій дівчині?
    – Саме враз, – ввічливо відповіла, протягуючи йому купюри. – Без здачі.
    Дверкою машини гримнула так, наче виплескувала увесь гнів.
    Коли моя невпевненість досягла апогею, я уже сиділа у автобусі та чекала відправлення. Раптом зірвалася з місця та попрямувала до виходу.
    – Вам куди? – запитав водій, що стояв при вході.
    – В Рівне. Тараканів.
    – Сідайте на місце, відправлення через п’ять хвилин.
    – Добре, дякую, – повернулась назад та пішла до того місця, з якого щойно підірвалась, мов ужалена.
    Автобус відправився як і обіцялось. Тихе гудіння мотора та погойдування швидко заколихали мене. Я провалилась у сон.
    – Пані, скоро ваша зупинка, – тихо прошепотіла до мене жінка. Своєю рукою вона злегка тримала мене за плече.
    Я потерла долонями очі, щоб вони знову не заплющились. На дворі почало сутеніти.
    Щойно вийшла з автобуса, підійшло три таксиста, щоб запропонувати свої послуги.
    – Тараканівський форт.
    Два таксиста зробили вигляд, наче в них вдома сидить президент України і ломонули у протилежну від мене сторону. Третій, спокійно викинув недопалок та сказав:
    – У форт в ніч?
    – Так!
    – За подвійним тарифом!
    – Згодна – відповіла та сіла на переднє місце у таксі.
    У повітрі відчувалась вологість. Крізь сутінки місто здавалось сірим та непривітним.
    – Сподіваюсь у вас є парасолька?
    – Немає. Та навіть, якби була, навряд мене це урятує.
    Таксист глянув на мене, мов на божевільну. Я зрозуміла це по його погляду. Відступати немає куди.
    «Життя без заборон, без заперечень, без кордонів». Боже, я повелася, як остання дура, на лозунг якогось підлітка, може навіть і наркомана. Думки хаотично бігали, мов таракани у голові, в той час, коли руки та ноги трусились перед входом у форт. Від темряви очі, хоч виколи.
    Якщо взяла на себе роль королеви, треба їй відповідати. Якщо вже стоїш перед входом, назад не тікати. А це мій лозунг.
    – З Богом – сказала вголос, знаючи що мене ніхто не почує.
    Перехрестилась, ввімкнула ліхтарик та зробила крок у цілковите чорне ніщо.
    З неба посипався невпевнений дрібний весняний дощик.
    Як тільки мої очі звикли до темряви, я почала краще орієнтуватись у просторі плюс ліхтарик і це дорівнює можливість вільного пересування.
    Треба десь перебути до світанку. Незважаючи на страх, знайшла перевагу у тому, що приїхала на ніч: «Принаймні розвію усі міфи та легенди, що точаться навколо цього місця. Теж мені, найтаємничіше місце України. Притулок привидів. Неуки та боягузи нарахували їх близько тринадцяти. Ну, ну! Подивимось».
    Я рухалася по витоптаній стежині до будь якого місця під накриттям. Глянула на годинник, пів на дванадцяту.
    «Оксано, Оксано, ти геть здуріла. Якого чорта ти сюди припхалася»? – нарешті зі слізьми на очах запитала саму себе.
    Дощик хоч був і невеликим, та мій одяг промок на нитку. Як тільки я дісталася до місця, яке цілком підходить, зняла рюкзак, щоб витягти термос із чаєм. У далині почувся грім. Страх змалював мені його, мов це рухнув увесь форт, котрий зараз упаде мені на плечі. Інстинктивно хапальним рефлексом ухопилася за стіну. Далі відчула жар, який швидко змінився на холод по всьому тілі. У мене, мов вп’ялися сотні тоненьких голочок, які не дали мені втриматись на ногах. Удар струмом. Я упала.
    Як тільки перші промінчики сонця почали пестити моє обличчя, прокинулась. У голові швидко усе систематизувалось, тому відразу відкрити очі не наважувалась. Якщо досі жива, значить у безпеці. Не дивлячись на те, що учора добряче упала, нічого не боліло.
    – Вітаю!
    Ось це банальне «вітаю» змусило мене швидко розплющити очі та позадкувати на руках у протилежну сторону. Поки зір призвичаївся до яскравого сонця, пройшло декілька секунд, у які я встигла пригадати, що їхала сама, і що тут не повинно бути нікого, окрім мене.
    На фоні зелених заростів на мене дивився молодий юнак.
    Військовий?
    Та це не наша військова форма!
    – Хто ви? – запитала так, мов переді мною стояла нечиста сила.
    – Рядовий Пелипчук – він віддав честь та посміхнувся. Мої очі зробилися, як два здоровезних блюдця.
    – Хто? - задихаючись перепитала.
    – Рядовий солдат Пелипчук Іван. Прізвисько – Пелип.
    Мені тільки дійшло, що на ньому форма ще часів Першої світової.
    – Це жарт? – риторично запитала та поглянула на годинник. Пів на дванадцяту.
    Я що була без свідомості дванадцять годин?
    – Ти Оксана? – спокійно запитав солдат.
    – Так! А звідки ти … – не давши закінчити, перебив.
    – Це немає значення. Вставай, нам час іти.
    – Куди? Я з тобою нікуди не… – знову не дав доказати.
    – Ти хочеш залишитись тут? – його запитання змусило мене передумати.
    – Ні! Я йду.
    Звелася на ноги, струсила бруд з одягу і почала збирати розкидані речі у рюкзак.
    – Куди ми ідемо? – знову запитала, та уже з більшою довірою в голосі.
    – Ти хочеш побачити форт?
    – Я була тут на екскурсії…
    – Я говорю про ті місця, куди екскурсія не ходить.
    Його відповідь знову привела мене у ступор.
    – Чому ти у формі? Попередні екскурсоводи були у звичайному одязі, – запитала по дорозі.
    – Бо я солдат!
    – Тобто?
    З правої сторони почулися різноманітні голоси. Коли я повернула голову, то побачила, що знайомий мені гід веде близько двадцяти людей по одному із етапів екскурсії.
    – О, люди! – швидко підбігла до них. – Можна приєднатися до вас?
    На моє запитання ніхто не відреагував. Я скажу більше, ніхто не повернув навіть обличчя в мою сторону.
    – Ауууууууу! – я махала рукою перед обличчям одного із туристів, але він не реагував.
    – Вони тебе не бачать! – сказав спокійним тоном солдат.
    – Що? Як не бачать? – запитала уже у паніці.
    – Ти привид!
    – Що ти верзеш? Ти п’яний?
    Я побігла у невідомому напрямку, не помічаючи нічого навкруги, у голові роїлися сотні думок.
    Враз відчула невагомість, подивилася під ноги, а твердої основи не було. Я висіла, буквально, у повітрі. Коли повернулася голову назад, то побачила, що до мене наближається Пелип, який, здається щойно пройшов крізь стіну.
    – Заспокойся, – сказав він тоном, наче нічого не відбулось.
    – Добре, – відповідь була зовсім не спокійною. – І що ти мені порадиш робити?
    – Хочеш покажу форт?
    – Угу! – кивнула. Насправді я не хотіла нічого, та вибору у мене не було.
    Ми вийшли з однієї із стін. Якраз напроти нас ішла та екскурсія.
    – Приєднаємось до них? Так просто буде цікавіше, – з посмішкою та незрозумілим азартом мовив солдат.
    – Зараз ми наближаємось до круглої кімнати. Легенди стверджують, що вона слугувала пасткою для ворогів, якщо у неї потрапити без додаткового світла, то нереально вибратися. Кімната збудована так, що якщо рухатися за часовою стрілкою, то здається, що підіймаєшся догори, а проти – що опускаєшся донизу.
    Екскурсовод розповідав аудиторії із двадцяти чоловік одну із чергових легенд. Ми ж з солдатом стояли осторонь та спостерігали.
    – Брехня! – кімната будувалась як склад для боєприпасів, а про те, що вона може слугувати пасткою стало зрозуміло набагато пізніше.
    Я подивилася на Пелипа і зловила себе на думці, що це мій шанс дізнатися про форт набагато більше, ніж могли мені дати книги, Інтернет, розповіді старожилів і все решта. Поруч зі мною стояв голос із минулого. Це неперевершене відчуття накрило мене хвилею, що я ледь не заплакала від щастя.
    – За часів Першої Світової цей колодязь слугував джерелом води, а зараз – це містичне місце, у якому згубили своє життя не один десяток людей. Проте одну дівчинку все ж урятували.
    Слова гіда привернула увагу одного із туристів.
    – І хто ж її урятував? – запитав він.
    – Подейкують, що привид солдата, який загинув тут. Але це все легенди, – відмахнувся гід Саша.
    – Це ти її урятував? – серйозно запитала. – Чому тільки її?
    – За життя у мене була дочка такого ж віку. Коли я пішов на війну, то пообіцяв, що завжди оберігатиму її. Я навіть не знаю, чи зосталася вона живою. Чи урятували її у ті страшні часи. Можливо у мене є прапрапраправнуки. Я навіть не знаю чи могли б вони у мене бути. Страшне відчуття.
    Ми повільно рушили далі.
    – Зараз ми рухаємося повз стіну, на якій усі бажаючі залишали написи, проте напис «1905» експерти вважають справжнім. – Промовив екскурсовод з такою гідністю, мов відкрив Америку. – А зараз у вас є декілька хвилин, щоб зробити фото.
    – Це правда? – запитала.
    – Ні! Його зробив один із відвідувачів на підпитку. А місцеві використовують його як приманку для туристів. Цей напис фальшивий, на відміну від ось цього.
    Солдат підійшов до тієї частини стіни, що була обкладена плиткою. Він відколупнув декілька плит. На стіні червоною фарбою було написано «За Родину!». Напис ледь проглядався, проте прочитати можна було.
    – Коли німці захопили форт, вони намагалися змити цей напис і водою, і кислотою, та взагалі всім, що потрапляло під руки. Ще однією спробою було збити його молотами, та напис знову і знову проступав. Їм нічого не залишалось, як заложити його плиткою поверх.
    – А чим був зроблений напис? Якою речовиною? – запитала з науковим інтересом.
    – Кров’ю, – міцно стискаючи зуби відповів.
    Екскурсія почала повільно рухатися далі, а з нею і я з Пелипом.
    – На території форту часто можна побачити мертвих з незрозумілих причин тварин.
    Голос екскурсовода залишився на задньому плані.
    – Це через отруйний газ. У підземному поверсі форту німецькі учені намагалися винайти ядерну зброю, щоб змінити хід війни. Коли наші війська пробивали лінію оборони, перед втечею німці залили три останніх поверхи бетоном, щоб вона не потрапила у інші руки. З часом у бетоні зробилися мікро тріщини і речовина почала тоненькою цівочкою сочитися назовні. Земля накопичила отруту, на якому все ще росли рослини, яких і їли ті бідолашні тварини, – пояснив солдат, зробивши декілька кроків вперед.
    – Як все прозаїчно просто.
    – Цей форт – це столітня історія, що з роками обросла легендами, які приховують не одну таємницю, – прошепотів солдат.
    – Подейкують, що цілий загін НКВДистів заблукав у нижніх ярусах форту, тому їх залили бетоном, щоб більше жодна душа не загубилась у цих таємничих стінах, – знову донісся до нас голос екскурсовода. – Та це знову лише легенда.
    – Брехня! На мою думку, це просто командири якоїсь військової частини таким чином прикрили докази того, що вони послали на смерть цілий загін без вагомої на те причини. А, повір мені, за це не солодко б’ють по шапці. Я знаю точно, не раз пройшов цю школу. А як то кажуть: «Нема тіла, нема діла». Так і тут, хто пошле на пошуки ще один загін, коли попередній таємничо зник. Мистецтво війни. – Солдат перевів погляд на екскурсію, що йшла на декілька кроків попереду від нас. – Принаймні за весь час мого перебування загону солдатів я не бачив – додав категоричним голосом.
    – Я читала, що німці тут проводили досліди на людях. Це правда?
    – Це, нажаль, правда. Хочеш покажу де?
    Я нічого не відповіла, лише ствердно кивнула. Солдат швидко покрокував, відповідно і я за ним. По інерції зупинилась перед першою ж стіною. Пелип, не змінюючи руху, пройшов крізь неї. З осторогою пройшла за ним. Потім він пройшов ще крізь одну, і ще, і знову, тоді крізь підлогу. Я покірно йшла за ним, аж поки він не зупинився. Ми висіли у повітрі. Кімната була заповнена на 2/3 водою, на якій все ще пливали залишки залізних банок та наглухо закритих склянок із незрозумілими порошками у середині. Ліжка теж частково було видно, як і стільці. А скільки всього залишалось на дні, можна було лише уявити.
    – Ось у цій кімнаті буквально катували людей. Скількох було замордовано, скільком просто добито, – розпочав розмову солдат, поки я злякано розглядала усе навкруги.
    – Ходімо звідси – ледь витиснула із себе слова.
    – Що?
    – Виведи мене звідси! – викрикнула, мов щось витісняло мене із цієї кімнати.
    Солдат рушив з місця, я – за ним. Коли ми вийшли назовні, то піднялися аж на самий вершечок однієї із напівзруйнованих споруд. Я сіла та довго не наважувалась розпочати розмову. Надворі почало сутеніти. Із висоти пташиного польоту побачила як екскурсія була уже на виході із форту. Подивилась на годинник – пів на дванадцяту.
    – Годинник не працює. Тут не має поняття часу. Ми у часовому вакуумі.
    – Тобто?
    – Тут час стоїть на місці! Думаєш чому я досі молодий?
    Я нічого не думала, тому просто промовчала. Деякий час ми сиділи мовчки, аж поки не розгледіла якусь незрозумілу постать, що рухалася до місця, де розташовані так звані могили закатованих людей.
    – У форт в ніч – прошепотіла, піднявши одну брову догори.
    – Хто б казав.
    – Що він робить? – запитала у солдата, коли розгледіла, що невідомий, тупцює коло могил.
    – Поливає могили якимось розчином, щоб вони злегка світились. Однією із легенд є те, що ці могили світяться внаслідок того, що німці проводили експерименти на людях.
    – А насправді це просто флюорисцентний розчин? Але для чого?
    – Розумієш, селище неподалік форту виживає лише за рахунок прибутку з екскурсій, сувенірних крамничок, ресторанчиків, в яких їдять приїжджі. Без туристів це містечко просто загине, як і сам форт. Для цього вони вигадують легенди та самі ж втілюють їх у життя.
    – Але ж це ганебно, – заперечила.
    – Їх теж можна зрозуміти. Кожен виживає, як може. Я зараз теж усе б віддав, щоб повернути життя назад.
    Як тільки процедура над могилами була завершена, нічний гість бігцем вибіг, натомість могили засяяли зеленуватим відтінком.
    – Хто то був? – запитала так, наче мені не все одно.
    – Екскурсовод, якого ми сьогодні бачили.
    – Ну-так. Як я не здогадалась.
    Розчарувавшись, опустила голову донизу. У рюкзаку завібрував телефон, згодом почулася тиха мелодія.
    – Ти не зможеш відповісти, – сказав солдат, поки я намагалася нащупати телефон у сумці.
    – Чому?
    – Бо ти привид!
    Припинила пошуки мобільного.
    – Я померла? – тихо запитала у солдата.
    – Ні. Ти, поки що, жива. Твій дух відділився від тіла, внаслідок того, що спрацював «генератор». Тіло твоє так і лежить під аркою, де ми з тобою вперше зустрілись.
    Від почутого мене, мов знову ударило струмом.
    – «Генератор часу» існує?
    – Перед тим, як утекти німецькі учені залили його бетоном, як і зброю, яку розробляли. Забрати його з собою, було нереальним, бо він громіздкий, а часу було обмаль. Коли суміш великим масивом лилася на апарат, він увімкнувся. Бетон застиг. По суті, «генератор» завжди у дії, але, коли йому спрацьовувати вирішую я.
    – Ти?
    Почувся знову звук мобільного. Нарешті віднайшла його у рюкзаку. На екрані висвітилося «Антонов».
    – Але як? – підняла голову та глянула на Пелипа.
    – За весь той час, який я замкнений у цій часовій клітці, навчився ним керувати. Я, певною мірою, теж лише імпульси. Якщо правильно їх налаштувати, перехопити електрохвилі «генератора», то можна привести його у дію. Правда, це за умови надмірної вологості, коли імпульси за допомогою краплин дощу передаються по усіх стінах форту.
    – Для чого ти мене сюди переніс? – не розуміючи нічого з того, що відбувалось запитала. – І взагалі, яке ти мав право…
    Солдат не дав мені закінчити речення, різко перебив:
    – А яке право мав той, хто забрав у мене життя? Яке право має той, хто утримує досі мене тут, ще й при здоровому глузді та свідомості? Я все ще пам’ятаю запах волосся дружини, дзвінкий дитячий сміх донечки, хоча пройшло вже більше ста років. Більше чортових ста років. Я, мов вічний сторож. Мов глядач, який спостерігає за тим, як змінюються часові декорації: люди, одяг, мова.
    – Для чого ти мене сюди переніс? – з притиском запитала. – Щоб у твоїх вічних скитаннях був компаньйон?
    – Мені було 26 років, коли я пішов на фронт. Для нас, солдатів, війна була, наче паралельним світом, іншим виміром. Так от, повернутися до свого попереднього життя було дуже складно – війна роз’їдала нас із середини, мов черв’як яблуко, звісно, того хто залишався живим. Багато кому приходили листи із того, іншого, світу із одним коротким, проте змістовним словом: «Пробач». Та не мені! Мою дружину звали Оксана. Ми були не просто сім’я, ми були одним цілим, яке, нажаль, розділила війна. Я не просто її любив, я жив нею. Наша донечка, була тому підтвердженням. Наша Іванка. Оксана до останнього чекала на мене. Після моєї смерті, я не знаю, як склалася її доля. Чи полюбила вона ще когось? Одружилась? Її вже немає в живих, а я все ще несамовито та безрезультатно сумую за нею. А ти… Ти чимось схожа на неї. Не лише іменем, а й характером, – солдат посміхнувся, перевів подих та продовжив. – Вона теж була уперта та смілива, достобіса непокірна та бурхлива. Мабуть, моя душа не віднайде бажаного спокою, поки я не дізнаюсь, що з ними трапилось.
    – Звідки ти знаєш, яка я?
    – За усі ці роки, що я тут, не часто бачив дівчат, які приходять у форт вночі. Твій характер простежується по тому, як ти ходиш, як береш речі, як реагуєш на події.
    – Але ти ж розумієш, що я не заміню тобі твоєї Оксани.
    – Я й не хочу, – з сумом відповів солдат. – Ти схожа на неї, але не вона. Іншої такої не буде. Я переніс тебе через те, що в темряві ти забрела у те місце, куди не ходять екскурсії. Ти добряче ударилась головою, втратила багато крові, і навряд тебе хтось віднайде.
    Мобільний знову завібрував.
    – Чорт, – вилаялася.
    – Це твій коханий? – запитав солдат.
    – Це мій студент! – категоричним голосом відповіла.
    – Одне іншому не заважає.
    – Це як сказати, – я дивилась на слухавку телефону, на якій миготів напис: «Антонов».
    – Я познайомився з Оксаною у госпіталі. Мені було 19. Бронхіт. Вона була медсестрою, котра постійно мені говорила, що медичний персонал не має права мати стосунки з пацієнтами. Я закохався у неї відразу. З першого погляду. З першого подиху… І до останнього.
    – І що ти зробив?
    – Перевівся у іншу лікарню і прийшов до неї з великим букетом польових ромашок. «Тепер я не твій пацієнт»: сказав їй. Вона нічого не відповіла, лише заблистіли очі. Таким блиском вони сяяли аж поки мене не призвали на фронт. – Пелип видихнув.
    На мить запала дика мовчанка.
    Знову задзижчав телефон.
    – Я помираю? – запитала.
    Солдат кивнув.
    Дивлячись на екран телефону, я вперше в житті тверезо розуміла, що не хочу помирати. Я хочу жити, хочу мати чоловіка, не хочу мати коханця. Хочу дитину, можна дві: хлопчика та дівчинку.
    Солдат не зводив погляду. Певно, намагався знайти в мені будь яку схожість зі своєю дружиною. На якусь мить я зазирнула йому у вічі, на дні яких все ще таїлась душа, яка була сповнена болю та туги. Відвела погляд униз і побачила, що частина моєї руки розчинилась.
    – Що це? – злякано запитала у солдата.
    – Ти зникаєш – спокійно відповів він.
    – Але чому? – Я майже кричала.
    – Ти повертаєшся у свій світ, – солдат посміхнувся, злегка махнув рукою. – Знайди їх…
    Це останнє, що я почула.
    Свідомість вимкнулась. Відчула страшенний біль у голові. Тіло трусилось, мов у пропасниці. Холод, що огорнув мене, не давав змоги зробити ані найменшого руху. Сильно нудило. Мене, мов переїхав танк. При чому не лише в одну сторону, а проїхався туди й назад.
    – Оксана ти мене чуєш? – голос долинав десь із глибини. – Оксана! – дужі руки трусили мене, мов грушу.
    З останніх сил я розплющила очі.
    – Андрій? – прошепотіла.
    Свідомість знову вимкнулась.
    – Ксенко, якщо ти мене чуєш, то знай, що усе буде добре.
    Хтось гладив мене ніжно по голові. Мені відразу пригадалось дитинство. Я упала. Мама приклала мені подорожник до рани і так само гладила по голові. Біль вщухав.
    Знову розплющила очі. Ми їхали у автомобілі. Я лежала на задньому сидінні, голова на колінах у Андрія.
    – Як ти? – прошепотів він до мене.
    Я відчула, що його рука міцно тримає мене за голову. Певно стримує кровотечу.
    – Де ми? – ледь вимовила.
    – Їдемо до лікарні.
    Для того, щоб продовжити розмову, мені знадобився час.
    – Як ти мене знайшов?
    – Вчора після пар я поїхав до тебе додому. Сусідка сказала мені, що бачила тебе із рюкзаком, коли ти сідала у таксі. Я зрозумів, що ти поїхала у форт. Відразу вирушив сюди. Коли ти не брала слухавку, зрозумів, що щось не так. У самому форті телефонував, поки не почув мелодію. Тоді побачив тебе на землі.
    Він поклав свою холодну руку мені на лоб. На декілька секунд головний біль вщух.
    – Антонов нам не можна… – не змогла доказати. Язик присох до піднебіння, мов у пустелі без води.
    – Давай спробуємо? Я не прошу у тебе багато. Дозволь просто бути поряд. Дозволь просто бути…
    Моя свідомість знову вимкнулась.
    Розплющила очі. Я не відчувала свого тіла. Лише страшенний головний біль.
    – Котра година? – прохрипіла. Ми все ще їхали в авто.
    – Без п’ятнадцяти час.
    – Пелип – прошепотіла.
    – Що? – стурбовано запитав Андрій.
    – Солдат!
    – Оксана, потерпи ще трішки. Ти мариш, – він поцілував мене у сухі губи. – Благаю, тримайся. Ти мені потрібна – прошепотів мені на вухо. – Можна швидше?
    Крикнув до водія. Свідомість знову вимкнулась.
    
    – Біп. Біп. Біп…
    Із коматозного стану мене вивів досить противний періодичний звук медичних пристроїв. Біп. Біп. Біп. Господи, вимкніть цей писк.
    Розплющила очі. Поряд сидів Андрій та тримав мене за руку. Я відчувала тепло його долоні, яке діяло, мов знеболювальне.
    – Як ти? – запитав він, помітивши, що я розплющила очі.
    – Жива? – запитала.
    – Жива, – відповів, піднявши мою руку до своїх губ.
    – Що трапилось? – відповідь я знала, проте мені не завадить заповнити деякі пробіли.
    – Ти сильно вдарилась головою. Черепно-мозкова травма.
    – Я…
    Заплющила очі. Поворушила пальцями рук та ніг. Ху. Видихнула з полегшенням.
    – Як я можу тобі допомогти? – запитав, цілуючи у скроню.
    – Не залишай мене – прошепотіла.
    Сльози набігли на очі. Андрій нічого не відповів, лише міцніше зжав мою руку.
    – У мене до тебе лише одне питання.
    – Запитуй, Антонов! – намагалась пожартувати.
    Юнак посміхнувся.
    – Чому ти поїхала у форт вночі?
    Я на декілька секунд задумалась.
    – Хотіла спробувати жити без заборон, без заперечень, без кордонів.
    Запала мовчанка.
    – А ти брехунка – посміхаючись сказав Андрій. Ямочки на його щоках солодко заграли на обличчі.
    – Чому?
    – Ти обіцяла взяти мене, як тільки поїдеш у форт, – він прямо глянув мені у очі.
    – Я казала про експедицію, а це був експромт.
    – Я можу чимось тобі допомогти?
    – Я знаю, що в тебе є зв’язки в архівах. – Андрій кивнув. – Можеш дізнатися мені про Пелипчука Івана – солдата часів Першої Світової. Особливо, що сталось з дружиною та дочкою.
    – Я спробую, – відповів з цілковитою серйозністю та взяв слухавку. – Я так розумію, що пояснювати ти нічого не будеш?
    – Не зараз.
    Зайшла медсестра та сказала, що мені потрібний відпочинок.
    – Ти поспи, а я скоро повернусь, – мовив Андрій та поцілував у вуста.
    Трепет від поцілунку розійшовся усім тілом.
    Я кивнула на знак згоди. Сон приємно огорнув мене, мов пледом.
    
    – Це інформація, яку ти просила, – Андрій простягнув мені аркуш паперу, коли я прокинулась.
    – Дякую, – я розкрила та понурилась у читання.
    
    Господи, Пелип мій прадідусь, який загинув на війні. Мою бабусю звали Іванна. А мене назвали на честь прабабусі, бо ще змалку казали, що я на неї дуже схожа.
    У мене знову страшенно розболілася голова.
    – Все добре? – запитав Андрій, спантеличений моєю реакцією.
    – Так! Мені треба трішки відпочити.
    Він обережно приліг коло мене. Я лягла на його праву руку, лівою він гладив мене по волоссю. Ми декілька хвилин мовчали.
    – Що б ти хотіла зробити, як вийдеш з лікарні? – пошепки запитав Андрій.
    – Мені треба ще раз поїхати у форт.
    – Домовитись за експедицію?
    – Ні! Хай усі таємниці, пов’язані із цим місцем, так і залишаться таємницями.
    – Але ж… – Андрій не доказав.
    Дякувати Богу, він не розпитував, не заперечував. Просто мовчав. - Поїдемо, але на цей раз удвох.
    Я кивнула на знак згоди.
    
    – Більше не потрапляйте у таку ситуацію. Бажаю всього найкращого.
    Лікар, що лікував мене більше трьох тижнів, віддав мені мій рюкзак, з яким я поступила та аркуш паперу – виписний лист.
    Ми вийшли із лікарні. На нас уже чекало таксі.
    – Додому? – весело запитав Андрій.
    – У форт – категорично та серйозно відповіла я.
    Таксі зупинилося біля входу. Серце затріпотіло, мов пташка у клітці.
    – Далі я сама, – тихо прохальним тоном сказала до Андрія.
    – Це вже ні, – заперечив.
    – Все буде добре. Далі я сама.
    Я глянула на нього одним із тих поглядів, котрі не терплять заперечень.
    – Тільки обережно.
    У денному світлі форт здавався не таким похмурим, навіть злегка привітним. Я пройшла декілька кроків по стежці, зупинилася і розпочала говорити. Голос тремтів, сльози душили з середини.
    – Привіт Пелипе. Я знаю, що ти поруч і чуєш мене. Ти хотів дізнатися про свою сім’ю? Так от, я твоя правнучка. Мою прабабусю звали Оксана. Вона, до речі, більше не виходила заміж, бо нікого так і не покохала. Моя бабуся – Іванна, завжди розповідала мені про тебе і ми разом носили квіти до пам’ятника невідомому герою. Ти виконав обіцянку дану своїй дочці, навіть більше. – Сльози повільно покотилися по щоках. – Я дякую тобі за життя, за спокій і за мир. ДЯКУЮ! Надіюсь, тепер ти знайдеш бажаний спокій.
    Коли я вийшла із тунелю, Андрій нервово теребив сигарету між пальців. Він побачив мене і з полегшенням посміхнувся. Сльози здушили з середини, солодкий смуток шлейфом рухався за мною, мов невидимий плащ.
    – Поїхали додому? – злегка посміхнулись. Андрій кивнув та відчинив дверку машини.
    – Усе добре? – нарешті запитав те, що крутилось у нього на думці ще з лікарні.
    – Тепер, так!
    

  Время приёма: 22:45 02.05.2021