Ба ні! Кіт понадкушував. То що ж ви нарід уводите в оману.

Що ж якщо коментувати треба мило, то спробую. Добре кумедне оповідання, як для написаного нашвидкокуч взагалі цікаве. Притомна мова, яскраві, хоча й дуже шаблонні та вторинні герої. Взагалі, тема стосунків Рая та Пекла подана аж надто стандартна, без родзинки, себто цей епізод можна додати в будь-який всесвіт присвячений цій тематиці і воно там ляже як влите. Ті ж чорні пера...Аля навіть в жартівливому жанрі все ж явна Мері Сью, оскільки від її дару потерпають всі, крім неї. І ні, це не жахи, навіть не дитячі, бо від "чорного-чорного будиночку" і зараз можна переляк отримати, якщо оповідач вмілий, а ця історія й п'ятирічного не налякає.
Але все це немає значення, адже історія чудова, кумедна й захоплююча, хоча й дуже стандартна. З задоволенням почитаю інші роботи автора, та все ж пораджу в майбутньому відступати від шаблонів.

А хіба він не умруна кусав? Хоча неважливо, якщо так, то винен, вибачаюся. Але впевнений, це можна було подати яскравіше.
До речі, "нарід"? Це жаргонізм чи новий правопис? Якщо останнє, то Господи як ще огидно звучить! Наче якась зараза типу лишая. Фу!

До речі, не можу не зауважити, що найбільше уваги приділяється найбільш далеким від жанру оповіданням. Можливо, в майбутньому варто обговорювати на сайті, який саме тематичний конкурс провести. Просто коментатори явно тяготіють до дитячого фентезі, чорних анекдотів і фольклорної кулінарії.

Здається мені, якщо зробити конкурс дитячого фентезі - то отримаємо конкурс не дитячого і не фентезі -
Такий уже цей азимутівський нарід.
Ми не шукаємо легких шляхів
І нікому і нічому не дозволяємо нами командувати
Ми навіть сік відкриваємо з іншого боку, не там де написано "відкривати тут"
Не буде сік нами командувати)

Кусав умруна, але той також був із млинців.
"Нарід" - дивіться словник Гринченка. А також
(Михайло Грушевський, Історія України-Руси, Т. 1, 1991)

Щиро дякую за відгук!
Нахвалили, що "Аж просто жах!"
Когось лякати - не моя парафія.
Оповідання тут скоріше для кворуму. І щоб не випадати потоку)).
Удачі на конкурсі))

цілком погоджуся з шановним автором aq033.

Авторе "Млинців", що за манери.
Самі оповідання не відкоментували
Прийшли в мою тему своє обговорювати.
Хоч би зрастє, сказали, чи що?

Здрастє!
А звідки ви знаєте, що "не відкоментували"?
Ну добре, скажу під машкарою - гарне оповідання. А ті, хто соромляться це признати, хай згадають найкращі комедійні жахастики. Отже, поїхали!
"Мисливці на привидів"
"Ґремліни"
"Повернення живих мерців"
"Реаніматор"
"Ніч страху"
"Зловісні мерці"
"Бітлджус"
"Тремтіння землі"
"Жива мертвечина"
"Зомбі на ім'я Шон"
"Вітаємо у Зомбіленді"
"Забійні канікули"
"Що ми робимо у тінях"

То що, далі сперечатимемося щодо рівню жахів у кожній оповідці? Чи визнаємо, нарешті, що тема у цьому напрямку неосяжна?
Це я вже не до автора "А у П" звертаюсь, а до всього загалу.

А от тепер порахуйте скільки в кожному з них трупів і зрозумієте, що порівняно з ними Кінгівське "Сяйво" цнотливий підліток поряд з досвідченим пікапером. Власне, я б ще докинув сюди класичний "Жах на вулиці В'язів" (у Фредді відмінне почуття гумору, яка, на жаль, геть зникло в перезапуску), "Дитячі ігри", "Повелителя ляльок", "Леприкона", "Джека Фроста" (не цього:, а цього: ), з натяжкою "Крик" (хоча це вже пародія). В тому той краса комедійного горору, що він показує жахливі речі в смішному вигляді, але від того вони не перестають бути страшними.

Знову ж таки для дитячих жахалок ріки крові, пошматовані трупи не обов'язкові, та й взагалі вбивства не обов'язкові, але необхідно, щоб героям загрожувала небезпека. Ось, наприклад, уривок з моєї повісті, якраз в цьому жанрі:
"П’ятирічний Василько заклопотано копирсався в пісочниці. Незважаючи на пізню годину, його не квапили додому: мама захопилася розмовою з сусідкою. Певно, розмова видалася дуже цікавою, бо жінка заколисувала свою Соломійку, навіть не дивлячись у бік візка. Василько продовжував будувати паски і це заняття зовсім не радувало хлопчика, адже він дуже скучив за Жучком.
Жучок був їхнім цуценям. Чорним, з білою плямою навкруг ока, дуже веселим та грайливим. Василько постійно бавився з ним, гасаючи по квартирі, перевертаючи речі та розриваючи одяг під час гри у перетягування. Та якось Жучок захворів, не хотів більше гратися і тільки жалісно скавучав, згорнувшись клубочком на своїй підстилці. Батьки відвезли його до лікаря, а повернулися без нього. Сказали, що цуцика довелося залишити в лікарні до повного одужання. З того часу минуло три місяці і дорослі намагалися не згадувати більше Жучка. Коли ж Василько розпитував про нього, вони мовчали.
Сумно підперши голову, хлопчик відклав відерко і озирнувся. Він нітрохи не боявся близької ночі, адже в місті насправді ніколи не буває темно. Світилися вікна їхньої багатоповерхівки, блимали фари проїжджаючих повз машин і лампа на стовпі освітляла пісочницю та стіну будинку навпроти. Саме на останній Василько раптом помітив щось чорне. Він придивився уважніше і впізнав Жучка, розгледівши його коротке тіло та куций хвіст.
Підхопившись на ноги, хлопчик побіг за щеням. Мама щось палко пояснювала подрузі і не помітила його втечі. Песик зник і Василько прослідував за ним, завернувши за ріг.
Там виявилося значно темніше, але він все ж зміг розгледіти Жучка біля входу в підвал. Хлопчик схилився і простягнув до нього руки, торкнувшись натомість холодного твердого асфальту
– Тільки тінь? – розгубився він – Але як?
Раптом песик піднявся з землі, ставши об’ємним, але лишившись таким же чорним. Він збільшувався просто на очах, продовжуючи рости, аж доки, стоячи на чотирьох, не зробився вищим від Василька. Зляканий хлопчик позадкував.
– Жучок? – тремтячим голосом, запитав він. Звір обернувся, зловісно оскалившись. Напорошені вуха, витягнута зла морда, зневажливо вишкірені гострі ікла – це був вовк, лихий і дикий, невідомо як перенесений в бетонні хащі мегаполісу. Заплакавши, хлопчик кинувся навтьоки, але спіткнувся й впав. Хижак стрибнув на нього, роззявивши величезну пащу.
– Васильку! Васильку, ти де? – кликала його мама, завертаючи за ріг будинку. Ноги в жінки підкосилася, а сама вона закричала від жаху, побачивши кинуту лопатку сина. Василька ніде не було, а на стежці, загублений серед сотень собачих, лишився ніким не помічений велетенський вовчий слід."

Ще як приклад творчість Роберта Стайна можна згадати. Відчуваєте різницю з даним текстом? Немає нічого, що не варто читати діткам, які до 16 не повинні знати кольору крові, але ж все одно лякає. Власне, сам автор визнав, що додав роботу для кворума, за що особисто я йому дуже вдячний, але хіба перший тур не створений якраз для того, щоб відфільтрувати подібні жести підтримки, разом з творчими невдачами і просто слабкими/поганими роботами?

Велике прохання - зменшувати картинки до форумного розміру (на цей випадок існує попередній перегляд) та не цитувати трохи більше ніж повністю попередній коментар. І взагалі краще цю дискусію продовжити в болталці.
З повагою, ваша Птиця.

Щодо "нарід": не люблю такі слова. Вони не годяться на роль синонімів, бо надто схожі (як от "авто", "автівка", "автомобіль"), та й Ворд його не визнає. Мабуть, поети ввели, для гарної рими.

Миле оповідання! Содобалось!
Якраз таке, що б на ніч нерви заспокоїти від телевізійних новин...
Написане з душею, читається на одному дихані. Мова соковита, образна:


Авторові успіхів на конкурсі та в житті!

Дякую за відгук, зайчику))).
Автор знав, що на вас може покластися)))).
Успіху й вам навзаєм.

Ви не повірите, але автор цього оповідання із задоволенням у свої 12 читав Кінга. Правда потім, погано спав ночами, але то таке)))))

На кожен твір є свій читач.

Хтось обурений засиллям негорору на конкурсі, хтось радіє можливості перемкнутися.
Особисто мені конкурс дуже сподобався))) і я не шкодую за участь навіть з неформатом конкурсу.