запам'ятати
     
Реєстрація Конкурс №58 Фінал

Автор: пілігрим Кількість символів: 17395
Пісня з орбіти Фінал
оповідання відкрите для коментування

ax029 Марсіянський синдром


    
    
    «Відлуння криків вмираючих гуляє порожніми коридорами корабля, чіпляючись за холодний метал липкою примарою надії.
     Ноги, ніби зліплені із вати, рухаються повільно та неслухняно. Різкий удар розколює голову».
    
    
    Я відкрив очі. Обличчя стягувала плівка застиглої крові. Різкий писк індикатора дихальної суміші розбивався об барабанні перетинки та виривав із забуття. Екран палахкотів помаранчевим. «Автоматика не спрацювала. Я задихаюся.» – Думка протверезила та привела до тями. Навички, вбиті інструкторами у саму підкірку, врятували життя, – я активував запасний балон кисневої суміші і вдихнув на повні груди. З видихом вирвався кашель.
    Озирнувшись я помітив розірвану обшивку корабля. Страхувальний трос утримував мене у кількох метрах від корпусу. Безплідний вакуум мертвого космосу огортав холодною ковдрою. Байдуже світло далеких зірок лише поглиблювало пітьму навколо.
    Цього разу я мало не попався. Підривати корабель з середини саморобною бомбою – не найкраща моя ідея, але інших варіантів не було. Цього разу вони мало мене не дістали.
    Хронометр показував, що я провів без тями більше двох годин. За останні кілька тижнів це найбільший проміжок часу, що я проспав. Кумедно було б задихнутися у скафандрі в солодких обіймах жахіть. Пощастило.
    Я активував диктофон:
    «Кхм. Говорить офіцер з безпеки Матвій Лісса дослідницький корабель «Борей». Зоряна дата… Не пам’ятаю. Я роблю цей запис на випадок, якщо не зможу дістатися капітанського містка і відправити сигнал на Землю. Повідомлення буде зашифроване по стандартам зоряного флоту Федерації та збережене в іменному мнемочіпі.
    Місія з дослідження планети К-14 провалена. Ознаки марсіанського синдрому проявилися в усіх членів екіпажу, крім мене. Мені довелося… Я мав їх зупинити, поки не стало занадто пізно».
    Важко було підбирати слова. Думки плуталися. А цей запис, якщо я не виконаю задумане, стане ще й моїм заповітом.
    Я облизав пересохлі губи. Маневрова ранцева установка підштовхнула мене до розірваного корпусу. Головна палуба була в семистах метрах попереду, я мав поспішати. Корабель перебував на стаціонарній орбіті нічної сторони планети. Ліхтар на скафандрі відпрацював запас енергії, тому я просувався майже в суцільній чорноті, орієнтуючись на миготіння аварійних вогників корабля.
    Монотонний головний біль не відпускав ні на мить.
    Голоси виринали з пам’яті та відволікали: «Ти вдоволений собою, вбивця?».
    Привиди заражених, мабуть, взяли обітницю переслідувати мене до скону. Останнім часом вони частенько нагадували про себе.
    – Це був єдиний вихід. Інакше під загрозою буде вся Федерація. – Звичка відповідати загиблим не давала з’їхати з глузду.
    Мені знадобилося більше часу, ніж планувалося, але я встиг дістатися шлюзу до закінчення кисневої суміші. Люк був справний і функціонував в стандартному режимі. Я ввів код і проліз до камери. Коли тиск вирівнявся, я пройшов в робочі приміщення і зняв скафандр. Якщо хтось з заражених і вижив, то їм знадобиться багато часу, аби знайти мене.
    Портативний медичний комплекс у роздягальні залатав рвану рану на потилиці, порізи на обличчі та руках. Дрібниці. Поки я витирав засохлу кров та вишукував чистий одяг, мимоволі згадалося, як я спробував розпочати нове життя, погодившись на цю експедицію, але доля вирішила інакше.
    «Борей» мав провести детальний аналіз щойно відкритої планети земного типу К-14. Кілька місяців роботи на орбіті, зондування поверхні, дистанційний збір стандартних даних та повернення додому для детальнішого аналізу. Звичайна, здавалося, робота.
    Проблеми почалися майже одразу після входу корабля до системи та виходу екіпажу з анабіозу.
    Синдром. Маніакально-депресивний психоз, що дуже швидко переходить до безумства та повної втрати людьми своєї подоби. Після подій на Марсі десять років не було жодного прояву цього захворювання на території Федерації. Всі дні, після виходу з анабіозу, я уважно стежив за екіпажем, як ні як – це моя робота. Хоча, певна дезорієнтація та сповільнена реакція – звичайні явища після місяців сну, але з часом все повертається до норми. Та не цього разу. Прояви синдрому я зустрічав усюди. Посмішки, розмови на заборонені теми, прояви інтимних вподобань без ліцензії. За всіма цими дрібницями ховалася жахлива правда – ознаки марсіанського синдрому ставали все очевиднішими.
    Момент, коли перші ознаки зараження проявилися у капітана, закарбувався в пам’яті. Це було ніби вчора.
    
    Я зайшов до його каюти після вахти. Особливої необхідності в цьому не було. Центральна Система контролювала все і надсилала звіти капітану, проте мій візит був даниною ввічливості.
     – А, Матвію, як пройшла перша вахта на новому місці?
    – Добре, пане капітане, дякую. Хоча я розраховував, що пройду посвячення ще при відльоті з Марсу.
    Капітан посміхнувся у довгі вуса. Його голена голова вкрилася зморшками. Як і будь-який поважаючий себе марсіянин, він визнавав лише один тип зачіски.
    Мимовільна думка заблукала у куточку свідомості: «Добре, що марсіянки не слідують цій традиційній моді».
    – Розумієте, Матвію, такий вже звичай на моєму кораблі. Першу і останню частину шляху я особисто відстоюю вахти, а середину довіряю помічникам.
    Мені тільки й лишалося, що знизати плечима. Я вже збирався йти, коли помітив на лацкані капітанської уніформи маленьку жовту стрічку. Капітан прослідкував за моїм поглядом.
    – Це данина пам’яті.
    – Пробачте, капітане, не зрозумів.
    – Завтра річниця придушення повстання на Куполі Бібліди.
    Я на мить закляк.
    – Але ж, закон Федерації прямо забороняє будь-які згадки про терористів.
    Капітан встав та наблизився:
    – Вони не були терористами. А стрічка – прояв поваги до тих, хто загинув у безглуздій бійні, що сталася через людську помилку.
    Я відсторонився:
    – Федерація не допускає помилок, капітане. Цього разу я не буду доповідати командуванню, проте рекомендую вам зняти цю стрічку.
    – Ваша рекомендація прийнята, офіцере Лісса. Можете йти.
    
    Відлуння його слів загубилося в порожній роздягальні. Я озирнувся, очікуючи побачити капітана. Але це був лише спогад. Старий зореходець загинув першим. В нього були всі коди доступу, я не міг допустити, аби вони потрапили до заражених.
     Мерехтіння червоного освітлення лише посилювало головний біль та роздратування. Портативний ліхтарик, ніж та комбінезон ремонтника, ось і все спорядження. Менше, ніж хотілося б, проте більше, ніж було достатньо.
    Я повільно просувався коридорною темрявою головної палуби. Очі мимоволі відмічали кров на стінах. Темні, насичені багрянцем плями відблискували у світлі ліхтаря на матовій поверхні,. Підійшовши ближче, я розгледів розмазані відбитки пальців. Неначе мала дитина взяла фарбу і навмання заляпувала стіни.
    – Ти мав хоч краплину жалю до невинних? – Голоси фантомів повернулися.
    – Невинних не існує. – Я втомився від безпідставних звинувачень примар.
    Головний біль не відпускав ні на мить. Коридор був порожнім. Ліфти – заблоковані. Та й навряд чи я ризикнув би ними користуватися в такій ситуації.
     Я зазирнув до пункту охорони. Пульт керування та моніторингу системи безпеки був розтрощений, стелаж для зброї – порожнім. Все вигребли ще в перші дні зараження. Люди без військової підготовки витрачали заряди швидше, ніж могли витримати батареї. Все одно, це їм не допомогло.
    Шафки для особистих речей сиротливо зустріли мене розкритими порожніми черевами. Лише остання була щільно закрита. Я підійшов ближче, різко потягнув за дверцята і посвітив ліхтарем. Борис. Тіло вже задерев’яніло. Глибокий поріз на шиї слугував хлопцю прощальною посмішкою.
    – Завжди корчив із себе ерудита, а у критичній ситуації розуму вистачило лишень на те, аби сховатися у шафі. – Я дивився на хлопця, ніби він міг відповісти.
    – Ти сторонився мене, так само, як і решта. – Я застібнув закривавлений комірець його форми. – Тільки ти, Борисе, робив це занадто вже відверто. Ніколи не міг змовчати та втримати язик за зубами. Як ти мене назвав? Вбивцею? Тільки тому, що я виконував свій обов’язок перед Федерацією, знищуючи терористів?
    Гра світла і тіні зіграли зі мною злий жарт – на мить мені здалося, що Борис кліпнув очима.
    
    Його голос виринув з пам’яті:
    – Повстання на Куполі було проявом героїзму. Вони боролися за свободу та демократію. – Ми сиділи у їдальні. Я перемішував сублімовану кашу. Борис сидів напроти. Пристібнута до лацкана дурнувата жовта стрічка майоріла перед очима та дратувала.
    Я відпив кави, заспокоюючись:
    – Не виправдовуйте тероризм, Борисе. Ви ще молодий, і я можу пробачити ваше невігластво та наївність, але всьому є межа. – Я зробив паузу, мимоволі поправивши кобуру. Ці вчені повсякчас забували, що закони Федерації діють всюди, навіть у глибокому космосі.
    – Як ви можете так казати? Вони боролися не тільки за Марс, а й за рівні права для всіх планет Федерації. Вони прагнули змінити зачерствілу систему… – На останньому слові хлопець затнувся, мабуть, зрозумів, що бовкнув зайве. До їдальні завітала тиша. Всі не зводили очей з моєї руки, що зависла біля кобури.
    Я витримав невелику паузу і поклав руку на стіл. Напруга трохи спала.
    – Борисе. Федерація поблажливо ставиться до опозиціонерів і завжди дає змогу висловлювати свою думку. Якщо тільки подібні заклики не суперечать закону, звісно. Тому послухайте мене дуже уважно. – Я повільно відпив кави. Зараз я втовкмачував прописні істини не лише цьому самозакоханому бовдуру, а й всім, хто став мимовільним свідком нашої розмови. – Повстання на Куполі Бібліди було спланованою акцією терористів. Вони всі були просто божевільними, що хотіли повалення законної влади Федерації. Це була хвороба, що прагнула роз’їсти наше впорядковане та гармонійне суспільство з середини.
    Я встав і демонстративно обвів поглядом зал.
    – Я був там разом із Силами Самооборони Марсу. Тоді нам вдалося зупинити терористів. І якщо знадобиться, – я торкнувся кінчиками пальців лазерного пістолета, – зможемо повторити.
    
    Тоді я залишив Бориса в їдальні поміркувати над моїми словами. Наївно сподіваючись запобігти трагедії словами. Знай я тоді, до чого призведе потурання його отруйним словам, то діяв би значно рішучіше. Та, що вже тепер гадати.
    Я посвітив на мертве обличчя, повіки вже давно задерев’яніли і не ворушилися. Запах гниття був нестерпним. Я залишив тіло і рушив далі.
    Тиша наповнювала коридори фантомами, що пробуджували спогади.
    Я намагався просуватися тихіше, аби не видати себе зайвим звуком. Перед капітанським містком кволе світло згасаючого ліхтаря висвітило жіночі тіла. Застигла кров скувала їх разом, неначе палких коханців. Здавалося, що кожну кістку зламано. Обличчя розбиті так, що важко розпізнати. Носи та вилиці вбиті в череп. Тіла повільно розкладалися. Кляті інфіковані не прибирали мертвих. Звірі. Я відвернувся аби побороти нудоту.
    Двері містка були привітливо відчинені. Аварійне освітлення не працювало. Я провів ліхтарем попід стелею. Усі лампи – розбиті. Панель керування на перший погляд вціліла. Всюди були розкидані речі, постільна білизна, стільці та столик з кафетерію. Весь місток більше походив на кубло якоїсь тварини, ніж на командний центр дослідницького корабля. Світло ліхтаря ковзнуло по купі ганчір’я, яке я спочатку прийняв за сміття. Там щось ворушилося.
    Я витяг ножа та повільно почав наближатися. Ганчір’я сповзло на підлогу і переді мною постала згорблена напівоголена істота, що віддалено нагадувала людину. Я спрямував промінь світла вище. Знайомі блакитні очі дивилися на мене крізь примружені повіки.
    – Марічка? – мій шепіт прогримів у цілковитій тиші. – Це ти?
    Істота, що раніше була симпатичною чорнявою дівчиною, дивилася широко відкритими очима. З краєчка її рота стікала слина. Бліда шкіра обличчя гостро виділялася серед бруду та лахміття, що слугувало їй одягом. Якусь мить здавалося, що вона відповість. Її погляд сфокусувався на мені. Набравши повні груди повітря, вона гучно засміялася. Істеричний сміх поступово перейшов в надсадний кашель. Вона припинила сміятися, коли я підійшов ближче.
    «Вона заражена. – Розсудливо зауважили голоси в голові. – Вона одна з них.».
    – Так. Знаю. – Мої слова були не гучніші за шепіт, але вона почула.
    Дівчина, або те, що колись було нею, витріщила очі і почала повільно розхитуватися зі сторони в сторону. Я не міг її вбити. Це було б занадто несправедливо. Вона була єдиною, хто привітно ставився до мене.
    Я відвернувся та підійшов до головного пульта, ввів команду. Капітанські коди доступу дали мені повний контроль над кораблем.
    Я відкрив архів камер спостереження та вилучив файли з дати початку зараження. Необхідно було підготувати всі матеріали та відправити повний звіт на Землю. Головний екран вивів шістнадцять зображень, які одночасно показували записи з камер за останні тижні.
    Перегляд відео збудив спогади початку кінця експедиції «Борею».
     Капітанський місток став відправною точкою. Камери зафіксували як я зайшов на місток, заблокував двері та почав методично розстрілювати вахтову зміну. Рукави моєї форми були заляпані кров’ю капітана. Коли я прийшов до його каюти кількома хвилинами раніше, можливо, він щось відчув, бо одразу кинувся на мене. Він був вправним бійцем, але мій ніж виявився спритнішим.
    Після страти всіх офіцерів я переключився на екіпаж. В той день проходила рутинна підготовка зондів та атмосферних дронів. Більшість техніків та кліматологів перебували в другому ангарі, проводячи останні калібрування апаратів. Я відключив автоматику, відкрив шлюз, дорахував до трьох і заблокував ангар. Три секунди і два десятки людей опинилися у відкритому космосі – не найкраща смерть. Хоча, яка смерть краща?
    Залишалося зовсім трохи, аби завершити справу. Пам'ять поступилася місцем зображенням з екранів. Перед очима в пришвидшеному темпі промайнули дні переслідувань та страт. Я вперше спостерігав за самим собою зі сторони. Понівечений ветеран, використана зброя. Нікому не потрібний вояка, що тинявся напівпорожніми рівнями корабля та виконував брудну роботу на благо Федерації.
    Я намагався все робити швидко. Все ж таки, колись вони були звичайними людьми.
    
    – Де Іван та Михась?
    Дівочий голос вивів мене з оціпеніння. Я моргнув, дуже хотілося спати:
    – Вони залишили нас. Я підготував їм невеликий сюрприз на третій палубі, хоча і сам ледве встиг втекти. – Я посвітив ліхтарем собі на голову. – Іван мене майже дістав. Йому не вистачило зовсім трішки.
    – І що з ними?
    Я ледь розчув її шепіт і знизав плечима.
    – Скоріш за все, викинуло у космос.
    Її флегматичні питання приспали мою пильність і я пропустив початок руху. Вона швидко та несамовито кинулася на мене. В останню мить я встиг відстрибнути вбік та розвернутися, щось гостре врізало мені шию. Я випустив ліхтар та міцно затис поріз рукою.
    – Вбивця! – Заверещала дівчина, вдруге вистрибуючи з темряви. Але тепер я був готовий. Цього разу, відхилившись в сторону, я викинув ніж назустріч. Як мене вчили. Марічка промайнула повз мене та впала на підлогу. Інерцією її протягло кілька метрів.
    Я міцно затискав рану на шиї. Поріз глибокий, проте не смертельний. За всі ці тижні тільки Іван та Марічка змогли до мене дотягнутися – природжені бійці. З них могли вийти гідні солдати Федерації, якби не синдром.
    Я скомпонував повідомлення, ввів командний код та запустив повідомлення у циклічному режимі. За кілька годин воно дістанеться Землі.
    – Вбивця…
    Я закляк над панеллю зв’язку.
    – Що ти сказала?
    Вона лежала на стальній підлозі без руху. Сплутане сальне волосся закривало її обличчя. Кров повільно витікала з рани, густою калюжею вкриваючи палубу.
    – Ти вбив їх.
    Я підійшов ближче та приліг поряд, аби наші очі були на одному рівні. Вона завжди мені подобалася. Така ніжна, така тендітна.
    – Марічко, хіба ти не розумієш? Вони всі були заражені. Як і там на Марсі.
    Я акуратно прибрав пасмо з її очей, аби вона дивилася на мене.
    – Це інфекція. Вона доводить людей до божевілля та примушує поводитися як тварина. Ліків не існує. Федерація спробувала всі можливі засоби. Нічого не допомагало.
    Її пересохлі губи розтяглися в посмішці.
    – Що ти верзеш, Матвію? Яка інфекція?
    Я підсунувся ближче. Наші носи майже торкалися одне одного.
    – Я був солдатом, Марічка. Я придушував повстання на Куполі. Ми вбили їх всіх, аби марсіанський синдром не розповсюдився на всю Федерацію. – Я не міг підібрати слів аби розказати їй все, але вона повинна зрозуміти. – Свобода, рівність, братерство – це прояви божевілля. Хвороби… Ми врятували Федерацію.
    Я перевів подих від хвилювання. Її темно-червона кров почала просочуватися крізь мою форму і лоскотати живіт.
    – До чого тут Марс? – В її слабкому голосі я розчув здивування. – Ми лише шукали новий дім. Для вільних людей.
    – Марічко. – Я ніжно торкнувся її голови. – Всі ви, цивільні, не розумієте. Тільки Федерація знає, що краще для кожного. Ви мов діти, що гуляють у темряві над прірвою, я повинен був вказати вам правильний шлях, врятувати вас.
    Я не помічав її крові, що неспішно вистигала піді мною. Вона ставала частиною мене.
    – Синдром проріс і серед екіпажу. Всі вони були заражені. Повір мені, я знаю. Їх вбивство було моїм обов’язком. Перед усім людством. Розумієш?
    Її тендітна брудна рука повільно наблизилася до мого обличчя. Пальці були холодні.
    – Не було ніякої інфекції, Матвію. Ні на Марсі, ні тут. Ти божевільний, Матвію. Божевільний…
    Вона була останньою. Не знаю як довго ми так пролежали. Блакитні очі, наповнені порожниною, дивилися прямо на мене. Я не міг відсторонитися від її обличчя. Бліде, ніби матове, воно було таке спокійне, таке прекрасне.
    Рана на шиї продовжувала кровоточити. Я прибрав руку, даючи можливість стікаючій крові наповнити мене слабкістю.
    Смерть так подібна до сну. Нарешті я можу виспатися.
    Я почав тихенько наспівувати колискову, яку чув ще малим на Землі. Повіки повільно стуляються. Я засинаю…
    
    

  Час прийому: 22:13 27.03.2021