Обсуждение рассказа ar026 Сталінградка

* Глібль - літописне місто на території сучасної Чернігівської області;
* Фрагмент зі сном та мапою описаний зі слів реальної людини. Ні автор, ні та людина пояснень описаному поки що не знайшли.

історія цікава, це записую в плюс, читати легко. Є сумніви, що так легко через нет можна домовитись про зустріч із приводу подорожі у часі, не кожна людина відгукнеться. Якось у фіналі очікувалось більше відповідей на питання.

Шановний Авторе ar032!
Будь ласка, не коментуйте інші твори під власним конкурсним ніком!

Автору 032

Звідки така інформація, чи це з власного досвіду?
Щодо відповідей - а які саме питання цікавлять?
і дякую за відгук.
Успіхів на конкурсі.

Вітаю, авторе.

Історія цікава, але кінцівки я не зрозумів.
Чому Олекса, а потім й Іван Михайлович зникли? Що сталося з Сергієм Петровичем? От ніби здогадуюсь(чи мені так здається) - але цілісної картини скласти не можу.
Нащо було додавати, що Сергієві треба в кущі, коли хтось інший дивиться в минуле? Якби він був поряд - то міг би їх врятувати?

Для ТанцующийНаГрани
Якщо відверто, автор теж не знає відповідей на всі питання. Бо якби знав, то це була б не фантастика, а реальна історія (хоча, як зазначено вище, частка правди тут є). Розумію, що читачеві хочеться гарного фіналу, та я не впевнений, що він повинен бути.
Тому фантазуйте самі, що ж там далі. Можливо автор колись теж наважиться зазирнути "в минуле", та наразі, як ви сказали, він "втік в кущі".
Дякую за відгук.
Успіхів на конкурсі

А де фінал? Де мораль і конфлікт, де ото все?
Нє, я так не граю! Авторе, ви зацікавили тим, що в минулому зникло дві людини. Що си стало?
Ще така тема. От уявіть - я теж інженер-теплотехнік. Щоправда, ще не на пенсії. І теж пишу всяку фантастично-історичну маячню, зокрема й у фейсбуці. Аж тут мені хтось пише у ПП, що має машину часу і може показати, що насправді відбувалось, наприклад, у 18 столітті, де мій герой винайшов інтроскоп. І що він незабаром приїде до мене з машиною часу. Авжеж, мені дуже цікаво було б побачити, що там насправді сталося в минулому. Але я б відмовилась, бо впевнена, що це якийсь божевільний. Хіба не так?
Удачі на конкурсі!

мене викрили
аж дивно, вірять в котів, що вміють говорити, в космічні подорожі на гіперпуперсурперфотонних двигунах, які хтозна чи можливі, а в банальну людську цікавість не вірять))... фантастика (я б зацікавився, а там, що буде, те й буде)
Втім, кожен судить по собі))
А щодо фіналу - ви, мабуть, маєте рацію, досить оперувати реаліями, доведеться вмикати фантазію.
Дякую за чарівний пендель.
Успіхів на конкурсі

Вірити можна, я не сперечаюсь. Але бракує правдоподібності. От якби Івану Михайловичу конче було необхідно побачити саме машину часу. Чи, наприклад, Олекса теж був його знайомим, другом. Життьова буденщина, так скажімо. Вона завжди викликає довіру.

Як варіант: зробити паузу в листуванні на день-два, щоб Іван Михайлович подумав, дозрів і сам попрохав про зустріч... Іншого не бачу (про Олексу ще мова не йшла)
Дякую

Мені трохи не вистачило якогось "озаріння" наприкінці: чи то герой второпав, чому знакають люди, чи то второпав, куди вони поділися, і йому теж закортіло...

Якби ж то так просто було))
Дякую за відгук.
Успіхів на конкурсі.

Що тут сказати... Уявіть: перша шлюбна ніч, наречена вже чекає на ліжку, а молодий виявляє, що двері у спальню заклинило! Ось так себе почуває кожен читач цього беззаперечно цікавого оповідання з занадто відкритим кінцем
Успіхів на конкурсі!

Розумію, що це неправильно, але я не чарівник (фантаст, письменник) - я тільки вчусь. Тому, для тих, хто читав основну частину - Фінал::
-------------------
" І знов те саме болото, і вежа за валом, і сторожа на стіні про щось перемовляється поміж собою, вряди-годи поглядаючи кудись за річку.
Сергій Петрович озирнувся - нічого незвичного. Таке ж буяння зелені, перемежоване жовтими та червоними вкрапленнями - осінь потроху брала своє; під ногами, що висіли в повітрі, болотна вода з купинами, порослими мохом та якимись низькими чагарями; на місці теперішніх дерев фортечні стіни з товстих колод; позаду річка. І тихо - наче ватою позакладало вуха.
Сергій Петрович глянув на годинника - за його розрахунками ось-ось мав з'явитися Іван Михайлович. Тож чоловік вже не став розпорошувати увагу на краєвиди, а втупився поглядом в місце, де перед цим в майбутньому стояло крісло. Поява темної, схожої на товстого хробака, гнучкої труби, що наче виплюнула Івана Михайловича й відразу зникла, стала несподіванкою. Сергій Петрович навіть не встиг злякатися, як пенсіонер вже махав йому, а потім відвернувся, наче нічого й не сталося, щоб із роззявленим ротом розглядати фортечні вежі Глібля. А ще через декілька секунд Іван Михайлович зник.
Відразу ж була натиснута клавіша на джойстику, знято окуляри й Сергій Петрович прилип до ноутбука, щоб переглянути побачене. Як і в попередніх записах, плин часу тут був звичним: Іван Михайлович розглядав фортечні стіни, роздивлявся воїв на вежі, а потім швидко обернувся туди, де мав стояти Сергій Петрович. Щоб помахати рукою і зникнути - раптова темрява перервала запис.
Сергій Петрович наче завмер - дивився на екран й намагався зрозуміти, чому на записаному фрагменті не було видно його постаті. Він мав стояти тут і пенсіонер дивився саме на нього - він це бачив по його посмішці, по його очах…
Якби не темний здоровезний хробак!..
Рука вже смикнулася налаштовувати часові координати, щоб ще раз на власні очі переглянути візит Івана Михайловича в минуле, але натомість Сергій Петрович поволі опустився в крісло й охопив руками голову.
"Що дасть ще один перегляд цієї сцени? Чи навіть сотні їх! - міркував собі чоловік. - Всі вони будуть схожі. А головне: що я зможу зробити? Кричати марно - жодного звуку в минулому не чутно, і в записі вони відсутні. Що то за гнучка труба і як з нею боротися - теж невідомо. Можна, звичайно, повернутися у вчора й попередити Івана Михайловича, щоб ні в якому разі не одягав окуляри. Але для цього треба їхати в Талалаївку, де його дружина… І що їй казати? А якщо й повернутися у вчора, де також присутній і я - чим це закінчиться?.. Ех, Олексо, як тебе не вистачає! Ти зміг би все пояснити, я знаю! Але, на жаль, мій план тебе не поверне. Схоже, треба зазирати в час до нашої з тобою розмови про сни та Сталінградку. Щоб сказати…"
Роздуми перервав дзвінок мобільника, що лунав з автівки.
"Мабуть, Іван Михайлович забув, - свого телефона Сергій Петрович намацав у кишені. - Хто там ще? Сонечко?"
Палець сам натиснув на зелену клавішу:
- Йванку, що так довго? Як ви там? Я хвилююся!
- Іван Михайлович відійшов. Як повернеться, то я скажу, що ви телефонували.
- Це ви, Сергію Петровичу? У вас там все добре?
- Так, так, все гаразд.
- То скажете Йванкові, щоб зателефонував потім?
- Скажу, обов'язково скажу.
Сергій Петрович натиснув червону клавішу, опустив телефон, та через мить знову втупився в нього.
"Ось воно! Сказати що-небудь в минулому я не зможу, а написати?..
Тільки б він спрацював, тільки б спрацював!"
Сергій Петрович витягнув свого мобільника, перевірив, як той ловить сигнал мережі, потім знову поклав його до кишені й став чаклувати в ноутбуці.
Нарешті чоловік витер спітніле чоло, зітхнув і взяв у руки шолом.
- Тільки б спрацювало! - шепотіли губи, поки пальці, що трусилися, чіпляли до скронь липучки, а потім підносили до очей окуляри. - Тільки б спрацювало!..
Луг, на якому опинився Сергій Петрович, був схожий на той, що залишився в недалекому майбутньому. Ті ж дерева на місці фортеці, та ж дорога, що із села бігла кудись в поле. З нового були тільки корови, що паслися неподалік.
Сергій Петрович не став більше озиратися, дістав з кишені мобільника й полегшено зітхнув - сигнал був гарний. На те, щоб знайти в телефонній книзі номер Олекси й написати йому повідомлення, багато часу не пішло. З відчуттям добре зробленої роботи Сергій Петрович натиснув на джойстику клавішу й тут щось темне та швидке збило його з ніг…
Коли чоловік отямився, то побачив над собою хмари, що поволі плили блакитним небом. Поруч, посеред зеленого лугу, стояв “Сеат” кольору морської хвилі. Ні окулярів, ні шолома з дротами, ані столика з апаратурою та розкладним кріслом біля нього - нічого такого поряд не було.
Сергій Петрович поліз до кишені за мобільником і заодно намацав там ключі. “Сеат” відреагував на одного з них і усмішка освітила обличчя чоловіка. Він таки дістав мобільника, набрав номер і став з нетерпінням чекати на відповідь. Втім, слухавку на тому кінці брати не поспішали. Сергій Петрович вже намірився вимкнути телефон, та той озвався нарешті знайомим чоловічим голосом.
- Слухаю?
- Олексо, ти?
- Сергію? Як я радий тебе чути! Ти вже вдома? Як відрядження? Вибач, закрутився - хотів було зателефонувати, та все якось… Після того твого повідомлення мусив змінити свої плани - знаєш, я саме до тебе збирався, аж тут смска. То де ти? У мене такі новини! Я мушу ними поділитися! Готуй каву - сьогодні навідаюсь і все розповім.
- Олексо, я теж радий чути тебе! Ти навіть не уявляєш, наскільки радий! А вдома я буду скоріш за все завтра. Тож чекаю…
Товариш ще говорив щось у слухавку, а Сергій Петрович опустився на траву й тихенько заплакав.
Грець з ними, з тими снами! І не слід шукати в них якогось схованого сенсу. Як говорила мати: спиться - сниться. І та мапа з руїнами Сталінградки - всього лише випадковий збіг. Воно все вже в минулому й нехай залишається там. Не слід його тривожити, не треба підглядати, ще й ціною своїх друзів, чи знайомих.
Невідомо, чи існують насправді вартові часу на кшталт отих темних хробаків, та йому, Сергію Петровичу, і без них тепер вже зрозуміло, що жартувати з часом не слід, що не треба втручатись в його нестримний поступ - без різниці, нормальний, чи зворотній. І що справа людей - не слідкувати за часом, а жити. Жити так, щоб по собі залишити згадку, яку не треба буде перевіряти за допомогою будь-якої техніки. Бо вона за замовчуванням буде лише доброю…
Сергій Петрович витер очі й пішов до автівки. Перед тим, як рушити, він зайшов у фейсбук, знайшов сторінку Івана Михайловича - той всього півгодини тому зробив допис, у якому анонсував свою нову повість. Сергій Петрович усміхнувся, поклав руки на кермо й потихеньку повів автівку лугом в бік грунтової дороги, що вела до села.
Обличчя його світилося спокоєм та впевненістю, а в очах проглядала втома. Та чоловік знав, що його безсонні ночі залишилися позаду й він зможе нарешті виспатись, як всі нормальні люди: зі снами, чи без них - вже не важливо. І ймовірно в снах йому прийдуть колись відповіді на всі питання, що з'явилися після цієї пригоди. Втім, Сергій Петрович тепер ні з ким не стане ними ділитися. Бо загубити легше, ніж потім повернути втрачене.
Що-що, а це чоловік засвоїв добре. "
-----------
Як там не було, та для мене конкурс вже вдалий. Дякую за це Пташці Бузок з поглядом голодного манула за те, що змусив залишити кущі й зазирнути в минуле ще раз. Також дякую всім, хто відгукнувся на моє оповідання - ваші зауваги доречні й приймаються мною.
Успіхів усім і наснаги на нові твори.
З повагою - автор 026.