20:36 30.01.2021
Поздравляем победителей 56-ого конкурса
1 Христя Хмиз av004 Дресирувальниця космічного цирку (3 балла)
2 Сокира av001 Три слоїки (2 балла)
3 Инка av023 Остання відьма (1 балл)


   
 
 
    запам'ятати
     
Реєстрація Конкурс №58 Перший тур

Автор: Балацька Віра Кількість символів: 31114
Пісня з орбіти Фінал
оповідання відкрите для коментування

ax015 ...І не треба на мене молитися!


    

    1
     ...Про справжній науковий зиск від відкриття машини часу зрозуміли тільки з розвитком міжпланетних подорожей. Адже після того, як у вченому світі було доведено теорію про час як поняття однолінійне, кататися в минуле стало просто страшно. А раптом скажеш там необачне слівце, і весь хід історії посунеться?! І добре б у кращий бік — але ж ви знаєте, як це завжди буває... Зірвеш у минулому ромашку, а в майбутньому війна почнеться. Хочеш, як краще, а виходить, як завжди...
     Інше діло — Марс! Він давно мертвий, тож добивати там нічого. Зате машина часу нарешті допомогла розібратися, жив там хтось чи ні.
     Вже перше дослідження (поки що без людей, з роботизованим керування капсули) довело, що таки не помилялися наші романтики — була колись Червона планета заселеною! На жаль, далі, ніж на 3 тисячі років назад (плюс-мінус пару сторіч), ми так і не змогли повертатися, і з кожним роком дослідження ставало складнішим, бо віддаляло нас від знайомства з тими допотопними марсіянами. Тому довго не вагалися, спорядили і людський екіпаж.
    Звісно ж, на Марс хотіла вся кафедра. Але у Тараса Петровича в найнезручніший час прихопило серце, у Мар'яна Леонідовича наречена істерику закотила, а Васько наш — тричі аліментний татусь, йому бухгалтерія заборонила. Сказали: “А розіб'єшся, хто твоїх васенят годуватиме? Наклепав, то будь зайчиком, плати до повноліття”. От гарпії ж, нічого святого для них у науці немає — і це при тому, що роками годуються при інституті!
     Зате з моєю кандидатурою ніхто голови не ламав: я хлопець вільний, ніякими обов'язками не скутий. Ні родини, ні кредитів. А що? Це важливо при міжпланетних переміщеннях, адже кожен з нас знає — капсули іноді розбиваються. Звісно, загинути заради істини чи відкриття всеземного значення для науковця — не гріх, а подвиг. Однак все ж не годиться, щоб твоя смерть стала горем для рідних (так сказав наш директор, а проти нього і харківським танком не попреш). Діти там, вагітна дружина, мати старенька, немічна не зрозуміють, якщо одного “прекрасного” дня ти не прийдеш з роботи, а замість того їм принесуть похвальну грамоту, скроплену двома скупими чиновницькими слізоньками.
     Складніше виявилося з другим пілотом. Врешті вмовили Зіночку, нашу аспірантку. Коли я почув її згоду, то ледь утримався — мало не лайнувся перед колегами від щастя. Ні, Петровича та інших я дуже поважаю, але Зіна — все ж найкращий варіант для мене. Блондинка, голосок як у янгола, ніжки як циркуль... Ну, рівні і довгі, тобто. Бачите, я навіть тут (офф-лайн) дівчину похвалити не вмію — а з компліментами вживу ситуація ще гірша. Але за місяць, який ми мали прожити на Марсі, я сподівався таки зійтися з красунею поближче. Гарна ж, як картинка — та ще й розумна. Джекпот, а не дівчина.
    
    
     Отримавши масу знімальної техніки, акумуляторів і карт пам'яті, а ще кілька пар зручного взуття і немаркі спортивні костюми, ми спровадилися. Прихопили і балони з киснем, і невеличкі скафандри (згідно з аналізами, повітря на Марсі було, причому цілком “поживне”, але хай краще лежать у об'ємному багажному відділенні, їсти ж не просять). Ну, і звісно, отримали повну хімічну санацію від існуючих у нашому часі вірусів, грибків і тому подібної гидоти. Ще не вистачало завезти такий “гостинець” на “стерильну” (вільну від нашої земної бактеріологічної “фауни”, в усякому разі) планету!
     Наостанок ще раз передивилися “документалку”, яку назнімала апаратура з першої капсули. Фільм вийшов — Голлівуд би плакав! Тут вам і руїни розкішних маєтків (а може, й міст), і дикі сухоребрі племена, що гасають між червоними барханами під покровом ночі... Схоже на те, що раніше Марс був набагато більш цивілізованим, ніж тепер (можна, я саме так казатиму про час, у який ми летимо?) Важко сказати, що саме знищило давню цивілізацію, але контраст між розкішними старовинними колонадами і неголеними чоловічками, що ховалися під землю з першими променями сонця, був разючий.
     Бідолашні марсіяни — у них до тотального зубожіння додалася ще й екологічна катастрофа: жоден з наших зондів не зняв ні океанів, ні річок (хоча на топографічних знімках було видно, що колись вони тут існували). Між червонастих пісків тулилися рідкісні оази, де животіли мишоподібні гризуни, якісь пташки, та ще ці бідолахи, до болю схожі на людей. Тільки низеньких, худеньких, нечесаних, немитих, недолюблених і тотально неграмотних.
     Цікаво, а якщо виявити, куди зникла звідси вода — може, нам (та з нашими технологіями) вдасться відновити планету і навіть допомогти всім її видам вижити? Звісно, постійно утримуючи марсіян від контактів з Землею аж до моменту винайдення машини часу? Оце був би прорив у науці. І, звісно, Нобелівка!
     Але не буду забігати далеко. Для початку нам потрібно не загинути при заході на їх орбіту...
    
    
    2
     ...Для створення табору вибрали затишне місце між піщаних барханів. З одного боку — притулилися недалеко від руїн міста, де (ми це знали ще з дому) мешкало невелике плем'я. З іншого — наша капсула виявилася закритою невеликими скелями з усіх чотирьох боків, тож ми змогли облаштувати якусь приватність. Навіщо до часу лякати місцевих!
     Першого ж дня розіслали дронів з камерами. Інститутські інженери створили справжній витвір мистецтва, підігнавши ці прилади під форми місцевої фауни. Нам навіть вдалося обдурити аборигенів, через що першого ж вечора втратили аж трьох дронів — на них почали активно полювати. Уявляю, як плювався марсіянин, котрий підбив нашу “пташечку” і намагався нею повечеряти...
     Наші “підопічні” вели нічний спосіб життя, тож нам з Зіною і самим довелося стати совами. Хоча так навіть краще, адже вдень жахливе місцеве сонце випікало всі мізки.
    
     Весь перший тиждень асистентка старанно вносила до компь'ютера отримані дані, а я скоріше імітував діяльність, а по факту — тишком витріщався на її принади, підкреслені модним облягаючим спортивним костюмом.
     Хоча не брехатиму — марсіянам моєї уваги теж перепадало чимало! Наші дрони не лінувалися, інформація лилася рікою.
    Отже, ми мали справу з доволі тупуватими істотами. Вони не вели ніякого господарства, займаючись тільки полюванням і збиральництвом. Не мали ні релігії, ні якогось потягу до мистецтва — не робили наскельних малюнків, не створювали прикрас, навіть з одягом не заморочувалися. Та що там, абориени ще й вогню не знали — якщо ловили якусь пташку, тут же обскубували її і пхали до рота сирою. Мавпуни, та й годі, тільки без хутра.
     Через кілька днів Зіна вже активно натякала — мовляв, чи варто нам братися за спроби відновлення цього виду? Хоча, як на мене — а хто без гріха? Он, наші пітекантропи не набагато симпатичніші, але ж дали нам життя! А про австралопітеків узагалі мовчу...
     Хоча, звісно, симпатій наше марсіянське плем'я не викликало і в мене. По-перше, ці хлопці постійно билися — як не між собою, то на сусідів нападали. Розумію, голод не тітка, але ж лупитися до смерті в умовах ризику зникнення цілого виду — як мінімум тупо... По-друге, їх канібалізм. Він розповсюджувався навіть на членів власного племені-родини. То ось чого у них цвинтарів немає! І, по-третє... А чи не заразні вони? Це ж щось мусило серйозне статися з місцевими мізками, щоб з будівників отаких врочистих і лунких палаців перетворитися на ОЦЕ? Але аналізи, взяті на місці їх життєдіяльності, говорили, що невідомих нам (або відомих і небезпечних) вірусів чи бактерій тут немає. Так що можна ходити без респіратора (чому я страшенно зрадів — ненавиджу ці намордники).
    Схоже, творці палаців просто вимерли, або ж подалися кудись світ за очі з помираючої планети. А на зміну їм з оазисів розплодилися оці лисі мавпуни. Але, ганяючись одне за одним з палицями, вони що не день, то більше втрачали шанси не тільки на еволюцію, а й на майбутнє в цілому.
    
    
     ...Ох, дарма ми взяли з собою так мало зброї. А Тарас Петрович же ж попереджав!
     Того вечора ми з Зіночкою вирушили шукати збитого дрона. Наші сироїди-підопічні ще мусили сопти у своїх норах, тож ми ризикнули метнутися кабанчиком до міста, поки сонце вже не панує в небі, випалюючи на поверхні навіть саме бажання жити, але й остаточна темрява ще не впала (а то з ліхтариком тут, самі розумієте, не побігаєш).
     Звичайно ж, ми постійно насторожено роззиралися, прислухаючись до кожного звуку... Але що ти вислухаєш у тих барханах?
     П'ять кремезних тіней синхронно кинулися на нас з усіх боків.
     — Стріляй! — пискнула дівчина, відпльовуючись від піску, до якого її притиснула засмагла істота, змотуючи ноги наляканої асистентки сплетеними з лози мотузками.
     Та де там! Схоже, при всьому дефіциті розуму ці істоти добре зрозуміли, що я в нашій парі сильніший, тож на мене навалилися вчотирьох, придавивши донизу і заламуючи руки назад.
     Що ж, самі порівняйте: роки мисливства, вправ зі списом і смертної боротьби з собі подібними — і благополучне поїдання бургерів за клавіатурою інститутської техніки... Двобій виявився нерівним і коротким. Я поліг, виявившись зв'язаним після ганебного двадцятисекундного борсання.
     Звісно, був би я один, я б ще міг дозволити собі притихнути і почекати, що буде далі (в'яжуть, отже, не вбили — так що може, згодом ще й з'явиться шанс на порятунок). Але поряд надривно верещала смертельно пережахана Зіна, тож я вигукував щось обнадійливе і вертівся, як вуж на сковороді, наївно сподіваючись розірвати сплетені з місцевої фауни пута... Та хоч... Хоч щось зробити, хоч показувати видимість активності — може, злякаються і відскочать, а там вже...! Але нападників це тільки роздратувало, тож найбільший підняв каменя і мовчки тріснув мене по макітрі.
    
    
     ...Навколо гулко гули дзвони, голосили жінки. Я що, у церкві? А-а, мабуть, це мені п'ять рочків, і бабуся знову взяла з собою... Ох, і дістанеться ж обом від татка-атеїста...
     Ох, ні... Все значно гірше.
    Навколо темінь, голова розколюється, шия в чомусь липкому (і добре, якщо це просто кров з подряпини, а не мозок з розбитого “горішка” протікає), поряд гірко ридає бідолашна асистентка, а туго теретягнутих рук нижче мотузки я майже не відчуваю.
     То я не помер... Але, схоже, це ненадовго. У благородні наміри наших підопічних я, при всій своїй вродженій наївності, не вірив.
     Спробував поворухнутися. Вийшло так собі. Затерпле тіло тут же віддячило тисячею голочок болю. Застогнав, “церква” у голові бемкнула ще сильніше.
     Зате дівчина радісно пискнула і, трохи стишивши свій плач, чи то підповзла, чи то підкотилася, притулившись головою до моїх грудей.
     — Живий, ти живий! — жалібно схлипнула вона. — А я вже думала, що я тут зосталася одна, зовсім одна... І вони, вони..!
     Перед моїми очима промайнули кадри з купами черепів біля марсіянських нір. Скотиняки — це ж вони нас навіть не смажитимуть і не солитимуть. Достоту земна нечиста сила...
     Однак, якщо вже ми досі живі, слід терміново розмотуватися і забиратися звідси!
     — А де... ці? — прохрипів... Ох, і пересохли ж губи. І цей пісок на зубах. І як я його в дитинстві міг любити, коли на морі ліпив замки і піраміди? Бридота... Ненавиджу пісок.
     — Вони тут поряд, так страшенно б'ються, — прошелестіла Зіна. — Зв'язали нас, і як заходилися кричати... Не поділили...
     І дійсно, дзвони, які нарешті затихли у моєму бідолашному черепі, змінилися звуками тваринного гарчання, утробного сопіння і глухих ударів. У сутінках (очі нарешті звикли до підсвіченої зорями і останніми променями сонця, що тяглися з-під горизонту, темряви) тривала запекла бійка. Аж ось там щось тріснуло (глухо і соковито, як ото кавун на асфальт падає, розколюючись на десяток червонястих уламків) і залунало переможне виття, у якому навіть вчулося щось, схоже на людське, хоч і чвакаюче:
     — Че зеееед! Чхе шо зееееед!
     — Ти можеш нагнути голову до моїх рук? Там вузол, розчепи його якось зубами! — проторохтів я до дівчини, але було пізно. Розпашілі від бійки марсіяни, важко хекаючи, кинулися в наш бік.
     Я встиг тільки замружитися... Але мене місцеві чомусь проігнорували. Дівчину ж, що знову почала нестямно верещати зі страху, відтягли вбік, подалі від каменів. Затріщали мотузки, потім тканина її спортивного костюму...
     Он воно що. Жінок у племенах катастрофічно мало. Мабуть, фізично слабші, вони просто не виживають у цьому суворому світі. А навіть у найтупіших мізках інстинкт розмноження стоїть так само високо, як і голод. І, хоч бідолашна Зіна була надто висока і світлошкіра, як на марсіянку, тут її радо сприйняли за “свою”.
     Мені досі соромно за те відчуття радості, яке промайнуло в мозку тієї миті (“Не вбили, відволіклися, я ще житиму, хоч годину, хоч день...”). Напружувати руки було боляче, адже від кожного руху знову прокидалися дзвони в голові. Я стиха гарчав під носа (ну от, з ким поведешся) і товкся на клятому піску, як Марко у пеклі.
     Тріщить! Бісова мотузка тріснула!
     Звісно, вона ж розрахована на 40-кілограмового місцевого, я не на такого 90-кілограмового кабана, як я!
     Рвучко схопився на ноги... Ха-ха-ха, розігнався! Геп!
     Від натуги нудило — здавалося, зараз виплюну саму душу. Похитуючись, зіп'явся на всі 4. Стою, тобто тримаюся на руках-колінах і не падаю — вже добре. Потягнувся рукою до стегна. Є! Ці недоумки не здогадалися забрати мого пістолета. “Макар”, дарунок завкафедри, здався важезним, ледь не випав з руки. Але нічого, якось утримав...
     Постріл в небо. Треба злякати цих недомірків, але не поцілити в неї.
     А-а-а, затихли? Ото ж бо!
     Знову постріл. Вони скавучать? Так вам і треба. Ох, шкода, не бачу в сутінках: перебив би до ноги, а потім спав би, як немовля — і ні секунди каяття! До біса науку і всю її жертовність.
     Стоп! В голові паморочиться, від бісових пострілів стало тільки гірше. В очах почорніло, мало не “відплив” зовсім... Не можна! Хто зна, чи швидко вони оговтаються. Відскочили за бархан — час і нам скакати, та подалі.
     — Зіночко, дівчинко... ти можеш... йти?
     Її схлипування зазвучало ближче. Асистентка підповзла на колінах — руки все ще змотані, костюм виглядає так, наче його собаки рвали. Але наче ціла.
     Піднявся. Не просто хитався — кидало вліво-вправо, як одинадцятикласника, який приволік на випускний бутель дідового самогону. Але зміг галантно (чи вже як там воно вдалося) подати їй руку і допомогти підвестися. Без слів почвалали до капсули.
     З кожною секундою Зіна прискорювала кроки. Ось я вже не здатен дихати, перед очима суцільна чорна стіна. Головне завдання — переставляти ноги з нею в такт і не впустити з правиці пістолет. Він потрібен. Спиною чув — за нами крадуться.
     Мені, чоловікові, все ж легше в цій ситуації — все, що я втрачаю, це тільки життя. Їй важче. Так що гарчав, стогнав, але не дозволяв собі відставати, щоб не сповільнювати її. І збав, Боже, не впасти тут на пісок. Я не можу залишити Зіну одну, навіть у закритій і захищеній від вандалізму капсулі.
     Зед, ватажок, засопів — несподівано близько, майже за плечем. Так, я шкірою відчував, що це був саме він — найбільший і найхоробріший з цього племені, капосна тварина, ласа до чужих жінок. Не обертаючись, я завернув за спину руку з ПМ і вистрілив. Шкода — сопіння не перетворилося на зболене скавучання, але хоча б трохи відстало.
     Ось і капсула. Відчинити двері...
     Ш-шах! З темряви пролетів спис і, з голосним виском ковзнувши по металу, скотився в пісок.
     Ще постріл навмання. Хоча варто вже почати економити набої — не знаю, скільки я вже їх випустив і чи прихопив з землі запасну коробку.
     Три списи, каміння. Бісове плем'я оговталося. Ще б пак! Якби ж вдалося хоч одного підстрелити...
     Я впав на підлогу нашого “кораблика”. Поздирав долоні об текстурований метал і, здається, порвав штани на коліні. Навіть не думав, що колись так щиро радітиму цим відчуттям.
     Зіна з розпачем грюкнула дверима, клацнув замок. По дверях тут же залопотіло каміння. Добре, ми там хоч віконця-ілюмінатора не зробили.
     — Геть, летимо геть звідси, з мене досить! — заверещала вона і кинулася до пульта управління.
     — Що ти хочеш..?
     — На Землю, додому! До ма-а-ми... — по її щоках градом котилися сльози, а руки трусилися, наче її била пропасниця. Дівчина відчайдушно тарабанила по кнопках, ніяк не потрапляючи на “Міжпланетне переміщення, запуск”.
     Я хотів відмовити її. Навіщо переривати місію через дуже прикрий, та все ж не смертельний випадок? А як же інститут і всі вкладені в цей переліт кошти? Краще підняти капсулу на орбіту, перемістивши її до іншого міста, кілометрів так за тисячу. І не спускатися. Ми більше не побачимо цих чортяк, тільки в об'єктив дрона. Хоча одного з останніх екземплярів, до речі, ми цього вечора так і не знайшли...
     Але перелякана жінка не здатна мислити логічно... І навіть чути, що там їй шепоче колега, який скулився на підлозі в позі ембріона, намагаючись заколисати обдертими долонями свою нещасну хвору голову.
     Капсулу труснуло і вона поперла вгору. Втрачаючи свідомість, я уявив хмари диму і вогняний спалах з сопла нашого двигуна, а також кремезні фігурки, що оточили капсулу. Ось форсунки подають до двигуна пальне, він спалює його, випльовує вогонь — і заодно спопеляє к бісу клятих сироїдів.
     Я не впевнений, але, здається, коли я остаточно відключився, на моїх губах блукала злорадна посмішка...
    
    
    3
     ...Політ відбувся швидко (спасибі тобі, технічний прогрес), та я його не помітив. Оговтався аж на Землі. Все в тій же капсулі, хоча ми вже день як приземлилися.
     Зіна віддано сиділа біля медичної кабінки (куди турботливо помістила мене ще на марсіянській орбіті, завдяки чому прокинувся я навіть без “похмілля”). Ввела в суть справ.
    При посадці нас неочікувано трусило. Обшивка тріщала, мовби виспівуючи похоронного марша, а пара важелів управління навіть задимілася — очевидно, каміння, яким нас так щедро частували марсіяни, не змогло пошкодити оболонку капсули, але гальмівну апаратуру таки добряче прибило. Як і геолокатор. Тому направити наш літальний апарат до Києва не вдалося. І взагалі, ми не просто невдало сіли — ми м'яко впали. І все, що змогла зробити моя асистентка (ох, і натерпілася ж бідолашна за останні кілька днів) — це спрямувати наше падіння не до густонаселеного міста, а в пустелю. Судячи з усього, десь у Єгипті.
     Ми лежали тут з учора. Зв'язок налаштувати не вдалося, останні дрони (як і інше дрібне обладнання на зразок кавоварки) перетовченим мотлохом лежали у кутку. І як тільки ми самі вижили? При посадці в нас вийшло з ладу все на світі, навіть моя кабінка відмагнітилася від підлоги і лежала на колишній стелі (а вся капсула — догори дригом). Але вона мене і врятувала від удару об земну поверхню. А Зіну — смійтесь, якщо хочете — холодильник, куди вона з переляку забилася, поспіхом вигребши на підлогу залишки заморожених овочевих рагу. Каже, сама не знала в ту мить, що коїла.
    Ну, а щодо зв'язку... Антени, розташовані на зовнішній частині корабля, загинули першими.
     Однак ми живі, а отже, час вибиратися! Очевидно, наша аварія відбулася вночі, тож для місцевих залишилася непоміченою. А то б у наші двері вже давно постукали — якщо не військові, то наші колеги-науковці...
     Я налаштувався на довгу подорож пісками, тож ми спорядилися на славу — взяли рюкзаки з водою і їжею, покрили голови хустинками, які свого часу купували ще для марсіянської спеки... Втім, вже за першим барханом (ненавиджу бархани, ну, чому знову пісок!) побачили невелике сільце і людей. Чудово! Тут і поквартируємо, і телефон попрохаємо. А може, знайдемо навіть інтернет зі Скайпом!
     Люди боязко наближалися... Ми з Зіною щиро посміхалися, вона навіть сміялася (найпрекрасніший звук у цілому всесвіті). Йшли повільно, миролюбно простягаючи руки вперед (хоча “Макара” я теж узяв, заховав до внутрішньої кишені куртки).
     Враз єгиптяни якось одночасно зойкнули і зупинилися.
     — Хай, май френд! Ві нід хелп! — широко посміхався я, щиро сподіваючись, що в цій туристичній країні навіть у селах знають англійську.
     Але їх обличчя серйознішали все більше і більше. І дивилися вони, між іншим, кудись мені за плече.
     “Гуп. Бум-бух. ГУП”.
     Я озирнувся — і похолов: немов у страшному сні зовнішня брама багажного відсіку нашої капсули відсувалася, відбиваючись убік. Аж ось з шпарини виникла рука з уламком списа... І мерзенна пика.
     Та не може бути!!!
     Ну, звісно ж, це був наш “добрий” знайомий Зед. Бісів космічний заєць. І як йому там кисню вистачило, в “багажнику”?
     Тварюка заревла і кинулася до нас. Зіна вереснула, смикнулася вбік, зашпорталася у клятому піску і покотилася з пагорба. Селяни чкурнули до своїх хаток, присмачуючи втечу добірними єгипетськими матюками (а що ще вони могли джеркотати в такій ситуації?)
     Ослаблений травмою, я рухався надто повільно. Клятий сироїд вже був у десяти кроках від мене, коли замок на внутрішній кишеньці куртки нарешті піддався. І ми атакували одночасно — я вистрілив, а він кинув списа.
     Мене відкинуло на спину. Боляче... Зброю, звісно, не впустив (хоч один корисний чоловічий рефлекс завдяки всім цим пригодам виробився). З боку супротивника почулося гучне скавучання. Я перевалився на бік... Клятий марсіянин, тримаючись за живіт і залишаючи на піску червоні плями, відступав за найближчу піщану гірку. Я знову підняв зброю, але його голова вже зникла — немов під землю провалився.
     І тільки після цього я перевів погляд на свої груди... І очима таки підтвердив те, про що вже кілька хвилин щодуху волало тіло: з тіла стирчав гострий кілок...
     Наступної миті Зіна вже була поряд. Її ніжні руки обійняли за плечі, але це не захистило мене від падіння. І знову ж у клятий пісок.
     — Візьми... — відчуваючи, що ця мить може бути моєю останньою, я простягнув їй пістолет. Звідкись знав, що вона тепер постійно носитиме його на поясі. Хотів сказати ще щось, дуже важливе, але язик став таким неповоротким, що я тільки моргав і безпомічно мукав.
     Зед... Бісове поріддя, мабуть, за ті дві хвилини перед стартом встигло ускочити до багажного відсіку. При злеті його брама закривається автоматично... Нам з Зіною дуже пощастило, що клятий марсіянин не зміг дістатися звідти в кабіну капсули, коли я мирно “засмагав” у медичній кабінці! Мабуть, зомлів на час перельоту, безбілетник. А тепер, бач, оговтався...
     Зіна стогнала і лаялася, тільки слів я не розбирав. Крізь марення відчував, що мене кудись тягнуть. Щось у підсвідомості говорило, що цього разу я вже не вишкребуся. То що ж, то й нехай. Зате мені, любителю пирогів і підкорювачу інститутських клавіатур, таки вдалося померти героєм. Для неї. А це вже чогось, та вартує у нашому короткому чоловічому житті...
     А що ж тепер буде з бідолашною дівчиною? Таки ж я її залишаю тут одну... Добре хоч, селяни все бачили, тепер поліцію викличуть... Хоча краще — армію, обов'язково з гелікоптерами, щоб уполювати нарешті цього безмозкого канібала. Живцем хай не беруть...
     Та що ж я постійно з такими кровожерними думками відключаюся?
     І все знову почала огортати темрява...
    
    
    4
     Отямився через два дні. Нічого так для вмирущого, правда?
     Полагодити зв'язок у Зіни так і не вдалося. Хоча це й не дивно — бідолашна дівчина наглухо замурувалася у капсулі, до смерті жахаючись виходити навіть до людей в селі, а антена, як я вже казав, розташована назовні.
     За цей час над нами пройшла піщана буря, добряче посунувши капсулу, тож тепер вона лежала вже не на верхівці, а на боку. Благо, нарешті вперлася “головою” в якесь каменюччя і намертво зафіксувалася — більше не кататиметься.
     Як ніколи в житті, мені хотілося помитися. Але не з моїм щастям! У нас закінчувалася вода (очисна установка вийшла з ладу, ще й на додачу забірний бак тріснув, і вся каналізація витекла в пісок).
     Та ще й капосні єгиптяни наче вимерзли. Ну, що за дикуни? В них на очах людину списом протикають, а вони навіть “Швидку” не викликали (мовчу вже про нацгвардію, чи що тут у них). Добре, що наша медкабінка має операційний мацак, на його “совісті” і санація моєї рани, і операція, і навіть укол антибіотика з тромболітиком (дякую білоруським колегам з Вітебська, це їх розробка — між іншим, новітня і передова).
     А вже як Зіна не дозволила цій капсулі (з моєю приспаною тушкою всередині) розбитися під час бурі — одному Богу відомо. Але у хвилини відчаю жінки дивують не тільки істериками, і й приступами надлюдської сили, так що я дуже не дивувався. І взагалі, прокинутися тут і в черговий раз побачити над собою її радісне личко... Так, гляди, повіриш, що в неї до тебе є почуття. І це лікує краще за нурофен.
     Ми знову вибралися назовні. Зіна не випускала з рук ПМ, а я опирався на обірваний дерев'яний поручень, як Мойсей на посох (схожість з біблійним пророком посилювала ще й тижнева борода). Тільки яскраво-блакитний спортивний костюм видавав в мені людину кінця 21 сторіччя.
     Місцеві нажахано виглядали з хаток і довго не хотіли виходити, але врешті зібралися на невеликому майдані в центрі села. Ну, що за поселення у них тут таке — лише однокімнатні глиняні хижки, а всі поселенці в лахмітті! Навіть поліції немає. Не село — бомжівня якась. ...Але ж хіба волоцюги — не люди?
     Врешті вийшов дійсно ошатний (за місцевими мірками) чоловік — мабуть, місцевий староста: весь у білому, на плечі плямисте хутро якогось дикого кошака. Чоловік поштиво вклонився і почав щось жваво розпитувати нас “на мигах”. На жаль, і він не зрозумів англійської, хоч як Зіна не старалася вимовляти слова (а мову цю вона, до речі, знала набагато краще рівня “Лондон іс зе кепітал”).
     Але дядько не зневірився — невтомно просторікував, вимахував руками. Та й селяни, в цілому, вели себе миролюбно. Добрі душі — води принесли, а ще кислого сиру та пласку паляницю. І самі по шматочку відсьорбнули та надкусили — он, мовляв, частуйтеся, не отруїмо. Вже й на цьому спасибі.
     Ми з найлюб'язнішими посмішками у світі, чемно скубучи хлібчик (і ледь стримуючися, щоб не почати пожадливо пожирати цей свіженький частунок один поперед одного), представилися:
     — Олексій! І Зі-іна!
     Чому-чому, а іменам переклад не потрібен. А там і автомобільчик на піску намалюємо...
     Ошатний повторив:
     — Осіір, Ізі-іда!
     — Ага, майже як ваші боги, — жартома відповів я.
     Ошатний широко посміхнувся у відповідь і ствердно захитав головою. Дядько вів себе з нами, немов районний керівничок при візиті комісії з області — оптимістично поморгував, зазирав до рота і старався догодити так, що аж відвертало.
     — Не смішно... — прошепотіла Зінка. Вона роззиралася і все більше блідла.
     І що її так налякало? Так, ці бедуїни зовсім дикі, але ж вони позитивні і, що найбільше тішить, гостинні!
     ...Зовсім дикі. Навіть пластику у них тут немає (хоча я вже й не уявлю, чи є де на Землі куточок, де б дітлахи не носили гумових в'єтнамок або синтетичних шортиків — мовчу вже про одноразово-багаторазові пляшечки). На всіх місцевих — автентичні однострої, а дітлашня і зовсім голенька. Глиняний посуд, хатки-мазанки...
     І нарешті я зрозумів, про що вона думала (немов хто палицею по лобі дурня влупив). І, забувши про нашу невдалу спробу діалогу зі старостою, притьма подибав до капсули.
     Віслючина, чому я цього не перевірив ще два дні тому?! Модуль часового переміщення розтовчений каменем! То ось що тріщало, коли в атмосферу входили...
    
    
     Ми прилетіли на Землю — але не додому...
    
    
     Наша капсула майже повністю увійшла в пісок, нагору стирчав тільки шматок хвостової частини (з аварійним виходом, через який ми й вибралися до людей), двохметровим трикутником вивищуючись над одноманітним ландшафтом.
     За кілька днів місцеві обмазали його річковою глиною, а оце ще й камінцями почали обкладати.
     Я люто допитувався у вождя, навіщо це. Він на мигах, аж підстрибуючи і присідаючи з натуги (мовний бар'єр — то страшне), пояснив, що метал блистить, на цей блиск можуть наїхати грабіжники-кочівники.
     І про вовка промовка! Вже наступного ранку за барханом щось відчайдушно загейкало, і під наляканий вереск місцевих жінок пустеля породила десяток чорних вершників. Благо, нахаби напали вдень, при ідеальному освітленні, тож “Осіір” відстрілявся, чим ще більше укріпив свій авторитет у племені... І навіть здобув усім нам свіжої конини. З сіллю тут сутужно, але ми з Зіною вже відучилися перебирати харчами.
    
    
     Час ішов. Наш шок змінився спочатку жахом, потім безнадією, далі апатією. І нарешті я з несподіваним спокоєм усвідомив, що могло бути й гірше. І прийняв усю цю ситуацію.
     Єгиптяни з радістю підгодовували нас найкращими зі своїх скромних наїдків, дарували новий одяг, навіть звели великий будинок — біля річки (між іншим, у найпочеснішому місці).
     Село все виростало: вже за три місяці вимахало удвічі, а за півроку — вп'ятеро. Люди активно і трохи наївно підтягувалися під захист “богів”, приводячи худібку, а часом навіть рабів. А я вивчав мову (хоча у Зіни все ж виходило краще) і завбачливо не розповідав ні вождеві, ні кому б то не було, скільки набоїв зелишилося в “Макарі”. Хай думають, що він самострільний, і іншим розповідають. І, може, коли набої взагалі закінчаться, самого вигляду ПМ нам буде достатньо для захисту... Ну, і звісно ж, ваги нашого авторитету, над здобуттям якого я теж трудився (а запаси антибіотиків в аптечці капсули мені активно допомагали)!
     — Тікати нікуди, от ми й стали частиною місцевого епосу... Ні, не епосу. Теосу! — сказав я Зіночці після чергових лінгвістичних вправ з вождевою молодицею (дівчата, здається, почали товаришувати, і мене це дуже радувало — нарешті у моєї асистентки з'явилися якісь нормальні емоції крім розпачу і холодного відсторонення, об який я бився кілька тижнів).
     —Але ж у такому разі виходить, що... Історію не можна змінити? Адже міфи про Озіріса і Ісіду були відомі і в наш час? Тож... Все визначено наперед? Ми мусили потрапити сюди, тобто, ми ще з самого початку були приречені! Треба... Треба переказати це нашим! І що подорожувати в часі на Землі — теж можна!
     Але як? Нам залишається тільки робити записи, багато записів — наскільки вистачить батарей. Хоч і знаємо, що до нашого народження їх точно не знайдуть. Та, може, пізніше все ж відкопають? Тим більше, що “маячок” — наша капсула — була все ж немаленька?
     Єдине, до чого я так і не звик — це до побожності місцевих. Як тільки пройдеш по вулиці, всі кидаються падати навколішки. Воно приємно, звісно, але... На фоні цього тотального остраху-поклоніння тільки підкреслюється твоя власна відчуженість і самотність. Через це ми обоє почали все менше виходити за ворота, приймаючи відвідувачів удома... “Удома”! Дожилися... Але що поробиш: чим далі, тим більше ми зростаємося з фактом, що ці піски тепер стануть нашою оселею назавжди...
    І ще — як же складно звикати до одноманітності місцевої кухні! А найбільше засмучує, що картопля-фрі, кетчуп, баклажанна ікра, гаряча вранішня кава з'являться у цих землях аж після відкриття Америки. Тобто — до цього моменту ще віки і віки чекати... Та в нас, “богів”, ніякого життя не вистачить.
    А за пляшечку охолодженого “Чернігівського”, та ще за кондиціонер, я, мабуть, взагалі убив би.
    
    
     Через місяць після новосілля Зіна завагітніла. Ну, а чого ви дивуєтеся? Місцеві хлопці навіть зубів не чистять, а я все ж таки “бог”!
     Я вже знаю: в нас буде син. Це ж логічно! Ми назвемо його Григорієм. Гором по-місцевому.
     До речі, Зеда ми так і не знайшли — ні живим, ні мертвим. Його криваві сліди дійшли до заростей папірусів біля річки, та й обірвалися коло води. Але чомусь мені здається, що цей скотиняка досі живий. Зіна, яка в дитинстві зачитувалася міфами народів світу, каже, що ми з ним ще напанькаємося.
     Ну, а поки що будемо продовжувати облаштовувати собі комфорт, як це тільки можливо. Якщо вірити тій же міфології, Озіріс навчив єгиптян багато чому — розумному землеробству, садівництву... Так що я можу розгулятися на повну катушку (тим більше, що вже не боюся порушити хід історії).
     Може навіть, привчу цих нечупар доглядати за зубами. Бо карієс у них — це капець! А нам ще сина тут женити...

  Час прийому: 23:35 22.03.2021