Оповідання добре написано, спочатку емоційно чіпляє.
Урбанізований сучасний водяник класний.
Правда, є приводи для критики.
Впало в око, що героїню анітрошки не здивував колір шкіри водяника. Те, що він вліз з порадами - роздратувало, а шкіра оливкового відтінку - ну, з ким не буває? Хоча й автор (очима героїні) прямо замилований/вана водяником: його іскорки в очах, от це все.
Такого роду описи виглядають надто промовисто, надмірно, ніби читачу відразу тицяють десятком курсорів: "дивіться! це капець чарівний/важливий/сексуальний для ГГ/(вписати своє) персонаж". Так робити не треба, якщо це не опис коханця/ки ГГ. Натомсіть краще подати мінімум опису, але такого, щоб ухопити головне. "Підтягнутий чоловік неясного віку, з уважним поглядом". А мінливий колір очей у дядька, який, можливо, маніяк - жінки ніколи не розглядають. Та ще й так замиловано  
Далі те саме: героїня дуже мало дивується божевільним і підозрілим подіям навколо себе, натомість постійно милується водяником (усі ці детальні описи сприймаються, як закохане замилування, так, на жаль), його гостинністю (м*які капці, опис дому) тощо. Соррі, але мені це відгонило чи то дамськими романчиками, чи то підлітковими уявленням чоловіків про поведінку жінок у лапах небезпечних типів  (чи то, може, творами Макса Фрая, де герой існує в затишному марічкосвіті для лікування нервів (автора)). Але жива людина, навіть в депресії, мала би бути налякана, висловлювати недовіру, щось там собі придумувати, тікати, і лише через силу повірити у добрі наміри водяника - і взагалі його вислухати.
Лекторій водяника про своє життя теж занадто сухий.
Ну і від депресії краще лікуватися у спеціаліста, а не у водяника
А так непогано, і фінал хороший.
Успіху на конкурсі!
|
