Розповім, як я вперше перекладала українською. Одеса, десь початок вісімдесятих. Дядько Коля насправді був дядьком мого тата, тобто я доводилась йому внучатою племінницею. Розмовляв він винятково українською і називав це тихим протестом проти радянської влади. Навіть із дружиною Зінаїдою Іванівною, яка була російськомовна. В Одесі тих часів, я так розумію, це було важкувато, але він тримався. Це ми звали його «дядя Коля», а так він був Микола Опанасович.
Коли ми в них гостювали, день дядька Колі починався так. Він зранку приймав келишок винця, щось перекусював і кликав мене:
- Таню, ось дивись - книжка.
Я її бачила кожного дня і тому знала, що це звичайний путівник Одеси, виданий двома мовами, спочатку російською, далі українською. Він розгортав путівник на першій сторінці й запитував:
- Бачиш?
- Бачу.
Гортав далі й знову питався:
- А це бачиш? - я кивала, він знову повертався до першої сторінки й прохав: - Читай. Тільки не російською!
- «Якось в одного шановного одесита жартома запитали - чи вірите ви в існування рая...»
- Раю, - поправляв дядько Коля.
- «...раю. Чому ж мені сумніватися, коли я в ньому живу».
- Істинні слова!
- «Смарагдом біля моря...»
- Стривай, яким ще смарагдом?
- Там далі так українською. Хіба це не «жємчужіна»?
- Таню, ти українською насправді розмовляєш чи тільки на базарі можеш порозумітися?
- Ну, більш-менш...
- Тоді чому ти кажеш, що жємчужіна - це смарагд? То навигадував якийсь скажений перекладач. Запам'ятай назавжди - це перлина. А смарагд - то ізумруд. То як буде?
- «Перлиною біля моря, сонячною красунею благодатного півдня здавна називають Одесу».
- Ось!
І дядько Коля йшов смалити цигарку на балкон, а ми, зазвичай, гуляти. Наступного дня знову був той путівник і новий абзац...
Далі все змінилося, хтось із родичів пішов із життя, як дядько Коля, з багатьма загубився зв'язок. Але світобудова зробила повне коло, я знову перекладаю для Одеси. Тільки першу сторінку з того путівника вже, напевно, не забуду ніколи.