Цей текст чомусь мені приписували. Почитала - ні, це точно не я.
Загальне враження - бракує емоцій і мотивованої поведінки персонажів.
Починається з того, що родина їде... Куди? На дачу? Дивитися на отримане у спадок майно? Ні. Ймовірніше, цю хату в селі вони нещодавно придбали. Дивує те, що дружина, схоже, не в курсі, що то за будинок. Хіба вони не обговорювали разом покупку, не роздивлялися світлини, документи. Таке враження, що вони купили кота лантусі. До речі, чомусь ніхто з них не має власного імені, крім кота пончика і священника Митрофана. Та й характери як слід не розроблені, лише "типові схеми".
Але навіть не це найбільше дратує. Головне - емоційна глухота. От у них утік кіт до лісу. Домашній перс, товстий плеканий улюбленець, який самотужки в лісі точно не виживе. Реакція?
Цитата:
Нічого з котом не станеться. Набігається й повернеться, розбишака. Ми надто далеко заїхали, щоб назад повертатися, тож ну ж бо, розпаковуйтесь!
Як то кажуть, тут усе прекрасно. По-перше, нормальні хазяїни, котобатьки вже прочесали б увесь ліс у пошуках втікача. Принаймні, почали би хвилюватися. Нічого з цього не бачимо. Припустимо, що в автора немає домашних тварин, адже він не знає слово "переноска" й називає це "котячим ящиком".
По-друге, якби вони "недалеко заїхали"? Повернулись би? І не побачили, що то за будинок?
Цитата:
– Скажи, куди поділася каструля з квітками? – через кілька днів допитувалася сердита мати.
Квітки у каструлі? Ну добре, хай будуть. Але кота ви досі не відшукали. А цікаво, як вони ставляться одне до одного?
Цитата:
Писати під рюмсання доньки, що долинало з-за стіни, було неможливо
Зрозуміло. Замість заспокоїти доньку цей тато пішов на прогулянку. І я не можу сказати, що автору це не подобається. Таких маркерів у тексті нема. Навпаки, опис усіх подій нейтральний, навіть якийсь безбарвний. Як у синопсисі.
Цитата:
– Чому всі мене цураються?
– Ви в проклятому домі живете, – прошепотів зляканий селянин й прожогом кинувся навтіки. Чоловік погнався за ним, але швидко відстав, впустивши втікача за черговим поворотом.
Ну не знаю. Якщо це має лякати, то не вийшло. В лоб і знову ж таки позбавлено психологічної мотивації. Уявіть собі місцевого жителя, який уперше побачив нову людину в селі. Навряд чи він буде розмовляти з таким пафосом та ще й побіжить геть.
Цитата:
– Чому ви занедбали церкву? Чому офіційно не зріклися сану? Що змусило вас втратити віру? – допитувався письменник, переслідуючи колишнього священника. Митрофан не відповідав і мовчки простував своєю дорогою
Розумію того Митрофана. Приїжджає бозна хто, ставить глобальні, але нетактовні питання. Пощастило ще письменникові, що по пиці не отримав.
Цитата:
– Куди поділися приправи? Відповідай, доки мені терпець не урвався!
– Я не знаю, – схлипуючи, прошепотіла дівчинка. – Їх домовик забрав
Як виявляється у фіналі, домовика немає. То навіщо це в сюжеті?
Цитата:
– Отже, ти розкрив таємницю нашої милої русалки, – почув він знайомий голос ватажка місцевих хуліганів
Він має рацію. Стає зрозумілим, що буде далі.
Цитата:
– Колись жив у цьому селі священник, – спорожнивши чарку, почав свою розповідь Митрофан
Цей прийом наш Дракотик називає "А скажіть, професоре..." Замість подій - статична розтлумачка.
Цитата:
Решта розбишаків падали накарачки, розриваючи одежу відрослими кігтями, обростаючи хутром, клацаючи зубами і люто гарчачи
Цитата:
– Ой, це ж лише Пончик! – дзвінко розсміялася першокласниця. – Я пожартувала
Тобто вони побачили втопленицю, перевертнів - і продовжили жартувати про домовика? Знову абсолютна відсутність емоцій і нормальної людської реакції.
І звідки взявся Пончик?
Вход
FAQ
Поиск
Пользователи
