запам'ятати
     
Реєстрація Конкурс №58 Фінал

Автор: Павленко Анна Кількість символів: 26151
Пісня з орбіти Фінал
оповідання відкрите для коментування

ax021 В ніщо


    На цій планеті не було нічого, окрім однієї занехаяної таверни, де вам з вищими шансами могли знести голову плазматичним дезінтегратором серії М–14, аніж налити добротного пійла, від якого б вам не скручувало мізки.
«Підходить», – подумав Сай, саджаючи свій зореліт серії «радій, що ця розвалина взагалі летить» на невеликий майданчик перед таверною, де стояло двійко-трійко таких же кораблів. Сая завжди дивував, хоч і не мав би, той факт, що у таку далечінь долітають тільки подібного вигляду зорельоти. Побачити в цих місцях нові кораблі чи, ще чого доброго, патрулі було практично неможливо. І хоч згідно пунктів Міжгалактичного кодексу, прийнятого на XVIII скликанні Двадцяти П’яти Планет подібні закутки космосу мали патрулюватися регулярно, це ніяк не вплинуло на те, що з патрульних тут були хіба що півтораметрові thorax ferreus, вони ж космічні жуки. Спершу в народі їх прозвали пасажирами: жучки чіплялися до корпусів кораблів і таким чином долали відстані між планетами. Маючи змогу довгий час перебувати у відкритому космосі, вони проте не могли рухатися у вакуумі самотужки і часто просто витали там, відірвавшись від корабля по необачності чи в результаті якоїсь аварії, поки не з’являлася можливість причепитися до пролітаючого повз корабля.
Більшість із них так і залишалася витати в просторі, розмірено поблимуючи нижньою частиною тільця (таким чином жучки синтезували отриману радіацію) допоки не помирала від голоду. Інколи можна було побачити сонми блимаючих вдалині жуків.
Сай раніше думав, що їх називали патрульними, бо зазвичай жуків можна було побачити біля місць, де пілоти кораблів зупиняються, аби перекинути склянку алкоголю. Але коли він дізнався справжню причину, то довго реготав з власної недолугості.
Сай припаркував зореліт й почовгав до таверни багнистою стежкою. Була ніч, недавно пройшов дощ, повітря було чистим, хоч і пахло гнилим листям й багнюкою.
Під дверима таверни стояло декілька найманців. Сай був чомусь упевнений, що це найманці. У подібних місцях – або найманці, або ті, хто від них тікає. Або те й те.
Вони перемовляли впівголоса, їхні пошрамовані суворі обличчя здавалися збентеженими. Трохи далі, впершись в стіну, примостилася димерійська хвойда й смалила плазмову цигарку. Вона була не на роботі, бо коли Сай зиркнув на неї, жінка спопелила його нищівним поглядом, стиха кинувши лихе слівце.
Чоловік лиш посміхнувся й мовчки увійшов у таверну. Тут було темно й смерділо чимось Саєві незнайомим. Відвідувачів було чимало, вони гучно говорили й не звертали уваги на новоприбулого. Крізь гул голосів пробивалися звуки музики, що долинали з музичного боксу.
Сай попрямував до стійки й всівся на зручний стілець. Він давно не відпочивав, багато часу провів у дорозі, й розмірений гомін бару та живі, хоч і не надто приємні, обличчя сприятливо діяли на нього після порожнечі Космосу.
Це тільки з поверхні планети здається, що там у Всесвіті купи світів і зірочок, що й плюнути нікуди. Та досить вам лишень вирушити за неоарктуріанським пивом, найближчий магазин з яким можна знайти тільки на планеті Катум, що за 20 світлових років від вас, тоді ви зрозумієте, наскільки Всесвіт порожній і безмежний.
– Склянку браґолійського елю, – кинув Сай пузатому бармену, що стояв над ним в очікуванні, – нефільтрованого. І розведіть молоком, будьте ласкаві. В пропорції два до одного.
Таверник кивнув й поплівся виконувати замовлення. За декілька хвилин перед Саєм вже стояла склянка мутного пійла, наче його зачерпнули з найближчої трясовини.
Сай обережно зробив ковток і стиха вилаявся. Не варто було слухати того пришелепкуватого незнайомця: «Браґолійський ель з молоком – це казка. Ти такого ніколи не куштував. Тільки обов'язково в пропорції два до одного, це дозволить тобі відчути усю палітру смаків».
І тепер Сай витратив гроші на повну склянку якогось лайна. Порадник клятий, щоб його.
Чоловік зітхнув й відставив склянку подалі.
– То яка твоя історія? – почув він й підвів утомлений погляд. На нього дивився пузатий бармен з якоюсь поблажливою посмішкою на обличчі.
– Я бармен, це моя робота, – сказав він, наче виправдовуючись.
– Я думав, твоя робота – напувати відвідувачів огидним пійлом.
– То приємний бонус, – бармен відмахнувся, – то як, ти тікаєш від когось чи за кимось женешся?
– Ні те, ні інше.
– Дивно. Що ж ти тоді забув на закапелках галактики?
– Я лечу на край Усесвіту, – сказав Сай, подумав декілька секунд і все ж вирішив зробити ще один ковток. І все таки це питво не було вже й таким поганим. Мабуть, Саєві вдалося розкуштувати палітру смаків.
Бармен реготнув.
– До краю Всесвіту два з половиню мегапарсеки звідси, чоловіче. Це якщо ти раптом не знав.
– Я знав, – просто сказав Сай і зробив ще один ковток. Але й смакота ж.
– Тоді вимушений тебе розчарувати. Щоб здійснити подібну подорож, потрібно мати часопросторовий варпдвигун восьмого покоління. Інакше – дзуськи. Без гіперстрибка нікуди. Хіба що в тебе є надпотужна кріогенна капсула.
– В мене є.
– Капсула, – бармен знову реготнув, – я крізь віконечко запримітив, на якому кораблику ти прилетів. У капсулу я б може ще й повірив, а от в те, що на твоїй бляшанці присутній ШІ кращий, ніж у мого музичного боксу, що був би здатен без проблем оберігати тебе в подорожі довжиною в декілька мільйонів років – тут вже вибач.
Сай мовчки спустошив склянку.
– Капсули нема, – мовив він, – слухай, налий–но ще.
Бармен виконав прохання, пильно вивчаючи обличчя Сая.
– Боюся сп’яніти, – сказав Сай, – але тут багато молока, тож навряд чи повинен. Як думаєш?
– То ти маєш двигун, чи як? – бармен проігнорував останню репліку Сая.
Сай відпив від свіжонаповненої склянки й із задоволенням прицмокнув.
– Маю.
– На отій розвалині.
– Не треба недооцінювати мою пташку, – посміхнувся Сай, – цей зореліт міцний, як зубильский горіх.
– Ти вже його випробовував?
– Ну, один гіперстрибок він вже пережив. Думаю, від ще одного йому нічого не станеться. Принаймні, більше мені не потрібно.
Бармен перестав з ним говорити, тож Сай взявся за звичну справу – дивитися в нікуди, думаючи про невідворотне. Подібне заняття затягувало, тож він не помітив, як бармен подав знак двом підозрілого вигляду суб’єктам, й ті зникли за дверима таверни.
– Ще одну друже? – бармен вже приготувався робити черговий коктейль, та Сай відмовився.
– О, ні, дякую.
– За рахунок закладу.
– Вельми вдячний, та я вже маю йти, втомився я з дороги, ще й тут це твій ель з молоком.
– Можу запропонувати тобі затишну кімнату й гарячу ванну. Недорого. Принаймні, дешевше ти тут не знайдеш.
– Хех, кумедно. Та все ж мушу відмовитися. Я завжди сплю на кораблі.
– Що ж, ти маєш на те причини.
Сай ствердно кивну й попрямував до виходу.
Опинившись на вулиці, він набрав повні легені вологого болотяного повітря. Сай кинув погляд на годинник на своєму зап’ястку й глибоко, майже безпорадно зітхнув.
Мало часу.
Сай посміхнувся. Теорія про те, що час існував ще до створення космосу вже давно була доведена. Час може існувати без простору, простір не може існувати без часу – цю аксіому знав кожен школяр кожної цивілізованої планети в кожній галактиці в межах розвіданого Всесвіту.
Будучи нетямущою малечею, Сай довгий час думав, що простір утворився, бо часові стало нудно. А тепер йому є що призводити до смерті й колапсу. Після того, як за такі думки вчителька надавала йому підзатильників і він виріс й порозумнішав на 70 відсотків, що показав надточний Тест Випускника, Сай в подібні нісенітниці, звісно ж, вірити перестав.
Але зараз, укотре позиркуючи на годинник, він знову почав думати, як і тоді, коли був нетямущою восьмирічною малечею.
Чоловік непоспіхом почовгав до корабля, на який вже встигло повіситися двійко патрульних.
– Злазьте, хлопці, я на край Всесвіту, – мовив він, штовхнувши одного з жуків. Панцир у того був до біса міцним. Жук послухався й смиренно сповз.
Сай став, насуплено дивлячись на зореліт.
Шлюз відкритий.
Забув закрити, як приземлився?
Сай не такий вже й старий, аби забувати про настільки очевидні речі. Хоча, саме найочевидніші речі забувають найчастіше.
Чоловік стенув плечима й піднявся на корабель. Увімкнулося освітлення. Сай скинув із себе куртку й акуратно склав її у шухлядку. Хоч зореліт і був старим, Сай намагався тримати його в чистоті й справності. Він увійшов до кабіни пілота, пристрійна панель підсвічувалася приємним зеленкуватим кольором. Стара модель, в управлінні вона була неслухняною, зате система навігації хороша. Саєві довелося встановлювати нову, інакше він би не дістався сюди так швидко. Він розтулив рота, наче збирався щось сказати, та вимушений був стулити його. Один із радарів показував рух у машинному відсіку.
Перша думка – звісно ж, патрульний.
«Ні, – усміхнувся Сай, – не настільки просто». Він прочинив одну із шухляд в кабіні пілота й дістав звідти зброю.
Не варто було так багато патякати. Мабуть, то все – браґолійський ель в пропорції два до одного.
Сторожко, намагаючись зайвий раз не шуміти, Сай попрямував до машинного відсіку, тримаючи зброю напоготові.
Люк прочинився, й чоловік мовчки наставив зброю на одного з двох незнайомців, що порпалися поряд з часопросторовим варпдвигуном.
– Опусти зброю, чоловіче, – почув він голос за спиною.
Сай озирнувся, позаду стояв пузатий бармен з наставленим на нього дезінтегратором.
– Хлопці, не до вас зараз, – промовив Сай.
– Ми тебе не збираємося чіпати. Продовжуйте, – кинув бармен двом підозрілого вигляду суб’єктам, й ті знову взялися демонтовувати двигун, – не переймайся, ми не заберемо твій нещасний зореліт. Просто візьмемо двигун.
– Поцупите.
– Не треба тільки, ніби він й так в тебе не крадений.
– Не для вас же я його поцупив.
Пузань вишкірився й міцніше стиснув дезінтегратор в руках.
– Можна обійтися без жертв, – мовив він, – я маю правило: не вбивати нікого без зайвої необхідності. Будь ласка, не провокуй тільки, не люблю порушувати власні правила.
– Але якщо я тебе спровокую, це означатиме, що якраз таки й виникне та зайва необхідність, що не лише не порушує твоє правило, але й підтверджує його.
Пузань збентежено відвів погляд.
– Отак: хотів сказати пафосну фразу, а сказав нісенітницю, – Сай посміхнувся.
– Слухай сюди…
– Ні, ти слухай сюди, – Сай рвучко підвів догори зап'ясток з годинником на ньому. На дисплеєві виднілося число сорок два, – це мій особистий біологічний таймер, якого мені встановив один милий лікар на одній милій планетці. Це – відлік до моєї смерті, – Сай поглянув на годинник так, наче бачив його вперше, – мені залишилося сорок дві години, і я б дуже не хотів марнувати свій час тут, з вами. Мені потрібно на край Всесвіту.
– Нащо? – пузань запитував так, наче це здавалося йому найабсурднішою ідеєю з усіх коли–небудь почутих.
Сай стенув плечима.
– Завжди хотів там побувати. Тому, будь ласка, я вас дуже прошу, – Сай намагався бути якомога ввічливішим, – забирається звідси до біса.
Бармен і бровою не повів.
– Є тільки два варіанти розвитку подій, – сказав він, – або я зношу тобі голову цієї штучкою, або добряче надираю тобі макітру, та так, що ти останні сорок дві години проваляєшся у відключці.
Сай тільки мовчки закотив очі.
– Як у нас справи, Додо? – запитав він, і перші ніж пузань зміг усвідомити, до кого це Сай звертається, останньому відповів м’який голос:
– Судячи з усього, намічається конфлікт.
– Спостережливо, – кивнув Сай і підвів указівного пальця догори, наче показував щось, – мій бортовий комп’ютер. Той інтелект, що трішки кращий за твій музичний бокс. Додо?
– Слухаю, Саю.
– Активуй, будь ласка, протокол D–148… ой, ні, чекай… D–128.
– Проводжу скасування протоколу D–148 – системи самознищення. Переходжу до активації протоколу D–128.
Сай схвально кивнув, після чого зіщулився в очікуванні.
Інфразвукові хвилі класу В8000ТІ часто використовувалися Галактичною поліцією на допитах, і в більшості зоряних систем, де було присутнє хоч якесь розумне чи навколорозумне життя подібний спосіб отримання інформації був заборонений. Причиною стала неефективність хвиль, й проявлялася вона переважно в тому, що частина респондентів (вони ж допитувані) втрачала глузд, добряче перед цим проблювавшись. Інша ж частина вмирала від крововиливу в мозок. Ті ж, кому вдавалося зберегти і життя, і глузд, все таки розповідали усе й одразу, тому багато хто продовжував користуватися хвилями з превеликим задоволенням. Звісно, на зорельоті Сая була встановлена незаконна, так звана піратська версія програми, що потужністю поступалася легальній, і це було не те щоб погано, ба навіть добре.
Зазвичай інфразвукові хвилі класу В8000ТІ описували так: уявіть, що у ваше тіло, а особливо в мозок зі швидкістю в тисячу разів не секунду штрикають мільйони голочок.
Сай обрав цей протокол не просто так. Він міг би, до прикладу, сказати D–112 – отруйний газ. Це більш практично й не так болісно. Та протигаз лежав у його каюті, а туди йти далеко.
Тож коли інфразвукові хвилі класу В8000ТІ почали рвати його мозок на шмаття, він що було сил й ентузіазму поповз до герметичної капсули, яка валялася на підлозі і яку він колись давно збирався полагодити, бо в неї інколи заїдали повітряні клапани.
Він заліз туди, натиснув на кнопку, сподіваючись, що цього разу усе спрацює. Спрацювало, капсула загерметизувалася. Тепер Сай надіявся, що йому вистачить затриманого похапцем повітря, хоч уже відчував, що задихається.
На щастя, через секунд п'ятнадцять усе припинилося. Сай виліз із капсули й судорожно вдихнув повітря. Його трохи мутило, та в цілому він почувався непогано.
Ті троє взагалі мертві.
– Вони мертві? – він вирішив усе ж пересвідчитися.
– Однозначно, – відповів Додо, – як ти почуваєшся?
– Добре, тільки голова крутиться, – Сай подивився на три нерухомі тіла, – що мені з ними тепер робити?
– Просто викинь їх за борт. Ми на закапелках Усесвіту, тут тобі за це нічого не буде.
– Ти дуже дивний бортовий комп’ютер, – задумливо промовив Сай.
Коли тіла були благополучно викинуті геть, зореліт піднявся в повітря й за декілька хвилин вже розмірено висів у просторі на орбіті планети.
Сай закріпився у кріслі пілота за допомогою системи безпеки пілотів, яка, треба віддати їй належне, пришпилювала тіло намертво, після чого опустив металічні панелі на ілюмінаторах й перестав бачити зірки.
Він відімкнув усі непотрібні системи й перевірив потрібні, а також пересвідчився, що йому не потрібно в туалет.
– Ми готові до варпстрибка, – сказав Сай, – залишилося виставити координати й рушати.
– Маю тебе попередити, Саю, – почувся голос Додо, – у зв’язку з тим, що відстань, на яку ми збираємося стрибнути, доволі значна, не вдасться з точністю прорахувати гіперстрибок. Тобто, наразі я не можу сказати, чи вріжемося ми у щось, чи ні.
– А це можливо?
– Враховуючи розміри розвіданого Всесвіту, шанси цього надзвичайно малі. Якщо ж до цього додати ще й розміри нерозвіданого Всесвіту, то шанси стрімко наближаються до нуля. З іншого ж боку завдяки тим же розмірам Всесвіту – розвіданого і нерозвіданого – й враховуючи кількість об’єктів у ньому, шанси водночас доволі великі. Іншими словами, можливість чи не можливість зіткнення й неминучої смерті екстраполярно зростає в обох напрямках.
– Тобто, 50 на 50.
– Не зовсім. Радше 99,9 на 0,1. А от шанс потрапити в цей 0,1 відсоток і складає 50 на 50.
Сай глибоко зітхнув. Не до цього йому зараз. Він подивився на годинник. Той показував, що Саю залишилося жити сорок дві години й десять секунд. Хто б міг подумати, що він підхопить хворобу, яку у Всесвіті ще не навчилися лікувати.
Чоловік іронічно усміхнувся.
– Давай уже стрибати, Додо.
– Ми можемо почекати, поки тобі не залишиться годин п’ять. Тоді хоч буде не так прикро, якщо ми все таки у щось вріжемося.
– Додо.
– Що?
– Стрибаймо.
– Як забажаєш.
Сай міцніше взявся за поручень. Варпстрибок – неприємний процес. Він лише сподівався, що цього разу його не знудить.
За декілька митей зореліт зник з орбіти багнистої планети, на якій не було майже нічого, окрім занехаяної таверни, й опинився за шість з половиною мільйонів років звідти, за самим краєм Всесвіту.


– Ми ні в що не врізалися, – констатував Додо.
У цей момент Сай намагався втримати в шлунку два відносно нещодавно випиті коктейлі.
– Так і знав, – продовжив Додо, – шанси позитивного перебігу подій були в рази вищими.
– Рано чи пізно шанси обидвох варіантів мали б дійти до ста, хіба ні?
– Сто – лиш абстрактна цифра, яку ви придумали собі для зручності. Умовність. Значення обох варіантів від часого початку було різне, ідентичним був лиш темп зміни цього значення. Воно може зростати чи спадати безкінечно в обох напрямках, при цьому значення можливості позитивного перебігу подій завжди буде вищим. Проста математика.
– Оксиморон, – відзначив Сай.
Додо захихотів.
– Не забивай голову. У блекарців узагалі немає такого поняття як цифри, при цьому вони є однією з найрозвиненіших рас у Всесвіті.
– Ніколи не чув, щоби бортовий комп’ютер сміявся.
– Ти купив мене на чорному ринку, я маю купу нелегальних модифікацій.
– Сподіваюся, більшість з них я не побачу.
– Ти просто не встигнеш.
Сай зиркнув на свій годинник. Він показував сорок одну годину й тридцять три хвилини.
– Час поглянути, де ми.
Ілюмінатори повільно відкрилися, і Сай не побачив нічого.
Абсолютно.
– Де ми? – промимрив він.
– Судячи з усього, – відповів Додо, – ніде. Принаймні, радари нічого не показують.
Сай ніколи не бачив такої чорноти. Він на мить заплющив очі, і йому здалося, що він бачить більше з опущеними повіками.
– Тут нічого немає, – сказав він майже пошепки.
– Це просто ніщо, мені здається, – спокійний і невимушений голос Додо здавався Саєві відзвуком з якогось давно забутого сну, – ми не просто не у вакуумі. Наскільки я можу судити, сам простір тут відсутній.
– Але ж ми продовжуємо рух?
– Тільки в часі. Тому ти все ще помираєш і твій годинник досі рахує секунди.
Годинники Сая показував сорок одну годину й двадцять сім хвилин.
– То ми стоїмо на місці.
– Не зовсім. За відсутності простору відсутнє й місце як таке. Ти можеш рухатися чи стояти лише в тому обмеженому просторі, що існує всередині зорельоту.
– Що ж тоді за межами?
– Не можу бути категоричним, відсутність простору ще й досі достеменно не досліджена. Та можу сказати, що там – нічого.
– Не розумію. Може, випустити назовні дроїда–розвідника?
– Немає «ззовні», Саю. Він не зможе рухатися. Так само, як і ми, до речі. Ми в пастці, нам звідси вже не вибратися.
Сай безсило опустився в крісло й дивився на все це якимось відстороненим поглядом. Суцільна фантасмагорія, він нічого не усвідомлював.
– Це наче застрягнути в чорному–пречорному шматку масла, – почув він голос Додо, – аналогія, звісно, страшенно далека від істини. Та істину в нашому випадку взагалі неможливо усвідомити.
– А як же Всесвіт позаду нас?
– Навряд чи доцільно вживати слово «позаду». Проте навіть якби ти й спробував пороздивлятися довкола, все одно нічого не побачив би. Світло не дійде сюди, часточкам ні в чому рухатися.
Сай замислився.
– Тож ми абсолютно й повністю…
– Неіснуючі? Так, це певною мірою наближене до істини слово. Це добре, що ти помираєш, інакше тобі, либонь, довелося б застрелитися.
– Потрібно відключити тобі ту модифікацію, що відповідає за чорний гумор.
– То був не жарт.
Сай реготнув. Певний час він сидів у суцільній тиші, намагаючись ні про що не думати.
– Нащо тобі взагалі здався цей край Всесвіту?
– А ти не хотів би побачити щось подібне?
– Як на мене, нічого особливого. Заповнений космос куди цікавіший.
Сай зі сміхом похитав головою.
– То ти задоволений, чи як?
Чоловік замислено дивився в ніщо, яке оточувало його з усіх сторін й, здавалося, просочувалося всередину крізь мікротріщини зорельоту.
– Ні, – відповів він, – та все ж я відчуваю дещо важливіше.
– І що ж це?
– Спокій.
Сай очікував чого завгодно. Він думав, що відчуватиме страх, паніку, нервове збудження, радість, спустошення. Та він аж ніяк не чекав, що ним заволодіє спокій. І йому було добре.
Десь там щось відбувається. А він тут, де немає нічого й нікого. Наче все оминає його стороною, й він поза тим, що має хоч якесь значення чи не має його зовсім.
Ніщо мало б налякати його, як тоді, в дитинстві, коли він вперше зрозумів це слово, спробував уявити його, і в нього нічого не вийшло.
Натомість тепер він спокійно почувався там, де навіть немає порожнечі.
У цей момент він раптом припинив шкодувати, що помирає.
Чорнота.
Ні, навіть чорнотою це було складно назвати. Але як тоді? Ніщо? Сай не розумів цього слова, не усвідомлював. Цього слова не вистачало
– Додо, – стиха мовив він, – я дав тобі вказівку активувати протокол D–148 після моєї смерті.
– Так.
– Я тут подумав… не самознищуйся.
– Гаразд, Саю, – відповів Додо і після миті мовчання спитав, – чому?
– Не знаю. А раптом щось станеться.
– Нічого не станеться. Хіба що Всесвіт розшириться, доповзе сюди, і я зможу полетіти звідси з твоїм висохлим кістяком на борту. Може навіть розкажу комусь твою історію.
– Непогана перспектива.
– Не гірша, ніж наслідки самознищення.
– Гм?
– Я тут подумав на дозвіллі і дійшов висновку: враховуючи той факт, що при вибухові корабля енергії нікуди буде вивільнятися, єдиним її виходом стане звуження в одну точку. Тож може статися, що цим вибухом я утворю ще один Всесвіт. Ба навіть, паралельний Всесвіт, – Додо засміявся з власної витівки, – Космос безмежний, – мовив він, видавши звук, що чимось нагадував зітхання.
– Стільки часу в самотності. Не занудьгуєш?
– Я ж не людина. Це ви можете з нудьги на край Всесвіту пертися. Мені вистачить компанії самого себе, в мене ж, як не як, є інтелект, щось придумаю. До того ж, я можу вимкнути себе у будь–який момент. Скільки тобі ще залишилося?
– Сорок одна година й п’ятдесят дев’ять хвилин. Тепер мені здається, що часу не так вже й мало.
Додо знову засміявся. Саєві приємно було чути йог сміх. Він відкинувся на спинку крісла і ще довго–довго сидів у мовчанці, майже не рухаючись.
За декілька годин він підвівся, поблукав кораблем, з’їв свою останню вечерю, послухав музику, дочитав нарешті книгу й вирішив поспати сподіваючись, що йому щось присниться.
Він протинявся майже увесь відведений йому час, й коли йому залишилося чотири хвилини, повернувся у крісло пілота у чистому м’якому халаті й зі склянкою гарячого чаю в руці. За вікном було все те ж ніщо.
– Останні чотири хвилини, Додо.
– Хвилюєшся?
– Так, якщо чесно. Відчуття… змішані.
– Я можу якось тебе розрадити?
– Ні, мені це непотрібно, дякую. Я просто… – Сай зиркнув на годинник, – просто в останні моменти все це здається якимось сумбурним. Останні місяці я знав, що помру й готувався до цього, а тепер от… тепер…
– Тепер ти помираєш на краю Всесвіту.
Сай хитнув головою. Він дивився в ілюмінатор так, наче сподівався побачити там щось. Але там нічого не було.
– Гаразд, – сказав Додо, – я хоч і не твій особистий психолог і не твоя мамця, та мушу визнати, що ти обрав хороше місце, щоб померти.
Сай з вдячністю усміхнувся. Він глибоко вдихнув, зробив ковток чаю, той приємним теплом розлився горлянкою.
– Дві хвилини.
– Не нервуй. Це природній процес.
– Дідько, Додо.
– Вибач.
– Та нічого. Нічого. Просто я… я все ще… ну, все ще почуваюся дивно.
– Можу собі уявити. Ти, – Додо на мить замислився, – тобі нема про що шкодувати. Ти зараз тут. Так і має бути.
На диво, та Сай заспокоївся. Він розслаблено опустив руки й втупив погляд в ілюмінатор. Настав час чекати в смиренності.
– Додо, – мовив він, коли його годинник показував двадцять останніх секунд.
– Що, Саю?
– Дякую, що був зі мною.
– Як же нудотно це звучить.
Сай засміявся.
– Я знаю. Знаю, – промовив він, повільно заплющив очі.
І помер.
Все затихло.
– В добру путь, Саю, – прозвучав серед повної тиші голос Додо.
Після цього він себе вимкнув, і запанувала темінь.
Залишилося тільки ніщо. Ніщо і мертвий порожній зореліт.

  Час прийому: 01:53 28.03.2021